Партизанський рейд Української армії
(Перший Зимовий похід)

 

У трагічному листопаді 1919 р. рештки українського війська, добиті жахливою епідемією тифу, опинилися в лещатах трьох армій: Красної, Добровольчої та польської. Антанта, на підтримку якої розраховував Симон Петлюра, тримала Україну у стані жорсткої блокади: вона не дозволила ввезти в Україну навіть санітарні матеріали та медикаменти, які наш уряд закупив у Американської ліквідаційної комісії.
Здавалось, боротьбу за Українську державу програно: Армія УНР не мала боєприпасів, медикаментів, харчів, одягу, чобіт, а, головне, власної території... А тут ще звістка, що Галицька армія 6 листопада в повному складі перейшла під командування генерала Денікіна… Минув якийсь тиждень, і розпалась Директорія: 15 листопада 1919-го її члени Швець та Макаренко виїхали за кордон, передавши всю повноту влади Петлюрі… Український же уряд, евакуювавшись до Чорториї, дійшов висновку, що продовжувати фронтову війну регулярним військом неможливо.
На світанку 6 грудня залишив своє військо і Симон Петлюра: не попередивши воєначальників, яких скликав на нараду, Головний Отаман несподівано виїхав до Польщі. Перед від’їздом (чи втечею) Петлюра видав наказ про призначення командувачем Дієвою Армією УНР Михайла Омеляновича-Павленка, а його заступником – Юрка Тютюнника
Українська Народна Республіка агонувала. Вся Європа знала про це, але ні уряди, що визнали УНР, ні Міжнародний комітет Червоного Хреста, ні інші благодійні європейські організації не вважали за потрібне допомогти Українській армії, яка продовжувала вести виснажливу, смертельну боротьбу з російським комунізмом, що готувався до стрибка на Захід.
В цей час нащадок задунайських козаків Михайло Омелянович-Павленко прийняв командування рештками українського війська, а водночас і рішення пробиватися через фронт на схід, щоб спільно з українськими партизанами підняти повстання в тилу Добровольчої армії.
Після прийняття отаманом Омеляновичем-Павленком історичного рішення продовжувати боротьбу настрій ще вчора зневіреного українського вояцтва різко піднісся: старшина і козацтво “чекали лише наказу, аби йти до свого народу й разом із ним продовжувати боротьбу”. В частинах запанувала віра у перемогу.
Основу армії, що мала вирушити у партизанський рейд, який пізніше назвуть Першим Зимовим походом, складали Запорізька, Київська і Волинська збірні групи, які разом налічували до 10 тисяч особового складу. З них близько 75 відсотків становили немуштровані відділи, обслуга й транспорти з хворими, які категорично відмовилися лишати свої частини, наполягаючи на участі в поході. Боєздатних старшин та козаків було від двох до трьох тисяч.
Рух армії почався з району Любара опівночі 7 грудня 1919 року.
Тяжке враження справляла ця напівроздягнута, переповнена пораненими і хворими армія, що зимової ночі вирушила назустріч смертельному ворогові. Яку треба мати самопосвяту і віру в перемогу, щоб ось так, практично без амуніції, з мінімальною кількістю набоїв та озброєнь, вирушити назустріч сорокатисячній, прекрасно озброєній Антантою денікінській армії.
Хоч перші дні руху Армії УНР були надзвичайно важкими, але завдання було виконане: військо щасливо перейшло залізницю Вінниця – Козятин, яку охороняли білогвардійські бронепотяги, а на станціях Голеандри та Голівці відділи Юрка Тютюнника захопили два потяги майна Добровольчої армії, що дало можливість козакам, нарешті, одягнутись та взутися.
Денікінці були вкрай здивовані: їм було нещодавно оголошено про повний розгром Української армії. І раптом нова телеграма: “Разбитая нами Украинская армия оказалась у нас в тылу”.
Першим визволеним повітовим містом став Липовець, мешканці якого з невимовною радістю зустріли несподіваний прихід Української армії.
Через день сотня Чорних запорожців оволоділа Ставищем, де перебував штаб армії генерала Бредова. Недавній завойовник Києва, мало не потрапив до полону. Легендарний полковник Дяченко на коні кинувся за ним у погоню, але Бредов тікав на автомобілі та ще й з гори... Густий туман врешті схоронив генерала. Вистрілявши з браунінга всі набої, Петро Дяченко повернувся ні з чим.
Тим часом Чорні запорожці взяли у полон всю, як тоді казали, “стражу” Київського повіту. Для денікінців, які перебували в глибокому тилу арешт виявився настільки несподіваним, що вони довго не могли второпати, хто ж їх арештував – комуністи, махнівці чи хто інший. Вони не знали навіть як звертатися до нових господарів становища. Коли ж їм пояснили, полонені тільки розводили руками: “Так Украінской же арміі нєт… Нам ґаварілі, что ана разґромлєна, а Пєтлюра убіт”...
Звістка про воскреслу Українську армію швидко рознеслася Україною і спричинила страшну деморалізацію денікінців: несподівано опинившись між двома арміями – Красною і “петлюрівською”, Добрармія почала панічно відкочуватись до Чорного моря.
28 грудня кіннота Київської групи Юрка Тютюнника раптовою атакою оволоділа містечком Жашков… Тікаючи від тютюнниківців, один із білогвардійських відділів випадково наскочив на нашу санітарну валку. Ось тут денікінці й відігралися: вони відрізали пораненим козакам вуха й носи, відрубували руки й ноги. Рубали й хворих, що марили у тифозній лихоманці. Це робилося публічно, на очах населення і медичного персоналу.
Побачивши український роз’їзд, росіяни ганебно втекли. Але недалеко: загін денікінців потрапив у повстанську засідку. Дика, нелюдська жорстокість денікінців збільшувала селянські ватаги, робила їхню помсту неминучою і лютою.
Водночас українці, які були в денікінському війську, демонстративно відмовлялися битися проти Української армії. Гурти денікінських офіцерів-українців переходили на бік Армії УНР, приєднувалися до селянських загонів.
Добровольча армія розвалювалася на очах.
Ворог настільки панічно тікав, що кидав напризволяще власних жінок. Так, коло села Липовеньки Чорні запорожці захопили велику валку, в якій знаходились покинуті добровольцями дружини і сестри…
В бою під Богополем білогвардійці чинили сильний спротив. Українська розвідка встановила, що у місті розташовані частини, винні у знищенні хворих козаків під Жашковом. У цьому бою козаки в полон нікого не брали…
Що цікаво: загальне обурення проти окупантів було таким великим, що селяни не виганяли відступаючого ворога зі своїх повітів, як раніше, а перепиняли їм дорогу, прагнучи винищити білогвардійців до ноги.
Слід зазначити, що населення надзвичайно прихильно ставилося до Української армії і всіляко допомагало їй. Селяни з власної ініціативи проводили розвідку в місцевостях, зайнятих російським окупантом. Допомагали руйнувати залізницю, розтягаючи рейки та ховаючи їх у лісах. За власним бажанням охороняли українські відділи під час нічного відпочинку. Поповнювали лави армії. Селяни годували козаків, давали фураж коням, а от зброю віддавали без ентузіазму – казали: “Вона нам самим знадобиться”.
Цікава деталь: з приходом Української армії ціни на продукти і товари знизилися. Важливо було й те, що населення користувалося тільки гривнями. За рублі – совєтські чи царські – нічого не можна було купити. Селяни вважали совєтські рублі звичайними папірцями, і, як зазначав Михайло Омелянович-Павленко, “йшла страшна погоня за гривнями”. Цей факт засвідчував віру селянства в повернення української влади.
1 січня 1920 р., після тригодинного бою, полк ім. Костя Гордієнка зайняв Умань. І знову населення з надзвичайним ентузіазмом зустрічало наші війська. Телеграфний дріт виявився неушкодженим. Вислали телеграму “Всім, всім, всім” про те, що “Українська Армія під верховним командуванням отамана Петлюри і під командуванням отамана Омеляновича-Павленка розбила Добрармію, яка в паніці, не витримуючи бою, утікає до Одеси”.
В Умані гордієнківці захопили багато майна, вкрай необхідного для незабезпеченої урядом Армії. Випущено було 5 чисел газети “Україна” загальним накладом 20 тисяч примірників. Широко розійшлися також звернення Юрка Тютюнника “До інтелігенції України”, “До селян” та (російською мовою) “Офицерам, казакам и солдатам Добровольческой армии” загальним тиражем у 200 тисяч екземплярів. У зверненні до інтелігенції отаман Тютюнник справедливо зазначав, що “платонічної любові для народу мало, йому необхідні жертви, необхідні подвиги”... Ці листівки, в яких пояснювалася політична ситуація, відіграли надзвичайну роль. За ними приїжджали з інших повітів та губерній, куди дійшов розголос про воскреслу Українську армію...
Пізніше командарм Зимового походу Михайло Омелянович-Павленко писав, що, “опинившись у самому серці України, Армія побачила тотожність своєї ідеології з ідеологією повстанців і бажаннями селянської маси, що повстанців тих із себе видавала; також Армія відчула, що маса дивиться на неї, як на свою оружну силу, бо, зрештою, вже не було родини, яка б так чи інакше не була зв’язана з (українським) військом”.
Фактично Зимовий похід перетворився на політичну демонстрацію, адже у кожному селі – в церквах, на майданах, базарах, у хатах – старшини та козаки Дієвої Армії, часто не відпочивши з дороги і не повечерявши, проводили безупинну агітацію.
Патріотичне піднесення було настільки великим, що в українському війську не було жодного випадку дезертирства – попри те, що чимало вояків проходили повз свої хати і спокуса залишитися вдома була чимала, на неї ніхто не піддався.