Від того дня збігає одинадцятий рік. Як на екрані пропливли: тюрми Вінниці, Києва, Полтави, Херсону, симуляція божевілля, психіятричні лікарні, засуд, утеча по восьмилітнім ув'язненні, Дон, Кубань, Волга, Москва, Білорусь і... львівські хідники.
Сьомий рік спить уже «начальник» на чужому цвинтарі, забравши до гробу ім'я не одного безіменного борця. Шорстка шмата смерти — стерла з табелі живих — майже всі згадані мною і незгадані №, №, №.
Розстріляний 1929 року хорунжий Калинівський. Тоді ж згасла від кулі чекіста «Сонечко» і відспівав свій передсмертній марш юнак Павлусь. На їх місце стали, може... Андрійчик та Женя з-над Либеді.
«Коля» живе у Галичині, мас споживчий склеп, дружину та двох малих синків. Хлопці — як живе срібло. Коли не б'ються на вулиці з однолітками — то дубасять у хаті один одного. «Коля» все переконує їх, що битися негарно...
Маленька цяна Любця стала вже великою панною і як зустрінемося, то цілувати мене за цукорки — напевно вже не схоче.
 

В КАЗЕМАТАХ ҐПУ
За плечима гримнув засув, ляснув у колодці ключ... Оглянув свою камеру.
Камера № 8 — знайома вже з восьмимісячного сидіння минулого року. Перша від внутрішнього виходу, через що в ній завжди держали або смертників, привезених із в'язниці на розстріл, або особливо важних підслідчих, що їх ҐПУ заховувало від других в'язнів.
Початок — не потішаючий...
Починаю ходити із кута в кут, намагаючись з'ясувати і зважити положення.
Мозок працює горячково.
Пригадую собі подробиці арешту, пронизливий погляд стальових очей Ґаліцкого, інтонації його спокійного, з добре прихованими нотками злости, голосу...
«...Твоя карта — побита»...
Здається це недалеко від правди... Починаю зважувати, що «вони» можуть знати, чого ні.
Те, що був старшиною в українській армії — вже знають. Про побут у Холодному Яру — не знають. Про працю в підпіллі у 1922-23 році — не знають, хоч про дещо здогадуються. Зрештою, ці «обставини» так заплутані попереднім арештом і виправдовуючим вироком, що кінця в них тепер не знайдуть. Залишаються обставини, які спричинили цей арешт, тут частинку знають, про останнє — здогадуються, та і цього, що знають, більш ніж досить для розстрілу...
Коли дійшов до такого висновку, щось стиснуло весь організм хвилею протесту:
Не хочу! Треба шукати виходу!
— Ну, то драпайся на стіну... — відкликається десь з кутка душі іронічний голос.
А чи не гірше положення було тоді, в 1920 році, коли вирок вже був підписаний?!...
Але ж тепер не двадцятий рік, і розстрілювати за місто не поведуть... З дверей, через подвір'я оточені дротом і вартою, і в «ті» двері... Тут — не утечеш...
Б'ю по цій зайвій «суперечці» фаталістичним «козирем»:
А, чорт його бери! Що буде — те буде... Що положення погане, то це — факт, але ж нема такого положення, від якого не буває гіршого.
Треба заспокоїтися, зібрати розпущені нерви, а там положення само покаже, що можна буде зробити, щоб оминути неприємної смерти; коли ж не вдасться і таки розстріляють — то давно вже пора...
Роззуваюся, кладу чоботи замість подушки, і розлігшися на голому тапчані — міцно засипляю.
Потягнулися нудні, тривожні дні і ночі.
«Тюрпод»5 жив своїм глухим таємничим життям.
Блідих, виснажених в'язнів два рази на день виводили по черзі надвір, на десять хвилин. Рано давали кип'ятку, без цукру, і фунт хліба. На. обід, щодня, рідкий куліш із стухлого пшона, з олією, невеличка мірка на чоловіка.
Увечері — знову кип'яток. Від «обіду» так несло стухлістю, що лише голод змушував його їсти, а на зміну страви надії не було. Ще до арешту я знав, що подільська заготовча контора передала ҐПУ дві тисячі пудів пшона, яке зіпріло на складах і не надавалося ні для армії, ні для експорту. Щодня привозили нових арештованих. Чиє слідство вже було закінчене — відставляли до в'язниці. Після вечірньої перевірки тюрпод завмирав, але що два-три дні, увечері, під ворітьми жалібно-дико завивала знайома сирена авта Ліплєвского,6 яким возили із тюрми «смертників».
Тоді коло моїх дверей проходила група людей, стукав засув сусідньої камери і після того дві-три години з неї доносилися нервові кроки, плач, голосна молитва, іноді лайка, — залежно від індивідуальности кожного з привезених. В 10-11 годині, знову стукали залізні вихідні двері, гримав засув, у нічній тиші лунало — «Вихаді адін»!... і мої сусіди, по черзі, йшли туди — звідки вже не було повороту. Часто після цього, коли нерви в'язнів були напружені, коди слабіші духом були залякані — їх брали на допити і не один повертався під ранок згорблений, зів'ялий, підписавши все — що вимагав слідчий.
Я для подільських чекістів був задобрим старим знайомим, щоб вони могли сподіватися виграти щось, налякавши вночі револьвером. Натомісць годинами тягнулися «перехресні» допити, підчас яких старалися запевнити мене, що вони «все знають» і лише бажаючи мені добра — радять, щоб я сам до всього признався — тоді... мене звільнять і... все буде добре...
Роблячи «наївну міну» запевняю, що нічого не знаю, потрохи сваримося із слідчими, але... після кожного допиту все ясніше стає в перспективі — безвихідність...
Матеріял, що його мало у своїм розпорядженні ҐПУ, нелегко було би перетворити у формальні докази на якомусь порядному суді. Та справа підлягала «Надзвичайній Сесії», де засяде начальник ҐПУ, його помічник по секретно-оперативній частині, й вони обидва перед тим підпишуть і затвердять акт обвинувачення. Третім буде член суду, із числа тих, які подобаються ҐПУ. Адвоката, захисника — «Надзвичайна Сесія» — не допускає, жадними формальними доказами, вона незв'язана — судить, спираючися на «революційне сумління», і коли додати, що у моїй виновності ҐПУ було переконане і по деяких причинах сильно обізлене, — то смертний вирок був запевнений.
Йшов уже третій місяць слідства, а мене, не дивлячись на переповнення тюрподу, держали в одиночці. Допитами турбували мало — йшло збирання матеріялів і розшукування «спільників», в різних місцях, аґентурами ҐПУ. Мозок був занятий фантастичними плянами утечі, та здійснення їх — було річчю виключеною. Стояло питання: чи будуть держати до суду з ҐПУ — чи по скінченні слідства відставлять до в'язниці. Там інші умовини, хтось може допомогти, — легше зорганізувати втечу...
Зауважую, що коли камери по черзі виводять надвір, то як має проходити 6 камера — із дозорцем іде лише один чоловік. Когось ще держать в одиночці. «Віка» в моїх дверях щільно закриваються, та одного дня дозорець не засунув засувки до кінця. Витягнутим із мітли патичком підважую її ще трішки і коли зайшла 5 камера — припадаю оком до щілинки.
Коло дверей проходить високий чоловік, в зимовій шапці, з спущеними донизу козацькими вусами. Обличчя надзвичайно знайоме, але хто? де бачив?... Із щілинки можна бачити лише на одну мить профіль... Може вдасться побачити надворі.
Відчиняю вікно й починаю оглядати фанерний щит, яким воно було закрите ззовні. В одному місці зауважую маленьку щілину, заліплену знадвору глиною. Просуваю крізь ґрати руку з патичком і обережно виштовхую глину. Видно клаптик подвір'я, на якому стоїть вартовий з рушницею на поготівлі та дозорець із витягнутим револьвером. В'язня не видно, але по напрямку їх поглядів, здогадуюся, де він. Нарешті дозорець махнув рукою: «Захаді»!
Через видну мені часть подвір'я переходить із заложеними назад руками, з високо піднятою головою цікава для мене постать. Вдивляюся в обличчя: Отаман Хмара! — Семен Харченко...
Про арешт його в Кам'янці Под. я чув ще весною, але думав, що він відставлений до Харкова. Добре було би зв'язатись з ним... Він, звичайно, не має другої перспективи, окрім розстрілу, або втечі, — може у майбутньому припадково придамося один одному... Якби попасти до однієї камери, або хоч в сусідні... Хмара — силач, призвичаєний до небезпеки... Знову зароїлися в голові пляни втечі...
Мити підлогу і «парашу» я катеґорично відмовився ще спочатку і дозорець Арбузов, кацапчук з неприємним монгольського типу обличчям, один із виконуючих обов'язки катів, посердився — посердився, тай став присилати для цього в'язня — молодого селянського хлопця. Хлопчина був затурканий, несміливий, і слухаючи наказу Арбузова, не відзивався до мене, коли я пробував заговорити. Днів за три до того його відіслали до в'язниці, а намісто нього став приходити якийсь середніх літ чоловік, одягнений у подрані штани, в яких однієї ногавиці бракувало по коліна, та у подерту стареньку блюзку на голе тіло. Його виснажене, заросле і брудне обличчя виглядало інтеліґентно. Певно, він прибирає і Хмарину камеру... Треба при нагоді розмовитися. Підлога милася у середу та в неділю. Завтра прийде. На другий день дозорець пустив його до моєї камери з відром, щіткою і шматою:
— Ти, Ян, сьогодні добре вишуруй підлогу, може начальник зайде... — Замкнувши камеру на ключ, пішов виводити надвір в'язнів.
Ян налив на підлогу води і став старанно терти просяною щіткою. Лежачи на тапчані — приглядаюся до його обличчя; блідо-жовте, очі глибоко запали, губи безкровні... З-під розхристаної блюзки видно запалий живіт і випняті з-під шкіри ребра.
Потерши деякий час, він раптово випустив щітку, руки підігнулися і поковзнувшись він вдарився лицем до мокрої підлоги. Схоплююся з тапчана, підводжу і садовлю його коло себе.
— Голова трішки закрутилася, — винувато говорить він нечистою російською мовою. Деякий час сидить, непорушно уп'явшися шкляним поглядом у покинуту на підлозі щітку, потім зауважує кров, що бігла із розбитого носа, витирає її рукавом блюзки і повернувшися якось дивно дивиться мені в очі.
— Слухайте, дайте мені добре по морді, з обидвох боків, я вас прошу...
— За що, Ян?
— За те, що я дурень, чуєте, дурень, дурень, і ще раз дурень!
— За що ти сидиш?
— За що? Я поцілував би руки тому, хто сказав би мені за що... За те, що дурень, — другої вини не маю...
Хвилину сидить мовчки, неначе щось згадуючи.
— Я сам поляк, із Лодзі... Дванадцять років пробув в Америці... Я — фризієр, мав у Чікаґо свій, заклад. Працював сам, тримав ще двох челядників і хлопця-учня...
П'ять років був я членом американської комуністичної партії, всією душою був захоплений ідеєю соціялізму, віддавав на партійні справи половину свойого зарібку, підтримував свою пресу, аґітував на зібраннях тай усюди, де тільки було можна... Минулого року мене вислали із Америки. Перед тим дозволили мені продати мою частину будинку, який ми купили утрьох, та майстерню.
Приїхавши на батьківщину, до Лодзі, я став аґітувати серед тамошніх робітників. Приходила поліція арештувати, але я якраз вийшов був до знайомих. Сестра попередила мене, принесла мені мої гроші, я частинку залишив їй, а дві тисячі долярів і американський партійний білет зашив у одежу й пішов добиратися до радянської границі. Перейшов щасливо. Якби ви знали, який я був щасливий, коли побачив першого червоноармійця з п'ятнкутньою зорею! Про цю хвилину, про щасливу соціялістичну батьківщину робітників усього світу — я ж мріяв ще в Америці...
Ян важко зідхнув і помовчав трохи.
— Прийняли мене нічого, нагодували, гроші і документи забрали, кажуть — у Проскурові віддамо... Списали протокола, запитали, де я взяв стільки грошей. Я оповів усе, як було, чисту правду. У Проскурові, в ҐПУ, мені кажуть, що мій комуністичний білет фальшивий, що я не міг бути комуністом, бо мав власний будинок і експлуатував, визискував трьох робітників, що я польський шпигун та щоби признавався, хто мене послав і дав гроші. Я спочатку розсердився, кажу їм, що не мають права ображати мене, чесного комуніста. Тоді вони зв'язали мені руки і збили так, що я не міг потім піднятися з підлоги. Ян задумливо подивився на свої сухі, голі до ліктів руки.
— Думаєте, я такий тоді був? Був повний, здоровий, однією рукою, жартуючи, підіймав сорок кілограмів, а зараз відра з водою повного не донесу... Подержали мене два тижні у Проскурові, а потім переслали сюди, до Винниці. Тут, ще два рази тяжко побили, щоб признавався чого прийшов, а тепер вже п'ятий місяць не зачіпають. Кажуть, що послали листа, до Комінтерну, щоб через американську секцію справдили, чи я дійсно комуніст.
Сиджу в 4 камері, разом з другими, тіснота страшна... Там ще є декілька таких, як я: учитель Кшижак із Ченстохова, Дузінкевич — польський поліціянт, Вальчак — поляк із Підволочиськ, Степан Кравс — українець із Любачева, Франко Петрнчко із Львова, — все комуністи... Багато є дурнів на світі... Але я найбільший...
— Ян, ви ж безсильний зараз зовсім... лежали б у камері...
— Голод примушує... З'їси рано ту пайку хліба з горячою водою і голодний, як пес; вип'єш в обід шклянку тієї зупи смердячої без хліба і голодний аж до другого ранку. У Проскурові віддав за хліб, що мав лишнього, а тут і пальто віддав й убрання. Оцей самий дозорець взяв у мене моє американське вбрання з найліпшого сукна і черевики, а мені дав пантофлі й стареньке убрання, що за місяць облетіло все. Додав мені чотири буханці хліба, фунт цукру та фунт ковбаси.
Знаєте, я колись читав в Америці Гамсуна «Голод», але тільки тепер я зрозумів, що значить це слово... Скільки разів я вибирав із сміття шкурлатки хліба, що їх викидають дозорці та червоноармійці!... Дивлюся на других, вони легше це переносять, а я не можу... У мене здоровий організм, призвичаєний до доброї їжі... Тепер, як приберу кухню, коридор, одиночки, — дозорці дають лишню мірку пшонянки, часом кусник хліба, грудку цукру...
У «вічку» показалося розлючене обличчя дозорця Котєльнікова, вологодського кацапчука (теж один із катів).
— Ти що розсілася, сволоч така! Балачку завів?! Тобі сказано не розмовляти!
Відімкнув двері і став на порозі:
— Ти ще й підлоги не помив? Ось я тебе зараз залакую у підвал, там з щурами побалакаєш...
Ян стояв переляканий, нічого не відповідаючи.
Я з дозорцями не дуже церемонився і, на диво, вони через це поводилися зо мною чемніше, як з другими. Стаю з тапчана:
— Чого ти розкричалася, дура вологодська?.. Чоловік непритомний лежав весь час, я тебе докликатися не міг. Бачиш, кров'ю залився — лице розбив, як упав. Загодували до півсмерти, а тепер вимагаєш, щоби скоро робив тобі!
Дозорець зм'як.
— Іди, Ян, лягай у камері, я другого когось візьму... Ян похапки схопив за щітку.
— Товариш Котєльніков! Я зараз усе зроблю. Помию чистенько... У мене голова трохи закрутилася, тепер пройшло... Я вас прошу...
Дозорець замкнув камеру і пішов виводити чергову партію. Ян старанно мив підлогу.
— Ніколи я не думав, що на світі такі пси є, як оці дозорці... Їм же зганьбити, убити чоловіка — нічого не значить... Коли б мені у Америці хтось сказав, що в цілій радянщині розстрілюють тепер стільки людей, скільки лише тут при мені розстріляли — я б йому морду побив... І кого, за що стріляють?
— Ви давно тут, у тюрподі?
— Сьомий місяць кінчається.
— Слухайте, отой, що в шостій камері — давно сидить?
— Місяців із п'ять уже...
— А я думав днів 5-6. Раніш не чути було, щоб його виводили.
— Його раніш не випускали з камери зовсім, недавно оце дозволив начальник, з підсиленою вартою...
Дозорці кажуть, що це страшний бандит, який вбивав комуністів і селян, тероризував цілі села... А селяни, що зо мною сидять у камері, кажуть, що порядний чоловік, що захищав їх і дуже жалують за ним... Я з цим всім тепер зовсім дурний став... Але, здається, в Америці я був ще дурніший...
— Ви в 6-й камері, певно, теж підлогу миєте... Скажіть йому, що Горський сидить у 8-ій камері, і скажете, що з моєю хворобою дуже зле, нема тут ні ліків, ні лікарів, які б розумілися на ній. Ми з ним знайомі були, ще як він учителював, не був ще повстанцем...
— Скажу при нагоді... Бо Котєльніков іноді залишає уборщика з ним, а Арбузов завжди стоїть сам. А ви на що хворі?
— У мене язва жолудку...
— О, то це дійсно біда, при такій їжі... Вам треба відповідної страви. А я тепер їв би все, що тільки можна зжувати. Ніколи не наїдаюся...
У мене на вікні лежала ще половина фунтової пайки хліба. Половина з цього була призначена до «обіду», а останню, перемагаючи спокусу, — держав завжди до вечора, щоб легше спалося...
— Візьміть, Ян, собі той хліб з вікна. Його очі жадібно вп'ялилися у хліб...
— Ні-ні! Як можна! Ви ж одержуєте стільки, що і я...
— Так мені не можна багато чорного хліба їсти... Усе рівно викину... Беріть...
Він узяв хліб й жадібно запихаючися ним став стукати дозорця. В той день, мій жолудок, у якому, звичайно, замість «язви» була лише пустота — до самого ранку сердився на мене за зайву щирість, та я був задоволений тим, що може вдасться зв'язатися з Хмарою. В середу, Ян сказав мені, що передав то, що я просив, і той переказує, що хоч ҐПУ й дуже в'їлося на нього, але він подав заяву до головного прокурора і має маленьку надію, що може звільниться зовсім. В такім разі поклопоче в ҐПУ про мене. А якби я скоріш звільнився — то щоб клопотавсь про нього.
Значить зрозумів! Коли б попасти до однієї камери! Тоді ми «поклопотали б» що-небудь разом...
Через декілька днів замість Яна — прийшов старий селянин, який, коли я заговорив до нього — став просити мене шепотом, щоб не підводити його, бо йому строго приказано не балакати. Питаю Котєльнікова, що з Яном.
— Поїхав етапом у Сибір, в розпорядження Красноярського губкому партії... Виявилося, що він, брат, дійсно комуніст американський. Москва — перевірила... Дармо «парився» хлопець...
У кінці серпня, спокій моєї одиночки був нагло заколочений. Якось коло півночі в тюрподі зчинився шум. Мої двері широко відчинилися і на порозі, з радісним обличчям став Арбузов:
— Ну, Горський, — приймай жидівських петлюрівців! Заходь! Один, два, три...
До камери по черзі заходили молоді хлопці й несміливо ставали, оглядаючися.
Нарахувавши вісімнадцять Арбузов задоволене засміявся і покрутив головою:
— Знову урожай на сіоністів, давненько не було...
Замкнувши камеру, пішов відчиняти другі.
По коридору проходили все нові групи. Мої нові товариші прислухувалися пильно до голосів тих, що переходили і називали один одному їхні імена. Коли вихідні двері перестали стукати — стали розміщатися. Камера була невелика, приблизно три метри в квадраті і такій компанії розміститися було нелегко.
Був тільки один тапчан, на якому спав я. Чоловік п'ять мали з собою коци і подушечки — решта без нічого.
До мене підійшов молоденький, років шістнадцяти, жидок з випещеним обличчям «маминого синочка».
— Слухайте, товаришу, нам дадуть хоч тапчани і сінники, чи ні?
Старший вже, надзвичайно сильної будови, кучерявий хлопець, що сидів коло тапчана — іронічно посміхнувся:
— Дадуть, Іцек, дадуть... і простирала, і нічні сорочки, й обід з трьох дань... Та й переїзд безкоштовний до Сибіру — першою клясою поїдем...
Дехто засміявся. Обступили мого кучерявого сусіда...
— Слухай, Шварц. але направду, як ми тут розмістимося? Постіль принесуть рано з дому, але де тут всім лягати?
— А як минулого року, в цій самій камері, нас сорок чоловік.три тижні сиділо? Посідаєм рядочками, один одному між ноги, зіпремося один на одного і так спали. А тепер — що за біда! Розляжемося всі, як пани.
У кого є коц, розстелюйте на долівку і поперек — усі вмістимося. Накриватися не треба, і так тепло буде...
Товстий хлопець в окулярах стурбовано почухав свою руду голову:
— Трохи твердо буде...
— А ти чому перини не взяв із собою?
— Та мені сказали, що не більше, як на дві години. Тільки зроблять допит і пустять додому...
— І мені, і мені, і мені так казали — посипалося з різних боків. Шварц сміючися махнув рукою.
— І мені теж так казали, але я кажу їм, що коли на дві години — то підождіть, — візьму матраца та хліба днів на два, поки хтось принесе... я вже знаю ті «дві години»... Це може бути три роки теж...
Декілька чоловік тривожно забалакали до нього по-жидівськи. Він сказавши їм щось заспокоююче — закомандував лягати спати. Почали застелювати підлогу коцами.
— Я вас, здається, бачив минулого року в тюрмі, ви були одягнені в шкіряну куртку і високі мисливські чоботи... — звернувся до мене Шварц, що далі сидів на свойому клунку.
Потверджуючи, киваю головою.
— Я тоді сидів з адвокатом Аллукером — не знали його?
— Знав. Лежав із ним в тюремній лікарні.
Шварц зітхнув.
— Щасливий чоловік... Його вислали закордон — десь у Німеччині він. Тепер арештували декількох його політичних учнів. Не знаєте, чи Фішер і далі слідчим в релігійних і національних справах? Місяць тому була вістка, що його мають десь перенести...
— Ні, тут, по-старому...
—З усього ҐПУ — він для нас найгірша собака... У нього хоч би просто справедливого слідства не сподівайся. Цеж наш ренеґат... сіоніст... був членом Центрального Комітету партії і після арешту на з'їзді в Києві у 1922 році — пішов працювати до ҐПУ... Ну, треба лягати десь...
В такій тісноті спати самому на досить широкому тапчані було ніяково.
— Лягайте зо мною на тапчані, коли хочете. Білизни я, правда, не передягаю вже п'ятий місяць, та вошей нема, бо весь час сам.
— Не біда, мене брудною сорочкою не налякаєш. Я коваль і з ковальського роду... Розстелимо зараз мого волосяного матраца, подушка є, коц легенький, — як старі арештанти — будем спати панами, а ці молодці хай вчаться, що складати візити ҐПУ — треба з матрацом під пахвою...
Хлопці розстелили коци, пороззувалися, та спати нікому не хотілося. Розсівшися гуртками попід стіни — ділилися вражінням від арешту. До моєї камери попало декілька молодих, місцевих «ватажків»: Лівшіц, Інґерлейб, Жаботінський, Дермандер, молодий лікар Львовський. «Мамин синочок» Іцек Бреслер — як виказалося — грав значну ролю у місцевій організації «Ге-Холуц».
Шварц був представником лівого, революційного сіонізму і коло нього, як коло «старого тюремного бувальця», зібрався «штаб».
Перепросивши мене, вони з поважними мінами обговорювали на жидівській мові свої справи.
В розмову про методи слідства, яких дотримується ҐПУ, та про лінію поведінки на допитах, Шварц втягнув і мене. Зав'язалася загальна розмова українською й російською мовою. Маючи деякий досвід — даю їм поради. В цей час хтось тихенько, півшепотом, затягнув сіоністичного гимна. Підтягнуло декілька голосів і через хвилину пісню співала повними голосами вся камера.
З 1-ї, 2-ї, 3-ї і 4-ї камери — почулося те саме. Попід двері бігав Арбузов, з криком, щоб перестали. На нього ніхто не звертав увага. Увесь тюрпод заповнився хвилями пісні.
Стукнули вихідні двері і було чутно, як Арбузов, з лайкою, оповідав комусь під нашими дверима, що його не слухають.
Двері відчинилися і на порозі став вартовий комендант ҐПУ, жидок Раскін.
— Що це вам — синагога?! (слідувала нецензурна лайка). Перестати зараз! Ви знаєте де ви?! — Верещить він потрясаючи бравнінґом.
Співати перестали і не встаючи всі звернули очі на розлюченого коменданта.
— Ми знаходимся в радянській «охранці» — ну так що з того? — відзивається грубас, який боявся, що буде твердо спати.
— Не строй із себе ґросеполітика! Ми горді з того, що носим звання радянських «охранників», а вас, беззубі собаки, навчимо як треба вести себе в ҐПУ!
Шварц, що лежав коло мене, піднявся на лікті:
— Слухай. Мендель, перестань кричати... Ти ж свій, жидок... Як ҐПУ з України проженуть — ми тебе у Палестині приймемо за поліціянта — будеш нам кози охороняти...
— Хто це там такий розумний?!
— Фе, Мендель! Який ти пан став — не пізнаєш товаришів дитячих літ... Забув уже, як ми з тобою в болоті гралися?
Раскін вискочив за двері і тріснув ними за собою.
Хлопці знову заспівали.
Шварц повернувся до мене:
— Ми ж з ним сусіди... Мій батько був і є бідний коваль, а його батько мав два великих доми і мануфактурну гуртівню. Тепер — він великий пан Міхаїл Раскін, комуніст, а я собі коваль і... «контрреволюціонер». Не дивно було би, якби навпаки...
Шварц деякий час помовчав.
— Знаєте, оці жидки, що служать суддями, прокурорами, у міліції, в ҐПУ, що судять, садять у тюрми, розстрілюють членів нації, на території якої ми живемо, — це найтяжчі вороги нашого народу...
Співати вже перестали. В гуртках знову точилася тиха балачка. Під ранок при вході до тюрподу знову піднявся гамір. Знову по коридору затупотіли групи людей, залунали молоді голоси.
Хлопці прислухувалися до них, називаючи іноді імена. Коло сходів угору, до жіночих камер, дзвеніли бадьорі дівочі голоси.
— З Бару і з Жмеринки привезли, — звернувся до мене Шварц — значить, арешти йдуть в губерніяльному масштабі.
Мої хлопці пізнавали з голосів своїх партійних товаришок.
До нашої камери кинули ще вісім людей. Раненько Раскін гукав через ґрати в вихідних дверях:
— Арбузов! Скільки на твоєму рахунку прибулих сьогодні?
— Чотириста сім, товариш комендант!
Коло полудня вся камера була заставлена «передачами», що їх поприносили родичі. Кошики й горшки із стравою йшли в загальний «фонд», на всіх присутніх, бо привезені з районів передач ще не мали, а бідніші місцеві мали недостатньо.
Я, хоч і без «паю», безапеляційно був зарахований членом «кооперативи» й перший раз за п'ять місяців наївся досхочу, та ще таких прекрасних річей, як домашнього борщу з м'ясом, каші з маслом, риби...
Пшоняного «обіду» ніхто зовсім не їв.
З передачами пропустили газети.