До історії гасла "Слава Україні!"

1920, Черкащина

"…Увечері приходять селяни. Точаться розмови про минуле і майбутнє. Мене дивує їхня обізнаність з історичним минулим України, національна свідомість. Розмовляють про Центральну Раду, "яка ловила ґав", про Скоропадського, "який спаскудив звання гетьмана", про Коцура, "який зганьбив стару гетьманську столицю Чигирин", про те, як ще задовго до революції на Чигиринщині заклалася була широка підпільна організація в селах, що ставила собі за мету відібрати колишні козацькі землі у поміщиків і вернути незалежність Україні (…)
Пригадую собі, що читав колись про "Чіґірінскіє аґрарниє волнєнія"... Чи не характерно, що революціонери Дейч і Стефанович, щоб підняти на Чигиринщині революційне повстання, використовують гасло самостійності України, наслідують Залізняка і показують селянам "золоту грамоту від царя", в якій він дозволяє відбирати землю у панів, вибрати собі гетьмана та повернути козацькі вольності. Чи не характерно, що тут, на таємних радах, уночі в лісах, вибирають собі гетьмана в той час, коли майже по всій Україні давно було забуте і нічого не казало селянському серцю слово гетьман. Може, тому, що тут була церква над Суботовом, у якій висіла табличка: "Тут був похований Гетьман України Богдан Хмельницький", і вона не дозволяла його забути.
Наступного дня почуваю себе трохи краще і вирішую їхати до Мотриного монастиря, але не підводою, а помалу верхи. Сідаю на коня "по-дамськи", бо права нога у великому валянку не влазить у вузьке кавказьке стремено.
Проїжджаю повз школу.
На її фронтоні напис – "Головківська вища початкова школа", а над ним – гарно зроблена з каменю розгорнута книжка. На обох сторінках написано: "Учітеся, брати мої, думайте, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь". Коло школи з дерев'яними рушницями граються "у війну" школярі. Кричать "Слава!" і "Вперед, за Україну!". Стримую весь час свого Абрека, який, відпочивши, просить ходу. Виїжджаю за село, і перед очима розлягається справді чарівний краєвид.
Головківка на горі. Від неї спускається на декілька верст широка долина, з трьох боків оточена горами, вкритими лісом, з четвертого – гірським хребтом. Щось ніби Карпати або Кавказ у мініатюрі. Здогадуюся, що це піщані кучугури за Тясмином, про які оповідав господар. Праворуч, у кінці долини, Медведівка. Від неї ліворуч, попід гори, йде смугою й ховається в лісі і в ярах село Мельники.
Уся місцевість справді нагадує Кавказ у зменшеному розмірі. Гори, вкриті лісами, утворюють на обрії чудові візерунки, перерізані глибокими ярами. На хвилястих полях, куди не глянь, – високі кургани-могили. Видно, що тут колись "бували діла" – було кого і ховати.
Уперед ліворуч видно над лісом церковну копулу. Це – Мотрин монастир, штаб гайдамаків.
Через деякий час в'їжджаю до Мельників.
Село має звичайний мирний вигляд, але парубки, що йшли по вулиці, співаючи "Серед степу на просторі", – озброєні. У всіх – рушниці, в декого шаблі і револьвери, а в одного шабля старовинна, оправлена в срібло.
Під'їжджаю до них.
– Добридень, хлопці!
– Слава Україні! – відповідають декілька голосів.
Я трохи розгубився, бо не знав, що у холодноярців заведено замість "Здоров" вітатися "Слава Україні!", а відповідати "Україні слава!". Питаю їх, як їхати до монастиря.
– Можна їхати селом, але так дальше. Виїжджайте оцією вуличкою на гору, там за вітряком спуститеся з гори на Кресельці, а звідти проста дорога лісом.
Виїжджаю на досить круту гору, і знову стає видно монастирську копулу, що зникла була за обрієм, коли з'їхав із головківської гори.
За млином спускаюся в село і, переїхавши місток, в'їжджаю в лісничівку – кілька будинків під бляхою. Це і є Кресельці.
У вікні будинку ліворуч – обличчя гарненької дівчини з великими чорними очима. Праворуч на воротах стоїть струнка сіроока дівчина в легкій блузці. Як маєш двадцять два роки, то, попри те, що хворий, мимоволі задивишся і на "чорні", і на "сірі". Лише виїхавши з-під їхнього "обстрілу", помічаю, що, окрім дороги, яку обрав кінь, ліворуч пролягла ще одна. Деякий час вагаюся, але вирішую, що їду добре, якраз у напрямку невидної зараз копули.
– Козаче! Вам до монастиря треба? То ви не туди поїхали, цією дорогою ще до большевиків заїдете! – кричить навздогін дівчина з воріт.
Повертаю коня і під'їжджаю до неї.
– А ви звідки знаєте, що мені до монастиря треба?
– Бо сюди всі козаки їздять.
З хати виглядає мати:
– Ганю! Марш до хати, бо замерзнеш! Бісової віри дитина, як побачить козака, то боса по льоду побігла б..."

Юрій Горліс-Горський, "ХОЛОДНИЙ ЯР"


P.S.: Юрій Городянин-Лісовський (творчий псевдонім Юрій Горліс-Горський),
учасник Визвольних Змагань, осавул першого основного куреня Холодноярського полку, автор книги "Холодний Яр", яка описує одну з найбільш замовчуваних сторінок боротьби українців проти окупаційної російсько-більшовицької влади у 1918-1920-х роках.