ЗМІСТ

Біографічна довідка про автора
Від автора
Євген Петренко. Передмова. Звідки і чому з’явилися українці на Кубані
Про походження назв деяких куренів Запорозького й Чорноморського козацького військ
Федір Щербина - історик Кубані
Батько українських самостійників Кубані Кузьма Безкровний
Микола Рябовол - український державник із Кубані

Перший прем’єр Кубанської Народної Республіки Лука Бич
Степан Манжула - борець за об’єднання Кубані з Україною
Оборонець незалежності Кубані Василь Іванис
Василь Рябоконь - повстанський отаман Кубані

Роззброєння Кубані
Кобзарство Кубані
Дружба народів по-московськи
Доля козачки Олександри Денисенко
Віра Денисенко. Відновіть мою національність
Кубанські враження
Роман Коваль. Неповний список українських діячів Кубані
Олексій Нирко. Неповний список репресованих кобзарів і бандуристів Кубані
Фотододаток
Роман Коваль. Післямова. Кубанська трагедія українського народу
Видавництво “Діокор” представляє

 

(УРИВКИ)

Федір Щербина - історик Кубані

Серед учених-дослідників історії Кубані найпочесніше місце займає визначний статистик, економіст, соціолог, громадський діяч, член-кореспондент Петербурзької академії наук (з 1904) та дійсний член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка (з 1926) Федір Щербина.
Народився Федір Андрійович Щербина 13 лютого 1849 р. в станиці Новодерев’янківська Єйської полкової округи Кубанської області в родині козака-священика. З діда-прадіда Щербини належали до Переяславського куреня. Мати Федора Марія Біла також належала до відомого козацького роду.
В 20 років Щербина закінчив духовну семінарію, але стежкою батька не пішов. Разом із друзями він заснував у 1869 р. в станиці Брюховецька комуну, яка за два роки стала передовим сільськогосподарським підприємством.
Здібним молодим козаком зацікавився військовий отаман, і Щербина невдовзі поїхав навчатися до Петрівсько-Розумовської землеробської та лісової академії. Отримував військову стипендію. В академії він близько зійшовся з революціонерами-народниками, за що, на вимогу властей, змушений був її залишити. Через рік Щербина вступив на природничий факультет Новоросійського університету в Одесі, але за зв’язок із революціонерами був спочатку висланий у свою станицю, а згодом - змушений переселитися до Вологодської губернії, звідки повернувся в 1881 р. на Кубань, де почав досліджувати історію козацтва. Вивчав і економіку Кубані.
В періодичних виданнях почали з’являтися статті Федора Щербини з питань козацької економіки, внаслідок чого він став відомим у громадсько-наукових колах. В 1884 р. його, як фахівця, було запрошено до Воронезького земства для організації статистичного бюро. Працюючи там до 1901 року, Щербина склав і відредагував 66 томів статистики, видав 16 книг воронезької статистики “Сводный сборник по 12 уездам Воронежской губернии” (1887). Імператорське географічне товариство нагородило золотою медаллю його працю “Крестьянское хозяйство по Острогожскому уезду”. Низка праць ученого одержують інші високі відзнаки. Тоді ж, за дорученням кубанського наказного отамана, він взяв участь у підготовці збірника “Кубанское казачье войско (1696 - 1888)” і написав для нього історичну частину. За цю працю отаман всіх козацьких військ царевич Микола Олександрович (майбутній імператор Микола II) нагородив його і призначив начальником експедиції для вивчення степових областей. Наслідком роботи на новій посаді стало 10 томів описів і висновків - “Труды экспедиции по исследованию степных областей” (1902).
Повернувшись до Воронежа, Ф. Щербина написав доповідь про необхідність запровадження в Росії конституції. Доповідь була опублікована в Штутгарті і справила на всю громадськість велике враження. За неї автор був висланий під нагляд поліції у селище Джанхот на Кубані. Але й там учений займався історичними, етнографічними та економічними дослідженнями. До нього приїжджали вчені, письменники, громадські діячі. В його етнографічній експедиції працював тоді ще не відомий член Революційної української партії (РУП) Симон Петлюра.
В 1901 р. кубанський отаман Яків Малама запропонував відомому українському історикові Дмитрові Яворницькому, твори якого цінувалися на Кубані, написати історію кубанського козацтва, але той відмовився, оскільки був зайнятий історією запорозьких козаків. Тоді військовий уряд звернувся до “неблагонадійного” вченого. Докладно вивчивши всю попередню літературу з історії Кубані, десятки тисяч архівних матеріалів, Щербина взявся за цю титанічну роботу. Й 1910 року вийшов перший том “Истории Кубанского казачьего войска” обсягом 700 сторінок, а 1913 р. - другий, обсягом 848 сторінок, в якому описано історію Кубані до середини XIX століття.
Водночас Федір Андрійович проводив активну громадську роботу. В 1906 р. він очолив відновлену після 114-річної заборони Військову Раду. Ставши депутатом від Кубані, він у II Державній Думі очолив козацьку фракцію. Після Лютневої революції 1917 року і відродження незалежного козацького ладу Щербина стає незмінним членом кубанських крайових і законодавчих рад усіх скликань. Його було обрано головою Верховного суду Кубанського козачого війська, членом Верховного кругу Дону, Кубані й Тереку.
Завершити працю про історію кубанського козацтва Щербині завадили буремні події 1917 - 20 років, активним учасником яких він був. У 1919 р. Кубанська рада виділила на продовження цієї праці близько 30 тисяч карбованців, але завершити її талановитому вченому так і не вдалося. В 1920 р. він змушений був емігрувати.
В одному зі своїх емігрантських листів, писаному 28 червня 1928 року, Федір Андрійович зазначив, що в захованому на Кубані (“в потайних місцях того дому в Джанхоті”) його архіві є рукопис третього тому “Истории Кубанского казачьего войска” та начерки й матеріали четвертого тому тієї ж історії. Досі численні пошуки того архіву успіху не мали. Є припущення, що інформація про цей архів стала набутком совєтських спецслужб, і він або був знищений, або потрапив до ҐПУ-НКВД.
В Чехословаччині Щербину запросили на посаду професора статистики до Української господарчої академії в Подебрадах. Згодом він став ректором Українського вільного університету. Співробітничав у вільній козацькій пресі. Був одним із найвідоміших діячів просвітницького руху українців, котрі опинилися за кордоном. Написав поеми “Чорноморці” та “Богдан Хмельницький”, а також спогади “Пережите, передумане, здійснене”.
Помер Федір Андрійович Щербина 8 жовтня 1936 р. у Празі. Поховали його на Ольшанському цвинтарі, чорну домовину козака закривав прапор Кубанської Народної Республіки - синій із малиновим, зеленим і жовтим кольорами.
Всі 87 років життя він присвятив збереженню історії рідного краю, яку пов’язував з історією прабатьківщини - України, розвиткові науки і культури Кубані. Величезний архів ученого залишається досі за кордоном і повертатися йому, з огляду на теперішню ситуацію в Краснодарському краї, певно, не на часі.
Сподіватимемося на кращі часи - часи єднання Кубані з єдинокровною Україною.
Вічна пам’ять і шана великому кубанському українському патріотові!

Батько українських самостійників Кубані Кузьма Безкровний

Серед чільних політичних діячів-кубанців, що стали на боротьбу за звільнення свого краю від московського панування, особливе місце займає Кузьма Якимович Безкровний (1876 - 1938), козак-чорноморець зі станиці Охтирської, з крові і кості українець (прізвище Безкровний зазначене в чотирьох куренях Реєстру Війська Запорозького 1756 р.), нащадок військового (кошового) отамана Чорноморського козацького війська Олексія Даниловича Безкровного (1780 - 1837) - героя війни з Наполеоном, війн із турками, учасника походів проти кавказців. Його іменем у 1904 р. згідно з царським указом став називатися 1-й Таманський полк.
З початку революційних подій 1917 р. Кузьма Безкровний стає членом Кубанської військової ради (згодом - Кубанська крайова рада), членом Законодавчої ради, що 6 січня 1918 р. проголосила самостійну Кубанську Народну Республіку, ухвалила її першу тимчасову Конституцію. З його ініціативи депутати-чорноморці (їх називали самостійниками) прийняли резолюцію про прилучення Кубані на федеративних засадах до України, яка на той час вже відокремилася від Росії.
За твердженням останнього прем’єра кубанського уряду Василя Іваниса, Кузьма Безкровний - політично і національно найвиразніша постать. Справді, серед членів обох зазначених Рад виразнішого українця не було. Глибока національна свідомість і український патріотизм спонукали Безкровного послати своїх дітей на виховання до українського ліцею м. Перемишль (Галичина): українських учбових закладів у межах Російської імперії не існувало. Сам він тривалий час був учителем, одним із засновників кооперації на Кубані. Пізніше закінчив бухгалтерські курси в Харкові. Працював головним бухгалтером Чорноморської залізниці. Вступив до заснованої в 1900 р. в м. Харкові Революційної української партії, гаслом якої був клич Миколи Міхновського: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ”. Безкровний був членом її Чорноморського (Кубанського) комітету, а також членом підпільної Української ради, що діяла в цьому регіоні. В його станиці Охтирській зразу по революції була заснована перша на козацьких землях українська гімназія. Він з початку революції був за злиття Кубані з Україною в одну державу.
Коли Законодавча рада з кубанським урядом під натиском більшовицьких військ відступили на Донщину, Безкровний у складі кубанської делегації брав участь у переговорах із Гетьманом Павлом Скоропадським у Києві, внаслідок яких було виявлене спільне прагнення договірних сторін до тісніших взаємозв’язків у федеративному об’єднанні. Однак після повернення делегації на Дон у Новочеркаську 23 серпня 1918 року відбулося засідання представників Ради й уряду, на якому вирішувалося питання вибору союзника у боротьбі з більшовиками. З десяти членів засідання, частина з яких (козаки-лінійці) були неукраїнського походження, більшість проголосувала за історично помилкове рішення укласти союз із Добровольчою армією генерала Денікіна. Лише Кузьма Безкровний, Степан Манжула та черкес Айтек Наміток стали за союз із Україною.
З поверненням на Кубань загострилося протистояння між Радою і денікінським урядом - “Особим совєщанієм”, що прагнуло підпорядкувати всі кубанські ресурси для відбудови “єдиної і неділимої Російської імперії”. Рада, в якій панівну роль відігравали чорноморці Микола Рябовол, Лука Бич, Кузьма Безкровний, спираючись на кубанську Конституцію, чинила цьому опір.
Обіймаючи в уряді прем’єра П. Курганського посаду міністра внутрішніх справ, К. Безкровний започаткував опрацювання надзвичайно важливого законопроекту про покозачення новгороднього (іногороднього, некозацького) населення. Він вивів Кубань з-під церковного підпорядкування Ставропольській єпархії, заснувавши Кубанську єпархію і передавши їй церковне майно.
Дедалі більше “Особоє совєщаніє” поводилося, як окупаційна влада. Вбачаючи в українстві найсерйознішого ворога російської імперської ідеї, денікінці посилювали тиск проти кубанських органів самоврядування, розгортали терор проти всього українського. В Катеринодарі українське життя було настільки стероризовано, що ледь жевріло в підпіллі. На цілу Кубань з 65% українського населення не виходив жоден український часопис. Свідомим українцям постійно загрожували замахи з боку чорносотенних бандитів у офіцерських погонах. Сам Денікін при згадці про Безкровного зеленів від люті: “Це страшний мазепинець: у нього діти-гімназисти розмовляють лише українською мовою”.
Після того як 13 червня 1919 р. в Ростові білогвардійці вбили голову Законодавчої ради Миколу Рябовола, кубансько-денікінське протистояння досягло апогею. Підступне вбивство сколихнуло всю Кубань, показавши, якого “союзника” вона має. Подальші протикубанські дії денікінщини - страта на шибениці делегата Паризької мирної конференції кубанського патріота і священика Олексія Кулабухова, розгром Законодавчої ради, арешт і примусова депортація до Стамбула десяти найвпливовіших її членів - переповнили чашу терпіння козацтва. Кубанські військові частини, що були основою збройних сил Денікіна, масово покидали фронт, спричинивши повну воєнну поразку білих.
У складі депортованих кубанських політиків був і Кузьма Безкровний. Подальші події зробили примусову еміграцію з Батьківщини палкого патріота довічною. На чужині він, як член Законодавчої ради, взяв активну участь у громадсько-політичному житті численної кубанської еміграції, підтримував зв’язки з чільними діячами УНР, зустрічався з Симоном Петлюрою - колишнім своїм товаришем по роботі у Чорноморському комітеті РУП.
У 1923 р. він одержав посаду директора школи інтернованих українців у м. Юзефово (Чехословаччина). Потім працював лектором, професором Української господарчої академії в Подебрадах, членом її термінологічної комісії. Впродовж кількох років спільно з групою відомих кубанців видає часопис “Кубанський Край” українською мовою.
Безкровний став автором численних статей, підручників і спогадів, частину з яких видав Український науковий інститут у Варшаві. У своїх працях Кузьма Якимович дотепно спростовує “теорію козакійства”, що в ті часи набула поширення на еміграції, згідно з якою всі козаки за походженням не українці, не росіяни, а являють собою окремий етнос, що виник у давнину від бродників, і тому мають природне право на створення своєї держави “Козакії”, до якої ввійшли б території всіх козацьких військ, що існували до революції в Російській імперії.
Помер великий кубанський українець Кузьма Безкровний у Празі в 1938 році. Він був насамперед українець, а потім кубанський козак шляхетної крові. Серед кубанської інтелігенції це була чи не найвеличніша особистість. Чорноморці любили і шанували його, лінійці шанували, але боялися, ура-козаки (“козакійці”) ненавиділи, боячись, що він Кубань “продасть” Україні. Кузьма Безкровний був широко знаний і в Україні. На найважливіші національні зібрання, як відкриття пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві, він їздив як представник Кубані. З вибухом революції Кузьма Якимович тримався української лінії, пристосовуючи до неї всі кубанські події. Це була людина рідкісно глибокого розуміння української справи.
Хай буде йому вічна пам’ять від вдячних нащадків!

Микола Рябовол - український державник із Кубані

Повалення в 1917 р. російського царату започаткувало змагання українського кубанського (чорноморського) козацтва за звільнення свого краю від московського панування. Ці змагання висунули ряд визначних кубанських політичних діячів, серед яких особливе місце посідає Микола Рябовол.
Микола Степанович Рябовол народився 17 грудня 1883 року в станиці Дінській у багатодітній козацькій родині. Його батько був станичним писарем і мав 13 дітей. Тому своєму первісткові Миколі він дав змогу закінчити лише початкові класи Катеринодарського військового реального училища. Кошти для подальшої освіти юнакові довелося здобувати самотужки. Навчався на механічному факультеті Київського політехнічного інституту. Був одним із творців Чорноморсько-Кубанської залізниці і головою її правління, а також головою Кооперативного союзу.
В роки Першої світової війни М. Рябовол служив прапорщиком інженерних військ, а повернувшись на Кубань, брав активну участь у громадському і політичному житті. Працював у обласному Продовольчому комітеті. Користуючись серед козаків надзвичайною популярністю, швидко висунувся на чільне місце в першому представницькому органі краю - Кубанській військовій раді.
Вже тоді виявився палкий український патріотизм Миколи Рябовола. Головуючи на засіданні Військової ради 24 вересня 1917 року, яка розглядала питання державного устрою Росії, він тепло вітав присутніх представників України і запросив їх на сцену, де засідала президія. Зал вітав їх бурхливими оплесками й вигуками “Слава!” Звертаючись до російської частини козаків, він сказав: “Братья казакі-лінєйци, я убєждьон, что ви нє осудітє, а поймьотє вашимі серцамі тє чувства, какіє наполняют мою душу, нє только мою, но і души всєх казаков-чєрноморцев в настоящій момєнт. Прівєтствуєм же послов Матєрі-Украіни язиком наших отцов, дєдов і прадєдов” (вигуки: “Просимо, просимо!”).
Далі Рябовол говорив українською мовою: “Дорогі гості! Мачуха-доля відірвала наших дідів-запорожців від лона і закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матірного догляду. Царі робили все, щоб вибити з наших голів, з наших душ пам’ять про Україну і любов до матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде слушний час, час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері. Та не діждали б цього ніколи! Хоч царі понівечили наші душі, та не вбили. І ми, діти, руки на матір не підняли б... Та минула лиха година, прийшла воля, і ми ожили. Ожили і, як вірні діти своєї Матері, йдемо тим шляхом, який указала вона, йдемо, де зорить уже любов між людьми, де жде нас вільний союз вільних народів. Йдемо, і нас не звернуть на свої стежки централісти всяких проб, ні авантюрники всяких марок, ні спасателі вітчизни від волі... Не звернуть, бо нам з ними не по дорозі...”
Військова рада на другій сесії поповнила свій склад депутатами від горців, міст і корінного некозацького населення, після чого проголосила себе Крайовою радою з повноваженнями Установчих зборів й ухвалила Конституцію Кубані. Кубанська область стала республікою (з назвою Кубанський Край) у складі Російської Федеративної Республіки. Як парламент мала діяти Законодавча рада, яка обирала виконавчу владу - Крайовий уряд - і військового отамана, який мав функції начальника військових сил та представника Краю і право вето щодо законів, ухвалюваних Законодавчою радою. Головою Законодавчої ради став Микола Рябовол.
Після повалення в Петрограді Тимчасового уряду Кубань не визнала більшовиків, її органи перебрали на себе всю повноту влади. 28 січня 1918 р. Законодавча рада проголосила Кубанську Народну Республіку (яка на майбутнє входила б до Російської Федеративної Республіки), але вже 16 лютого, під час наступу на Північний Кавказ більшовиків, - самостійність і незалежність від Росії Кубанської Народної Республіки.
Невдовзі весь Північний Кавказ опанувала Червона армія, і Законодавча рада та крайовий уряд разом із нечисленними об’єднаними частинами козацького війська і білої Добровольчої армії відступили Дон.
У травні 1918 р. Микола Рябовол очолив делегацію Законодавчої ради до Києва для переговорів із Гетьманом Павлом Скоропадським про налагодження міждержавних стосунків та взаємодії в боротьбі з більшовицькою навалою. Делегація в Києві була прийнята доброзичливо. Дехто з представників українського уряду говорив про автономію Кубані у складі України, інші бачили її у федерації з Україною. Кубанці наполягали на федеративному зв’язку. Особливих розходжень не було. Незалежно від пізнішого визначення форм співжиття український уряд негайно надавав значну кількість гармат, набоїв, кулеметів, рушниць, обіцяв допомогу військовою силою, для чого розпочали готувати десант із Криму на Тамань бригади генерала Натіїва.
Проте за відсутності Рябовола 23 червня 1918 р. в Новочеркаську на нараді представників Ради й уряду під головуванням Луки Бича більшістю голосів було ухвалено історично хибне рішення: замість єднання з Україною було укладено союз із Добрармією генерала Антона Денікіна, що, зрештою, для Кубані й України мало катастрофічні наслідки. Все, що сталося після цього на Кубані (денікінський терор, більшовицьке винищення свідомого козацтва так званим розкозачуванням, колективізація і депортація значного числа людності в північні райони імперії, винищення національної інтелігенції, викорінення козацького духу, примусова русифікація і вписання українського населення до російської національності, планове заселення станиць російським етносом…), було наслідком цього рішення.
Зі звільненням Кубані від більшовиків Денікін прагнув установити там свою диктатуру. Не змігши домовитися з Радою та урядом про потрібні йому зміни до кубанської Конституції, він вирішив стати диктатором через скликання Надзвичайної кубанської ради, на якій добитися обрання на посаду голови Ради свого ставленика. Тому козаки російського походження і добровольці повели шалену агітацію проти Рябовола, якого Денікін вважав небезпечним ворогом Росії.
Однак 24 жовтня 1918 року Надзвичайна рада головою Кубанської крайової ради обрала Миколу Рябовола (253 голоси “за”, 5 “проти” і 83 утрималися). Денікін назвав це перемогою соціалістів, хоча насправді Рябовол був свідомий українець, палкий патріот Кубані і надзвичайно здібна людина, що в найскладніших умовах не губився і швидко знаходив вихід. В Раді він був “божищем”, не було випадку, щоб його поради не послухали.
Рада на чолі з Рябоволом відстоювала суверенні права своєї республіки. 4 грудня 1918 р. на надзвичайній сесії Крайової ради було прийнято нову Конституцію, якою назву Кубанська Народна Республіка змінено на Кубанський Край.
Слабкіше організаційно впорядковані Ставропільщина, Терек, Дагестан і Чорноморщина (Чорноморська губернія - відокремлена в 1896 р. царським урядом від області Кубанського козацького війська територія на північно-східному узбережжі Чорного моря з містами Новоросійськом, Туапсе, Сочі. - Р. П.) покірно підпали під денікінський чобіт. Так із Північного Кавказу лишилася одна Кубань, що чинила супротив і ніколи добровільно не визнавала диктатури Денікіна і його ідеї відродження “єдиної і неділимої” Росії.
З дипломатичних міркувань Рада декларувала добровільне об’єднання всіх усамостійнених із розпадом імперії народів у одну всеросійську федеративну республіку на засадах домовленостей в наново скликаних Всеросійських установчих зборах. По суті ж це були абстрактні міркування (на противагу денікінським планам насильного відтворення Російської імперії), які життям не підтверджувалися: три прибалтійські держави, що проіснували до 1940 р., не намагалися об’єднатися; закавказькі держави від конфедерації перейшли до самостійності, а грамота Гетьмана Павла Скоропадського про федерацію з білою Росією, якої не існувало в реальності, викликала державний переворот.
Рябовол послідовно боровся зі свавіллям денікінського уряду у Краї, різко протестував проти його каральних акцій у станицях Таманського відділу. В цьому протистоянні М. Рябовол завжди спирався на патріотичні сили. На керівні урядові посади сміливо рекомендував молоді українські кадри. Висуваючи тридцятирічного інженера В. Іваниса на посаду міністра торгівлі і промисловості, сказав: “Молоді недосвідчені навчаться, зате не крастимуть, як кваліфіковані зайди”.
Всупереч імперським намірам Денікіна, Законодавча рада ініціювала об’єднання Дону, Кубані й Тереку в Південно-Російський Союз на засадах федерації. Перед від’їздом на конференцію цих країв до Ростова голова кубанської делегації Микола Рябовол, жартуючи, казав у колі близьких приятелів: “А все ж я певен, що мене добровольці вб’ють. Чи тепер, чи в четвер, а таки вб’ють, розбишаки… Москалі вміють свого добиватися…” На ці слова не звернули особливої уваги.
На конференції зіткнулися дві протилежні думки: одна була за утворення союзу козацьких військ і за спілку з Добровольчою армією, а друга - за об’єднання козацьких земель на федеративних засадах в один державний організм, із залученням до нього на тих же засадах України й Закавказзя. Першу репрезентував голова Донського кругу В. Харламов, а другу висував голова Кубанської крайової ради Микола Рябовол.
На першому засіданні 13 червня 1919 р. Рябовол виступив із великою промовою, що містила різкі застереження проти свавілля денікінського уряду на теренах Північного Кавказу. Голова Крайової ради, зокрема, сказав: “Кубань не могла визнати большевиків і не може визнати також “Особоє совєщаніє”, що складається з осіб, нам не відомих. Ми вважали, що треба негайно приступити до об’єднання державних формувань, які борються проти большевиків, цебто Дону, Кубані, Тереку, України, Добрармії, Грузії та інших, але на своєму шляху зустрічали дуже багато перешкод. Тоді виникло питання про організацію не всіх державних формувань, які борються проти большевиків, а тільки козацьких країв - Дону, Кубані й Тереку. Через хибну політику керуючих Добрармії ми були ізольовані від усіх, і без нас розв’язалася нова війна з Чечнею. Коли прийшли добровольці в Чорноморську губернію і завели там губернаторський режим, то з населенням у 200000 людей вони так упоралися, що геть все чисто обернулося в большевиків, і там тепер іде суцільне вигублення козаків... В Ставропільській губернії теж було заведено такий режим, яким ніхто не був задоволений, і нам довелося тяжко боронити цю губернію. В той час як ми мусили вам (донцям) давати поміч, нам треба було надсилати частини війська для придушення повстань в Ставропільській губернії. Це були наслідки того режиму, що насадило “Особоє совєщаніє”.
Пізно вночі Микола Рябовол повертався до свого помешкання в готелі “Палас” і в холі готелю був підступно забитий двома пострілами в голову. Напад здійснили співробітники денікінського “Особого совєщанія”.
Збулося передчуття Рябовола про свою загибель від рук москалів.
Так трагічно закінчився життєвий шлях великого українського кубанського трибуна й організатора.
Денікінці зробили все, щоб унеможливити викриття й покарання вбивць. Така була “подяка” московитів Кубані за наданий їм притулок.
Тлінні останки Рябовола потягом були привезені до Катеринодара і з великими почестями поховані на історичній Кріпосній площі. Після промов над домовиною при переповненому залі театру відбули незабутню жалобну академію. Дуже багато станиць прислали на похорон свої делегації.
Вбивство Рябовола стало початком кінця денікінщини. Обурені козаки, що становили до 80% денікінського війська, почали кидати фронт. На адресу Ради й уряду масово надходили зі станиць громадські ухвали з вимогами розриву з Добровольчою армією і з погрозами припинення надсилання до фронту вояцьких поповнень.
Сесія Крайової ради на знак жалоби по Рябоволу вкрила його крісло скорботним крепом і ухвалила залишити Рябовола довічним головою Ради, не обирати нового голову, а лише його заступника.
Глибокий сум, що огорнув увесь Край, висловив у своєму вірші, що став народною піснею, кубанський козак Дмитро Петренко.

Плач, Кубане, краю рідний,
Лежить убитий син твій бідний.
Нема слів, щоб все сказати,
Наша люба рідна мати.
За що доля нас карає
Так тебе, наш рідний краю?
Нащо ворог наш запеклий
З того раю робить пекло?
Хіба ти, Кубане мила,
Таку долю заслужила,
Ще й в таку страшну годину,
Як борониш Україну?
Край все плаче і ридає,
Що Миколи вже немає.
Спи ж ти, любий наш Миколо,
Не забудем ввік ніколи,
Що зробив ти для народу,
Що помер ти за свободу.
Будем з тебе приклад брати,
Рідний край свій ми кохати!
Хай земля все пером буде,
Не забудуть тебе люди.
Будуть тебе пам’ятати
На Кубані в кожній хаті.
Спи ж ти, брате, любий друже,
Увесь край сумує дуже,
Густі сльози проливає,
Та й до гроба припадає.

Більшовицька влада робила все, щоб у народі згасла пам’ять про Миколу Рябовола, піддавши повному замовчуванню його ім’я, його життя і діяльність. Проте пам’ять про нього жила і обростала легендами. Ще в 70-х роках ХХ ст. автор цих рядків чув у станиці Старотитарівській розповідь про похорон Рябовола: “Везли його з Ростова кіньми і зупинялися в кожній станиці, щоб люди віддавали йому останню шану. Була велика спека, і, щоб запобігти розкладу тіла, воно було в труні залите медом...”
Незалежна Україна повинна гідно шанувати пам’ять свого вірного сина, борця за єднання Кубані з Матір’ю-Україною.