Чотири чоловіки у кашкетах із зеленими верхами перекидали речі, переглядали папери та книжки. Не знайшовши нічого «цікавого» — переглянули мої кишені.
— Таваріщ! Ви арестовани.
У комендантурі ҐПУ чекіст-латиш заглянув ще раз до кишень, чобіт та за пазуху і сів заповнювати картку — «постанову» про арешт. Скінчивши, поставив дату — 3 квітня 1923 р. і підсунув до мене листок.
— Прошу перечитати і підписатися.
Переглядаючи, зупиняюся на долішній графі: «обвинувачується за §58 карного кодекса». Пригадую собі зміст того «симпатичного» артикулу. «Приналежність до товариств та організацій, що ставлять собі за ціль повалення совітської власти, або відірвання від Російської Соціялістичної Федеративної Республіки частини її теріторії... карається найвищою мірою соціяльного захисту — розстрілом, з конфіскатою усього майна. При зм'ягчаючих вину обставинах тюрмою із суворим ізолюванням на термін не менше трьох літ, та позбавленням громадянських прав».
Із комендантури повели відразу на допит до кабінету самого начсочі3 таваріща Міхаіла (інакше — Менделя) Зільбермана. Із його запитань виношу переконання, що арештували мене на підставі його розмови, із Дацишином ще зимою, та пізніших донесень тайних аґентів, що їм «розробка» була припоручена. Арешт не мав нічого спільного із смертю Дацишина. Фактичних доказів вини ҐПУ очевидно не мало, бо Зільберман сердився і кричав, щоб я признавався. Почувши від мене, що коли він не заспокоїться, то я не буду з ним говорити — покликав вартового коменданта.
— Замкнути у перший нумер і відкрити піддувала!..
На сходах роздумую над тим — що то за такий «нумер» із «піддувалами»?
Переконуюся, що то звичайнісенький маленький домовий кльозет із якого «раковину» забрали, а поставили дерев'яний стілець. Рура у долівці була закрита дерев'яним кружком. Комендант зняв той кружок і забрав його з собою. Знизу потягло відповідним запахом. Спати у «нумері» можна лише сидячи на стільці та спершись плечима у одну стіну, а колінами в другу. Холод був «собачий». Не можна сказати, щоб три ночі й три дні, які провів у «першому нумері» — належали до приємних спогадів...
Третьої доби, під вечір, хтось просунув у дірку в дверях десять цигарок, потім сірники. Припадаю оком до визірки і бачу широке обличчя Єрофєєва. Киває пальцем, щоб наставив ухо.
— Я тільки що приїхав із Вінниці... Не журись — нічого страшного нема. Ото тоді Дацишин на тебе наговорив, а Зільберман «сексотам» завдання дав слідити за тобою. Ну, а ті, як звичайно — понаписували усяких дурниць... Із Зільберманом я не хочу говорити — бо то баран, а як переїдеш до Вінниці — там тебе звільнять одразу... Тільки той... гляди про «ґудзики» не проговорися... Зараз я віддам розпорядження, щоб тебе перевели звідси до загальної камери, бо... мені це помешкання потрібне для жида-пачкаря, якого справу я веду...
Через годину один із дрібніших чекістів — молдаван — вів мене через подвір'я до загальної камери, що містилася в окремому будиночку.
— Тебе що, товариш Єрофєєв — давніше знав?
— Були знайомі.
— Він казав мені, що Зільберман пришиває тобі «липову» справу... М-д-д-а-а.... То, брат, такий... Він мені за два тузіни дамських пончох заграничних — карну справу причепив був... Добре, що товариш Єрофєєв із начальником переговорив і той сказав припинити, а то б «парився» місяців а шість... А сам контрабанду із границі автом возить... Ти, браток, замерз, як я бачу... Нічого... Зараз улаштую тебе — нагрієшся...
Арештантське приміщення — було досить «ориґінальне». Починалося коридорчиком, у якому сидів на столі вартовий чекіст із ключами. Потім був передпокій, де стояла бочка з водою і п'ять величезних бляшаних «нічних посуд». За ним була жіноча камера, а за нею мужеська. Між цими двома камерами двері не зачинялися, бо мужчини мусіли ходити до «передпокою» через жіночу. Жіноча загальна — була «загальною» подвійно: мужчини, що були арештовані з власними жінками, — мали дозвіл спати на жіночих прічах. Крім того, спав там іще старенький священик, бо був старенький і мав хворе серце, та арештований за щось чекіст — бо... був чекіст.
Молдаван перейшов зо мною через жіночу і зупинився на порозі мужеської.
— Що — тут у вас місця на прічах нема? У відповідь загуло пів камери.
— Товариш комендант! Дозвольте спати на підлозі у жіночій. Там ще й на прічах може пара чоловік зміститися — а тут на підлозі нема вже де усім лягти.
Молдаван нічого не відповів і обернувся, до жіночих прічів. Скраю під стіною, накрите з головою блакитною шовковою ковдрою, лежало щось аж занадто «солідне». Із під ковдри виставлялася пара грубезних ніг. Чекіст дотягнув за ковдру. Із-під неї показалося досить можливе «личко» під копицею кучерявого русого волосся та «геркулесівські» рамена. Коли «личко» розкрило очі — молдаван привітливо усміхнувся до нього.
— Товариш Роза! Може б ви посунулися трішки від стіни і примістили коло себе цього товариша... Та позичте, поки йому принесуть, крайочок матераца і ковдри... Бідолаха закостенів у «першому нумері»...
Роза глянула-на мене співчутливо.
— Перший нумер.. Щоб він вам завалився разом із вашим Зільберманом! Я у ньому за два дні може із десять кілограмів ваги стратила...
Потім, струснувши цілими прічами, відсунулася від стіни і загнула край ковдри.
— Роздягайтеся та лізьте грітися. Я вже знаю, як то після «першого нумеру»...
Моїм «сусідом», як виявилося, була Роза Фінкель — дочка колись дуже багатого жида-фабриканта. Була це «знаменитість» повітового міста, про яку я дещо чув раніше. Славилася тим, що чотири роки назад, коли мала ще тільки чотирнадцять літ, — важила вже дев'яносто кілограмів. Три роки тому, при відвороті польської армії — утекла із ґімназії з якимсь майором закордон. Тепер була арештована за поворотний перехід границі.
Загрівшися та наслухавшись оповідань Рози про життя закордоном — іду до мужеської камери, де лунали пісні й регіт. В'язні розважалися: «різали дуба», «будували паровоз», «розмовляли по телефону» і т. д. Жертвами тих злосливих забав були «новачки», що не знали ще всіх арештантських «премудрощів».
Майже половина в'язнів — перебіжчики галичани. Підсідаю до елєґантсько одягненого молодця. У розмові довідуюся, що це бухгалтер Брояхівський із Дрогобича. Мав прекрасну посаду у нафтовій фірмі та покинув її і перебіг на «радянську» шукати щастя і сяави. Кажу йому, що більшої дурниці він стрелити не міг... Брояківський не погоджується.
— Але — що?!.. Прецінь я розумію, що мусять перевірити, чи я не ворог часом... Але я, пане товаришу, є прихильником соціялізму. А до того я приніс листа до Порайка від його шкільного товариша, який мене поручає...
— Добре — добре... Як я чую із розмов, так оті два студенти перебігли; бо хочуть замість польського війська — піти до «української» школи червоних старшин... Оті голодранці — шукають тут заробітку і кавалка хліба... Чого ви шукаєте?
— Пане товаришу! Я працював у французькій фірмі — мав двіста долярів місячно... Можна жити — правда? Але ж я там не мав жадної перспективи! Я скінчив університет, знаю мови... Та що з того, коли для мене там замкнуті дороги до якоїсь ширшої праці через те, що я українець. А я хочу прикласти свої знання для праці на добро свого народу! Я ж можу провадити якусь поважну громадянську, політичну роботу... А чи ж мені поляки дозволять?! Тут, у своїй державі — зовсім що іншого! Тут, прошу вас, я — українець — можу авансувати навіть на міністра або народнього комісаря...
Я дружньо плеснув «кандидата у міністри» по плечі.
— Дурний тебе, брате, піп хрестив...4
Тюремний підвідділ Подільського губвідділу ҐПУ, окрім двох жіночих, мав вісім камер, що були «зроблені» із звичайних кімнат приватнього будинку. Містилося в них коло 400 підслідчих в'язнів. У «моїй» невеличкій камері було сорок чоловік. Були тут представники усіх «кляс»: священики, учителі, службовці, селяни, та навіть два «пролетарі» із Винницької електровні. Вікно ізнадвору було закрите дерев'яним щитом і температура у камері була така, що, здається, якби був там пісок — можна би пекти яйці — як у Сахарі.
Справу мою передали слідчому Якову (тобто — Янкелеві) Зільберману — рідному братові Менделя Зільбермана. Арештанти, що перебували вже у «тюрподі» по кілька місяців — ґратулювали мені... Оповідали, що Зільберманові доручають тільки неповажні справи, тай взагалі його у ҐПУ держать лише через те, що його «шваґер» — є членом ради народніх комісарів України. Дурнішого слідчого я справді у ҐПУ не зустрічав, ні до того — ні після того. Зовнішний вигляд: — низьке прищувате чоло, круглі баранячі очі, круглий ніс, що наперекір усім вимогам раси — задирався догори. Коли він покривленими на всі боки літерами писав протокол допиту — то прикушував вивалений на нижню губу язик і безперервно шморгав носом, підтягаючи назад те, що непрошено із нього вилазило. Коли говорив — «харкав» немилосердно. Перша наша розмова виглядала так:
— Товариш Горський! Попереджую вас, що я вже все знаю. Я хочу, щоб ви признались самі тільки для того, щоб вас лекше покарали...
— Ну добре-добре... Але я нічого не знаю!
— А я вам кажу — що я все знаю!
— А я повторюю, що не знаю нічогісінько.
Товариш Зільберман витягнув із кишені бельґійський бравнінґ і витягнувши руку через стіл замахав ним перед моїм носом.
— Признавайтеся, бо я вас зараз застрелю!
— Заховайте револьвера, бо поки ви його наладуєте — я видеру і викину за вікно.
— Він наладований!
— Брешете, бо «шпиндик» догори стоїть... Зільберман глянув на «шпиндик» і сховав бравнінґ. Потім зморщив брови і уважно глянув на мене.
— Ви мені сказали — що я брешу?
— Я хотів сказати — що говорите неправду.
— Будете признаватися?!
— У чому?
— Що ви є петлюрівський організатор!
— Ані мені сниться! Я старий большевик.
— Будете признаватися?!
— Не поріть дурниць...
— Ходім! Я вам покажу — де раки зимують!! У тюрподі Зільберман підкликав дозорця.
— Замкнути його у підвал і тримати, поки не заявить, що вже признається. Дозорець завів у темний коридорчик, підняв у підлозі ляду і смачно позіхнувши — запросив мене очима.
— Лізь, товариш... та помалу, щоб карк не скрутив...
Злажу по звичайній дерев'яній, драбині. Надо мною замикається на колодку ляда. Папіроси і сірники в тюрподі дозволялися. На щастя, мав їх із собою. Закурюю цигарку і присвічуючи сірниками із цікавости оглядаю льох. Звичайнісінький собі льох, у якому'колись, певно, можна було картоплю тримати. Тепер вимагав капітального ремонту. По одній стіні сочилася вода із попсованого внутрішнього кльозету. Цегляна долівка покрита слизьким болотом. Стіни слизькі від вогкості й плісені. Єдиним можливим місцем — була драбина. Сідаю на долішній щабель і відігнавши від себе всі арештантські турботи — починаю думати над тим — що поробляє під цей час Славця?... Нараз — щось упало мені на плече. Відрухово хапаю рукою за те місце і це «щось» — впивається зубами у палець. Вісім років назад, коли недалеко мого коня уперше розірвалося гарматне стрільне — я злякався був трошки менше. Через хвилину упритомнюю собі, що то ніяка «нечиста сила» — лише звичайний щур. Ще через кілька хвилин переконуюся, що їх тут немало та що я, очевидно, перешкоджаю їм мандрувати по драбині під підлогу і з поворотом. Випаливши ще одну цигарку, вилажу по драбині й починаю товкти кулаками у ляду. Коли прийшов дозорець, кажу йому, щоб викликав слідчого Зільбермана, бо я вже хочу признаватися. Дорогою до свого кабінету Зільберман усе похвалював мене за мудрий замір. Сівши за стіл, вивалив язик і почав писати заголовок протоколу.
— Так ви, товаришу Горський, признаєтеся, що були у петлюрівській контрреволюційній організації?
— Так.
— Що це була за організація і хто у ній був керівником?
— То моя організація — я у ній найстарший. Обличчя товариша Зільбермана розмаслилося... Почав записувати із таким захопленням, що забув у час підтягнути назад соплю.
— Скільки у вашій організації є членів?
— Чотирнадцять тисяч.
Зільберман роззявив рота.
— Ой-йой! То щось багато... Може менше?
— Ні одним чоловіком!
Записав.
— Хто вам доручив таку організацію?
— Сам Петлюра.
— Ви були у нього за кордоном?
— Ні, він був у мене.
— Де саме?
— Ми бачилися тут, у Вінниці.
— Що ви кажете?! Тут був сам Петлюра і його не упізнали?
— Він був передягнений за жінку.
Записавши, Зільберман довго роздумував над тим, що записав.
— А ви під цим підпишитеся?
— Чому б ні?
— Але як ви мене дурите — то будете за це відповідати.
Зільберман покликав із сусідньої кімнати другого чекіста.
— Побудь з арештованим. Тільки — уважай!.. Я піду до начальника...
Через декілька хвилин повернувся в супроводі заступника начальника губвідділу ҐПУ Іванова — інтеліґентного освіченого москаля з чорною борідкою. Іванов сів, переглянув протокол, потім підніс очі на мене і постукав себе пальцем по чолі.
— У вас, товариш Горський, — тут усе в порядку?
— В порядку, товариш начальник. Через те я волію «признатися», що я є сам Петлюра, ніж ночувати у вашому льоху із щурами. Начальник посміхнувся.
— Ви що, товариш Горський, ҐПУ — не боїтеся зовсім?
— А що ж то я, товариш начальник, контрреволюція чи буржуазія яка — щоб ҐПУ боятися?
— Ви давно арештовані?
— Третій місяць.
— Стривайте... Мені хтось, здається, щось говорив про вас... Ага... Вас Єрофєєв — знає?
— Дуже добре. Він довший час працював у моїй волості, знає, як я провадив роботу і в кожному разі може щось правдивішого і розумнішого сказати про мене — ніж наплели дурноваті «сексоти» — на замовлення.
— Гм-м... Він мені казав, що у вас там якісь особисті порахунки були... А ви катеґорично твердите, що ніякої контрреволюційної роботи не вели? А може щось трошки було?...
— Товариш начальник! Я розумію, що ҐПУ, виповнюючи своє важливе завдання по обороні нашої держави — може помилково зачепити не того, кого треба... Але ж — три місяці! Хіба можна було вже перевірити... І один товариш Зільберман, і ось другий товариш Зільберман — хочуть мене переконати, що я петлюрівець... Чейже я, до сто чортів, добровільно служив два роки у червоній армії і бився з Петлюрою!!! У справі ж є про те документи, які забрали мені при арешті...
Цей мій «арґумент» — документи, щоправда дуже добре сфальшовані — були самим «слизьким» місцем у моїй справі. Як викриється, що вони підроблені — карта буде побита. Єдина надія була на те, що приймалося під увагу під час їх «фабрикації»: виставлена, у них частина перекидалася з фронту на фронт, була декілька разів розбита, у 1922 році, вже після дати «мого звільнення» — половину її вирізали басмачі у Туркестані, що захопили увесь штаб із канцелярією, після того була переформована і змінила назву.
Іванов взяв із стола мою справу, уважно переглянув документи, перелистав попередні протоколи допитів, що були разом з постановою повітового ҐПУ єдиними «доказами», бо донесення тайних аґентів до справи не клалися, і... недбайливо кинув нею на стіл.
— Товариш Зільберман. До трьох днів справу маєте закінчити і передати прокуророві. Товариша Горського — відправити у допр.
На відході взяв сьогоднішній протокол Зільберамна і передерши на четверо — кинув до коша.
* * *