— Ні чорта йому не буде. А — здуріє— відправимо до «сумашедшого дому» й тільки...
Коли заходили, Якименко зупинився на коридорі! став уважно розглядати одну із плям на стіні. Штовхнутий дозорцем — усміхнувся і мовчки пішов за нами.
Під час обіду Якименко Кинув мисочку з пшонянкою й почав кричати, що йому намішали до їди крови розстріляних. За пів години камера заповнилася криком збожеволілого. Він бігав розштовхуючи в'язнів і кричав то про свої домашні справи, то про допити, то про події останньої ночі. Його приборкали й поклали на прічі, обмотавши коцами.
Зайшов вартовий комендант, нічого не сказавши, вийшов. Через якийсь час з'явився лікар ҐПУ жид Перлін. Оглянув хворого, зміряв йому температуру (!) й безпомічно здвигнувши плечима — вийшов.
Того дня зародилася в мене «ідея», завдяки якій, через чотири роки, я вирятувався від смерти.
Маючи в перспективі розстріл або втечу, я включив сюди ще — симуляцію божевілля.
За всіми законами, в тому числі і совітським, невилічимо психічнохвора людина не підлягає судові. Правда, в ҐПУ обставини особливі і всякий закон може бути тут перекреслений, але спробувавши нічого не втрачу. Коли хоч на якийсь час вдасться попасти до психлічниці, то звідти в кожному разі легше втекти, ніж з тюрподу. Постановляю розпочати симуляцію. Адже, коли збожеволів один — нічого дивного, коли збожеволіє ще хтось. Найповажніша була справа з формою «хвороби». Форма, на яку захворів Якименко, не надавалася. Вимагала завеликої, неможливої на довший час, затрати енерґії. Справа Якименка дрібна, він і так був би звільнений, і тому його відразу можуть відправити до лічниці.
Мені ж прийдеться безумовно перебути кілька комісій психіятрів у тюрподі.
Колись я чимало читав з ділянки психіятрії, але як на злість не можу собі ясно пригадати перебігу ніякої підходячої хвороби. Ясне одно, що мушу взяти котрусь із числа «депресивних», щоби не дуже дразнити чекістів. Обізлившися на мене, вони завжди можуть знайти причину всадити мені кулю. А так, у чому я переконався вже, спішити вони з цим не будуть, бо Ґаліцкій сподівається ще видобути із мене дещо цікавого для себе.
Відмовляюся від обіду, лягаю на прічі й повторюю, з деякими змінами, ранішній стан Якименка.
Чую, як Добровольський у розмові з в'язнями запевняє, що камера має вже і другого божевільного. Під час візити лікаря до Якименка, він сказав йому про мене, але той тільки махнув мовчки рукою.
Підвечір Якименка ізолювали до 5-ої камери. Було чути, як він кричав і бив у двері.
Після того, як до нього зайшов Котєльніков з червоноармійцями, стало чути тільки самі крики. Очевидно зв'язали.
Увечері прийшов до мене уповноважчений по українській «контрреволюції» — Харченко. На кілька його запитань — не відповідаю нічого і він підозріло-уважно оглянувши мене — пішов.
Через кілька хвилин Котєльніков викликав Шиманського на коридор «тапчани до восьмої камери занести». Повернувшися, Шиманський в розмовах з в'язнями став аж занадто жалувати мене та все допитувався в мене, чи я не хочу часом їсти або пити.
Коли стали лягати спати, селянин, що спав поруч зо мною, заявив, що він коло мене боїться спати. Забравши свого сінничка, мовчки поліз під прічі, де ще було трохи вільного місця.
Шиманський, що досі спав на підлозі, зірвався, похапцем кинув на звільнене місце свою шинелю і ліг на неї.
— Я не боюся. Я буду його доглядати.
Добровольський, що саме скінчив молитися, підійшов і вп'явся в обличчя Шиманського розлюченим поглядом.
— Злізь зараз же, бо з морди котлету зроблю! З чоловіком нещастя, а ти вже підрядився у Харченка, щоби довідатися, чи він не симулює?
Шиманський, виправдуючися, розгублено захопив шинелю і ліг знову на підлогу.
Добровольський мовчки переніс свою постіль з другого місця на прічах і ліг коло мене. З другого боку була стіна.
Ці два типи досить цікаві, щоби на них коротенько затриматися.
Поляк, Кароль Шиманський, про якого я вже згадував, у час, коли він роз'їжджав по цукроварнях і містечках,.провокуючи та віддаючи в руки ГІГУ українську інтеліґенцію — жив переважно у Вінниці.
Ґаліцкій примістив його у мого товариша з підпільної організації — Ріпуленка.
Ріпуленко, молодий ще хлопець, який багато зробив для української справи під час повстань, в цей час виконував надзвичайно поважне й ризиковане завдання організації в аґентурному апараті ҐПУ.
Одного разу, коли Шиманський спав у його кімнаті, Ріпуленко заховав в потайне місце кілька шифрованих записок до других членів організації, що їх одержав із закордону, Шиманський, який, очевидно, мав від ҐПУ завдання стежити за Ріпуленком, тільки притворився був, що спить, і все бачив. Коли ж Ріпуленко вийшов на довший час із хати — він витягнув ті записочки й побіг із ними до Ґаліцкого. Той, сфотографувавши їх — наказав покласти на місце, щоби прислідити, кому Ріпуленко їх буде передавати. Та Ріпуленко, помітивши, що папірці рушені, відразу знищив їх. Через якийсь час його арештували. ҐПУ, не розшифрувавши паперів, могло довідатися про їх зміст, та для кого вони призначені тільки від Ріпуленка. Але він, хоч знав кільканадцять причасних до тієї справи людей, в тому числі і мене, — загинув, не видавши нікого. До розстрілу був присуджений надзвичайною сесією, під час якої Шиманський виступав як свідок. Його спокій та весело-жартівливий настрій перед самою смертю — здивували навіть Арбузова, який його застрелив у ґаражі.
Коли я ще був у 8-ій камері, Арбузов, нанюхавшися кокаїни, а в такі хвилини він любив побалакати, — із захопленням оповів мені, як Ріпуленко сміявся з нього у ґаражі, коли його французька карабінка, через те, що він заклав старі, мабуть колись замочені набої, — три рази підряд засіклася...
Іван Чубан-Добровольський був священиком із с. Семигорода коло Тульчина. Був це ориґінальний тип. Як капітан Лейб-Ґвардії, попав з початку світової війни до німецького полону. Перед війною одружився. Сильна любов та нудьга за дружиною дали йому силу перейти, симулюючи божевілля, всі тортури німецьких воєнно-психіятричних шпиталів, щоби у 1916 році бути виміняним як цілковитий інвалід. У Петрограді його ще кілька місяців витримали у психлічниці, не довіряючи його заяві, що він симулював. Потім дістав довготермінову відпустку. По трьох роках нарешті зустрівся із дружиною, що жила в Одесі. Через те, що вона любила їздити верхи, купив і подарував їй верхового коня. Кінь той, як потім виявилося, був хворий на сап і дружина, заразившися від нього, померла в тяжких муках. А тут наспіла революція. Добровольський до війська вже не вернувся. Пережита трагедія штовхнула його до релігії. Роздавши все, що мав, він, взявши із собою одно Євангеліє — пішов проповідувати слово Боже. Обійшов пішки, без гроша в кишені, Кавказ, Кубань і всю Україну. В 1922 р. скінчив скорочені Богословські курси при Софієвському соборі у Києві і став священиком. Від інших панотців відрізнявся тим, що не носив ні довгого волосся, ні бороди, ні ряси. Ходив у звичайній селянській одежі, яку справили йому прихожани. Жив самітно у селянській хаті. Їв те, що йому приносили по черзі селяни. За виповнення церковних обрядів не брав для себе ні гроша. Сумлінно студіював Богословіе, філософію всіх напрямків і большевицьку літературу. Сам свідомий українець — підняв до високого рівня національну свідомість села. Йдучи за його словом і прикладом, майже все село перестало курити, пити горілку та лаяти «по-московськи».
З різними непорозуміннями і суперечками селяни зверталися не до большевицького суду, а до священика. Слово його було для всіх законом. Село тоді ще, в часи «непу», більш-менш незалежне, не виповнювало жадних вимог влади, не радившися із священиком. Звичайно, всі податкові, у 1923-24 році зрештою не дуже тяжкі справи, він розв'язував за засадою: «кесареве — кесареві», але коли до села приїхало кілька комуністів із Тульчина, щоби організувати комнезам, якого там не було, — то почули від селян, що вони всі однієї матері України діти, всі перед Богом рівні, і не мають чого «товариші» нацьковувати одного на одного. Звичайно, такий священик для большевиків не був вигідний. Після того, як декілька видатних комуністичних аґітаторів-безбожників, прославлених вже «перемогами» над здебільшого вузько освіченими старими попами, — дістали в дискусії перед селянами від Добровольського «по шапці», — його викликали до ҐПУ і запропонували «по доброму» відректися від священицького сану, бо буде зле.
Коли він рішуче відмовився — його арештували, привезли до Винниці і послали на затвердження постанову про висилку на Соловки як бувшого офіцера і контрреволюціонера. У камері він був між нами за «старосту». Харчі, що їх привозили йому селяни — по-братськи ділив між усіх в'язнів.
Із того, що Добровольський перенісся і ліг коло мене, я був дуже задоволений.
Коли всі поснули, він наблизився до мого вуха і зашепотів:
— Я не хочу, щоби ви сказали мені, чи симулюєте, чи ні, і поки не виграєте — не кажіть цього нікому, навіть найближчому приятелеві. Я хочу тільки дати вам декілька порад, бо симулювати вам прийдеться довго, може цілі роки. Як будете давати правильні об'яви якоїсь хвороби і міцно триматися однієї лінії, то ні один психіятр не зважиться сказати, що ви симулянт, знаючи ще, що цим він розв'язує питання вашого життя і смерти. Психічної хвороби не можна ствердити чи заперечити по якихось зовнішних фізичних об'явах. Виберіть собі тільки якусь означену лінію. Я можу порадити вам дві хвороби, що найбільш будуть відповідати цим обставинам.
Накривши себе й мене з головою ковдрою, він добрих дві годині шепотів мені «лекцію», без якої не знаю, чи був би я «витримав свою лінію».
На кінець дав ще одну пораду:
— Коли будете на комісії лікарів, то пам'ятайте одно: із всіх людей, що будуть у кімнаті, перший, хто мусить повірити у те, що ви дійсно божевільний, — це ви самі. Інакше ви досвідченого психіятра не обдурите.
Потяглися «тернисті» дні і ночі симуляції. Я здебільша лежав, не підіймаючись з прічів. Іноді відмовлявся від їжі. Іноді їв. Часом, на запитання котрогось чекіста — плів йому дурниці, часом не відповідав нічого. Добровольський і надалі був для мене сумлінним «суфлером».
Ця моя поведінка була тільки «прологом», щоби попасти до психіятричної лікарні. Там я повів би вже завчасу обдуману й обговорену з Добровольським лінію хронічної хвороби, яку виявляти в тюрподі було недоцільно й небезпечно.
Мовчанка і перебування в одній позі та подразнююче нерви вичікування подій були важкими і фізично, і морально.
Тижнів через два, скориставши із того, що увечері половину в'язнів із нашої камери відправили до в'язниці і підлога була вільна від сплячих, — я став уночі, щоби «розімняти трохи кості».
Не вспів два рази перейти по камері, як Арбузов, просунувши у визірку револьвера, став «запрошувати», щоби я ліг. Не звертаю на нього уваги. Розлючений дозорець, загнувши семиповерхового матюка — став відмикати камеру.
— Я тебе зараз покладу!!!
В ту хвилю мене чомусь обхопила така лють, що потім я задумався, чи направду вже не «дурію».
Поки він відмикав колодку, я схопивши з кута смердячого, до половини заповненого «кібля» — стаю з ним за стіну коло дверей.
Як тільки дозорець став на порозі — я, перевернувши кібля у повітрі — одягаю його йому на голову, обливши з голови до стіп «змістом».
Вистріливши із револьвера в стелю — Арбузов вискочив на коридор і затріснув двері.
Було чути як відпльовувався і лаявся. Потім побіг до виходу. За кілька хвилин до камери зайшли з червоноармійцями вартовий командант Раскін і відповідальний вартовий по ҐПУ — уповноважений економгрупи Едлін, — серйозний і «ліберальний», як на чекіста, жидок.
Після «дискусії» з Добровольським, який почав вичитувати чекістам «нотацію», що вони незаконно поводяться із хворими, — Едлін наказав ізолювати мене до 5 камери. (Якименко тоді вже був відісланий до психлічниці).
По дорозі, весь мокрий ще Арбузов розмахнувся, щоби вдарити мене по лиці. Та Едлін стримав його за руку.
— Не смій бити, бо «справу пришию». І не перешкоджай йому. Най ходить по камері, як хоче.
У 5-ій камері роблю собі «сатисфакцію» і ходжу з кута в кут до ранку.
Арбузов тихенько підглядає в дірочку, але я, стримуючи бажання дати йому «дулю», удаю, що не помічаю цього.
Зрештою, бігати по камері приходилося не тільки для «приемности».. Не дивлячися на те, що був кінець листопаду з досить сильними морозами, ҐПУ в тюрподі не палило. В переповнених загальних камерах і так було душно. Але в одиночці з побитими шибами, при 5-6 степенях морозу — довго влежати було годі, та ще в одному літньому вбранні.
На другий день перед полуднем, коли я втомившися солодко спав на голому тапчані без жадної постелі і накриття, мене розбудив дозорець Котєльніков.
— Ходім зо мною.
Коло ґанку стояла запряжена бричка. На передньому сидінні мадяр Сабо з карабіном. Коло брички вартовий комендант з пакетом у руці.
Коли мене, вдягнувши у шинелю, посадили на заднє сидіння, комендант віддав Котєльнікову пакет.
— Це віддаш до контори. Та гляди — якби захотів по дорозі тікати — стріляй на місці.
Котєльніков сів поруч Сабо і напівобернувшися, направив на мене револьвера: Рушай!
Серце радісно стиснулося: До тюрми, чи психлічниці? Й одно й друге було таке бажане! Виїжджаємо на головну вулицю і повертаємо направо. До лічниці. Перша думка — тікати по дорозі. Конвой смішно малий, та ще й один із «хранителів» — занятий віжками. Використати хвилину, коли Котєльніков гляне вперед — вихопити йому з руки револьвера і скакати з брички.
Оглядаю вулицю. По хідниках часто переходять військові із револьверами, міліціонери... Єдина шанса на успіх — це якби перескочити відразу котрийсь із високих парканів між будівлями. Але чую себе таким виснаженим і в'ялим, що наперед передбачую висліди такого «бігу з перепонами».
Виїжджаємо на край міста. З правої сторони видніються високі сосни «цвинтаря на Калічу».
Чи вдасться його «обминути», чи прийдеться таки лежати десь поруч із Хмарою?...
Від міста до психлічниці — кілометр або півтора їхали полем. Тікати по відкритій місцевості нема ніякого розрахунку.
В почекальні лічниці Котєльніков посадовив мене на лавку і передав через вартового санітаря пакет до лікаря.
Сиджу собі, схиливши голову з апатично-занімілим обличчям. Через якої півгодини із кабінету вийшов восьмидесятикількалітній дідок у намащених дьогтем, простих селянських чоботях, у рябеньких перкальових штанах, з продраними колінами, в старенькому з домотканого селянського сукна каптані і в дешевенькій шапці, яка судячи по «лисинах» служила йому вже років із тридцять.
Був це знаний на Україні психіятр, головний лікар і заступник директора найбільшої на Україні винницької психлічниці — доктор Дорошкевич. За царських часів він славився також своїми демократичними поглядами й одягом. Маючи ранґу штатського генерала, до міністрів і губернаторів — він з'являвся приблизно в такому «однострою», в якім стояв перед мною. Ордени, які він отримував за заслуги від царського уряду — носив завжди тільки в кишені, витягаючи їх звідти тільки при суперечці з якоюсь високою особою, щоби доказати, що він також має заслуги перед «атєчєством».
За часів большевизму прославився тим, що одверто, в очі представникам влади, називав їх — владою катів. Від «наслідків» рятувала його відмежованість від політичного життя, особистий «фавор» у наркомздрава Семашка, що високо цінив його як лікаря, та любов і пошана довколишнього «пролєтаріяту» і персоналу лікарні, в тому числі комуністів та комсомольців.
Суворо насупивши лохматі сиві брови, Дорошкевич, хвилин із п'ять вдивлявся мовчки в моє обличчя. Потім підніс мені голову за підборіддя.
— Ну, чого зажурився? Жінка може заміж пішла? — заговорив він по-українськи суворим тоном, в якому відчувалися проте тепло-ласкаві нотки.
— Давайте його, товариш чи «ґражданін», як там вас величати треба, — до кабінету.
По дорозі серце у мене «тріпалося» як дев'ять літ назад перед першим боєм на фронті, та коли переступив поріг — забилося рівно і.спокійно.
У кабінеті, окрім Дорошкевича, було ще і дві молоденькі студентки — практикантки, які так жалісно дивилися на моє обличчя, що аж мені стало їх жаль.
Почався перший психіятричний «допит». На деякі запитання не відповідаю, удаючи, що вони не знайшли «приймача» у моїм мізку, на деякі оповідаю, як ҐПУ хоче мене отруїти у камері, та «запевняю», що десь під моїм черепом сидить, і не хоче звідти вилазити «падеспань», під спів якого чекісти розбивали голови Хмари і товаришів на коридорі тюрподу.
Зацікавившися цим, Дорошкевич став розпитувати, але Котєльніков, рятуючи престиж ҐПУ, а одночасно роблючи по своїй вологодській глупоті чималу прислугу й мені, відповів за мене сам.
— Та це ґражданін доктор, йому все представляється, що когось розстрілюють на коридорі із співами... По цілих ночах про це у камері кричить... Видко така вже «болєсть» у нього...
Одна із студенток відвернулась, і схилившися на вікно, захлипала. (Як пізніше я довідався від неї самої — батька її розстріляло ҐПУ у Житомирі, а мати від цього збожеволіла).
Дорошкевич суворо рухнув кілька разів бровами, і попробувавши ще рефлекси та реакцію — сів писати акт.
Поки його переписували на машині, сидимо із Котєльніковим на коридорі. Здогадуюся, що привезли мене тільки на комісію і заберуть назад до тюрподу.
Коли практикантка винесла папір і Котєльніков став його перечитувати — непомітно, збоку, кидаю оком на кінець змісту, «...спираючися на повище, комісія знайшла, що в'язень Горський, завдяки моральним переживанням та слабому відживленню організму, захворів на розстройство умових здібностей у формі...» — далі йшла назва хвороби по-латині.