"Громадянської війни" в УКРАЇНІ не було

 

(З ВИСТУПУ)

Історія пишеться тими, хто вішав героїв. Ця істина добре відома народам, які програли національно-визвольні змагання. Сьогодні, хоча про національну перемогу говорити зарано, все ж маємо щасливу можливість писати свою історію і тим самим руйнувати імперські міфи, зокрема і про «громадянську» війну 1918 - 1920-х років.

Міф про «громадянську» війну в Україні витворений радянськими істориками, щоб заперечити очевидну істину про те, що Українська Народна Республіка впала внаслідок інтервенції з боку Радянської Росії. Російські історики і досі твердять, що ніхто на УНР не нападав, що ніяких орд чи полчищ зі сходу не було, ну, хіба допомогли трохи «українському пролетаріату» скинути «буржуїв» та «вислужників Антанти». Ворожі Україні історики продовжують і сьогодні плодити опуси, в яких намагаються довести, що ніякої національно-визвольної боротьби українського народу за свою незалежність не було, а був внутрішній, цивільний, тобто громадянський конфлікт між «багатими» і «бідними», і бідні, «слава Богу», перемогли.
Але відкрилися спецфонди. І ми отримали доступ до архівних документів, які старанно приховувались, оприлюднення яких було небажаним, бо ставило під сумнів «класовий підхід». Ці документи засвідчили, що ніякої війни в Україні між «бідними» і «багатими» не було, що довгий час більшовикам не вдавалось «расслоіть украінскоє сєло». З цих документів видно, що український народ - без розділу на стани і класи - піднявся на боротьбу проти окупантів - як білих, так і червоних. На підставі цих джерельних документів Історичний Клуб “Холодний Яр” за останні кілька років й видав книги про гайдамаччину ХХ ст. - “Героїзм і трагедія Холодного Яру”, “Кость Блакитний, отаман Степової дивізії”, “Записки повстанця”, “Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії”. Завдяки цим книгам отамани Київщини, Поділля, Холодного Яру, нинішніх Кіровоградщини, Дніпропетровщини, Одещини та інших українських земель знову на історичній сцені.


“Там найдеться душа щира” (Отаманія)

Отаманія. Це слово для сучасного українця звучить з присмаком гіркоти. Воно стало синонімом анархії, руйнування ієрархії, ледь не символом поразки у Визвольних змаганнях. Слово “отамани” в сучасній лексиці звучить, як присуд. Його вимовляють із прокурорським запалом. Вже й вигадали зневажливе “отаманчук”.
Організаторів української стихії, незаперечних авторитетів серед українського населення, оборонців рідного села, повіту, а то й губернії чи навіть губерній, легендарних українських героїв, які високо піднесли свою Батьківщину, лицарів, які змусили чужинців поважати нас, прирекли на образ шароварників, розсварених між собою анархістів-хуторян, відступників, які не хотіли підпорядкуватися вищому керівництву УНР.
Так і згадуєш:

Гайдамаки не воины, - разбойники, воры.

Але ж так говорили вороги.
А тут негативні узагальнення чуєш від своїх.
Ця думка домінує сьогодні, як серед патріотів, так і в середовищі гоноровитих псевдоісториків, які здобули свої “вчені” звання, зображуючи український рух антинародним, бандитським, звеличуючи окупантів та їхні вчення.
Засуджуюче ставлення до отаманів виникло відразу після поразки визвольних змагань в середовищі тих, хто, довівши Україну до катастрофи, вчасно спакував валізи і вирушив на Захід. З еміграції почали вони свої прокурорські ремінісценції. На мій погляд, це була банальна спроба перекласти власну вину на плечі інших.
На жаль, селянські ватажки не мали можливості у пресі висловити своє бачення причин поразки Визвольних змагань - в той час, коли винниченки шукали аргументів для самовиправдання, шукали винних у власних провинах, отамани продовжували боротьбу.
Так, українські герої не закінчували петербурзьких і московських - “єго імпєраторського вєлічєства” - академій. Їхньою вищою школою, як правило, була школа прапорщиків. Гадаю, що відсутність у їхніх біографіях академій сприяла - войовничі інстинкти захисників рідного краю не були замулені петербурзькими віровченнями, московська повінь облуди не затопила їх, як, наприклад, чужолюбну, занадто вчену, малоросійську інтелігенцію.
Селяни були сильні вільним від чужих ідеологем розумом. Природні інстинкти домінували у них: бути господарем, бути зверху, не віддати свого, вбити того, хто не хоче нас у нашій хаті - і все тут. Які дискусії можуть бути? І що то воно взагалі - “дискусія”? Якесь незнайоме - не наше слово… Навіщо воно в українському словникові?
Чиста, по-дитячому щира українська душа - душа Шевченкового Яреми, в очах якого можна було розгледіти всеукраїнську заграву, який “не різав - лютував”, і спричинилася до того, що всеукраїнський селянський рух, призвичаєний до відсутності всеукраїнського політичного керівництва, згуртований довкола авторитетів, вилонених із власного середовища, продовжувався і після того, як впала Українська Народна Республіка.
Хоча таки слід наголосити, що українські отамани в переважній більшості прагнули підпорядкуватися.
Але кому?!
Тим, хто закликав українську стихію до роззброєння, до спільного - в одній державній хаті - проживання з поневолювачем? Хто намагався локалізувати потужний вибух національних почуттів, притишити його, заколисати демагогією і, врешті, приспати? Тим, хто не прийняв із рук Полуботківців прапор перемоги? Хто переконував, що боротьба проти “непереможної” Антанти неможлива? Хто 31 серпня 1919 року ганебно - без бою - здав Київ денікінському генералу Брєдову?
Так. Як не дивно, саме їм, отим горе-випускникам петербурзьких академій і намагалася підкоритися українська стихія. Вона безмежно любила своїх провідників, фанатично вірила їм, ловила кожне їхнє слово, на жаль, часто брехнею підбите, а коли не чула відповідного своїм інстинктам, вкладала в їхні вуста те, що хотіла почути - наказ зі зброєю в руках захищати Батьківщину.
Народ любив своїх красномовних, опереткових діячів, а ті хотіли лиш похизуватися з трибун, відповідальності не бажали, боялися її. Тільки наприкінці 1920 р., опинившись за Збручем, керівництво УНР нарешті спробувало підпорядкувати селянський рух. Але час був втрачений, а з ним й епоха, епоха, коли український народ міг стати державним.
То чи варто обвинувачувати в анархії українську стихію та її небуденних представників?!
Якщо й винити кого в тому, що повстанські отамани діяли на власну руку, то насамперед - ліві і праві уряди УНР, які потонули в нескінченних ідеологічних дискусіях. Аякже - для них важливішою була “чистота” соціалістичних партійних програм, аніж організуюча державотворча робота.
Страх уенерівських міністрів-соціалістів перед Вільним Козацтвом у 1917 році перетворився у 1919 - 1920-х роках у недоброзичливе ставлення до повстанського руху, а згодом трансформувався у недобросовісну історичну концепцію пояснення причин поразки української революції. Дійшло до абсурду: українську стихію, власне організаторів Визвольних змагань було звинувачено у… поразці Визвольних змагань. Найсвітліше, що було в національній революції, артисти політичної оперетки затаврували.

Такі, бачте, люди:
Все письменні, друковані,
Сонце навіть гудять:
“Не відтіля, каже, сходить,
Та не так і світить;
Отак, каже, було б треба”…

Зрозуміло, що своєї вини винниченки і мартоси не добачали…
Власне, риску в історичній дискусії на тему “хто ж винний?” давно підвів Тарас Шевченко, який оспівав гайдамаччину, як вищий - дієвий - вияв патріотизму.
Книга “Отамани Гайдамацького краю” певною мірою є продовженням “Гайдамаків” Тараса Шевченка та “Холодного Яру” Юрія Горліса-Горського.
“Отамани Гайдамацького краю” є громадською реабілітацією повстанського руху, отаманії, української партизанки. Книга підносить у власних очах українця, який не мав змоги вивчати правдиву історію свого народу. Ось послухайте, з якою правдивою повагою оцінював гайдамаччину ХХ ст. чужинець Лейба Троцький: «Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины своей души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу в течение сотен лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы».
Як ніби про час, коли я писав книгу, сказав Тарас Шевченко:

Заспіваю, - море грає,
Вітер повіває,
Степ чорніє, і могила
З вітром розмовляє.
Заспіваю, - розвернулась
Висока могила,
Аж до моря запорожці
Степ широкий вкрили.

Дивлюся, сміюся, дрібні утираю, -
Я не одинокий, є з ким в світі жить…

Отамани Гайдамацького краю. Які цілісні, яскраві, неповторні дорогі українські типи!
Ось Матвій Григор’єв - Головний Отаман Херсонщини і Таврії. Часто грубий та самозакоханий, безмежно відважний, амбіційний, безоглядний, щедрий - я би сказав: великий у своїй щедрості. Завжди у перших лавах, він мав божественний дар викликати ентузіазм народу - під його проводом смерть не вважалася страшною. Григор’єв - харизматична постать всеукраїнського масштабу. Видатний полководець. Переможець “непереможної” Антанти.
Поривав за собою у бій козаків і безстрашний оборонець Поділля Яків Шепель. На чолі п’яти відчайдухів, які залишилися від заляканої більшовицькими кулеметами селянської ватаги, він увійшов у окупований росіянами Літин. Героїчна шістка захопила з боєм комісаріат. Підбадьорені успіхом, повернулись у лаву повстанці, які перед тим вважали за краще відлежатися за містом. Літин був звільнений за кілька годин.
Мав Божественний дар вести за собою народні маси й Ананій Волинець. На його заклик весною 1919-го зголосилося 10 000 повстанців.
А штабс-капітан царської армії Григорій Яковенко, кавалер орденів Анни 3-го і 4-го ступенів та ордена Станіслава 3-го ступеню ще під час Першої Світової війни вступив до підпільної української організації “Холодний Яр”, яку очолював солдат Іван Коваль. Григорій Яковенко увійшов в українську історію як талановитий організатор українського підпілля.
За ним, бачу, їде сільською вулицею кремезний у плечах Пилип Хмара - Чорноліський полковник, багатий на вигадку, схильний до нестандарних дій отаман, віртуозний кавалерист, що рубав з обох рук. З його ініціативи відбулося, здається, останнє у ХХ ст. публічне освячення зброї, яке в серпні 1921 р. здійснив священик села Цвітної Федір Іванча. Відслуживши молебень, священик благословив гайдамаків на визволення України від чужоземної окупації.
А ось тип отамана - сільського інтелігента: виважений, чемний, розсудливий Яків Мамай-Щириця з Чигиринщини - невдовзі професор Катеринославського інституту Народної Освіти, творець історії та її дослідник.
Он в околицях Медведівки піднімають куряву тачанки Чорного Ворона - колишнього студента Катеринославського гірничого інституту. Він керував загоном у 200 - 250 козаків, від яких “віяло широким Херсонським степом, а пахло неосяжною Таврією”. Меткі, швидкі, безстрашні, нещадні, здавалось, саме вони породжували степові вихори. Хіба порахуєш, скільки голів знесено їхніми шаблями, скільки кубометрів ворога викосили їхні кулемети.
Увірвався в українську історію на своєму огирі й Микола Кібець-Бондаренко - легендарний звитяжець, організатор і учасник безлічі успішних бойових нальотів та засідок проти червоного окупанта. Улюбленою приказкою зухвалого отамана була: “Або голову збути, або славу здобути”. Саме його козаки знищили номенклатурного вислужника, “гєроя гражданской войни Алєксандра Пархомєнка” - комдива Першої Кінної армії Будьонного.
Об’їхав бойовими стежками-дорогами чи не всю Україну Командуючий Першою повстанською армією УНР Ілько Струк. Київщина, Полісся, Херсонщина, Причорномор’я, Бессарабія, Волинь, Поділля, Галичина відчули гаряче, часом немилосердне дихання його армії. Воював він і у Білорусії та Румунії.
А Трохим Бабенко, офіціант дніпровського пароплава “Рыцарь”, здавалось, до віку слугуватиме іншим. Але Перша світова, а за нею національна революція зробили його лицарем - керівником Мліївської республіки, яка нараховувала десятки тисяч озброєних селян. “Брати козаки, - закликав він. - Пообіщайте ви їм свяченого ножа. Годі терпіть од невірних. Настане весна. Поспіють жнива. Гостріть ножі, зубіть серпи, мантачте коси”…
Ніби про гайдамаків отамана Семесенка, які 15 лютого 1919 р. вчинили у Проскурові каральну відплату за повстання проти Директорії, задовго перед тим написав Тарас Шевченко:

…Не милують,
Карають, завзяті…
Не вважають
На літа, на вроду…
Ні каліка, ані старий,
Ні мала дитина
Не остались - не вблагали
Лихої години.
Всі полягли, всі покотом.

“Війна на сльози не вдаряє, - резонно говорив Семесенко, - методи її назавше виключають і серце, і жаль, і сльози”. Семесенко вважав, що більшовики стали на ефективний шлях, коли оголосили червоний терор. “Большевицькі методи у нашій боротьбі єдині і для нас, для нашої перемоги, - стверджував отаман. - Справа йде про незалежність нашої держави. Коли хто має охоту творити опір, виріжу всіх без винятку”.
З дитячих та юнацьких років був принциповим у національному питанні й майбутній командир Брацлавського куреня смерті Євген Ляхович. Він виховувався у високопатріотичній родині, де слово “Московщина” однозначно трактувалося вороже. Кремезний і жилавий хлопець, Євген завжди говорив українською мовою - навіть у царській армії. А от Федір Уваров, колишній кубанський штабс-ротмістр, хоч і не чисто розмовляв українською, метою своєї боротьби бачив незалежну українську державу вкупі з Кубанню.
Вимінявши за чотири золотих монети вартістю у 10 руб. у колишнього ананьївського жандарма шаблю і пістоля та отримавши благословення у священика на боротьбу за Самостійну Україну, пішов до українського війська Кирило Бондарук. Згодом він став славетним отаманом Лихом, який з томиком “Кобзаря” гідно пройшов дорогами Великої Вітчизняної війни українського народу проти іноземних загарбників!
Випускник Рішельєвського ліцею та Ново-Олександрівського інституту Андрій Гулий-Гуленко, можливо, став би, талановитим українським письменником, а увійшов у нашу історію як Командуючий Південною групою військ УНР, який у 1919 - 1920 роках підняв на боротьбу за Самостійну Україну десятки тисяч селян. Ось послухайте його звернення, яке свідчить про небуденний публіцистичний талант отамана:

“Селянин!

Заклопотаний працею, ти не маєш часу подивитися на те, що робиться навкруги тебе. Подивись! Налетіла з Московщини голодна й безробітна зграя, яка знов заводе комуну, розмножує дармоїдів і злодіїв. Захоплюючи владу в свої руки, забризкані кров’ю твоїх синів, братів та батьків, ця банда всесвітніх пройдисвітів знов накидає “діктатуру пролєтаріята”, гіршу (від) царського, або денікінського ярма. Вспам’ятай той час, коли вже два рази були у нас на Вкраїні ці непрохані гості. З такими ж обіцянками, як і тоді, прибули вони і в цей раз. Ми дамо тобі землю, волю, знищим буржуїв, дамо тобі лад і спокій, навезем краму, машин...
Та й навезли. Подивись, чого навезли: китайців, латишів, мад’яр, голодних росіян, а разом з цим комуну, черезвичайку, комбєди, цілі потяги совітських грошей, які зовсім нічого не варті.
А ти, селянин, давай хліб, скот, коней, сало, давай цукор, вугілля, сіль. Все це вивозиться комуністами в голодну й обідрану Московщину в тих же потягах, в яких привезли тобі комуну... З’явились ревкоми, ісполкоми, продкоми, наркоми, комбєди і інші “бєди”, в яких сидять зовсім чужі тобі люди… До якого часу ми будем терпіти таке знущання чужинців?!
Годі!
Терпець увірвався... Бери рушницю, вила, лопату і гони з рідної землі дармоїдів. Ти їх виженеш, як вигнав Деникіна, як вигнав їх уже два рази.
Геть чужинців з України!
Хай живе Українська селянська Республіка!

Командуючий повстанцями Херсонщини та Катеринославщини
Отаман Гулий-Гуленко”.10)

Вищої точки у сходженні досяг і отаман Зелений, коли влітку 1919 р. у Переяславі урочисто, в присутності місцевого люду та свого війська, скасував Переяславську 1654 року угоду з Росією.
Став ватажком гайдамаків й есерівський бойовик, драматург та підприємець, політемігрант Яків Водяний, який, переховуючись від царської охранки, встиг побувати в Австро-Угорщині, Японії та Австралії. Повернувшись на Батьківщину, він став відомим організатором Вільного Козацтва, а згодом й отаманом Холодного Яру.
Лише у лютому 1923 р. зійшов з партизанської стежини Звенигородський отаман Ґонта - Іван Лютий-Лютенко. Його шлях перетнув вкритий льодом Збруч, і далі проліг через Польщу, Німеччину, Францію, Марокко, і лише 10 років тому завершився у Сполучених Штатах Америки, на українському цвинтарі Бавдн-Брук. На еміграції Лютий-Лютенко став організатором українського культурного та релігійного життя, підприємцем, меценатом української справи, а наприкінці життя написав ще й автобіографічну книгу - “Вогонь з Холодного Яру”.
До літа 1925 р. продовжував збройну боротьбу Яків Орел-Гальчевський - один з найзавзятіших оборонців рідного краю. Лагідний і наче несміливий у поводженні з близькими, він був лютим у гніві і безмежно відважним у бою. Хто злічить, скільки подільських річок можна було б загатити трупом чекістів, воєнкомів, комісарів, “продармєйцев” та інших “армєйцев”, яких знищив Яків Гальчевський-Орел?! Немилосердно розправлявся він і зі зрадниками Батьківщини, зокрема, покарав керівників так званої Пашківської республіки, які вписали одну з найганебніших сторінок в історію України: наприкінці трагічного листопада 1919 р. “пашківці” поставили на коліна уряд УНР, який під натиском Красної армії тікав до Старокостянтинова, змусивши його підписати з сільськими дядьками договір про перепуск разом із військом (?!) через Пашківську волость. Юрко Тютюнник, який мав достатньо сил, прагнув ліквідувати бунт “пашківців”. Але безвольне керівництво такого наказу не віддало.
Мрію Тютюнника здійснив отаман Орел. Його каральний відділ оточив Пашківці. Коротке слідство. Лаконічний суд. І розстріли винних.
З початком Другої Світової війни Орел-Гальчевський відновлює боротьбу за Самостійну Україну - вже як керівник Грубешівської самооборони на Холмщині. Такої ж довжини був і бойовий шлях отамана Волині Петра Філоненка, який розпочався у серпні 1917 р., а завершився в 1940-х роках у лавах ОУН/УПА. До останку віддавши себе справі визволення Батьківщини, Петро Філоненко - колишній старшина Дикої дивізії генерала Корнілова - став взірцем дисциплінованого українського вояка-повстанця. Його приклад, як і Гальчевського-Орла, Волинця та багатьох інших отаманів перекреслює фальшиві звинувачення фальшивих істориків у недисциплінованості українського лісового воїнства.
Однією з найсвітліших постатей повстанського руху став і Василь Чучупак, який першим підняв жовто-блакитний прапор над Холодним Яром. Як зараз бачу його: високий, стрункий сільський вчитель, у блакитно-сірих очах якого “було забагато молодості”, нетерпляче б’є по столу бельгійським маузером, вимагаючи тиші. В кімнаті розноситься дим дорогих цигарок. Головний Отаман зауважує на промову одного з присутніх: “Кому тісно в Холодному Яру, той може знайти собі місце за валом”. Що це означало, знав кожний: хто сумнівався у доцільності продовження боротьби, міг опинитися за валом, тобто, там, де страчували зрадників та полонених.
Спробували би ті, хто сьогодні звинувачує отаманів, оскаржити повстанців лице в лице Василеві Чучупаці…
Головному Отаманові поталанило: коло нього був старшина-кіннотник Юрій Городянин-Лісовський, який згодом став письменником Юрієм Горлісом-Горським. Саме він зберіг для нащадків образ Головного Отамана Холодного Яру та його славних побратимів. У Холодному Яру Юрій відчув гіркий щем втрат та щастя продовження боротьби за свободу Батьківщини. А Холодний Яр знайшов у ньому відважного захисника та вдячного літописця.
Горліс-Горський доніс до нас героїку гайдамаччини, яка й зараз імперативно кличе до зброї. Саме він пробудив мене до продовження літопису національно-визвольних змагань 1917 - 1920-х років. Саме завдяки Юрію Горлісу-Горському мені випала шаслива доля - писати історію свого народу; руйнувати імперські міфи, які й сьогодні не дають вільно дихати; відновлювати на скрижалях історії імена невідомих - чи забутих - українських героїв.
Уславлення героїв - свята справа для будь-якого народу. І робити цю справу - щастя. Дякую долі, що саме на мене впав вибір творення українського пантеону.
Напередодні вічності, за кілька днів до свого останнього бою у Лук’янівській в'язниці, отаман Нерубай-лісу Голик-Залізняк, писав, сподіваючись, очевидно, що ці слова таки дійдуть до нас: “Прощайте, я умираю. Вмираю за те, що кохав тебе, моя люба Вкраїно. Мені легко вмирати за тебе”.
Легко було вмирати за Батьківщину і Костеві Блакитному. Останніми його словами були: “Як буде Україна вільною, передайте привіт!”
Так само й отаман Орлик, як стародавній герой, вважав за честь померти на полі бою. Тому й не скористався нагодою емігрувати до Польщі.
Кость Блакитний, Орлик, Ларіон Завгородній, отаман Степу Іванов та їхні побратими знайшли те, чого шукали: вони загинули у бою за Україну.
Візьму на себе відповідальність і передам Україні привіт від її вірних синів - отаманів Гайдамацького краю.
Україно, чуєш?! Спом’яни добрим словом полум’яних дітей своїх - засмаглих, припорошених пилом безперервних доріг нащадків Максима Залізняка та Івана Ґонти, які пробудили творчий дух Гайдамаччини ХХ століття!
Якби був живий Тарас Шевченко, не сумніваюсь: він оспівав би славні діяння отаманів Завгороднього, Гризла, Грозного, Іванова, Кощового, Мелашка, Полтавця-Остряниці.
Вірю: невдовзі слова “гайдамаччина” та “отаман” зазвучать, як колись, дзвінко і гордо. Піде, піде - для когось - застрашуюча луна. Слово ж “отаманчук” набуде питомого змісту: як дитини отамана, продовжувача справи батьків - отаманів Гайдамацького краю.

“Історія колись скаже, хто я був і де дівся”, - писав 26 жовтня 1923 р. в останньому листі з полтавської в’язниці отаман Іван Савченко-Нагірний. Ця думка приходила, мабуть, й іншим лицарям, які віддаючи своє життя, не хотіли безвісними канути у Лету і, певно, розраховували на добру пам'ять наступних поколінь.
Справді, через 75 років після розстрілу командира Наддніпрянського партизанського загону Історичний Клуб “Холодний Яр” сказав добре слово про нього. Але ж скільки незгаданих українських героїв лежить у землі, яка так і не стала для них легенькою!
Втім, очевидно: з кожним роком все більше отаманів збирається у дружнє коло. Запорукою цьому - щастя історика-патріота, що повертає матері синів.

Сповняться, сповняться Тарасові пророцтва: “Кругом святого Чигрина Сторожа стане з того світу”. Зрозуміло, що не тільки навкруги Чигирина…
Бо ж по селах українську гомоніли люди, що не такі вони були отамани, щоб дати себе вбити.
Переконаний, що слово Шевченкове ще почують ті, до кого воно звернене:

Сини мої, гайдамаки!
Світ широкий, воля, -
Ідіть, сини, погуляйте,
Пошукайте долі.

З’являться у братньому колі й ті, про кого я не розповів у цій книзі: брати Блажевські, славна родина отаманів Соколовських, Гниненко-Вовгура, Чорний-Куреда, Василь Кваша, Гайовий-Грисюк, Роман Бабій, Кармелюк-Шляховий, Галака, Чорна Хмара та інші отамани, яких Україна ще згадає вдячно.
Ми ще зберемося разом! І проголосимо, що порозуміння та злагоду на умовах ворога не приймаємо. Порозуміння і злагода можуть бути лише на наших умовах.
Ми ще зберемося разом!

Роман КОВАЛЬ,
член Спілки письменників України