В грудях розлилося задоволення, яке переживає переможець. «Молодець, Юрко! Як на початок — дуже добре»... — похвалюю сам себе і чую як душа заповнюється енерґією й вірою в остаточну перемогу.
Коло брички Котєльніков якийсь час мнеться, потім витягає із-під сидіння шнурок.
— Ти, товариш Горський, того... не сердься... Ти чоловік хворий, чорт тебе знає, що тобі в голову стрілити може... Я тобі ліпше зв'яжу руки... А то гляди, чого доброго, налякає тебе щось «із нутра» — ти й пустишся тікати. То ми б тебе стріляли, а то вже так, руками тебе будемо ловити...
Сміючися «внутрі» — даю йому руки. Пробувати тікати із зв'язаними руками — річ, у день, безнадійна. Зрештою, тепер маю час зачекати на відповідніші обставини.
Коло тюрподу зустрів нас Ґаліцкій. Переглянувши взятий у Котєльнікова акт комісії — посміхнувся.
— Гмм... Дорошкевич... контрреволюція — контрреволюцію виручає... Покинь, товариш Горський, дурака валяти — нас не обдуриш. Краще побалакаємо по душах — може до чогось добалакаємося. Тоді ще на волі побуваєш. А «кониками» — життя собі не вирятуєш...
Дивлюся на нього тупим апатичним поглядом і нічого не відповідаю.
Злазючи з брички, непомітно слідкую за його поглядом і бачу, що він сумнівається, але на обидва боки.
Завівши мене до камери, дозорець забрав шинелю і замкнув двері.
Далі пішло все по-старому. Притримував свою лінію «хвороби», цокотів зубами від холоду та слухав «маршів», яких вигравали порожні кишки.
За кілька днів справа з їжою трохи покращала, бо священик Добровольський, притримуючись заповіді служення ближньому, випросився у коменданта працювати в кухні замість відісланого до в'язниці брудного й неохайного куховара із бесарабських перебіжчиків. Двері моєї камери були проти дверей кухні. Через маленьку дірочку, яку ще давніше хтось просверлив чимось в куточку «фільонки», що через неї колись тікав отаман Хмара, — бачу, як він «урядує». Отець Іван передусім став приводити до порядку кухню. Засукавши за лікті рукави — вимив чисто підлогу, стіл, вишурував піском, ніколи не миті, відра й котел. При роботі тихенько наспівував церковних пісень і молитов.
Часом було чути, як він «дискутував» з одним чи другим дозорцем на тему чи існує Бог. Коли збитий його доводами з позиції чекіст уживав як останнього арґументу — богохульного матюка — Добровольський лагідно називав його дурнем і міняв тему. Далі переконував він дозорців в тому, що я дійсно хворий і що зо мною треба «спеціяльно поводитися». Засипав їх психіятричними виразами, які, здається, найбільше переконували — бо були незрозумілі. У висліді, всі свої функції щодо моєї камери (за винятком, звичайного ключа) дозорці переклали на нього, з чого я був дуже задоволений.
Роздобувши десь велику черепляну миску, отець Іван частував мене щодня потрійною порцією пшонянки. Зупа при ньому стала не такою осоружною, бо по-перше він вижебрував кожного разу у кладовщика трохи більше соли та олії, а по-друге завів так, щоб стухле пшоно видавалося попереднього дня звечора. Переполоскавши його кілька разів, лишав наніч мокнути, щоби не так смерділо.
Часом він приносив мені щось із «передач». Коли дозорець був занятий виводом в'язнів на двір — Добровольський підносив засовку моєї визірки і шепотів мені «інструкції» та тюрподні новини.
В сусідній, шостій камері, сидів зукраїнізований німець Василь Шмідт, якого пізніше розстріляли. Одного вечора перевели його до 4-ої камери, залишивши шосту порожньою. Вночі ґрати вихідних дверей стукнули і до камери пройшла група людей. Пізнаю голос Ґаліцкого, що тихенько давав якісь вказівки дозорцеві.
Коли чекісти вийшли — за стіною розляглися кроки приведеного. Полковник Дігтярів! Я добре запам'ятав важкий розмірений крок його ходу.
Арештували його з родиною, як я вже згадував, у Гусятині перед переходом кордону. Знайшли при йому сильно компрометуючі матеріяли. До того ще обтяжили його положення своїми зізнаннями два московські артисти, яким він підготовив перехід кордону, що теж були арештовані перед Збручем. Справа його грозила розстрілом. Але одного дня, ще восени, тюрпод був здивований несподіваним звільненням Дігтярева з родиною. Звільнили голосно, з виповненням формальностей на коридорі тюрподу.
Того дня я був на допиті у Ґаліцкого і бачив на його столі пачку фотографічних відбиток із деяких документів. Для мене було ясним, що ті світлини призначені для доручення комусь, хто має поїхати із певним завданням ҐПУ за кордон.
Коли уночі із восьмої камери я почув, що чекісти тихо привели до тюрподу і повели на гору схлипуючих дітей і дружину Дігтярева, то для мене стало ясним, що з тими «світлинами» поїхав за кордон він, знаючи, що жінка й діти будуть знову арештовані (власне всі вони вільними не були, була переведена тільки комедія звільнення), як заложники, що своїм життям відповідатимуть за його поворот до ҐПУ, Від того часу держали їх захованими від усіх в одній із камер нагорі, не випускаючи зовсім на двір.
Дігтярів після того раз вже з'являвся у тюрподі і побувши одну добу у першій камері — знову зник.
Я чомусь думав, що він не буде настільки наївний, щоби не зорієнтуватися в положенні. Я задобре знав ҐПУ, щоби не сумніватися, що воно по використанні розстріляє його. Чи він не повернеться із-за кордону, сказавши там правду, чи добровільно принесе ҐПУ свою голову, — родині нічого вже він не міг допомогти, ҐПУ тільки використовувало його любов до дітей, не збираючися, звичайно, виповнювати своїх обіцянок.
Цікаво було, чи його ще й на цей раз випустять за кордон, чи вже примкнуть. Якщо він за кордоном «відкрив карти» і хтось допомагає йому закручувати голову ҐПУ, — то можуть ще послати. Але довго це тягнутися не буде, бо Ґаліцкій вже «набрався досвіду» в таких справах. Схвилювання і нервові ходи Дігтярева по камері не змовкали до ранку.
Раненько, як дозорець повів котрусь камеру на двір, під мою визірку підійшов з кухні Добровольський. Кажу йому, щоби улучив хвлину і побалакав через визірку з Дігтяревим. Треба йому порадити, щоби рятував принаймні своє життя. Дружину чи засудять, чи ні, а дітей потримають якийсь час і звільнять. З часом зможе якось із-за кордону заопікуватися ними, чи перевезти їх до себе, а від того, що він доїздиться поки й розстріляють, їм користи не буде.
Дігтярів, очевидно, приняв Добровольського за аґента ҐПУ і розмовляти з ним не захотів.
Коло 8 години Арбузов замкнув Добровольського в кухні на колодку і перевірив чи щільно засунені визірки у дверях камер. Припадаю до своєї дірочки у дверях і бачу, як до.шостої камери пройшли Ліплєвскій, Ґаліцкій і якийсь військовий, очевидно представник «развєдупра» (управа військової розвідки). Пробули там майже до обіду. По їх відході прийшов до 6-ої камери Наг, що ніс папір, ручку і чорнило та прибори до креслення. Пізно увечері Дігтярева повели нагору. Почувся ледве чутний плач дитини. Пішов на побачення з родиною. Коло півночі за ним прийшов фельд'єґер. Старий знову поїхав за кордон, щоби... більше вже не повернутися. (Родину його тримали в тюрподі до весни. Коли дружина та менша дівчинка Вітя важко захворіли, — їх звільнили, віддавши під «опіку» аґента ҐПУ, винницького адвоката Ціолковського, та залишили у спокою до 1928 р.
Другого вечора до 6 камери привезли й в'язниці аж одинадцять смертників, які, коли їх стали забирати до ґаражу, підняли страшний галас і боротьбу. Було чутно, як чекісти, працюючи кольбами рушниць, витягали їх по одному із камери. «Церемонія» розтяглася на добрих півтори години.
Одного вечора до сьомої камери привезли смертницю. Проходячи коло моїх дверей, вона з риданням зверталася до чекістів:
— За що ви мене вбиваєте? Я ж підписала все, бо ж ви казали, що за це звільните мене. Як не жаль вам мене — то хоч дитину свою пожалійте!»
По голосі я догадався, що це молоденька гарна дівчина із Сніткова — Маня Маєвська, яку я знав із Галичини. В 1922 році вона втекла за кордон з партизанським відділом Євгена Овчарука, і вже в 1924 році повернулася нелєґально додому.
Після арешту, ҐПУ заплутало її в справу, у якій, як я добре знав, вона була невинною. Наївна дівчина робила й підписувала все, що їй казали і заплатила за те життям. Свого часу вона сиділа сама у сьомій камері. Вечорами, після перевірки, до її одиночки часто заходив уповноважений Кро Наг, залишаючися там по дві-три години. Дозорець в цей час «делікатно» перебував на ґанку. Стероризована дівчина довірливо приймала його обіцянки про звільнення й... одруження, і не опиралася його «ласкам».
Потім її перевезли до в'язниці. А оце привезли засудженою до розстрілу і посадовили до тієї самої камери.
Зо дві годині із сьомої камери розносився по тюрподі розпучливий плач. Коли прийшли забирати її до ґаражу — плач обірвався. Припавши до дірочки бачу, як Сабо і Котєльніков на руках пронесли зомлілу Маню до виходу..
Пізніше, вже у в'язниці, я довідався про деякі «пікантні» подробиці.
Коли Маня була вже засуджена надзвичайною сесією до розстрілу, в'язничний лікар Зейфман ствердив, що вона вагітна. Тому, що за совітським законом розстріл вагітної жінки відкладається до уродження дитини — довів про це до відома прокурора.
Приїхав прокурор Сталов і почувши, що (за твердженням лікаря) початок вагітности припадає на час, коли Маня була суворо ізольована в ҐПУ, іронічно заявив, що вона там «від Божого духа» не завагітніла та що лікар помиляється.
Лікареві зостало тільки прикусити язик й мовчати.
* * *
Незабаром в тюрподі з'явилося кілька нових арештованих — католицьких ксьондзів.
На допити їх брали переважно коло півночі і до камер вони верталися звичайно ранком. Один із них сидів у четвертій камері разом із Добровольським, бо одиночок на всіх не вистарчало. Добровольський, розговорившися із ним, при нагоді передав мені, в чому справа. Арештували майже всіх ксьондзів, які ще досі не попали на Соловки і примушують їх, щоби вони дали свої підписи під відкритим листом полтавськго ксьондза Федуковіча до Папи Римського.
Не витримавши моральних тортурів в арештах ҐПУ, Федуковіч написав, чи власне підписав виготовленого в ҐПУ листа до Папи, в якому від імени католицького духовенства протестував, що генеральний штаб сусідньої держави, нібито через вище духовне начальство, що перебуває за кордоном, примушує католицький клер провадити підпільну політичну працю на користь тієї держави. В тому листі Федуковіч (чи власне автор — чекіст) пояснював свій вчинок тим, що накази із-за кордону займатися нелєґальними політичними справами відривають ксьондзів від душпастирських обов'язків та спричинюють переслідування совітською владою католицької релігії. Підкреслював, що робить це йдучи за голосом свойого сумління без найменшої пресії з боку совітської влади.
Що деякі католицькі ксьондзи-поляки провадили під виглядом релігійних організацій виховно-організаційну національну працю — це був факт. Але що вони робили те із власної ініціятиви, часто всупереч інструкціям свого духовного начальства, — це теж був безперечний, добре знаний ҐПУ факт.
Вся «таємниця» справи заключалася в тому, що у той час (1924-25 роки) большевики повели «генеральний наступ» на католицьку церкву, що так же само, як і українська автокефальна, спираючись на національні засади — була куди сильнішою й більше підпорною, ніж московське «старо» та «живо-церковне» православіє на Україні. Української церкви під той час большевики ще не руйнували, використовуючи її часово як руйнуючий чинник супроти «Тихонівської» — старо-московської. Вдарили по ній, тільки похопившися, що вона, руйнуючи, не руйнувалася сама в боротьбі, як сподівалися комуністи, а стала могутнім чинником поширювання національної свідомости й організації національних сил в Україні.
Арештуючи й висилаючи на північ ксьондзів та замикаючи костели — ҐПУ зустрілося з інтервенціями консулятів деяких держав, у яких католицька релігія була найбільше поширена.
Треба було на міжнародній арені поставити справу так, щоби виглядало, що католицька церква сама дає привід для переслідування (не релігії — а осіб!) і на совітському «екрані» з'явився лист ксьондза Федуковіча, що був видрукуваний в офіційних органах совітського уряду.
Сам Федуковіч, звільнений з-під арешту, в цей час вже спалив себе живцем у Бердичеві, караючи себе за хвилю слабости, але всіх арештованих ксьондзів ҐПУ, не перебираючи в засобах, примушувало давати свої «добровільні», «з власної спонуки» підписи під тим листом.
Щоби налякати арештованого ксьондза, що він дійсно має якусь «справу» — ҐПУ часто перед тим підсилало на їх приходства своїх провокаторів, що видаючи себе за польських підпільників в скрутному становищі, — просили хвилевого притулку чи матеріяльної допомоги.8
До інших ҐПУ підсилало своїх аґенток — молодих дівчат (із польок-комсомолок), а то й мужчин, які поживши під тим чи іншим заподанням якийсь час у ксьондза, — «робили зажалення», що він їх знасилував, чи використовуючи їх «безпомічне положення» — примушував до неморальних чинів. Тоді ксьондзові, хоч він і почував себе невинним, — ҐПУ пропонувало: або він підпишеться під заявою Федуковіча, або йому улаштують прилюдний суд «із забезпеченим доказанням вини», з публікацією в газетах, що для нього рівнозначне моральній смерті.
У сьомій одиночці сидів відокремлено чорноострівський ксьондз Ноновський, якого я знав з виду ще до арешту. Його протримували на допитах цілі ночі. Видно, не здавався. Одного вечора за ним прийшла співробітниця Кро — полька Геля — безгранично вульґарне сотворіння. Коли Арбузов випустив Ноновського із камери, чую як вона клацнувши замком «Мавзера» й вульґарно вилаявшися — пропонує йому йти вперед і не оглядатися. Арбузов задоволено засміявся.
— Дивися, Лєночка, надворі темно... Щоб він тебе по дорозі... (слідує цинічне «припущення»). Бач, який огер!
«Лєночка» відповіла не менш цинічно. Припавши оком до дірочки, бачу, як старий, солідний ксьондз, високо піднісши голову, презирливо стиснувши уста, пройшов до виходу.
На другий вечір до моєї камери несподівано посадили ще одного. Був це ксьондз із с. Війтовець Антоній Келюс. До того часу ҐПУ тримало його кілька днів у якомусь темному закамаркові в центральнім будинку.
Він був надзвичайно поденервований. Довго молився, часом у задумі балакав щось сам до себе.
Моє мовчазне товариство не впливало звичайно заспокоююче.
На другий день, коли ксьондз повернувся із кількахвилинної прохідки по дворі, я з його поглядів на мене здогадався, що Арбузов сказав йому, що я — «божевільний». Але приглядаючися до поведінки Келюса, я бачив, що йому дійсно небагато бракувало до божевілля.
Того самого вечора до нас посадили ще й смертника, старого сивого молдавана Білецкого, якого привезли із в'язниці на розстріл. Дідуган ніяк не хотів вірити, що його сьогодні вже розстріляють, і присікався то до мене, то до ксьондза з наївними розпучливими запитаннями. Засудили його на кару смерти за те, що він переносив із Румунії і продавав священикам ладан, якого в большевії годі було дістати. Одна із пачок відібраного в нього ладану була загорнута в якусь стару відозву закордонної організації московських монархістів і цього було досить для засуду. Коли Білецкий нарешті переконав сам себе, що його таки вб'ють незабаром, попросив ксьондза, щоб той розв'язав йому руки, бо він хоче помолитися. Коли ж Келюс із плачем став розплутувати тремкими руками дріт, у визірку просунулася люфа Арбузового револьвера. Дозорець наказав смертникові сісти в куті і не підійматися. Коли, десь по одинадцятій годині, прийшли за ним, Білецкий якось дивно почорнів на лиці й мовчки пішов, заплітаючи ногами.
Ксьондза ця сцена прибила зовсім, а тут відразу же прийшов уповноважнений Наг і забрав його на допит.
Для мене було ясно, що посадовили його в одиночку з «божевільним» і тримали цілий вечір у камері смертника, щоби пограти йому на нервах і привести до психічного стану потрібного для підписання «листа Федуковіча».
Коли ксьондз після півночі вернувся до камери, я побачив, що з ним зовсім зле. Він став виявляти справдешні об'яви помішання розсудку.
Переконавшися, що дозорець вийшов на ґанок — я тихенько забалакав до Келюса, щоби трохи заспокоїти його.
Він зрадів і припав до мене. Плутаючи думки, став виливати все, що гнітило йому душу.
ҐПУ давно вже пропонувало йому, щоби він став тайним аґентом і давав матеріяли на своїх колеґ. Потім стало вимагати, щоби дав свій підпис під листом Федуковіча.
Коли він відмовився, залишили його на якийсь час у спокою.
Тим часом у нього загостював артист-співак Чужбінін. З тиждень тому Келюса арештували й показали йому в ҐПУ протокол зізнань Чужбініна, що ксьондз жив із ним тай із своїм органістом, молодим хлопцем Ясьом — як... із жінками. До «протоколу» була пришпилена пачка порнографічних знимок, що їх нібито знайшли при обшуку в помешканні ксьондза.
Запропонували йому знову, щоби підписався під листом Федуковіча, — інакше все це буде опубліковане в пресі.
Спростовувати й публічно оправдуватися ксьондз не мав би найменшої змоги. Все ж таки він відмовився і став вимагати конфронтації з Чужбініном і Ясьом. Та це все й умови арешту (перед тим залякували, що вночі застрілять і ніхто знати не буде) сильно вдарили добросердечного і слабохарактерного ксьондза по нервах. Яся ҐПУ теж арештувало і у ті дні держало у льоху під тюрподом. Той льох, з болотом замість долівки та масою голодних щурів — не одного вже примусив «признатися», у чому тільки ҐПУ хотіло.
Сьогодні Келюсові показали на допиті протокол, підписаний Ясьом, у якому той говорив те, що й Чужбінін. Ксьондз, що був вже напівбожевільний — підписався під листом Федуковіча.
На другий день ксьондза звільнили. Зустрівся я з ним, незадовго перед його смертю, у винницькій психіятричній лічниці — та про це пізніше.
З того часу до моєї камери часто садовили привезених із тюрми смертників, та це не робило вже на мене великого вражіння.
Коли за вікном почало весніти — Харченко приніс папірець, що моя справа передається прокуророві, і запропонував підписатися, що мені про те об'явлено. Відвернувшися на тапчані до стіни, не звертаю на нього ніякої ураги. Посердившися трохи — пішов ні з чим, написавши, що я в присутності дозорця відмовився підписати. Звичайно, коли справа йшла до прокурора, в'язня переводили з тюрподу до в'язниці. Мене надалі тримали в тюрподі. Очевидно, ҐПУ рішило розстріляти по надзвичайній сесії, залишивши на боці мою «психічну хворобу». За всяку ціну треба ж тепер, поки не пізно, добитися, щоби відправили до в'язниці. Але — як?
Коли хтось із в'язнів тюрподу захворів важко — його відправляли на лікування до в'язничної лікарні, бо лікар при ҐПУ мав тільки засоби першої допомоги.
По ходу своєї «психічної хвороби» відмовляюся кілька днів від їжі, щоби виснажити себе і «налякати» ҐПУ можливістю голодової смерти, якщо не буде пристосоване штучне відживлення, для чого мусіли би відправити до в'язничної лікарні.
Та чекістів це «не зворушує», а виснажувати себе до кінця — нема сенсу. Треба шукати іншого способу.
Під кінець зими я сильно перестудився у холодній камері. Кашляв, у грудях хрипіло на всі голоси. У голову вскочила маленька ідея, яка може найбільше спричинилася до того, що я не досидів у тюрподі до розстрілу.
Витягнувши із розбитої шибки вузенький, довгий відламок шкла, запхав його гострий кінець собі в горло і зробив там глибокий поріз. При кожному віддихові вискакував із горла струмок кровй. Зробив це незадовго перед тим, коли дозорець мав відмикати камеру, щоби подати обід. Наливши досить крови коло тапчана на долівку, лягаю й удаю, що вже наполовину мертвий.
Відімкнувши камеру й побачивши мене, Котєльніков побіг за дижурним по ҐПУ. За кілька хвилин прийшов дижурний, а небавом по його відході прийшли: Ґаліцкій, Харченко й лікар.
Лікар розщіпнувши сорочку, приклав до грудей слухавку. «Грало» в них як не треба краще! До того, кров попадаючи при диханні в легені, викликала кашель, що подразнював поріз. Кров плила далі. Помацавши живчика і глянувши на обличчя, яке зрештою, після кількаденної голодівки виглядало напевно не краще, ніж у сухітника перед смертю, — лікар безпомічно розвів руками.
— Треба льоду... Треба кровоспинюючого застрику... Словом, треба лікарні.
Ґаліцкій повернувся до дверей.
— Ходімте, товариші.
Чую, що вийшовши за двері, стали всі коло них. Напружую слух.
— Що з ним? — питає тихо Ґаліцкій.
— У нього, — таємничо картавить лікар-жидок, — лопнула в легенях артерія... Остання стадія сухот... Капут!.. Може до ранку доживе ще, а може за годину-дві кінчиться...
Якийсь час панувала мовчанка. Потім Ґаліцкій:
— Скажи, Харченко, Сабові, щоб зараз же запріг коні. А ти тим часом виготов перечислення його за в'язницею і відправ до її лікарні. Най собі там здохне, по якого чорта будемо з актами возитися...
Серце радісно здригнулося. Ще «повоюєм»!.. Через годину я лежав у тюремній лікарні і симпатична сестра, знайома ще з минулого побуту у в'язниці, клала мені на груди зовсім непотрібний там лід.
------------------------------------------------------------------------
[1] Дослівний переклад із книжки «Украінскій політіческий бандітізм» — (Єґо прічіни, форми і борьба с нім) — таємне видання ООКВО 1921 року.
[2] Офіційна назва доносу.
[3] Начальник секретно-оперативної частини.
[4] Пан Брояківський, як мені відомо, утік у 1925 році назад до Галичини і задовольнився скромною кооперативною працею. Як попаде йому до рук ця книжка — прошу не сердитися... Нема за що...
[5] «Тюремный подотдел ҐПУ».
[6] Начальник подільського губ. ҐПУ.
[7] Про це — то я довідався вже пізніше від самого Бенчика.
[8] Винницького ксьондза Лєвінского провокував таким способом під час сповіді поляк провокатор ҐПУ Кароль Шиманський, але старий ксьондз «зорієнтувавшися» — вигнав його прилюдно з костела. До речі, цей самий Кароль Шиманський, ставши «Кирилом» — «борцем за українську справу», по виході із в'язниці в Тернополі, обходив у 1933 році українських духовних достойників у Львові від Митрополита Шептицького почавши, і збирав до альбому їх підписи, а до кишені гроші.
 

"Літопис Червоної Калини" № 16-18 (82-84). Скрипторій історичної прози, том IX. Львів 1998.
Електронна бібліотека Exlibris

http://exlibris.org.ua/text/terpinnia.html