Ми сиділи вдвох у хаті голови сільради. Єрофєєв переглядав списки платників податків, а я справу з ремонтом школи, який в час не був зроблений. У двері хтось постукав. Єрофєєв одірвався від списка.
— Давай — давай! Без панських витребеньків!
Двері відчинились і до хати зайшов товариш Дацишин.
— Перепрошую... Пробачте... Я, здається, перешкодив вам у праці... Мені дуже приємно запізнатися з вами, товариш уповноважнений. Я секретар місцевої парторганізації. Я, пробачте, сподівався, що ви, як комуніст, по приїзді до волости — завітаєте до нас... Я приїхав сюди в своїх справах, довідався, що ви тут, і зайшов познайомитись...
Привітавшись з Єрофєєвом — Дацишин тепло простягнув руку мені.
— Моє поважання, товариш інспектор! Я заїжджав до вас, та мені сказали, що ви поїхали по школах. Довідуюся, що ви і свої справи залагоджуєте, і товаришу уповноважненому — допомагаєте. Похвально...
Поговоривши трохи про «куркулів», попів, незаможників, контрреволюційну шовіністичну інтеліґенцію — Дацишин попрощався, попросивши ще раз вибачення за перешкоду.
Єрофєєв іронічно-злісно — подивився йому услід.
— Ох, і св-о-л-о-ч, видно!... Коли ти комуніст — так ти зайди й скажи: Здоров Єрофєєв! Ти що, собачій син — комуніст — приїхав до волости на роботу, а до мене не зголосився! Статуту партії не знаєш?! А то... «Перепрошую... пробачте... мені дуже приємно»... — Знаємо ми таких «хрущів»! Він сьогодні з тобою по чарці вип'є, а завтра на тебе донос у контрольну комісію напише, що ти дискредитуєш компартію і в «дрібно-буржуазне» оточення вростаєш... Ти, товариш Горський, гляди, не проговорись йому за «ґудзики». Це справа пустяшна — а розстріляти мене за неї у два щоти можуть... Дядьків — я знаю. З тих вогнем не випечеш, щоб признався...
— Будь спокійний, товариш Єрофєєв! Зрештою я з ним зовсім не в добрих відношеннях...
* * *
Об'їзд волости кінчився. Волость ця була останньою і Єрофєєв від'їжджав до повітового міста. Віз із собою «з гаком» чотири тисячі золотих рублів. Коли прощалися у моїй кімнаті — відлічив і присунув до мене п'ятьсот рублів.
— Ховай, товариш Горський. Чейже й тобі придадуться...
Відмовлятися — виглядало би, що я хочу мати перед «савєтской властю» чистіше сумління, як комуніст-чекіст Єрофеев... Занесу їх до «начальника» — придадуться...
Єрофєєв дав мені свою міську адресу.
— Як будеш у місті — заходь. Переночувати можеш, як щось до ҐПУ треба тобі буде — з приємністю для тебе зроблю. Та гляди — за «ґудзики» — нікому нічичирк!...
* * *
Перевівши організацію гуртка «ліквідації неписьменности» в селі поблизу границі — залишаю там свого візника з бричкою і кажу, що до сусідніх сіл перейдуся полями з дубельтівкою. Певно, заночую десь і повернуся завтра ввечері або післязавтра рано.
Від півночі до ранку я розмовляв з «начальником». Другого вечора, пізненько вже, відразу по переході кордону, заходжу до хати, де залишив візника й застаю там товариша Дацишина.
— Моє поважання, товариш інспектор! А я вас по усіх селах кругом шукав і не міг знайти. Де ви були?
Голос у нього такий «натуральний», «між іншим», тільки очі ловлять вражіння на моїм обличчі. Усміхаючись, оповідаю йому натяками, що використав відсутність чоловіка однієї гарної молодички на хуторах і «грішним ділом» заночував і заднював там...
Він сміється, оповідає, що мусить вияснити зо мною справи деяких шкіл, але я інтуїтивно відчуваю, що він запідозрив, що я був закордоном.
* * *
Через день я довідався, що Дацишин удосвіта поїхав кіньми до повітового міста. Буде там в полудне... Сідаю до потягу на найближчій станції і у п'ятій годині заходжу на квартиру до Єрофєєва. Він якраз відпочивав після обіду.
— Здоров, Горський! Добре, що ти приїхав. Слухай, у тебе цими днями не було якого конфлікту з тим лякерованим комуністом?
— А яким це?
— Ну, з тим — Дацишином...
— А-а! Кавалок свині... Застав мене в одному селі, що я випивав з хлопцями в школі... Наробив лементу, що доведе до відома відділу освіти... Ну, а він до моєї учительки одної нахабно пристає — не дає їй спокою... Так я тоді ж відчитав його добре й сказав, що підійму питання у наркомі... Посварилися добре — певно буде метатися... А чому ти питаєш?
— Ну, бачиш! Я відразу здогадався, що щось між вами сталося. Сідай. Тільки — це між нами — розумієш? Мене сьогодні питає наш начальник секретно-оперативної частини — Зільберман. Знаєш, такий... жидівський жид! Сам контрабандою торгує і хабарі від жидків-пачкарів бере, а щоб когось із товаришів-чекістів у тюрму запакувати — так і зирить! Так ото сьогодні о третій годині питає мене: Ти, каже, товариш Єрофєєв, їздив по тій волості, знаєш там шкільного інспектора та учителів... Зайдеш до мене завтра — розглянемо разом одну «сводку».2 Сказав мені, що сьогодні зайшов до нього Дацишин і оповів, що у вашій волості є контрреволюційна організація. Що учителі ведуть шовіністичну аґітацію серед дітей та селян, а ти — так навіть закордоном у «організаційних справах» буваєш... Ну я собі так і подумав, що ви посварилися і він починає на тебе рити. Це, брат, у нас часто трапляється... Сьогодні Дацишин не мав часу — спішився у фінвідділі гроші для волости одержати. А у Зільбермана два засідання — звільниться аж о десятій. Так вони умовилися, що Дацишин увечері напише все, а Зільберман по десятій зайде до нього і забере. Завтра разом розглянемо. Ти тільки не хвилюйся. Тепер, брат, щоб засудити — треба доказів. Але, знаєш, арештувати на декілька днів можуть. Я буду говорити, що це все дурниці — особисті порахунки, — але, як би що — то ти той... не згадай часом про «ґудзики»... За це брат вкатають і тобі, і мені — по самі вуха.
— А-а —дурниці! Свищу я на Дацишина! Щоб арештувати — треба мати підстави. Із старого большевика — контрреволюція!!! Ти що, Єрофєєв, робиш увечері?
— А нічого! Може до кіна, або де на чарку підем?
— Знаєш що... Я прийду до тебе в сьомій годині. Підем До знайомих учительок. Гарні дівчата. На ґітарі пограють, поспівають, чаю нап'ємося, а може й чарку маленьку спорудимо...
— Амінь — товариш Горський! Ночувати ти, звичайно, до мене підеш.
* * *
«Колю» я застав удома. Клеїв із кольорового паперу ковпаки для дітей господині. «Коля» був, член гуртка боєвиків. Зовнішньо виглядав на середнього росту борця із цирку. «Коля» мав свою коротку історію: із духовного семинара у Полтаві — його вигнали за те, що вибив чотири зуби поліціянтові, який поліз «ліквідувати» бій на кулачки між бурсаками і кадетами. Під час світової війни, звичайно, став старшиною. З української армії попав до большевиків у полон і мав те щастя, що утік раніше, ніж його розстріляли. Та до армії вже не попав, а опинився у Києві, де став працювати вантажником на пристані. У 1921 році був випадково арештований київською Чека. В'язнем лічився малозначним і його брали на роботу до «ґаражу»: ладувати удосвіта на вантажне авто трупи розстріляних за ніч. А тоді був у київській Чека комендант — жидок Ріхтер. Він любив сам вбивати «присуджених» до смерти, але не стріляв їх, як звичайно це робилося, у потилицю, лише пропустивши роздягненого смертника наперед — одним махом розм'яжджував йому голову люфою від рушниці. Люфа та, для ваги, була заповнена усередині оловом. Чекісти, що працювали з в'язнями по очистці «ґаража» — оповідали, як Ріхтер майстерно розбиває голови, а «ілюстрацією» до тих оповідань — були самі голови вбитих. «Колі» та «метода» чомусь «припала до серця». Коли його звільнили із Чека, він вишукав собі десь люфу від австрійського «малінхера», гарно обрізав її англійською пилкою, налив до середини розтопленого олова, доробив дерев'яну галочку, вималював те все у вишневий колір і вийшла симпатична «палочка». Наступного вечора зустрів у глухому перевулку чекіста, що пізно повертався звідкись, і відправив його на другий світ «методою» Ріхтера. «Спорт» цей йому сподобався і якийсь час у Києві траплялися випадки, що сильно денервували чекістів. У цьому місті «Коля» працював урядовцем у повітовому відділі державного страхування і... нудився. На боротьбу він мав свої, дещо ориґінальні, погляди. За його «рецептою» — кожний порядний українець мав зробити собі таку палочку, як у нього, і щовечора розтрощити чашку бодай одному большевикові. Та сам мав сувору заборону від «начальника» займатися улюбленим «спортом» з власної ініціятиви.
Випроваджуємо за двері четверо дітей і сідаємо з «Колею» в куточку, на отамані з вийнятими понад обшивку старечими ребрами.
— Коля... Ти знаєш той заїзд, де постійно зупиняються підводи з нашого волісполкому... Увечері в ньому темно — блимає лише маленький ліхтар коло коней. По лівій стороні, перші двері від жолобів — це кімнатка, яку жид відпускає приїжджим «панам». Сьогодні в ній ночує наш Дацишин. Під цей час він, певно, садить і пише до ҐПУ донос на наших людей. По десятій годині увечері, начальник секретно-оперативної частини ҐПУ — Зільберман — має зайти до нього по дорозі із засідання і забрати той донос. Між дев'ятою і пів до десятої — ти, з порожньою валізкою зайдеш непомітно до заїзду. Дацишин одержав сьогодні гроші для волісполкому і двері напевно будуть защепнуті ізсередини. Револьвер у нього буде теж під руками. Послухаєш під дверми, чи у нього нема кого, постукаєш і скажеш, що ти з дорученням від товариша Зільбермана. Коли зайдеш до кімнати — то дивись, як тобі буде вигідніше: чи будеш ще з ним розмовляти — чи відразу «погладиш» його по головці своєю палочкою. Тоді защепниш двері, забереш у нього всі папірці і зробиш вражіння «фахового» грабунку. Годинник, срібний портсигар і перстень, які є при ньому — вкинеш десь у добре місце. Гроші і речі —. відразу спалиш. Папірці — переховаєш десь у надійному місці на один день. Побачимося з тобою післязавтра.
Як будеш іти до заїзду — доручиш «жевжикові», щоб слідкував за тобою. Як щось тобі перешкодить, або щось станеться — має зараз же бігти на Поштову, викликати мене і сказати. Я до одинадцятої буду у Олі і Ганусі з одним чекістом. Як би щось — мушу завтра рано бути вже за кордоном.
Коля закопилив нижню губу і зробив мудру міну.
— Як би щось перешкодило мені до десятої у заїзді — то я «погладжу» по дорозі Зільбермана і донос заберу. А до Дацишина навідаюся пізніше. Як би мене «наскочили» після «роботи» — то залажу десь під стіну і починаю спорожнювати магазинки із двох револьверів. У межичасі — спалю папірці. Останню кулю зашмалю собі у лоб.
— То вже як тобі буде подобатися.
* * *
Вернулися ми з Єрофєєвом від дівчат по одинадцятій. На столі лежала записка від вартового коменданта ҐПУ, щоб він негайно зголосився до відділу. Помічена була годиною 22.45. Єрофєєв, не роздягаючись, пішов. Лягаю у плащі на ліжко. Нема сумніву, що викликали його, як певно і всіх чекістів, у зв'язку з забиттям Дацишина. Але... чи все в порядку? У мене «засвербіли п'яти», щоб «накивати» ними поки не поно. Та віра у «Колю» перемагає. Роздягаюся і лягаю, хоч заснути було годі. При кожному шелесті за дверима — рука мимоволі лізе під подушку до револьвера. Під ранок прийшов Єрофєєв.
— Ну, Горський, твій Дацишин — фю-ф-ю-ю — дряпнув увечері до бабуні...
— Що ти кажеш?! Утік до Галичини?
— Який чорт! Ногами накрився...
— Помер?
— «Шльопнули»...
— Хто?
— А чорт їх знає? Видно, якісь одеські «гастрольори», бо «робота», брат, чиста — як шкло. Він сьогодні одержав у фінвідділі сімдесять мільярдів совітських грошей та вісімсот долярів по чеку Порайка. А вони, видно, прислідили. Забрали гроші, речі, навіть шкіряну куртку і черевики. Із голови — я тобі кажу — кремовий торт... Щоб у Києві — то я поклявся би честю революції — що це Ріхтерова робота... Ніхто нічого не чув, аж поки Зільберман не зайшов. Підняли на ноги усе ҐПУ, міліцію, карний розшук, виарештували всіх підозрілих, та.., видно, ме такі хлопці робили, щоб знайти їх... Карний розшук прислав старого, царського ще шпіцля з собакою... Собака покрутилася і назад до трупа вернулася. Шніцель тільки рукою махнув: Це — каже — одеські фахівці у нас побували. В кімнаті тільки один був — та й той після роботи у вбитого черевики взувся... Єрофєєв знизив голос.
— А «сводку» на тебе він певно теж до течки з грішми поклав був... А може ще тільки збирався писати, бо на столі чистий папір лежав і розпочатий лист до товариша Порайка.
* * *
Коля задоволено поглажує щетину на неголеній бороді.
— Мільярди — я спалив, бо то барахло, тай новими пачками він їх одержав... Міг фінвідділ серію занотувати собі... А доляри — пощо палити? Придадуться...
Переглядаємо папірці Дацишина і я відкриваю маленьку таємницю, чому він, друг і приятель всесильного Порайка — сидів на такій незначній «посаді» коло кордону. «Коля» захопив із собою одну із пачок, які Дацишин того дня десь одержав. Переконався перед тим, що всі вони однакові. Були то запаковані по тисячі штук летючки Центрального комітету КП(б)ЗУ. У них — «комуністична партія большевиків Західньої України» — вихвалювала на всі боки большевиків та закликала галичан боротися за приєднання Галичини до «батьківщини світового пролєтаріяту». Закінчувалися, звичайно: «Хай живе ІІІ Інтернаціонал, хай живе т.Лєнін, Червона армія» і т. п. Друковані були на тонкому заграничному папері. Датовані: «Львів, 1 листопада 1922 року».
У записній книжці Дацишина, у листах і квітарах, що знаходилися при ньому, — були цікаві речі. Товариш Дацишин одержував аґітаційну комуністичну літературу і доляри: перше через спеціяльного кур'єра із Харкова — жидка Гельптуха, який залишав йому її у повітовому парткомі, — друге через повітовий фінінсовий відділ по спеціяльних чеках, підписаних Порайком. До нього приходили «свої люди» із Галичини, брали літературу і доляри, а залишали звіти з «роботи» і витрати грошей. Завдання для поодиноких осіб в Галичині, які були занотовані у записній книжці — мали в собі питання цікаві для трьох «чинників»: ЦК комуністичної партії, контррозвідки ҐПУ і «розвідчої управи» червоної армії.
Переглянувши папірці, я перестав дивуватися, що Дацишин «з'орієнтувався» скоро в моїй особі. Сам бо він був «фахівцем» підпільної праці. У написаному вже і захопленому «Колею» доносі Дацишин висловлював досить влучні припущення та приводив цілу низку дрібних фактів, що багато могли сказати такому фахівцеві в національних справах, яким у повітовому ҐПУ був заступник начальника — поляк Камінскі. В кожному разі їх вистарчало для того, щоби «опер-тройка» вистріляла у волості чимало людей. Найцікавішим може розділом з цілого доносу був розділ про двох галичанів В. та Р. — бувших старшин. Один із них працював діловодом у волісполкомі, другого я прийняв на посаду учителя. Дацишин писав, що він знає їх ще з Галицької армії, як заядлих шовіністів, що під час, коли галицька армія була з большевиками — вони провадили в частинах протибольшевицьку аґітацію, що вони і тепер використовують своє положення для контрреволюційної пропаґанди, заховують те, що були старшинами і зареєструвалися як рядові стрільці, та що з розмов із ними — він виніс вражіння, що вони мають замір утекти за кордон.
Перечитавши всі папірці та поробивши собі з них «невинного» вигляду шифровані нотатки — вкидаю усе, не виключаючи й долярів, у піч. Занадто щиро шукало ҐПУ за справниками нападу, щоб можна було залишати найменший доказ. «Колі» раджу закинути десь, або заховати на стороні свою «палочку». Думка про напад з ціллю грабунку — скінчиться у чекістів, як тільки вмішається у справу Порайко.
* * *
Ховали Дацишина з трьома орхестрами, звичайно без священика. За трумною йшли: голова губісполкома товариш Порайко, представники повітового парткому, виконкому, ҐПУ, голова нашого волісполкома, волвоєнком і я. Позаду тягнулися чвірками співробітники повітових установ. «Коля» ішов між «страховиками». На вулиці — «ми не зналися»... На кладовищі товариш Порайко виголосив промову:... «Спи, дорогий товаришу! Ти лицарськи загинув на комуністичному фронті! Ти впав у боротьбі за визволення трудящих мас усього світу і своєї рідної Галичини! Закордонна буржуазія заплатила золотом продажним убивникам за твоє дороге для нас життя — прийде час і ми відплатимо їй кров'ю і вогнем!»...
Потім виступив харкавий жидок — секретар повітпарткому і нагородив купу дурниць «заїхавши» аж про Китай, Індію та поневолені неґритянські маси в Африці, які «спішать» усі вже під червоні прапори Інтернаціоналу. Потім виступали ще і ще. При кінці, несподівано для мене, виступив із гурту «страховиків»... «Коля» і виголосив таку «теплу» промову, що товариш Зільберман, який стояв поблизу ями, — завзято зашморгав носом і заоперував коло нього хустиною. Закінчив «Коля» побажанням, щоб ҐПУ якнайскорше упіймало виновників смерти товариша Дацишина та немилосердно покарало їх.
* * *