Винницька тюрма уліті 1923 року — мала специфічне «обличчя». Більша частина в'язнів — були священики, дяки, церковні старости. 1923 рік зустріла Україна під знаком небувалого підйому релігійних почувань в селянських масах. Обдерте «продовольчими загонами», подесятковане кулями чекістів і голодом, ображене в своїх релігійних чуттях село — потягнулося душею до Вищих Сил за порятунком. У ті часи творилися речі направду не зрозумілі. Згадати хоч би такий факт:
Бронзова копула однієї з київських церков, що від часу потемніла вже, — одного ранку засяла новою позолотою. Будова церкви та її положення у місті — виключали можливість потайного відчищення чи позолочення уночі. До церкви стали сходитися й з'їжджатися тисячі народу. ҐПУ стало розганяти богомольців. Державна комісія фахівців оглянула копулу і об'явила у пресі, що зміна кольору наступила унаслідок атмосферичних впливів.
Не було повіту, де б не відновлялися старовинні образи або не творилися інші випадки, що стягали до себе маси богомольців. Та найяскравішими і найбільшими по розмірах — були: калинівське чудо і «історія» у Йосафатовій долині поблизу Вінниці.
Початок «Чуда в Йосафатовій долині» не мав у собі нічого чудесного чи незрозумілого. Пастух Яків, що пас у тій долині череду — об'явив, що йому у сні з'явилася св. Діва Марія і сказала, що у найближчому часі на Україну має упасти така страшна кара Божа, якої нарід ще й не бачив. Спасеться від неї той, хто у тій долині поставить якнайвищого хреста.
В інший час, може б це так і залишилося сном пастуха Якова. Але тоді, під час згаданої мною духової кризи українського селянства — сталося інакше. Із уст до уст, із села до села, із повіту до повіту — рознеслася чутка про слова Діви Марії до пастуха Якова.
Напочатку із ближчих сіл, а вже на другий місяць із Херсонщини, Таврії, Катеринославщини, Полтавщини, Курщини, Чернігівщини, Волині — потяглися товпи богомольців, що із співами молитов несли на плечах до Йосафатової долини величезні хрести. Загони ҐПУ обсадили дороги, розганяли їх і відбирали хрести. Богомольці зрубували у лісах дерева, робили хрести і полями уночі йшли до долини. Протягом трьох місяців на долині стало понад сорок тисяч хрестів, обвішаних вишиваними рушниками.
Інакше почалося коло Калинівки. Червоноармієць-чекіст, що проїжджав повз придорожний хрест — стрілив із рушниці в Розп'яття. Селяни, які йшли за ним, зауважили, що із прострілу на грудях розп'ятого Христа — сочаться каплі крови. На другий день коло хреста були вже тисячі людей, а через два-три тижні — хрест щодня облягала кількадесятьтисячна юрба. Були випадки масових візій, коли тисячі народу одночасно бачили над хрестом св. Юрія на коні. Архангела Михаїла з вогненим мечем й інше. Юрба запалювалася ворожими до больщевизму гаслами. Влада вислала панцирники і військові частини. Комісія, яку вислав Губісполком, оглянула в присутності богомольців хрест і заявила, що та червона рідина, яка періодично з'являлася із прострілу — це ржавчина і фарба, змішані з дощовою водою. Інтервенція священиків урятувала комісію від самосуду юрби. Арешти селян не помагали, та й ҐПУ не мало фізичної змоги арештувати ті безперервні потоки людей. Тоді арештували всіх довколишних священиків і оголосили, що коли богомольці не розійдуться — священиків негайно розстріляють. Це помогло. Сапери вирубали хрести на Йосафатовій Долині і знесли калинівський хрест.
У час, коли я попав до тюрми — саме переводилася ліквідація. Пастух Яків конав вже у тюремній лікарні смертельно побитий чекістами. Подібна участь постигла і старого священика, який відправив перше богослуження коло калинівського хреста.
* * *
Місяці збігали. Прокуратура і суд були так завалені справами, що тягнули розгляди по рокові і більше. Мої сподівання, що прокурор просто припинить справу — не збулися. Передав до суду. Слідчий губсуду — надзвичайно інтеліґентний жидок Радов, що дістав підготовку до свого фаху у Московській Музичній Консерваторії, закінчив слідство і дав мені переглянути справу. При цій нагоді з приємністю стверджую, що мого минулого не перевіряли. Всі інстанції задовольнилися фальшивими документами. Згодом таваріщ Радов написав акт обвинувачення, що змістом скидався на літературний твір для конкурсу. Найменше у ньому було того — чого я боявся. Справа знову пішла до прокурора і там застрягла.
«Сонечко» помінялася за згодою лікарів посадою із сестрою, що працювала в тюремній лікарні. Через неї я мав зв'язок з волею. Мене завідомили, що коли б я був засуджений до розстрілу — то «Коля» із трьома хлопцями відіб'є мене коло виходу із губсуду. Упляновано все було добре. Автом, яким я мав би їхати до тюрми — поїдемо до стрижавського лісу.
У кінці листопада відвідав мене у тюрмі Єрофєєв. Сказав, що перевівся вже до Вінниці. Інтервенювати за мене в прокурора йому не випадає, бо справа «контрреволюційна». Але... цілий грудень місяць — контрреволюційні справи в губсуді буде розглядати його приятель Майоров, що часово заступить іншого предсідника. Він оповідав йому про мене і запевнив, що справу мені «причепив» безпідставно Міхаіл Зільберман із-за особистих порахунків. Ну а... Майоров — бувший чекіст — що вилетів із ҐПУ завдяки доносові Зільбермана, що Майоров торгує заграничною кокаїною. Словом... якщо моя справа буде розглядатися у грудні — то я вже маю у кишені виправдовуючий вирок...
Другого дня я об'явив голодівку з домаганням, щоб справа була призначена до розгляду. На п'ятий день дістаю завідомлення, що прокурор пересилає справу до суду. На восьмий день прийшов папірець, що справа розглядатиметься 16 грудня. Вісім днів, замкнутий наглухо у одиночці секретного корпусу — я живився... (прошу не усміхатися...) мріями про Славцю... В них я забувався від голоду й спраги.
Коли мене виснаженого після припинення голодівки забирали до лікарні — несподівано зустрівся на коридорі секретного корпусу з Брояківським, що вертався разом з партією галичан-перебіжчиків із прогульки. Та не був це вже елєґант — бухгалтер із Дрогобича. Зарослий, брудний, в старенькому обшарпаному одягу совітського виробу, замотані в онучі ноги були в старих ґальошах. Колір обличчя мав не кращий, як я після голодівки. Побачивши мене утішився.
— И-о-й! Пане Горський, ви ще сидите?
— Я то я... Але ви що тут робите дев'ятий місяць?!
— Най то все шляк трафить! Ті батяри кажуть, що я шпигун буржуйський... Пішла справа до прокурора... Дивіться, як я виглядаю... усе за хліб попромінював... Та ж то хлоп здохнути може на такому вікті...
16 грудня, я, подякувавши Судові за «справедливий» вирок, ішов під руку із «Сонечком» до неї на квартиру. По другій стороні ішов помахуючи палочкою «Коля», що приїхав до Вінниці на два дні, і задоволено усміхався до мене іздалека.
* * *
«Латинський» новий рік ми зустрічали в прикордонному містечку. «Начальник», я і три «боєвики»: № 3, № 7 та № 11. Новорічну вечерю зробили ми собі, як тільки стемніло. Після півночі — мали вирушити назад за кордон. Ми випили тільки пляшку білого і пляшку старого червоного вина. Може через те, що я ще не окріпнув якслід після тюрми і голодівки, ця дитяча порція — вдарила мені в голову. А разом з цим, цвяхом засіла у ній думка про те, що під цю хвилину, мене від Славці не відділюють кордони... Сісти у потяг і завтра коло неї... Та... Завтра треба бути у Вінниці. Так як забагнеться часом чогось дитині — захотілося мені відразу ж, з місця написати до неї листа. Перепросивши товаришів — похапцем пишу його.
«Знудьгувався... Скоро ж два роки, як не маю від тебе ніякої звістки... Писав декілька разів... Останнього листа — передавав із тюрми. На наше Різдво — постараюся приїхати...». Хотів уже скінчити, та... згадав, як мені хотілося поцілувати її на прощання і... убгав до листа ще «міліон» поцілунків і різних «сентиментів». Дописав, щоб не сердилася за те, що понаписував дурниць бо... пишу трошки п'яний. Тобто до тих «дурниць» —- дописав ще одну.
Через годину — у голові було ясно. На столі замість вечері — лежали папери із течки «начальника». Узявши список гуртка боєвиків, «начальник» вписав моє прізвище над прізвищем, що було перечеркнуте синім олівцем.
— Минулого тижня, №8 — застрілений на кордоні большевицькою сторожею. Займаєш його місце до попередньої праці, якийсь час повертатися не можеш. Будеш жити у Винниці. Будеш мати «про людське око» джерело існування тільки таке, щоб не перешкоджало тобі виїжджати. Тепер я буду говорити з хлопцями у справі, через яку викликав їх. Ти при цій розмові будеш присутнім, бо коли б хтось із них.не міг до мене прибути у потрібний час— ти будеш привозити мені і забирати від мене, що буде треба. Те, що почуєш — за порогом забудеш і нікому із найповніших наших людей не згадаєш.
«Начальник» спер голову на руку і хвилину задумливо креслив щось олівцем на папері.
— ҐПУ вже позбувається «традицій» Чека і стає контррозвідкою в повному значінні цього слова... Налагоджується досить добрий аґентурний апарат... Мине ще якийсь час і воно наробить нам клопоту... Треба поплутати йому стежки. Із правдивих — збити на фальшиві. Я хочу знати заміри чекістів, хочу знати, кого вони «мають на оці». Хочу мати змогу попереджувати тих, кому грозить небезпека і унешкодливлювати руками самого ж ҐПУ тих — від кого нам буде грозити небезпека.
— Я підставлю вас усіх трьох Подільському ҐПУ так, що воно завербує вас до своєї аґентурної праці. Робити будете те — що я вам скажу. Між собою будете порозуміватися, та коли б хтось із вас був викритий — має вмерти сам. Робота це дуже небезпечна. В ній треба скоро рухати мозком і зовсім не давати рухатись нервам. Це буде гра у «дурні» із самою тіткою смертю, під час якої мусите бути добрими шулєрами. Головне — спокій у кожному положенні. Тоді буде все добре. Через якийсь час — я виряджу ще одну трійку. Наразі не маю ще відповідних людей.
Мені стало якось... ніяково.
— Якщо треба — я піду.
— Не надаєшся.
— Чому, начальнику?
— Чоловік, що йде на цю роботу — мусить забути батька, матір, усіх найближчих. Для нього поза тим, що він має робити — повинен перестати існувати весь світ. Я читав того листа, що ти передавав із тюрми через «Сонечко» і не читавши можу тобі переповісти, що ти писав сьогодні. Батька ти можеш забути, але про «неї» — будеш думати у хвилину, від якої буде залежати і твоє та й може й ще чиєсь життя... Наразі я для тебе маю одну маленьку роботу. На початку кожного місяця — п'ятого-шостого дня, два фельд'єґрі із Харківського ҐПУ привозять до Вінниці інструкції та доляри для закордонної большевицької роботи. Ідуть завжди поспішним поїздом Москва — Волочиська в окремому купе. Мені потрібне те, що, вони будуть везти після нового року. Ти № 2 і № 6 — залагодите цю справу.
* * *
Через вісім днів Вінниця мала урочисті похорони двох фельд'єґрів ҐПУ. З течкою набитою паперами і доларами — пішов через кордон № 2 — тобто «Коля», який перед тим дістав двотижневу відпустку із госстраху «по хворобі»; Я у цей час мусів сидіти у Вінниці та удавати, що є страшно занятий... гуртовою продажею вакси і пасти до черевиків — виробів маленької «непманської» фабрики. Оповідати, як ми «залагодили ту справу» — шкода місця. Такі речі робляться майже завжди однаково, незалежно від того: чи виконавцями є революціонери, чи — «ділінґери».
* * *
Зайшов повечеряти до «люксусового» непманського ресторану «Уніон». За одним із столиків сидів Єрофєєв і начальник контррозвідчого відділу ҐПУ — Ґаліцкій. Був це інтеліґентний жид з багатої одеської родини. Мав повне випещене обличчя і очі стальового кольору й виразу. Єрофєєв піднявся із-за стола.
— Здоров, товариш Горський! Я вже давно тебе хотів побачити... Познайомся — це товариш Ґаліцкій. Ми з ним про тебе говорили... Ґаліцкій «делікатно» оглянув мене.
— Ходімте, товариші, до окремого кабінету.
У кабінеті Ґаліцкій сказав подати пляшку коньяку і відповідні закуски.
— Так от що, товариш Горський... Мені про вас Єрофєєв говорив і я постановив притягнути вас до праці у ҐПУ. Не маю на думці дрібного «сексотства»... Я вас возьму на штатну посаду в аґентурному апараті. Будете мати добру платню, на видатки окремо... Як покажете свою роботу — можливо переведу вас до зовнішнього ҐПУ. У вас там була якась справа?..
— Було... Ну та із большевика контрреволюціонера безпідставно зробити хіба не можна. Мене виправдали цілком...
— Ну, знаєте, мені більш усміхалобися, як би ви таки були контрреволюціонером та стали чесним чекістом...
— Я боюсь, товариш Ґаліцкій, що із цього нічого не вийде. Я не маю ніяких зв'язків із контрреволюціонерами. Що я за роботу зможу вам дати! Ви мене якийсь час потримаєте і викинете.
— Зв'язки я вам сам дам. Від вас буде залежати тільки відповідно розпрацювати те, що вам буде доручено. Але... я бачу, що ви не маєте охоти... Скажу вам просто. Коли я вже постановив собі притягнути вас до роботи — нема над чим дискутувати. Вас суд виправдав... Але вас підозрівали у контрреволюції... В таких випадках, ми маєм право, адміністративним порядком, без всяких судів, — запакувати так рочків на п'ять на Соловки... Я не хочу цим сказати, що коли б ви не згодилися — ми з вами це зробимо. Відмовлятися ви не маєте причини...
— Та відмовлятися я й не збираюся. Ще рік тому — я казав товаришеві Єрофєєву, що маю охоту працювати в ҐПУ... Правда, я мав на увазі зовнішнє...
— Уніформа — від вас не утече. Я хочу притягнути вас до роботи — де ви зможете дати найбільше користи, а саме — до боротьби з українською контрреволюцією.
— Але я мав замір поїхати на тиждень на місце колишньої своєї праці. Залагодити деякі особисті справи... .
— Але ж прошу! Це — не горить. Через тиждень, два, — зайдете до мене і тоді все оформимо.
* * *
Я сидів з «начальником» і оповідав йому про свою розмову з Ґаліцкім. Вислухавши — «начальник» заперечуюче крутнув головою.
— На цю роботу я тебе не пошлю. Залишишся за кордоном і більше туди не поїдеш.
Очевидно, «начальник» упіймав на моїм обличчі нотку радости, бо й сам посміхнувся.
— Ти дуже її любиш?
— Начальнику! Я не маю права так казати... — Я люблю її так, як Україну...
«Начальник» чомусь зітхнув і на хвилину задумався.
— Не можна, друже, так любити. Це рідко добре кінчається... Ти коли хотів би їхати?
— Хоч би й завтра.
— Ну добре... Я завтра поїду залагоджу тобі справу з документами. Та здіймемо мірку — привезу тобі «европейський» одяг, бо таким «азіятом» — тобі і до поїзду не можна сідати. Увечері собі поїдеш. Що ти умієш робити?
— Умію стріляти, кидати ґранати, щоб розривалися у леті, незле їжджу на коні, шаблею орудую.
«Начальник посміхнувся.
— Це, друже, фах у мирні часи зовсім не поплатний. А поза тим?
— Поза тим... Читати. — Писати...
— Мусиш або вчитися, або за якийсь, як кажуть, «інтерес» братися... Ти маєш право до частини фельд'єґрської течки..
«Начальник», відсунув шуфляду і відлічив тридять папірців по сто долярів.
— Візьми. На початок тобі вистарчить.
* * *
Я сидів на знайомій отамані і розмовляв з мамою маленької Любці. Власне, говорила вона: ...Це таке звичайне і просте... Я поїхав... Час робив своє діло. Приїхав інший... Був кучерявий і гарно співав... Славця закохалася... Тепер вчаться обоє на університеті у Кракові. Цяна Любця прислухалася до нашої розмови, розкладаючи на стільчику забавки.
Розірвав листа, що його залишила для мене Славця, коли приїжджала додому на Різдво.
«Пане поручнику! Або ви не одержали мого листа, якого я послала вам у відповідь на ваш лист з України, або не захотіли його дуже виразного змісту зрозуміти. Я ніколи вас не любила. Чуття, яке було у мене до вас, — не була любов. То був лише — жаль...»
Кров ударила мені в лице. «Жаль...». Прокляте слово! Я так ненавиджу його! Чому Славця не знайшла якогось гіршого, образливішого слова — тільки це?!..
«...Ваш «п'яний» лист — вбив в мені всяку пошану до вас і я вичеркую вас із числа своїх знайомих.
Ярослава Н.
П. С. Що до вашої обіцянки на Різдво — то може у вас на Україні так прийнято. У нас в Галичині без запрошення до чужої хати не приїжджають».
Поклав лист і відкинувшись з замкненими очима на плечко отамани — задумався. Навіть не задумався. Шматки думок, що літають не чіпляючись один одного — не можна назвати задумою. Щось заворушилося коло моїх ніг. Цяна Любця вилізла на коліна і припала до моїх грудей.
— Знаєш що, вуйцю Юрцю... Ти не журися за Славцею... Знаєш що... Ти купиш мені метр чеколяди, а я, як виросту, — то я за тебе заміж піду...
Пригорнув її до себе. Той теплий віддих дитини на моїм обличчі — був такий... цілющий.
Любця клалася спати і молилася Богу.
— Боженьку! Пошли здоровля таткові, мамці і щастя Україні...
Україна... Чому це слово таке болюче!.. Чому воно ще більш болюче вимовлене дитячими устами!.. Воно вдарило мені в груди і потягло, образ за образом: знущання, зради, зневаги, що їх переживає народ мій. Кров з тих образів заляпала в моїм мозку пекучі слова листа. Коли крики болю із тих образів змішалися з моїм болем — на душі стало камінно-легко.
Я підійшов до ліжка, нахилився над Любцею і поцілував її в чоло.
— Дякую, Любцю...
Вона розкрила повільно очі, всміхнулася крізь сон до мене і знову зажмурилася.
* * *
Я сів коло «начальника», поклав на стіл двадцять дев'ять папірців по сто долярів і сидів мовчки. Він теж мовчав, лише дві зморшки на чолі стали чорно-глибокими. Через якийсь час він поклав мені руку на плече.
— Двадцять два роки тому — я любив так само, як ти, і заробив двадцять літ каторги. Вона увесь час писала до мене листи. Якби ти, друже, читав ті листи! Вони напоювали мене силою. Через три роки я утік із Сибіру і заїхав за нею, щоб забрати за кордон. Довідався, що вона вже два роки як вийшла заміж. Писала до мене ті листи, щоб... мені легше було. Закордон я вже не еміґрував. Залишився, став особою з чужим прізвищем і псував кров московській поліції. Це було для мене «ліком». Найтяжче було мені погодитися із тим, що вона потім не була щасливою...
«Начальник» знову замовк на якийсь час. Потім сховав гроші, витягнув списки і вичеркнувши моє прізвище із описка Б. — вписав його до списка Д.
— На тій роботі будеш смерть мати забезпечену на 90%. Та коли зарання погодишся на всі сто і будеш до неї спокійно усміхатися — то ручу, що нічого тобі не станеться. Через двадцять років будеш все згадувати — як я тепер згадую.
Після півночі я кинув у кут новеньке «европейське» убрання і одягнув свої мисливські чоботи, смушову шапку, шкіряну куртку на футрі. До місця, де звичайно переходив кордон, треба було йти кілометрів із вісім. Там були комиші на річці і лози на большевицькому березі. Пекучий вітер із морозом сік у очі сухим снігом. Кілометрів через три дійшов до місця, де на кордоні був застрілений № 8. Плюнувши в лице в'їдливому вітрові, відвожу безпечники у обох револьверів, відгинаю дротики коло ґранати і звертаю удолину до голого чистого льоду. Большевицької сторожі, чи на своє, чи на її щастя, — не зустрів. За річкою виходжу нагору і убік вдарив вже большевицький вітер.
* * *
Місяці збігали. Я «приятелював» із Ґаліцкім — був з ним на «ти». Часом ми подовгу розмовляли з ним у його кабінеті. Підчас тих розмов він виймав із шафи і переглядав аґентурні справи у сірих та зелених обгортках. Кожний листок у кожній справі — то був щабель драбини, по якій повільно лізла смерть до того, чиє прізвище було написане на обгортці. Ломати під ногами смерті щаблі, перевертати ту «драбину» догори ногами — було одним із наших завдань. Зате — ми платили: № 7 та симпатичний, здібний хлопець із другої трійки — вже були розстріляні. Кожний із них — вмер сам, не видавши товаришів.
Обличчя України у 1924 році, в порівнанні з минулими роками — змінилося до невпізнання. Знищені під час «воєнного комунізму» приватна торгівля і промисел — розвивалися велетенськими кроками. Переводилася масова українізація установ та шкіл. У своїй сільськогосподарчій політиці большевики покинули методи «розкуркулювання» та «развйорсток», а на їх місце кинули гасло: кожний селянин при совітській власті має стати багатим. Розділена між селянами земля — була закріплена за ними на 9 років. Замість податків натурою — був заведений сільськогосподарчий грошовий податок, що не був тяжким, бо селянин вигідно продавав свої вироби на приватному ринку. На місце безвартісних мільярдів і мільйонів — прийшов сталий червонець. Царська золота десятка продавалася і купувалася вже на чорній біржі за 9-9,50 — совітських паперових карбованців. Доляр — за 1 карб. 50-60 копійок.
Людини в доброму убранні і з чистими руками не називали вже «буржуйом». Із зміною життьових обставин, поважна частина української інтеліґенції — цілком щиро почала погоджуватися з московським большевизмом; мовляв: їсти і одягнутися можна, по-українськи говорити не забороняють, — якого ще нам лиха треба?!
Приїзд Михайла Грушевського із-за кордону, його реферати, статті Юрка Тютюнника у московських та харківських газетах — збивали з пантелику найсвідоміших. Українська держава з червоним прапором замість жовто-блакитного — багатьом видавалася вже чимсь реальним. Галичани, переважно молодь, перебігали до «радянської України» цілими юрбами. Вже у травні, цифра перебіжчиків із Галичини в реєстратурі подільського ҐПУ — перескочила за тридцять тисяч. Деякі галицькі газети, що їх я час до часу переглядав у Ґаліцкого — були в телячому захопленні радянською Україною та її національно-культурними досягненнями. Випадково попало мені в руки число «Діла», перечитане перед тим начальником контррозвідки. Було там повідомлення про самогубство якогось професора на Україні. У залишеній ним записці, як причина його смерти, подавалися радянські політичні відносини. Подавши то «з денникарських обов'язків», хтось із редакторів застерігся від «тенденційних коментарів», бо... «вправді» йому відомі деякі неґативні сторони «української радянської влади», але... відомі також численні позитивні її сторони: національна культура... шкільництво... і т. д. Відчувалося, що як би автор не оглядався на польського цензора — то написав би щось більше. Ґаліцкій обчеркнув ту статтю червоним олівцем і на марґінесі газети надписав для свого секретаря: «сд. вым. в пап. дост. н. проп. за гр.», що мало значити: «зробити виборку до течки «досягнення нашої пропаґанди за кордоном».
Та згадане мною — це лише одна сторона медалі. У квітні 1924 року, права ҐПУ, обрізані 1922 року — були знову поширені. Справи української «контрреволюції» були вийняті з-під компетенції губсудів та їх слідчих і передані цілком ҐПУ. Воно само вже переводило в них слідство, само й судило у надзвичайних сесіях. Тюрми і арешти при ПГУ — були переповнені людьми, що бодай колись мали зв'язок з боротьбою за незалежну Україну. Майже щовечора відбувалися крадькома розстріли засуджених. ҐПУ через своїх аґентів пильно стежило за кождим українцем на державній чи кооперативній посаді.
* * *
Не належить до великої приємности, коли тобі, під час «дружньої» розмови — скрутять назад руки, оглянуть кишені й освідчать, що ти вже арештований. «Приємність» подвоюється, коли, зачувши запах смерти — мусиш удавати, що дивишся на те, що сталося, як на помилку або жарт.
У вікно залітали шуми літніх сумерок. Ґаліцкій сидів напроти мене через стіл. Коло нього лежав мій новенький «мавзер» 7,65 з витягнутою магазинкою.
— Ну — товариш Горський — твоя карта побита. Через тебе ми дещо втратили... Трудно... Втратимо ще й сім копійок на кулю.
Маленька павза.
— Моя душа чекіста давно вже зачула в тобі ворога. Я не мав доказів. Та... обдурював ти нас — обдурили й ми тебе. Хочеш жити — викладай на стіл свої карти. Признайся щиро у всьому.
Голос у Ґаліцкого спокійний, майже ласкавий. Він приємно усміхається. Та у гаммі його усмішок проглядують нотки оскаженілости. Він озлоблений до краю. А боги сердяться тільки тоді — коли не почуваються на силах... Він не знає — чому — але душею правдивого контррозвідчика відчуває, що биття і лякання смертю — не поможуть. Витягнувши через стіл руку — тепло кладе її на мою.
— Слухай, Горський, — хоч ти такий Горський, як я Ґаліцкій — давай забудем все і почнемо від початку. Ти мені відкриваєш все, я звільняю тебе і приймаю на працю. Не пожалуєш... Будеш мати, — що душа твоя забагне. Я чую, що якийсь діявол оточив мене своїми аґентами. У мене цього року провалюється справа за справою. Я ж не можу розігнати весь апарат... Допоможи мені і станеш для мене найдорожчим другом.
— Слухай, товариш Ґаліцкій, мені здається, що ти просто перепрацювався... У тебе просто з психікою щось не до ладу... Тобі треба відпочити, а то ти скоро всіх своїх чекістів будеш уважати за ворожих аґентів... Ну, чого тобі забагнулося мене арештувати?!...
Ґаліцкій перестав усміхатися і задзвонив на вартового коменданта.
— Посади у смертну камеру.
* * *