Місцевий «Червоний Край» грубими літерами подавав відомість про повну ліквідацію всіх сіоністичних організацій на території Подільської губернії, що працювали підпільно, відривали від комсомолу жидівську молодь, накидали свою «буржуазно-націоналістичну» ідеологію жидівській масі.
Під заголовком: «З сіонізмом на Україні покінчено» подавано відомості про арешти і ліквідацію організацій в різних місцевостях України.
Увечорі до камери зайшов уповноважнений ҐПУ Фішер, що провадив справи сіоністів, і начальник контррозвідчого відділу — Ґаліцкій.
У свій час я добре вивчив його обличчя і бачу, що він чимось розлючений.
Приємно усміхаючися, Ґаліцкий оглянув камеру.
— Ну, як поживаєте, товариші? Трішки тісно у вас тут. Ну, нічого, це тимчасово.
Давши ввічливим, приємним голосом декілька доброзичливих відповідей на запитання в'язнів, він затримав погляд на Іцкові Бреслерові.
— Ви, такий молоденький, яким чином ви сюди попали? Як ваше прізвище? Той сказав, Ґаліцкий запитуюче глянув на Фішера. Той одними очами дав ледве помітний затверджуючий знак.
Ґаліцкий ласкаво поклав руку на плече Іцкові:
— Ходім до мойого кабінету, поговоримо, може я вас звільню... По їх відході кажу Шварцові, що Ґаліцкий заходив не спроста. Що він чимось схвильований, а те, що він заходив із Фішером, свідчить про те, що це зв'язане з їх слідством. Бреслера взяли на допит, як наймолодшого, сподіваючися щось із нього витягнути.
Через деякий час, вартовий комендант викликав з 1-ї і 4-ї камери ще двох сіоністів на допит. Коло одинадцятої години привели групу нових арештованих. До нашої камери, кинули ще чотирьох молодих жидків. Мої хлопці прийняли їх стримано, видно, це не були члени їх організацій. Оповідають, що сьогодні з якоїсь «радянської причини» (здається, переводилася підготовка до перевиборів міськради) у всіх клубах й театрах були зібрання.
Увечері, майже на всіх зібраннях, в тому числі і у міському театрі, що містився проти ҐПУ, в кінах, на вулицях, розкинено аґітаційні відозви, підписані підпільним комітетом сіоністичного об'єднання. У них сіоністи гостро протестують проти переслідування їх партії та арештів своїх товаришів. Відозви наліплено навіть на паркан ҐПУ, що вже дійсно могло попсувати гумор Ґаліцкому. Тепер у місті арешти й ревізії — шукають друкарні. Після півночі двері відчинилися.
— Інґерлейб! — на допит! — вигукнув дозорець. Камера загомоніла.
— На жадні допити уночі — ми не підем! Де Бреслер?
Дозорець пробував вговорити, та бачучи, що нічого не вийде —замкнув камеру.
Через хвилину впустив Бреслера, якого держали на коридорі. Іцек увійшов блідий, сів, трясучися всім тілом під стіною і голосно розплакався.
Всі, обступивши, розпитували.
Перериваючи плач оповідав, що його били обгорнутими в хустини ручками револьверів, щоб сказав, хто ще залишився на волі і де друкувалися якісь відозви.
Чув як у сусідних кімнатах били викликаних з 1-ї та 4-ї камери.
Через деякий час сіоніст, якого вели із допиту, крикнув на коридорі:
— Товариші — не йдіть на допит! — Нас били!
Було чути, як заткавши йому рота — потягнули в прохід до 6-ї камери.
Хлопці почали бити ногами в двері й кричати:
— Прокурора!!!
Через пару хвилин гримав дверима і кричав весь тюрпод.
Чекісти, що надбігли, вговорювали, лаялись і грозили у «вічка», та їх ніхто не слухав.
Години через дві на порозі камери став старший помічник губпрокурора, жид Лондон, гарно, із смаком одягнений «джентельмен», з «поетично» зачесаним догори довгим волоссям.
— Ви що, бунт задумали піднімати? А знаєте, що за це по радянських законах загрожує смертна кара? В чому справа?... Шварц виступив уперед.
— Товариш прокурор! З політичними в'язнями так не поводилися навіть за царату! Декількох наших товаришів сьогодні били на допитах.
Ми вимагаємо слідства в цій справі, і негайного переведення слідства в цілій нашій справі, під доглядом прокурора. За що нас арештували? Ні в одній капіталістичній державі сіоністів не ув'язнюють тільки за те, що вони мають свою політичну ідею, яка соціялістичній державі шкодити не може.
Лондон іронічно посміхнувся:
— Коли б це залежало від мене, то вас би просто розстрілювали без суду. На жаль — мусимо з вами панькатися... Завтра буде виділений прокурор, що займеться вашою справою.
Вийшовши із нашої камери, прокурор пішов «заспокоювати» наступні.
На другий день, у передачі Шварца, під горшком із зупою, знайшли приліплену до дна і закурену сажою відозву, одну із тих, що їх розкидано вчора. Надрукована псціоловині жидівською й російською мовою.
Була вона написана надзвичайно гостро й закінчувалася словами: «Ганьба комуністичній партії — наступниці традицій кровавого Миколи! Ганьба жидівській секції комінтерну — цій проститутці Російської Комуністичної Партії!»
Цього ж дня одержали повідомлення, що для догляду за справою сіоністів прокуратура виділила помічника прокурора Сталова (жид), нерозлучного приятеля Ґаліцкого, знаного сіоністожера.
Пройшло два тижні, а справа не рухалася. Тіснота в тюрподі була страшна. Найгірш було першій камері, у якій сиділо 115 чоловік. Якогось сіоніста з 2-ї камери, для того, щоби признався, посадили у підвал. Порозумівшися криком через «вічка» — всі сіоністи заповіли голодівку. У час виводу надвір, усі камери повиставляли за двері свої харчі й відмовилися приймати передачі, опріч тютюну і газет.
Під ворітьми чути було крик сотень зібраних родичів. Довідалися із записки, переданої в сигаретці, що поїхала делеґація до генерального прокурора. На другий день усіх сіоністів за винятком декількох ізольованих в різних камерах, які залишилися у тюрподі, — перевели до в'язниці.
Хлопці залишили мені матраца, трохи харчів і тютюну та цілу скирту газет, що згодом мені дуже придалися. Знову потяглися самітні дні. Одного вечора дозорець сказав мені, що комендант наказав перевести мене на пару годин до 4-ї камери.
— Речей не бери. Тут посидить один арештований до від'їзду харківського поїзду. Як поїде — я тебе назад переведу.
Здогадуюся, що мають привезти смертника, якого ГІГУ не хоче з якоїсь причини вести через коридор до 5-ї або 7-ї камери. Беру сигаретки й непомітно залишаю на вікні маленький олівець.
У 4-ій камері, трохи довшій за 8-у, народу душ тридцять. Щільно сидять на тапчанах, на долівці. Обличчя виснажені, апатичні, залякані... Пізнають мене, що я з 8-ї камери. Потиснувшися дають мені місце на тапчані й починаються звичайні розпитування.
Сусід з лівого боку, оброслий, з розкуйовдженим великим волоссям, русявець, з пасмами бруду на обличчі, в брудній порваній сорочці, з запаленими, напівбожевільними очима, гістерчино починає оповідати мені каліченою мовою, що він учитель з-під Ченстохова, що його переслідувала поліція за комуністичну аґітацію і він утік до Радянщини.
Коли він сидів у підвалі пограничного ҐПУ, то туди посадили поляка-перебіжчика з околиць Копичинець Кароля Шиманського, який колись служив тут у червоній армії, а потім утік додому в Галичину. Заробивши у Польщі якусь карну справу, знову перебіг сюди і сказав в ҐПУ, що він знає українську підпільну організацію, до якої його вислав якийсь український полковник з-за кордону. За його вказівками ув'язнено кількадесять людей його старих знайомих українців. Коли ж ҐПУ переконалося, що вони нічого не знають і ні в чому не винні, посадили у підвал Шиманського. Потому, на допиті, уповноважений Науменко притиснув йому добре дверима пальці, щоб сказав, для чого він показав саме на цих людей. Шиманський одповів, що він це зробив, щоб дурити ҐПУ. Що він сам шпигун, а на допомогу йому послані як перебіжчики Станіслав Дузінкевіч, командант постерунку поліції, що працює тепер в ҐПУ, і Казимір Кшижак, учитель, який сидить у підвалі за перехід границі. Кшижак має «пароль» до нього — маленький образок Ченстоховської Матері Божої. Тоді ув'язнили Дузінкевіча й били їх обидвох, аж вони підписали протокол, що Шиманський каже правду. Коли відставили їх до Винниці, вони всі відмовилися від тих зізнань.
Шиманський сказав, що він говорив так, як наказав йому Науменко. Думав, що його звільнять і візьмуть на працю до ҐПУ, як обіцяли.
Незважаючи на те, надзвичайна сесія всіх трьох присудила до розстрілу.
Три місяці сиділи смертниками. Та в Харкові, куди послали вирок для затвердження, хтось доглупався, що справа «білими нитками зшита» й передали на нове слідство. Зараз чекають, самі не знаючи чого...
Сусід з другого боку, блідни, виснажений хлопець, в брудному, зім'ятому дорогому вбранні заграничного виробу, з-під якого виглядала бруднюща сорочка (Франко Петричко із Львова) став оповідати, як з нього, Вальчака, і отого, що стоїть коло дверей, лисого Кравса, ҐПУ робить шпигунів у той час, як вони рятуючися від поліції — втекли сюди, до «братів», з надією знайти братське прийняття.
Нараз під ворітьми жалісно завила сирена авта. Кравс ліг на брудну долівку і припав оком до щілини у долині дверей. Коли двері в моїй камері стукнули — він піднявся:
— Якусь дівчину молоденьку привезли, із зв'язаними руками... Через деякий час з моєї камери глухо донісся розпучливий плач... По десятій годині дівчину забрали. Занявши місце коло щілинки побачив, як її струнка, інтеліґентна постать зникла за виходними дверми в оточені вартового коменданта Рубцова, мадяра Сабо, Котєльнікова й Арбузова, що йшов позаду з французьким карабіном, який стояв завжди коло столика дозорця. Вся «ескорта» — кати. Пішла у «гараж»...
Хвилин через двадцять Арбузов перевів мене назад до 8-ї камери.. Знаючи, що по розстрілі кого-небудь він завжди в добрім настрої і любить побалакати — зачіпаю його.
— Ну, Арбузов, хто ж з вас «розстріляв» ту жінку, що плакала? Арбузов задоволено усміхається:
— Ну, брат, і баба гарна була, я тобі скажу!.. Як роздягли догола, так аж жалко стріляти було...
Цинічно засміявшися, закрив двері.
Починаю оглядати камеру.
Газети, що лежали на тапчані замість подушки — розсунуті, на верхніх густі сліди сліз. На матраці лежить маленька жіноча хустинка, вся мокра. Значить в камері мала руки розв'язані, — може написала що-небудь? Олівець лежить на місці. Оглядаю стіни й вікно, які за кілька років вкрилися підписами та написами в'язнів, що тут сиділи. Кожний смертник, якщо не сидів у камері й зв'язаними руками, олівцем, кусником шкла чи скалки — залишав тут свій підпис, дату і яких-небудь пару слів. Свіжого напису не було. Багато імен були знані мені з часу минулого арешту. Переглядаючи — у десятий раз читаю два написи, які завжди викликали в мене якесь гірке чуття.
Зверху хемічним олівцем було рівненько виведено: «Тут сидів Юрко Таган, арештований невинно». Внизу ж, кусником шкла було надряпано: «Братська куля тебе не мине» і нижче: «Вмираю за волю України, за кращу долю свого народу. Вмираю спокійно, вересень 1923, Сидір Андрущук. Прочитай і як зможеш сповісти про це моїх близьких». (Далі йшла адреса в Галичині, якої, на жаль, не пам'ятаю).
Пригадую собі струнку постать Сидора, у подертому селянському вбранні, босого, без шапки, з якимсь занадто ідеалістичним поглядом карих очей. Пригадую хвилююче прощання через тюремне вікно, коли його забирали сюди... на смерть.
Він був помічником повстанчого отамана Артема і коли в 1922 р. Артема із штабом, після амністії, в якій заручували всьому відділові життя і волю, постріляли чекісти на бенкеті — Андрущукові вдалося вискочити з поверху на двір і легко раненому втекти. Зібравши декілька чоловік старих партизанів, він ще цілий рік оперував, переховуючися в лісах і селах. Аж знайшов його краянин Юрко Таган, аґент Чека, якого він радо прийняв до себе, і віддав сонного Андрущука у руки чекістів. Коли зачала судити його «надзвичайна сесія» Губсуду й головуючий, начальник Губвідділу ПГУ, Ліплєвскій почав: «Іменем Української Соціялістичної Радянської Республіки об'являю засідання...», — Андрущук перервав: — «Яке маєш право ти, Ліплєвскій, — жид, ти Петерс — латиш, ти Віленскій — москаль, яке ви всі маєте право судити мене іменем Українського Народу, за який я віддаю життя?!». На запитання, чи признає себе виповним, відповів:
— «Перед вами — так. Перед українським трудовим народом — ні. А взагалі не маємо чого з вами довго розмовляти... Я робив своє діло — ви робіть своє».
Більше не сказав ні слова. Привезений до в'язниці, смертником, відмовився підписати прохання про помилування. Іроніею.судьби було те, що перед смертю мусів побачити в цій камері підпис брата-каїна, що був недовго в арешті за грошеве обдурення ҐПУ.
Пригадую собі постать Тагана. Чистенько вдягнений, з доброзичливим, підлесливим виразом на повному обличчі. Сотні загублених, ні в чому неповинних, здебільшого українських селян й інтеліґентів із Поділля, десятки товаришів галичан, яких лиха доля зводила з Юрком в 1920, 1921, 1922 і ще в 1923 році — були на сумлінні цього провокатора. В 1922 році, коли на Поділлі існувала «опертройка» на чолі з Фаровічом і Фалєєвом, штаб якої був в м. Дережні, Таган роз'їжджав по селах Летичівщини та Літинщини й організував... Просвіти. Зібравши активний, національно свідомий елемент, говорив десь провокаційну промову, кидав провокаційні гасла і зникав, забравши списки й адреси членів. Після того приїжджала оперативна група «Тройки», забирала і розстрілювала «контрреволюціонерів».
З арештованих, за його вказівками, у Женишковецькій волості, кілька сотень людей, — 140 померло у Деражні від холоду й тифу, 103 було присуджено до розстрілу і через інтервенцію Харкова, були пересуджені виїздною сесією Верховного Суду і всі оправдані, відсидівши рік смертниками у винницькій в'язниці. За той час із них померло на сухоти 27 чоловік.
Юрка Тагана арештувало ҐПУ за те, що він неправно одержував гроші за ту справу, бо ж... виявилося, що жодної «петлюрівської» організації не було.
Протримавши місяців зо три в тюрподі і в'язниці, — ҐПУ звільнило його і по словам другого провокатора Миколи Рудницького, який видавав себе за отамана Хмару і теж сидів за якусь невдалу «операцію» — вислало на підпільну працю до Галичини.
Окрім цих двох написів, було ще два підписи знаних мені людей, що багато казали мені:
«За годину все вже скінчиться... Прощай, Вірусю. Будь щаслива. Будьте шасливі обоє. Іван Ожога».
Був це немолодий уже ґімназіяльний професор, що одружився із молоденькою дівчиною, своєю колишньою ученицею. Людина цілком аполітична. Через якийсь час молода дружина закохалася в хлопцеві, що працював у підпільній українській організації, й сама прийняла участь в роботі. Ожога нічого не знав. Під час випадкової ревізії в його мешканні ҐПУ знайшло пачку відозв і компрометуючих документів, які переховувала дружина. Поки їх разом з іншими арештованими реєстрували в комендатурі ҐПУ, вона вспіла чистосердечно оповісти йому все. Ожога сказав їй, щоб вона говорила на допиті, що нічого не знає, а він вже сам знайде якийсь вихід й оправдання. Видумавши обставини, які нікому не шкодили, під час слідства взяв усю вину на себе. Був присуджений у минулому році до розстрілу і перед смертю залишив на стіні цей напис. Дружина, звільнена з в'язниці, ще до суду втекла із своїм любим до Румунії, що Ожога сам порадив на побаченні їй зробити.
Другий напис залишила дружина отамана Орла-Гальчевського, — найсвітліший образ жінки, який довелося мені зустріти у свойому житті.
«Знову привезли в це прокляте місце... Боже! коли це вже скінчиться? Чого вони від мене хочуть? Як гарно було б — якби сьогодні вже розстріляли... Маруся Гальчевська».
Два роки держало ҐПУ бідну Марусю в тюрподі, відвозючи періодично на деякий час до в'язниці.
Вимагало, щоби видала людей, які були зв'язані з її чоловіком під час повстань. Щоби написала листа до нього за кордон, з ціллю заманити його на Україну в засідку ҐПУ.
Знаючи, як сильно любить Гальчевський свою дружину і сподіваючись через неї піймати ще його, пропонували їй звільнення, якщо вона погодиться вийти заміж за когось із чекістів і буде з ним жити. Але всі бажання ҐПУ розбивалися об незломну волю, моральну чистоту й висоту молоденької Марусі. Обдерши на собі за два роки одяг — не взяла ні однієї шматки з убрання й білизни, що їх купило для неї ҐПУ; голодна на тюрподському пайку — не приторкнулася ніколи до обіду, який приносили для неї часом чекісти із ресторану. Коли її, виснажену, привозило ҐПУ на деякий час, «на відпочинок» до в'язниці, Маруся, діставала через лікаря Зейфмана трьохгодинну прогульку. Із закаменілим обличчям, з упертим в одну точку поглядом, всі три години непорушне сиділа вона під в'язничним муром. Ніколи, ніхто не бачив на її личку хоч би сліду усмішки.
А по другому боці високого муру, іноді довгі години, в застиглім образі смутку й жалю, непорушне сиділа бідна вдова — мати Гальчевського, яка довідавшися, що Маруся у в'язниці, (в ҐПУ не дозволяли) приходила пішки за десятки кілометрів і приносила їй буханець черствого чорного хліба. Більше сама нічого не мала... Побачення не давали, і вона посидівши пів дня на рові, з похиленою головою вирушала в поворотну дорогу, щоб через три-чотири дні знову з'явитися під в'язничним муром.
Не заставши відведеної до ҐПУ Марусі — передавала хлібину бідним в'язням й обнявши голову руками на колінах, — відсиджувала на рові свої години...
Як попадався вартовий, що не зганяв і не стріляв по вікнах, Маруся під час «відвідин матері» сиділа на вікні своєї камери. Тоді дві жінки, кожна із своїм горем, із спільною думкою про «нього» — сина й чоловіка, мовчки дивилися одна на одну і тихо плакали... (Як мені довелося чути, рідні батьки Марусі, багаті люди, відмовилися були від неї тільки через те, що вона проти їх бажання одружилася з бідним учителем Гальчевським. Коли ж потім, до в'язниці, вони прислали їй одежу й харчі — вона не прийняла).
Одна дозорчиня, своя людина, що ризикуючи робила нам немало послуг, вговорювала її:
— Марусю! Згодься з тим, що тобі пропонує ҐПУ. «Виходь заміж» за якого-небудь чекіста. Поживеш із ним кілька день і втечеш. Доберешся як-небудь за кордон до чоловіка. Він тебе за це не осудить, бо що ж для нього за радість, коли тебе розстріляють, або вишлють на Соловки.
— Але ж я мусіла би хоч нещиро стискати руку, що вбивала наших... Хоч один день жити з ним, як з чоловіком... Краще — смерть...
— Ти через свою упертість — сама відбираєш собі все... На Соловках, як буде пізно — пожалієш...
— З мене досить любови до України й чоловіка... З думкою про те, що я залишаюся їм вірною — я буду щасливою і на Соловках...
Роздобувши за допомогою тієї дозорчині й київського жида Фіми Салганіка (розстріляний в 1924 році) трохи потрібної одежі та річей — ми виправили Марусю на п'ять років, на Соловки...
Переглянувши написи, і не знайшовши свіжого, вішаю мокру хустинку на ґрати, перевертаю змочену сльозами останньої жертви газету і лягаю спати.
* * *
Насувалася осінь. Ночі стали холодними. Шибки в моїй одиночці були побиті, а вставляти нові ҐПУ не спішилося. Плаща або коца не було і в другу ніч прихопилося добре подзеленчати зубами. В одну із таких ночей роблю «відкриття», що газета може бути річчю корисною не тільки для розуму, а й для тіла. Сколовши зужитими сірниками в декілька шарів великі аркуші «Правди» та «Ізвсстій», роблю собі паперове «рядно». Коли обкутаєшся ним з головою, надихаєш теплого повітря — не треба ні ковдри, ні перини... При рухах — газети розлазяться і рвуться, але завдяки сіоністам маю їх чималий запас. Привчаюся спати не рухаючися. З нових «мешканців» тюрподу притягує мою увагу високий старий чоловік, якого виводять на двір самого, — значить сидить в одиночці, — і старшого віку жінка з двома дітьми — дівчатками. Крізь щілинку в щиту бачу, як діти із зблідлими, зажуреними личками блукають по дворі під час прогулки.
Пізніше довідався, що це був інженер, колишній полковник Дігтярів, якого ҐПУ затримало в Гусятині з родиною при спробі перейти кордон.
Згодом в тюрподі відбулася сумна трагедія тієї родини, але про це — пізніше.
Раз прокинувся я серед ночі. Приснилося, що хтось, голосно стукаючи, намагається відімкнути колодку коло моїх дверей.
Переконавшися, що це був сон — стараюся знову заснути, та надаремно. В душі без причини запанував якийсь неспокій. В тюрподі було тихо й темно. Міська електрівня давала світло тільки до першої години вночі — значить вже по першій.
Помало весь організм міцно обхопило те дивне «шосте почуття», яке рідко обдурювало мене в небезпеці. Стараюся логічно сконтролювати себе й положення.
Дурниці!... Жадної безпосередньої небезпеки під цю пору не може бути. Ґаліцкому може захотітися доручити комусь із своїх вірних катів, щоб застрілив мене десь на подвір'ї, пояснивши «що кинувся тікати під час провадження на допит чи з допиту». Декілька таких випадків із практики Подільського ҐПУ були мені відомі, але зараз для цього запізня пора. Хіба може відбулося спізнене засідання чекістів, на якому винесена якась небезпечна для мене постанова і те підсвідоме «я» відчуває це?
Дурниці!... Просто напружені нерви сполохані отим стуком у сні...
Все ж таки серце тривожно стискається і розсилає по всьому тілі млосні струмочки... Інтуїція шепоче, що зараз має щось статися...
Напружую слух... Надворі темна осіння ніч з вітром і дрібним дощем... В тюрподі мертва тиша. Нараз на коридорі — глухий стук. За мить стук повторився виразніше.
На скляному ґанку, за ґратами вихідних дверей, — схопився із свого ліжка Арбузов:
— Хто там ходить?!...
На коридорі розляглося тупотіння босих ніг. Голосно стукнули двері котроїсь із камер.
— Хто там?... Відкликайся — стріляти буду!... — злякано кричав дозорець, постукуючи «наґаном» до ґратів. Потім вилаявся і побіг на двір.
Тишу розрізав тривожний свист.
Утеча!... Якщо котрась камера колективно видобулася за двері —можуть позбивати колодки з усіх дверей... В тюрподі знайдеться досить охотників, щоб спробувати вирватися на двір силою, бо Арбузов підняв уже тривогу... А там — темна ніч з вітром і дощем...
Зіскакую з ліжка і стаю коло дверей.
Як і завжди у таких ситуаціях, організм обгорнув холодний спокій, з рідким, важким биттям серця.
Але ніхто не розбивав моєї колодки... В тюрподі знову була гнітюча тиша.
На ґанку затупотіли десятки ніг, почулося клацання набиваних рушниць. Було чути, як Арбузов, схвильовано оповідаючи, зняв із цвяха ґасову лямпку. Потім відімкнув ґратчасті двері.
Кидаюся на тапчан й удаю, що сплю. З визірки до камери блиснуло світло електричного ліхтарика. Затримавшися на моїм обличчі і ґратах, зникло. Пошарпавши колодку, варта пішла до других камер. Було чути, як по черзі шарпали колодками й засовами. Обійшовши всі камери — знову стали коло моїх дверей. Почувся роздратований голос вартового коменданта Раскіна:
— Ти, Арбузов, менше кокаїни нюхай, а то скоро тобі вже мерці по голові будуть ходити...
— Але ж, товариш комендант! Я ж виразно чув! Спочатку, як стукнуло — я сам думав, що причулося, та коли я крикнув — то виразно чув, як щось побігло і стукнуло дверима...
— Ну та який же чорт міг бігати і стукати, коли всі камери замкнуті, колодки цілі, в'язні сплять? Дурня строїш! Будеш занюхуватися кокаїною — то скоро почнеш, як Рубцов, до власної тіни на стіні стріляти...
— Та я сьогодні не нюхав зовсім!... Чорт його зрештою знає — може і справді причулося...
Почулися глузування червоноармійців... Але ж мені — не причулося і ядобре чув те саме, що оповідав Арбузов. Яка ж «нечиста сила» могла бігати і стукати?!
Нараз Арбузов ляпнув себе по чолі:
— Я вже знаю, що це могло бути! Це котрась із смаркачок Дігтяревих бігала під «визірку» до батька. У них камера нагорі на колодку не замкнена, могла просунути у визірку руку і чим-небудь відкрити засув. Ідем нагору...
Коли вся зграя затупотіла по сходах, що були між моєю камерою та вихідними дверима — я знову стаю до дверей і пильно наслухую.
Через пару хвилин нагорі розляглися крики чекістів: «Руки догори!», лайка, — слідом зляканий крик жінок.
Коли варта з галасом стала сходити по сходах — лягаю знову на тапчан.
Арбузов відімкнув мої двері і до камери впхнули розхристаного Хмару без шапки, в одних шкарпетках.
Коли ми залишилися самі — він оповів мені, що випадково дістав від одного із сіоністів ножа і виробив собі плян утечі: вирізати «фільонку» у дверях і після півночі, по згашенні світла вилізти на коридор. Дозорець що певний час заходив досердини оглядати хамри. Хмара уплянував собі, щоб причаївшись за рогом — вхопити його за горло, коли він буде переходити повз нього. Задусивши дозорця, забрати у нього ключі та револьвер і відімкнути мою камеру. Після мого «привіту» через Яна — утішився що буде мати «відповідного» товариша для втечі. Захопивши на ґанку ще й карабінку, із якої розстрілювали, — вбити вартового перед дверима, якщо не вдалося би проскочити непомітно, і скочити через дріт у сади. Ніч сьогодні була відповідна. Перша половина пляну вдалася якнайкраще, та... за Хмарою ув'язався із камери проскурівський жидок-пачкар Бенчик Кур'єр, якому теж загрожував розстріл. Хмара виліз із камери у шкарпетках з вільними руками, Бенчик захопив під пахву чоботи, щоб... не перестудитися надворі. На коридорі, коли вони причаївшися дожидали, поки зайде дозорець, один чобіт випав із підпахви. Коли Бенчик нахилився підіймати — випав другий. Ті два стуки сполошили Арбузова на ґанку і він підняв тривогу. Бенчик забіг назад у камеру, заклав за собою «фільонку» й притворився, що спить.7 Завдяки цьому — Раскін з червоноармійцями нічого не зауважили при обході камер. Хмара, поки Арбузов свистав на порозі — иечутно прокрався до сходів наверх і думаючи, що попаде на горище, із якого може удасться видістатися на дах, щоб звідтіль скочити — попав до жіночої камери, що не була замкнута на колодку — лише на засув. Сонні жінки не почули. Тим часом надійшов туди Арбузов з червоноармійцями.
Хмара одну ніч перебував зо мною у 8-ій камері. За цей час оповів мені, що його видав Кам'янецькому ҐПУ комуніст-галичанин з околиць Крпичинець Остапчук, що до нього, на прохання його матері, Хмара заніс листа, коли перейшов на Україну для підпільної праці. Оповів також, що ҐПУ поставило перед ним вимогу: або він згодиться да прилюдному суді сказати те, що йому продиктує ҐПУ, або його розстріляють без суду.
Під впливом систематичної гри на нервах, що нею ҐПУ звело його до стану чоловіка-тварини, який відмовляється від всього найсвятішого, щоб тільки уникнути смерти, — Хмара заломився і згодився «осудити» під час свого суду національну боротьбу й «признати», що московсько-большевицька влада на Україні е «правдива влада українського трудового народу». Та під час прилюдного Суду у Винницькому Народньому Домі отаман Хмара пережив гостру духову реакцію.
Відчуваючи всю ганебність свойого вчинку, він перетворив той суд у яскраву демонстрацію проти московсько-большевицької окупації та московсько-жидівської влади на Україні. Був присуджений до розстрілу разом з Яблонівським та Іваневим.
Посадили їх після суду до моєї 8-ої камери, хоч звичайно — смертників до затвердження вироку держали у тюрмі, а не в тюрподі ҐПУ. Мене перед тим перевели із одиночки до 4-ї загальної камери.
Коли вночі з 6 на 7 листопада 1924 р. прийшли забирати їх на розстріл — вони, озброївшися цеглинами із розваленої печі, вступили у бій з чекістами.
Після цілонічиої стрілянини й боротьби вісімнадцяти чекістів з трьома беззбройними смертниками — їх повбивали ранком в камері та на коридорі тюрподу. В останню хвилину ранений в голову Хмара вискочив ще на коридор і розбив «цапком» голову вартовому комендантові ҐПУ — Раскіну. Після «перемоги», чекісти дико знущалися над тілами вбитих. Виконували «розстріл»: помічник губпрокурора — жид Санін, вартові коменданти Рубцов та Раскін, мадяр Сабо, дозорці тюрподу Арбузов і Котєльніков та дванадцять червоноармійців ҐПУ.
У нашій камері в ту ніч ніхто, звичайно, не спав. В'язні мовчки сиділи і лежали, прислухуючися до співу смертників, стрілів та криків. Священник Добровольський майже цілу ніч простояв на колінах коло прічі, заглибившися в молитву. Я всю ніч так і пролежав на підлозі, приглядаючися крізь щілину в дверях до «розстрілу». Коли чекісти поволікли трупів за ноги з коридора на двір — стаю і розправивши закляклі руки й ноги, сідаю на прічі. Поблідлі, похмурі в'язні обсіли мене з проханням оповісти, що бачив. Скінчивши оповідати, оглядаю обличчя. Ця кошмарна ніч лишила на всіх свою відбитку. Тільки «уркаган» Білий, якого привезли із в'язниці до тюрподу «на ісправлєніє», наспівуючи якусь веселу пісеньку, — крутив сигаретку з визбираних із сміття недокурків. Попросивши в одного із в'язнів вогню він заклав руки у кишені драних штанів і з задоволеною міною зупинився проти галицьких комуністів Кравса та Петричка, що тихенько ділилися між собою вражіннями.
— Ну, що ж, сватки, вміють же тут стріляти людей — що?
Селянин, який сидів недалеко, сплюнув і сердито глянув на Білого.
— Йому, чортові, хоч би що!.. Побили людей — неначе так і треба. Співає собі...
Білий посміхнувся й махнув рукою.
— Ти, дядюшка, не сердься. Я від тринадцяти літ по тюрмах та чека валяюся. Призвичаївся вже... Ти посидів би був у дев'ятнадцятому чи двадцятому році в одеській чека,— там не таке б ще побачив!..
— Сидів я у цій, винницькій, хай вона тобі западеться...
Враз Арбузов відімкнув камеру й пальцем покликав Білого.
— Бери із собою шматку, — помиєш долівку на коридорі й у восьмій камері.
— Як даси махорки, то піду.
По відході Білого до мене підсів Добровольський і мовчки показав на залізничного сторожа Якименка. Цей, середніх літ селянин, який вночі здригався і хрестився при кожному пострілі, — тепер сидів понуро, звісивши голову, затопивши погляд в одну точку на долівці. Час до часу загадково посміхався і ворушив пальцем, неначе щось обмірковуючи.
Добровольський нахилився до мойого вуха:
— З ним зле. Він вже збожеволів.
— Не може бути!..
— Так. Я симулював божевілля під час війни, щоби вирватися з німецького полону. У психлічницях надивився досить на такі речі... Це в нього початок тільки... За якийсь час він почне нам тут вже й штуки виробляти... Треба дозорцеві сказати, щоб викликали лікаря.
Небавком повернувся до камери Білий. Сівши в куті на підлозі закурив заробленої махорки і задоволено став оглядати одержані в «презенті» від Арбузова речі вбитих смертників: маленьку подушечку, подіравлеиу кулями, та каптан із замоченою у крові підшивкою.
Через півгодини дозорець випустив нашу камеру на двір. Із стиснутим серцем проходжу коло камери, де я сидів перед тим. Двері побиті кулями. В коридорі на стінах — затерті кроваві плями.
На дворі Добровольський підійшов до дозорця і сказав йому про стан Якименка.
Той махнув рукою.
— Ні чорта йому не буде. А — здуріє— відправимо до «сумашедшого дому» й тільки...