Бричка зупинилася перед великим цегляним будинком школи. З учителькою, досить симпатичною курносенькою чорнявкою — зіткнувся у дверях кляси. Вона мала дуже добре «соціяльне походження» бо була дочкою незаможника-селянина. Учителювала в цій школі вже третій рік. Ми з нею вже раз коротенько бачилися.
Дітей у клясі душ сімдесять, у віці від 8 до 14-15 років, бо деякі вчилися з двох-трьох літньою перервою. На стіні великі портрети Лєніна, Троцького і Зінов'єва. Переглядаю зошит із списком учнів.
— Чи ви, товаришко, провадите з дітьми години початкової політграмоти?
— Так. Але дуже тяжко... Немає ніяких підручників... От так загально... що сама знаю... ...
Учителька хвилюється. Зауважую, що робить якісь знаки дівчинці, що сиділа на першій лавці. Та, зачервонівшися, нахиляє голову і вкидає за ковнір хрестик, що висів у неї на стяжці поверх блузки. Коли б на моїм місті був якийсь комуніст, товаришка учителька дістала би солідно «на горіхи» за те, що не бореться у школі з «релігійним дурманом».
Викликаю учня з останнього — третього року і тикаю пальцем на портрет Лєніна.
— Хто це такий?
— Товариш Владімір Ільіч Лєнін. Великий вождь робітників і селян.
— А то?
— Товариш Лєв Троцкій — наркомвоєнмор і великий вождь непереможної червоної армії.
— А це хто?
— Товариш Зінов'єв — голова комінтерну, великий вождь світового пролєтаріяту.
— А як називається наша держава?
— Україна.
Учителька занервувалася помітніше.
— Як я вам казала? Підносяться на лавках руки.
— Ну, скажи ти.
— Наша держава називається росєйская сіцілістіческая фідіратівная республіка, або РСФСР.
— А що таке — федерація?
— Це такий устрій, коли всі незалежні совітські республіки є підпорядковані одному центрові у Москві.
— Ти хотів сказати «добровільно об'єднуються в одну спілку». Ну добре... А чи такий устрій є справедливий? — підіймаю старшого хлопця з задньої лавки.
— Такий устрій є справедливий, бо коли б увесь український нарід захотів, то може відділитися від Російської республіки і створити незалежну ні від кого соціялістичну республіку.
— Сідай. А що таке — Україна? Руки на лавках підносяться.
— Ну, скажи ти, — киваю на буцмоватого хлопця. Той встав і сочисто шморгнув пальцем під носом.
— Україна, — це земля, на якій ми живемо, на якій жили наші свободолюбиві предки козаки, які боронили зброєю українських селян від чужих панів, що грабували наш нарід і хотіли, щоб він на них працював, — випалив учень скоренько і шморгнувши пальцем з другого боку, запитливо подивився на учительку, мовляв: чи добре я відпалив товаришеві інспекторові?
Товаришка учителька трошки зблідла.
— А хто такий Лєнін? Росіянин чи українець?
— Росіянин.
— А — Троцький?
— Гаврей.
— А Зінов'єв?
Хлопець мовчить.
— Ну, скажи ти, — звертаюся до другорічника.
— Гаврей.
— А звідки ти знаєш?
Хлопчина зиркнув на портрет.
— По носі видно.
— А хто створив науку про комунізм? — питаю третьорічника.
— Комунізм створили Маркс і Енґельс.
— А хто вони були? — скажи мені ти, чорнява.
Циганувата другорічниця встає.
— Марс і Єндельс були жиди.
Її підштовхують з двох боків.
— Не жиди, а євреї, — поправляє її учителька.
— А батько казав, що жиди, ще й пархаті.
Кляса приснула сміхом і відразу ж споважніла. «Грізно» дивлюся на неї.
— А ти у школі всіх дурниць не повторюй, що батько дома наговорить. Бо учителька вижене тебе із школи. Ну, а хто мені скаже, хто такий був Петлюра? Підіймається декілька рук.
— Симон Петлюра — українець, контрреволюційний головний отаман українського війська, який не хотів віддавати большевикам України. Селяни його не підтримали і він відступив з своїми козаками у 1920 році за кордон, — відповідає запитаний.
— А що це була — Центральна Рада?
— Центральна Рада — то український контрреволюційний уряд, який український народ вибрав собі був після лютневої революції.
— Ну — досить. Розпускайте, товаришко, дітей та підем до вас у кімнату. Поговоримо трошки.
Діти проспівали «Інтернаціонал» і пішли.
У кімнаті учителька теж хвилювалася, але я відчув, що вже з іншої причини, як на початку у клясі. Вона дружньо дивилася мені в очі і чекала, поки я заговорю. Усміхаюся до неї.
— Вам цікаво чому я питав учнів якраз про те, що ви хочете, щоб вони знали?
— Так. Ви... Ви...
Якесь слово застрягло учительці в горлі і вона не могла його вимовити. Беру її за руку.
— Хочете, я відгадаю те слово, яке ви не можете вимовити. Ви хочете запитати мене чи я «самостійник»? Вона одверто усміхнулася.
— Ні. Не вгадали. Я не могла вимовити «петлюрівець»...
— Вам треба змінити дещо систему. Я вам дам деякі вказівки. А то так, як би хто приїхав до вас «чужий» — можете «всипатися». І взагалі треба бути обережнішою. Ви, оце зараз, так щиро відразу відповіли мені. А звідки ви знаєте, що я не тайний чекіст і не розіграв з вами «комедії»?
—— Мені серце сказало...
Кладу їй руку на голову.
— Серцеві, дитино, не потурай. Воно може обдурити і на Соловки завести. В цей мент сталася страшна дурниця. Учителька схопила з своєї голови мою руку, притиснула її палко до уст — потім до грудей.
— Боже! Як би ви знали, як це важко!... Третій рік!... Коли це скінчиться?! Коли я вже прощався — учителька соромливо затримала мене за рукав.
— Товариш інспектор! Натисніть у волісполкомі, щоб мені платню видали. Мені ж за два місяці вже належиться — шість пудів жита і вісім пудів ячменю. Най хоч половину дадуть. Направду я не маю що їсти. Позичаю у селян хліб та картоплю. Я б собі з дому привезла, якби ближче...
Населення пограничних повітів Поділля різко відрізнялося від населення Київщини або Полтавщини, та навіть і від глибших повітів того самого Поділля, де національна свідомість селянства стояла незміримо вище. Найважчі часи здирання «развйорсток» ці повіти перебули або в прифронтовій полосі, або в запіллі українського фронту. Повстань тут майже не було, як не лічити кількох активніших сіл, що «повставали» при відвороті кожної армії, не виключаючи і української, щоб... відбити собі кілька возів цукру та соли. В «ідейному» відношенні кожне село виглядало приблизно так: десять-п'ятнадцять більш-менш свідомих українців, п'ятнадцять-двадцять «большевиків», решта — ні те, ні се: «моя хата скраю — не чіпай мене». Всі мобілізовані до української армії, ще з-перед останнього її відступу, були вдома, а до червоної армії большевики цього року вперше брали два річники, як і вперше почали організовано лазити по коморах за хлібом на «продовольчий» та «цілевий» податки. Верховодили у селах, звичайно, ті доморослі «большевики» — елемент зденаціоналізований царською армією, власне, що набрався в ній зовнішніх «прикмет» пануючої нації, та здеморалізований революцією. Як це не дивно, вербувалися вони переважно із заможнішої верстви селянства. Бідніший селянин записувався до «комнезаму», щоб давати менше, або не давати зовсім продподатку, але від якоїсь політичної активности — ховався хоч би і за жінку. Значний відсоток населення, а в поодиноких селах — переважна більшість — були поляки. Таке село відзначалося тим, що скільки було у ньому поляків — всі були свідомими поляками. Це була заслуга виключно польських католицьких ксьондзів. У той час, як православні священики, здебільш «малороси», налякані арештами і погрозами, відхрещувалися від всякого впливу на селян та шкільну дітвору, а зрештою» в національному напрямку і не могли нічого дати, — у селах, де була польська школа, діти виховувалися у скрайньо національному дусі. Цього не можна було робити в школі, тим більше, що до польських шкіл партком сам присилав учителів-комуністів, але це робилося на потайних годинах релігії у приватних мешканнях, робилося у релігійнних дитячих організаціях при костелі, незважаючи на те, що учителі всіма засобами, включно до інтервенції ҐПУ — боролися з цим. Коли поляк ішов, хоч би із чисто «практичних» мотивів, до комнезаму чи комсомолу — ксьондз прилюдно виганяв його у неділю із костела, а до того, щоб записавшись до комсомолу, не йти, як наказував статут, до церкви — подільський поляк тоді ще «не доріс». У селян з польським населенням безбожництва тоді ще не було й сліду, в той час як у православних парафіях всі місцеві большевики — починали свою кар'єру від боротьби з попом і церквою. Особисті податки, які «дорізували без ножа» православного священика — ксьондз виповняв сміючись, їх збирали для нього парафіяни протягом однієї години. Ворожа до большевизму політична активність ксьондзів, окрім тієї простої причини, що всі вони були глибокими патріотами своєї нації, пояснювалася ще й тим, що ксьондз не мав на своїй шиї безпорадних попаді і попенят. Він рідко коли тримався хати, роз'їжджаючи увесь час по селах своєї парафії. Особливо, коли справа хилилася вже до арешту. Тоді найти ксьондза «чужому» чоловікові — справа була нелегка. Були випадки, коли ҐПУ, довідавшись, що ксьондза нема вдома, несподівано приїжджало у неділю до костела, щоб арештувати його після служби Божої. Та... несподівано виявлялося, що службу править ксьондз з другої парафії, а місцевий править сьогодні десь у третій. Коли ж ҐПУ приїжджало другий раз, то ксьондз, переконавшись «чим пахне» — у цей час був уже в Тернополі або Львові. На його місце прибував інший, який продовжував його роботу. Арештований ксьондз мав безпереривну матеріяльну підтримку від парафіян і у тюрмі, і на Соловках, аж поки його не вимінювали за півдесятка комуністів до Польщі.
* * *
Найвищою «владою» був у волості офіційно голова волісполкома, та фактично нею був керівник волостної партійної організації: «секретар вол'ячейкі». Таким секретарем був у нас латиш Лярзак. Хлопець був він досить порядний, сильно поважав український самогон та українських молодиць, був захоплений, що у всіх школах діти гарно співають «Інтернаціонал» по-українськи та знають, що таваріщ Троцкій — «ето вождь нєпабєдімой красной армії». Жили ми всі з ним досить дружньо. Заїжджав до нашого графського палацу. Галюсю попросив, щоб переписала йому українські слова «Інтернаціоналу» російським правописом і почав від цього «українізуватися», а дружині завідуючого подарував навіть до її «менажерії» зареквірованого десь у попа (на закуску...) індика. Натискав за мене у волісполкомі, щоб учителькам в час давали запрацьоване збіжжя і, як культурний кавалєр, часом навіть завозив їм на своїй бричці мішки з платнею. З селянками, які мали нещастя йому сподобатися, він поводився дещо інакше, але в товаристві учительок, навіть п'яний, любив говорити: «Ви не думайте, что Лярзак какой-нібудь хам! Я із Латвії, а Латвія — ето западная Європа — не то, что ваша Хахляндія!». «Працювалося» при ньому легко.
Та одного доброго дня замість нього з'явився у волості новий секретар партячейки: товариш Дацишин, галичанин, друг і приятель тодішнього голови подільського губісполкома — товариша Порайка. Наслідки зміни далися відчути дуже скоро. Товариш Дацишин був чоловік аж дуже інтеліґентний, розмовляв виключно по-українськи, голос мав ласкавий, улесливий, під час розмови завжди потирав руки і з ввічливою доброзичливою міною нахилявся до співбесідника. У селах завів собі потайних донощиків, став цікавитися минулим учителів та учительок, про що вони розмовляють з дітьми і селянами, чи бувають у священиків, і т. д. Наказав, щоб учительський персонал приймав активну участь в «політичній роботі»: ходив разом з міліціонерами шукати захованого селянами хліба, входив у «комісії» по викиданню родин священиків із парохіяльних будинків і організації в них «сельбудів» та «червоних кутків». Позабирав у драматичних гуртках п'єси старих українських авторів і на їх місце привіз із повіту иовоспечені большевицькі аґітки українською мовою. Волость при ньому почала приймати правдиве совітське обличчя.
* * *
Я сидів у своїй кімнаті і переглядав прислані із повіту розпорядження про ліквідацію неписьменности серед дорослого населення.
На коридорі почувся голос шкільного сторожа, що показував комусь дорогу до «товариша інспектора». Двері без попередження відчинилися і на порозі стала кремезна постать у шинелі і кашкеті з зеленим верхом та червоною зорею. Переступивши поріг, гість поклав на стілець набиту течку і простягнув мені широку руку.
— Здравствуй, таваріщ інспєктор! Я упалнамочений ҐПУ і уєзднаго воєннаго савєщанія — Єрофєєв. Імєю к тєбє малєнькоє дєло... — заговорив він самарською московщиною.
Серце тривожно тьохнуло. Волілобися не мати ні малих, ні великих справ з такими високодостойними гостями... Не здіймаючи шапки Єрофєєв сів коло мене.
— Справа ось у чому, товариш інспектор. — Я їжджу по повіті й призначаю «атвєтчіков» із куркульських та контрреволюційних елементів у селах. Даш мені папірець до своїх учителів, щоби, в разі потреби, вони секретарювали на зібраннях, які я буду робити. Це, знаєш, для мене зручніше. Все-таки учителі переважно народ свій, совітський, а писарці по сільрадах — то все куркульські попихачі.
Від серця мені відлягло. Окрім всього, справа запроваджування в нашій місцевості «інстітуту атвєтчіков», який в інших місцевостях України вже був запроваджений — була для мене не абияк цікавою.
— Добре товариш Єрофєєв? Дам тобі папірець до учителів, а навіть сам тобі можу допомогти у своїй волості. Ти що — маєш свої коні, чи на селянських?
— Та я мав спочатку верхового коня і півчоти «червонців» для охорони. А потім роздивився, села тут спокійні, бандитизму нема — пощо, думаю, буду людей тягати за собою?! Відіслав червоноармійців до штабу і тепер виганяю собі кожний раз селянську підводу.
— Я якраз вибираюся на інспекцію шкіл... Майже тридцять сіл можна об'їхати на моїй бричці. В кожному селі я і свої справи залагоджу і, як схочеш, то й тобі можу посекретарювати на зборах. Наших куркулів давно пора трохи налякати, а то розібрали собі занадто...
— Ну, дивись! Нащо краще! Добре, що я до тебе зайшов. У тебе, товариш інспектор, жерти нема чого?
— Зараз, буде. Роздягайся.
Посилаю сторожа, щоб дістав десяток яєць, кусень сала, квашених огірків та пляшку самогону. Коли яєшня була вже на столі — витягаю із кишені пляшку.
— Ти, товариш Єрофєєв, як нащот дезінфекції жолудка перед яєшнею? Єрофєєв широко усміхнувся і запустив пальці в кудлату голову.
— Признаю, брат, признаю... Я тебе хотів запитати, чи не можна б достати, та... посоромився. Знаєш, комуністові — не випадає... Ти, що, товариш інспектор, партійний?
— Ні. Позапартійний.
— Ну-та воно, знаєш, бувають і комуністи сволочі, і позапартійні — добрі хлопці — правдиві большевики. Мені дай шклянку або кухлик який... Не люблю для горілки малої посуди... Мені, брат, один лікар казав, що чарочками пити — так це для організму шкідливо...
* * *
Коли ми приїжджали до села, Єрофєєв брав у сільраді списки, по яких селяни платили податок за землю. Відзначав червоним олівцем кільканадцять прізвищ, тих, хто мав більше землі. Потім закликав якогось місцевого комуніста або комсомольця і випитував хто із селян, хоч би і бідніших — виказує незадоволення совітською властю. Коли список був готовий, збирався сход і Єрофєєв читав селянам наказ №2 «Всеукраїнської воєнної наради». Для боротьби з політичним «бандитизмом» та іншими проявами «контрреволюції», в українських селах — установлювався «інстітут атвєтчіков» (відповідальних). Визначені особи відповідають всім своїм майном і життям за «нарушення революційного порядку» або невиконання селом розпоряджень совітського уряду та військової влади. Коли в 'околиці села буде перервана телефонічна чи телеграфічна лінія — буде по жеребку розстріляний один «відповідальний», а все майно його буде сконфісковано. Коли буде перервана поблизу села залізнична лінія — буде розстріляно два.
Коли буде ранений або вбитий один червоноармієць — відповідальні потягнуть жеребки з чотирма смертними нумерами. За кожного дальшого червоноармійця чи представника влади — число підлягаючих розстрілові селян — проґресивно збільшувалося.
Відчитавши наказ, Єрофєєв відчитував готовий вже «протокол» про визначення «атвєтчіков» — відповідальних, вигукуючи їх прізвища. У відповідь з юрби чулися благання визначених, плач жінок і дітей.
Одна копія протоколу залишалася у сільраді — друга клалася до течки Єрофєєва. Із неї я потім непомітно переписував усі прізвища до своєї записної книжки. «По дорозі» знайомився із змістом папірців, що були у течці. Для «начальника»...
* * *
Коли ми у якомусь селі ночували — Єрофєєв любив «на сон грядучий» покоштувати, чи добрий у цьому селі самогон гонять. Спали ми звичайно на одному ліжку і як спати ще не хотілося — то розмовляли. Щоб заімпонувати новому приятелеві — чекістові — я «сочиняв» різні фантастичні пляни і методи боротьби з «контрреволюцією». Вони йому майже всі дуже подобалися.
— Знаєш, Горський, ти будеш добрим чекістом! Можеш зробити кар'єру — клянусь честю! Покидай свої школи... У мене в губвідділі ҐПУ — начальство — самі мої приятелі. Я через якийсь час переведуся до губвідділу. Хочеш — улаштую тебе раз-два. Проведемо тебе у партію. Ти мені подобаєшся — слово чести.
Кажу йому, що покинути тепер, серед шкільного року не можна. А там, колись, як він буде вже у Винниці в Губвідділі — приїду до нього — поговоримо...
В хвилину щирості Єрофєєв оповів мені під великим секретом, що в скорому часі, по нашому повіту має виїхати «оперативна трійка» ҐПУ. Тепер же порядки не ті, що були у 1919 чи 1921 році, коли кожна найменша Чека — мала право розстрілювати без суду кого захоче. Тепер повітове ҐПУ у політичних справах лише переводить арешти і початкове слідство. А тоді відсилає в'язня із справою до Губвідділу ҐПУ. Там знову слідство і передають справу прокуророві. Той — не залежному від ҐПУ губернському судові. А той передає ще справу свому слідчому. Словом — довга історія, та ще доказів вини треба, щоб засудити. А по селах ще багато є політичне неблагонадійного елементу. Отож ҐПУ дістало дозвіл вислати по повітах спеціяльні загони з трьома чекістами — «суддями» на чолі кожного, які иа місцях, без псування паперу на слідство, — просто вистріляють усіх «підозрілих».
«Похваливши» перед Єрофєєвом «такий мудрий» замір ҐПУ, я подумав собі, що мені треба скоріше побачитися з «начальником».
«Відповідальні» у цьому селі вже були визначені, самогон, за моєю «протекцією» — бо Єрофєєва боялися, — був принесений і ми сіли вечеряти. В цей час господиня викликала мене до кухні й сказала, що хтось хоче зо мною бачитися. Чекає у сінях. У темних сінях застаю знайомого вже давніше місцевого селянина, свідомого українця, син якого пішов з українською армією за кордон. Цього селянина Єрофєєв завів у число «відповідальних». Коли він складав список — я цього не завважив, щоб під якоюсь причиною уговорити його не заносити до списку й уже думав над тим — як справу поправити. Дядько був сильно схвильований.
— Рятуйте якось, товариш інспектор. Та ж у випадку чого — мене першого розстріляють...
— Заспокійтесь. Щось зробимо.
— Може, той... — зашепотів дядько — я приніс... ось тут... батьківські ще... сто рублів золота... Може б якось товаришу упопномоченому...
Я хвилину думав. Чим я ризикую?! З підлитим Єрофєєвом — це завжди можна обернути в жарт.
— Давайте сюди п'ятдесят рублів і зачекайте.
Товариш уполномочений заїдав якраз синьою цибулиною шклянку самогону. Підходжу до нього й показую на долоні п'ять золотих десяток.
— Єрофєєв! Ти такі «ґудзики» любиш?
—Диви! Де ти їх узяв?
Пересипаю червінці на його долоню.
— Де не взяв! А хочеш їх сховати до кишені?
Єрофєєв дивиться на мене запитливо.
Виймаю з теки сьогоднішній протокол і відшукавши потрібне мені прізвище — перечеркую його червоним олівцем.
Єрофеєв хвилину поглядає то на мене, то на протокол і заливається голосним реготом.
— Так це той дурень дав, щоб його виключити? Ха-ха-ха-ха! Потім ховає до кишені золото й, взявши від мене олівець, старанно замазує прізвище.
— Слухай, Єрофєєв! Але як ти думаєш — яку б ми причину його звільнення видумали, щоб останні одинадцять не «запротестували».
— Тмм... Кажеш — останні одинадцять?... А як ти думаєш — чи в тих — останніх — теж такі «ґудзички» є?
— Думаю, пю мають, а хто не має — то позичить, продасть усе, з-під землі дістане...
— Той певно чекає? Так ти скажи йому от що... Нехай він збере в усіх по п'ять таких «ґудзиків» і принесе мені завтра. Ми тоді складемо акт, що село благонадійне й визначати тут «відповідальних» — немає зовсім потреби. Це моє право. Та скажи — щоб ніхто із них навіть жінці не казав, бо як довідається ҐПУ — то лише за те, що вони золото мали й державі не здали — розстріляють їх без жеребків.
Коли я повернувся із сіней — Єрофєєв усміхнувся.
— От, ти, товариш Горський, дивишся і думаєш: ну й падлюка цей Єрофєєв! Продає совєтскую аласть... А я тобі кажу — роблю це з чистим сумлінням комуніста й чекіста. Минулого року я на Київщині коло Черкас «відповідальних» призначав... Так там за ваґон «ґудзиків» — не звільнив би нікого. Бо там скільки ми не стріляли їх, а й досі ще нас стріляють. А тут — у цих селах — так потрібні «відповідальні» — як тобі вухо на носі. Кого треба — «опертройка» і так постріляє, незалежно, чи він буде у «відповідальних», чи ні. І бачиш, як то все добре повертається: і дядьки будуть спокійно спати, й Єрофєєв користь буде мати...
Він витягнув з кишені і бренькнув золотими монетами.
— Хороші штучки, я тобі скажу, хоч і капіталістична видумка. За них — що хочеш! Дочку в рабіна купиш...
Другого ранку був складений акт, що «відповідальних» у цьому селі призначати немає потреби. Єрофєєв дістав ще триста і щось золотих карбованців, бо мимо найщирішої охоти — по п'ятдесят усі дати не змогли. Найбагатіший із усіх звільнених «куркулів» мав сім і півгектара землі й у інших місцевостях України лічився би в катеґорії «незаможників». В наступних селах — «історія» стала повторятись...
* * *