Перший прем’єр Кубанської Народної Республіки Лука Бич

Лука Лаврентійович Бич народився він 1870 року у станиці Павлівській Уманської полкової округи Єйського відділу в козацькій родині. Закінчивши Московський університет, молодий юрист Лука Бич одержав місце секретаря Новоросійської міської управи і через 2 роки став сильним кандидатом на виборну посаду місцевого міського голови. Проте у властей він мав репутацію людини лівих переконань, і тому влада всіляко перешкоджала йому в громадській діяльності.
Бич, людина освічена і діяльна, в 1900 р. перейшов на приватну службу до Східного товариства транспорту на Волзі й Каспійському морі, де невдовзі був призначений директором бакинського відділення. З роками він стає популярною особою, і в Баку його обрано в гласні міської думи, а в 1912 році Бич був обраний на посаду бакинського міського голови. До найбільших заслуг діяльності Л. Бича на цій посаді належить побудова 150-кілометрового водогону, внаслідок чого було розв’язане питання постачання Баку питною водою. Після Лютневої революції за призначенням Тимчасового уряду Лука Бич обійняв посаду начальника постачання Кавказької армії.
Після розвалу Кавказького (Турецького) фронту і самовільного відходу полків до Росії Бич повертається на Кубань і потрапляє у вир політичних подій.
З початком розпаду Російської імперії на Кубані постав найвищий представницький орган - Кубанська військова рада, до якого входили представники різних станів і народів.
Етнічно Кубанська область була неоднорідною. Панівне козацьке населення належало до об’єднаних у 1861 році в одне Кубанське козацьке військо двох військ: Чорноморського та Кавказького лінійного. Чорноморці, що заселяли західну частину області, за походженням були українські козаки, переселення яких на Північний Кавказ почалося від 1792 року. Лінійці населяли східну частину Кубані й були переселенцями з Дону, Волги, Слобідської України, Запорожжя, Катеринославщини, Полтавської та Чернігівської губерній. Представники чорноморців у Раді тяжіли до України, представники лінійців - більше до Росії. Некозацьке населення (т. зв. новгородні) було переважно українським. Південну, гірську, частину області займали автохтонні кавказькі народи.
Військова рада 29 вересня 1917 року зібралася під головуванням Миколи Рябовола з програмою місцевих Установчих зборів. Передусім Рада встановила нову назву для колишньої області - Кубанський Край, а тому і Військову раду перейменувала на Кубанську крайову раду. З її складу було виділено Законодавчу раду (46 козаків, 46 новгородніх, 8 горців), яка 28 січня 1918 року проголосила самостійну Кубанську Народну Республіку. Головою Кубанського крайового уряду обрано Луку Бича. На приватній нараді депутатів-чорноморців було прийнято резолюцію про прилучення Кубані на федеративних засадах до України, про яку вже було відомо, що вона відокремилася від Росії.
В той час кубанське військо майже все перебувало на фронтах. Збільшовичені частини, що покинули Турецький фронт, зайняли територію всього Північного Кавказу. Під їхнім натиском уряд і Законодавча рада змушені були залишити м. Катеринодар. З метою звільнення Кубанської Народної Республіки від більшовиків Законодавча рада й уряд в закубанській станиці Новодмитрівській уклали тимчасову угоду з генералом Корніловим, який з малочисельною Добровольчою армією прорвався на Кубань із зайнятого більшовиками Дону. 27 березня 1918 року з частин Кубанської та Добровольчої армій була утворена підпорядкована генералу Корнілову об’єднана армія. Невдовзі Корнілов загинув, а Добрармія на чолі з генералом Денікіним разом з урядом і Радою відступила на Дон, що в той час повсталим козацтвом був звільнений від червоних.
З Дону до Києва виїхала делегація на переговори з урядом Гетьмана Павла Скоропадського для встановлення міждержавних стосунків. Делегацію в Києві прийняли тепло. Переговори виявили спільне прагнення до тісніших зв’язків. Сходилися на федеративному об’єднанні. Незалежно від подальших форм співжиття український уряд негайно надавав кубанцям значну допомогу зброєю, обіцяв допомогу живою силою шляхом висадки десанту на Тамані.
Такий поворот подій не сподобався делегатам-лінійцям. Вони покинули Київ і поспіхом повернулися на Дон, де повели шалену агітацію серед кубанців проти спілки з Україною і за союз із Добрармією.
Незалежно від урядових представників до Києва безпосередньо з Кубані прибули посланці від свідомих українців - Української кубанської національної ради, очолюваної С. Левицьким, який перед приходом більшовиків був особистим секретарем голови уряду Луки Бича. Ця делегація привезла відомості про настрої населення, розвиток подій і відносин у станицях. Водночас кубанські українці усвідомлювали, що повернення Добровольчої армії значно загострить стосунки між ними і росіянами та загальмує процес пробудження національної самосвідомості місцевого українського населення, тому покладали надії на Україну і нетерпляче чекали на допомогу з її боку. Обом делегаціям Київ обіцяв надіслати допомогу.
На початку червня 1918 р. проти більшовиків повстали станиці Таманського півострова. Повстання виникло без відома кубанського уряду, який на той час перебував у вигнанні на Дону. Очолив повстання полковник Перетятько. Штабом керував полковник Іполит Кам’янський, осавул Г. І. Горпищенко командував оперативним відділом, а інженер Каштанів - контррозвідкою. Була і своя флотилія, якою кермував полковник Толмачов. Цей гурток, в якому провідну роль відігравав Горпищенко, ставився до кубанського уряду неприхильно за те, що він утік на Дон, покинувши напризволяще кубанців.
Таманські повстанці на власну руку зв’язалися з німцями, які на той час окупували Крим, і попрохали допомоги. Ті не відмовили, надали зброю, набої та амуніцію, та ще й вислали відділ, який мав на озброєнні гармати. Допомігши визволити від більшовиків Тамань, німці повернулися до Керчі.
Флотилія повстанців висадила десант в Ахтарях Єйської полкової округи і зайняли цю портову станицю.
Таманські козаки, що вважали себе частиною Кубанської армії, трималися до приходу Добровольчої армії, яка входила до таманських станиць, фактично вже звільнених повстанцями.
Та пройшло небагато часу і денікінці почали каральні експедиції проти волелюбних таманців, які, прагнучи створення кубанської армії, вважали себе непідлеглими денікінському командуванню.
23 червня 1918 року в Новочеркаську відбулося історичне засідання кубанського уряду, на якому вирішувалося питання, з ким далі пов’язати свою долю: з Україною чи з Добровольчою армією. Більшістю голосів проголосували за спілку з Добровольчою армією.
Найбільша провина в цьому лягає на Л. Бича, бо за його тодішнього авторитету більшість йшла за ним, і коли б він проголосував за Україну, то й більшість була б за неї. Далася взнаки його “національна невиробленість” (оцінка В. Іваниса), бо на той час Бич ще був більше козаком, ніж українцем. Все, що сталося після цього на Кубані: “денікінський терор, більшовицьке винищення свідомого козацтва за так званого розкозачування, колективізація і масова депортація козацької людності в північні райони імперії, винищення національної інтелігенції, викорінення козацького духу, примусове російщення і вписання козацького населення до російської національності, планове заселення Краю російським етносом” - було наслідком цього голосування.
Денікін, ніби побоюючись, щоб кубанці не передумали, на другий день рушив у Другий кубанський похід.
Зі звільненням Кубані від більшовиків Лука Бич, повернувшись до Катеринодара, змушений був, як голова уряду, заходжуватись над розв’язанням висунутих політичним моментом і майже нездоланних проблем. Важко було поєднати інтереси Кубані з поглядами і вимогами Добровольчої армії, особливо в питаннях про взаємини з Доном, Україною і Німеччиною, з різноплемінними сусідами козацьких земель, про права Кубані, що проголосила свою Конституцію, про окрему Кубанську армію, про постачання Добровольчої армії. У випадках, що стосувалися порушення відновлених революцією козацьких прав, голова уряду мусив виявляти тверду наполегливість, незважаючи на незадоволення А. Денікіна та його оточення. Білогвардійці створили Л. Бичу репутацію українофіла-самостійника, внаслідок чого лінійці стали противниками його кандидатури на посаду кубанського військового отамана. Обрано було лінійця О. Филимонова, після чого Л. Бич відмовився від посади голови уряду, залишившись членом Законодавчої ради.
На початку 1919 року Крайова рада призначила Луку Бича головою делегації на Паризьку мирну конференцію. Представники козаків були переконані, що боротьба з червоними може завершитися успішно лише за підтримки й спільних воєнних дій усіх волелюбних сусідів. Зустрівши в Парижі посланців кавказьких горців, делегація обговорила з ними проект договору дружби і затвердила його підписами своїх членів. Однак такі акти не відповідали намірам денікінських верхів, що не визнавали ніяких автономних прав для національних областей імперії. Денікін наказав заарештувати Луку Бича та інших членів делегації за зраду. Арештовано було делегата-священика Олексія Кулабухова, який привіз проект цього договору з Парижа і зачитав його 10 вересня 1919 року на засіданні Крайової ради. Суд над Кулабуховим, його страта та наступний розгін Крайової ради стали причинами падіння і самої Добровольчої армії, оскільки кубанські полки, що становили до 80% бойових частин, почали повертатися додому.
В цей час за кордоном Лука Бич марно намагався пробити стіну байдужості сильних світу до долі Кубані, добитися визнання її державності. Усвідомивши свою помилку в Новочеркаську, він закликав Кубанську Раду діяти спільно з Україною. Але час було втрачено. Українська Народна Республіка втратила майже всю свою територію, її війська знемагали у боях, в оточенні ворожих армій.
Коли Кубанська армія залишила кордони Краю, Лука Бич залишився на еміграції. З 1922 р. він - професор економічного факультету Української господарської академії в Подебрадах (Чехословаччина), а згодом був її ректором. Написав низку наукових праць із банківництва, місцевого самоврядування та господарства, а також кілька підручників.
12 січня 1944 р. Лука Лаврентійович Бич відійшов у вічність.
У другій книзі спогадів В. Іваниса “Стежками життя” вміщено портрет Луки Бича з написом: “Л. Бич - перший прем’єр, політичний дороговказник Кубані”.
На жаль, цей “дороговказ” пізно збагнув правильний напрям, що й стало однією з причин української поразки.

Степан Манжула - борець за об’єднання Кубані з Україною

Серед політичних діячів Кубанської Народної Республіки, що постала в час розпаду Російської імперії в 1917 році, одне з чільних місць належить Степанові Манжулі.
Степан Федорович Манжула народився в сім’ї отамана кубанської станиці Дінської в 1885 р. і був старшим з восьми його дітей. Предки Манжули переселилися на Кубань з території колишнього Переяславського полку в 1821 році. В сім’ї завжди пам’ятали своє українське коріння. На почесному місці в ній завжди зберігався томик “Енеїди” Івана Котляревського. Степан Манжула закінчив військову гімназію і разом зі своїм станичником Миколою Рябоволом вступив до Київського політехнічного інституту. Навчався на агрономічному факультеті. У студентські роки вступив до Кубанської філії Революційної української партії. Одружився Степан з Олександрою Гирко, а Рябовол - з її сестрою Ганною, і таким чином друзі поріднилися.
З початком революції Степан Манжула потрапляє у вир політичних подій на Кубані. Як член Крайової і Законодавчої рад він взяв участь у проголошенні Кубанської Народної Республіки, ухваленні її Конституції, і далі брав активну участь у розбудові держави.
У складі Ради був учасником Крижаного походу, відступаючи під натиском переважаючих більшовицьких збройних сил на Дон.
З Дону на чолі з Миколою Рябоволом до Києва відбула делегація на переговори з Гетьманом Скоропадським, де було узгоджено наміри обох сторін про об’єднання на федеративних засадах. Проте за відсутності голови Ради Рябовола голова кубанського уряду Лука Бич 23 серпня 1918 р. в Новочеркаську провів нараду у складі десяти членів уряду й Ради, на якій більшістю голосів було прийнято історично хибне рішення про союз із денікінською Добровольчою армією, що мало катастрофічні наслідки як для Кубані, так і для України. Проти цього рішення голосувало троє: Степан Манжула, Кузьма Безкровний і черкес Айтек Наміток.
З поверненням на Кубань загострилися протистояння між кубанцями і денікінцями. Денікін прагнув підпорядкувати всі людські й матеріальні ресурси Краю на відновлення “єдиної і неділимої” Російської імперії і застосував для цього жорстокі заходи.
Замість рішучого наступу на більшовицьку Москву Денікін все своє військо, що переважно складалося з кубанців, кинув на завоювання єдинокровної для більшості з них України. Так обернуся для кубанців цей “союз”.
Кубанська Рада на чолі з Рябоволом, спираючись на свою Конституцію, чинила диктаторським діям Денікіна відчайдушний спротив.
На початку 1919 року Рада послала на Паризьку мирну конференцію свою делегацію із завданням домагатися світового визнання незалежної Кубанської держави. Членом цієї делегації був і Степан Манжула. В Парижі делегація зустрілася з делегацією кавказьких гірських народів і уклала з нею союзницьку угоду про спільну боротьбу проти більшовиків. Розцінивши цю угоду як сепаратистську стосовно Росії, Денікін наказав віддати до суду членів делегації, що повернулися на Кубань.
Перед тим сталося вбивство денікінською контррозвідкою голови Ради Миколи Рябовола і відносини кубанців з Денікіним украй загострилися. Арешт і страта на шибениці делегата Олексія Кулабухова за оприлюднення на Раді привезеного з Парижа тексту договору з горцями, депортація до Стамбула “без права повернення на Батьківщину” десяти найактивніших членів Ради - самостійників спричинили вибух всенародного гніву. Станичні громади вимагали відкликання військ. Козацькі військові частини масово кидали позиції і поверталися додому. Фронт розвалився, що й стало причиною поразки Денікіна.
Разом із іншими депортували до Стамбула і Степана Манжулу. Він був палким прихильником об’єднання Кубані з Україною і непримиренним противником союзу з Росією. Ці свої погляди рішуче відстоював. Так, він гнівно вилаяв голову уряду Л. Бича, коли той у своїй промові назвав Україну сестрою, а не матір’ю Кубані. В полеміці з представниками Добрармії Манжула закидав їм, що вони представляють державу без території. Коли ж ті заперечили, що мають за територію Чорноморську губернію (вузька смуга чорноморського узбережжя з містом Новоросійськом,Туапсе, Сочі. - Р. П.), Манжула зіронізував: “Так, відвойовану кубанськими козакам”, - чим позбавив опонентів аргументації…
Повернутися на Кубань Манжулі не судилося. Невдовзі вона була окупована більшовиками. Йому довелося виїхати до Чехословаччини. Перші роки на еміграції як член Кубанської ради він брав участь у багатьох організаційних заходах з улаштування кубанців на чужині, співробітничав у виданні часопису “Кубанський Край”. Потім працював агрономом на Закарпатті.
За повідомленням онучки Степана Манжули, професора Торонтського університету Ольги Андрієвської, його 1945 р. у Празі арештувала совєтська контррозвідка, і він безслідно зник у московських катівнях.
Так трагічно закінчив свій життєвий шлях полум’яний український патріот Кубані Степан Манжула. Хай його ім’я збережеться в історії України вдячними нащадками!

Оборонець незалежності Кубані Василь Іванис

Народився Василь Іванис у 1888 р. в станиці Настасіївській Темрюцького відділу на Кубані. Батько його Микола Потапович та мати Марія Степанівна (в дівоцтві Болотенко) походили з давніх козацьких родів. Виростав Іванис в українському середовищі, бо в ті часи всі козаки та їхні старшини розмовляли української мовою.
Початкову освіту здобув у однокласній (ст. Настасіївська), двокласній (ст. Полтавська) та “городській” (ст. Слов’янська) школах. Середню освіту отримав, 5 років вивчаючи нафтоперегінне виробництво в середньо-технічній школі м. Ростова. Після цього навчався в Московському комерційному інституті.
У 1910 р. добровольцем відбув службу в 3-му Кубанському пластунському батальйоні у Грузії. У вільний від службових обов’язків час самохіть читав козакам лекції з історії запорозького козацтва - предків кубанського козацтва.
З 1911 р. навчався у Політехнічному інституті м. Новочеркаська (фах - хімічні технології), після закінчення якого в 1915 р. вступив до Михайлівської гарматної школи. Як гарматний офіцер бере участь у боях на Кавказькому фронті. Після зайняття турецької фортеці Трапезунд був відряджений як інженер-хімік на військовий завод синтетичного фенолу на Донбасі.
Тут став свідком приходу до влади більшовиків. Відтоді більшовизм на все життя викликав у Іваниса відразу і поставив його у ряди безкомпромісних борців із цим тоталітарним російським явищем. Вступивши до старшинської гарматної батареї, Іванис у складі Добровольчої армії генерала Корнілова бере участь у Крижаному поході від Ростова до м. Катеринодара, де збройні сили проголошеної 16 лютого 1918 р. Кубанської Народної Республіки зазнавали поразки від більшовицької армії. Потім разом із кубанським урядом відступив на Донщину.
Звідси уряд Кубані направив делегації до Гетьмана Скоропадського на переговори стосовно міждержавних стосунків і союзницьких взаємин у боротьбі з більшовицькою навалою. Україна погоджувалася на федерацію чи конфедерацію, обіцяла допомогу озброєнням і військовою силою (готувалась висадка на Тамань дивізії генерала Натієва). Проте більшістю членів кубанського уряду було прийнято рішення про союз із Добровольчою армією генерала Денікіна, що стало історичною помилкою, яка згубно відбилася на подальшій долі Краю.
Влітку 1918 року Іванис узяв участь у Другому кубанському поході Добровольчої армії, внаслідок якого Північний Кавказ було звільнено від червоних. У серпні від станиці Настасіївська його обрали членом Надзвичайної крайової ради, яка ухвалила Конституцію Демократичної Республіки Кубанський Край, прийняла закон про створення окремої Кубанської армії та адміністративних установ республіки. Але діяльності кубанського парламенту й уряду весь час гостро протидіяв генерал Антон Денікін зі своїм реакційним урядом що прагнув відновлення “єдиної та неділимої” Росії. Втручання у внутрішнє життя Кубані військових і цивільних представників Добровольчої армії ставало все брутальнішим. Основні сили своєї армії, в якій кількісно переважали кубанці, Денікін кинув у першу чергу на поборення єдинокровної їм Української Народної Республіки.
Вважаючи Денікіна головним ворогом Кубані, Іванис, як депутат парламенту і член уряду (міністр торгівлі і промисловості), був беззастережним оборонцем незалежності Кубані від Росії, прихильником зближення з Україною. З метою консолідації людності Краю він обстоював покозачення, тобто зрівняння в правах з козаками переважно українського некозачого населення, що становило половину всього населення Кубані. Адже безправність відкидала новгородніх до більшовицького табору.
Кубансько-денікінське протистояння досягло свого апогею з убивством денікінцями голови Крайової ради - кубанського патріота Миколи Рябовола, розігнанням самої Ради, стратою на шибениці депутата-священика О. Кулабухова і депортацією за кордон 10-ти депутатів-самостійників. Ці події викликали глибоке обурення в Краю. Козаки цілими частинами покидати фронт і повертатися додому, що великою мірою і спричинило поразку Денікіна. Армія деморалізувалася і почала швидко відходити, перетворюючись на озброєну юрбу.
В цих умовах кубанці сформували окрему Кубанську армію, створенню якої раніше протидіяв Денікін, відновили Конституцію, парламент і самостійницький уряд на чолі з Василем Іванисом, але врятувати ситуацію вже не змогли.
Під тиском червоних Кубанська армія з урядом Іваниса відступила чорноморським узбережжям до кордонів Грузії, де мала надію знайти притулок. Проте грузинський уряд, побоюючись ускладнень у відносинах із більшовицькою Росією, пустив на свою територію лише цивільних осіб, членів уряду й Законодавчої ради. В умовах відсутності харчів і боєприпасів армія була змушена здатися на ласку значно більших числом сил червоних. А Іванис із п’ятьма тисячами козаків і юнацькою школою переправився до Криму. Він перебрав булаву й обов’язки військового отамана Кубанського війська.
В листопаді 1920 року, проводячи у Тифлісі нараду з депутатами Кубанської ради, Іванис дізнається про падіння Криму і їде до Стамбула, куди було евакуйовано Кубанську дивізію. Багато сил і часу витрачає на влаштування кубанців на чужині, опікується навчанням кубанської молоді. За його клопотанням 50 кубанських юнаків (серед них Михайло Теліга - майбутній чоловік поетеси Олени Теліги) навчаються в Українській господарській академії (Українській політехніці) в Подебрадах.
Оцінюючи події 1918 - 20 рр. на Кубані, Іванис гостро засуджує кубанських політичних діячів (Л. Бича, Г. Омельченка, П. Макаренка та ін.) за прихильність до російської Добровольчої армії - замість єднання з Україною. В січні 1921 р. В. Іванис налагоджує стосунки з урядом УНР, зустрічається з її прем’єром Андрієм Лівицьким, Головним отаманом Симоном Петлюрою.
Більше 10 років Іванис перебуває в Чехословаччині, де в Українській господарській академії викладає технологічні дисципліни, як лектор, доцент і професор проводить педагогічну і наукову роботу. Був довголітнім головою Союзу інженерів-українців у еміграції, редактором журналу “Український інженер”. Співпрацював з Українським науковим інститутом у Варшаві, який видав дві його монографії. Був членом Української наукової асоціації.
В 1935 - 39 рр. Іванис - професор Рільничого ліцею в Чорниці (Львівщина).
В часи німецької окупації працював технічним керівником гарбарень (шкірзаводів) і млинів на Люблінщині в Польщі. Рік перед кінцем війни жив у Празі, а по війні - в м. Ольденбург (ФРН).
У 1948 р. переселився до м. Торонто в Канаді, де співпрацював з різними науковими і громадськими організаціями. Став дійсним членом Наукового товариства ім. Тараса Шевченка. Автор наукових праць з нафтопереробки, економіки України та Північного Кавказу і підручників вищої школи. Автор публіцистичних праць: “Козацтво України” (1950), “Імперіалізм Московщини, Росії та СССР” (1951), “Симон Петлюра - Президент України” (1951), “Боротьба Кубані за незалежність” (1961) і п‘ятитомних спогадів “Стежками життя” (1958 - 1962).
Упокоївся останній прем’єр Кубанської Народної Республіки, видатний політичний діяч і несхитний прихильник єднання Кубані з Україною в далекій Канаді. Тіло його поховане на українському кладовищі в містечку Оквіл поблизу Торонто.
В журналі “Родная Кубань” (ч. 4, 1998 р.) опубліковано витяг із листа поетеси Марії Голод (Канада), в якому зазначено, що згідно із заповітом Василя Іваниса його “архів і отаманську булаву необхідно передати до Колегії св. Андрія у Вінніпезі (Семінарія православних священиків). Якщо Кубань стане частиною України, то булаву передати до Катеринодара. Якщо Кубань не увійде до України, а Україна стане незалежною, то булаву передати до музею ім. Дмитра Яворницького у Дніпропетровську.
Чи здійсниться мрія Василя Іваниса про об’єднання України з Кубанню? Сподіватимемося, що так, і його булава таки опиниться в Катеринодарі...

Василь Рябоконь - повстанський отаман Кубані

У 1920 р. московсько-більшовицькі війська повністю окупували Кубанський Край. Нова влада розв’язала жорстокий терор проти козацького населення, що (викликало збройний опір - “зелений” повстанський рух. По всій Кубані кілька років діяли загони повстанців.
Одним із визначних повстанських українсько-козацьких вождів був козак станиці Гривенської Василь Федорович Рябоконь (1890 р. нар.), що своїми сміливими діями проти загарбників здобув великої слави. Ім’я його закарбоване в історії Кубанського війська.
Рябоконь походив з родини незаможного козака. З юнацьких років був співаком Кубанського військового хору. Коли ж на Кубані в 1918 р. розпочалася очолена Кубанською крайовою радою війна за козацьку ідею проти московських більшовиків, він опинився в бойових лавах і заслужив старшинське звання.
В 1920 р., відмовившись від евакуації з військом до Криму, Рябоконь розпочав партизанську боротьбу. За це комуністи порубали шашками його батька, а матір розстріляли.
Зовнішністю смаглявий, високий і стрункий красень, Рябоконь зберіг незламну натуру своїх предків-запорожців. Відмінний стрілець і вершник, він зовнішністю і характером був справжнім козаком - борцем за долю свого народу.
Завдяки відчайдушній сміливості та зухвалості його операцій довкола імені Рябоконя склалося багато легенд, а слава розлилася широко по Кубані. Силу його помсти відчули на собі представники совєтської влади та добровільні її помічники - інформатори-сексоти, яких він нищив нещадно. П’ять років Рябоконь змушував тремтіти місцеве начальство, що не знало спокою ні вдень, ні вночі.
Його невеликий загін (до 60 осіб) містився у плавнях північного русла Кубані - Протоки. Плавні займали величезний простір між станицями Полтавською, Петрівською, Староджерелівською, Гривенською, Новомиколаївською, Приморсько-Ахтарською, вкритий густими заростями комишу, серед яких іноді піднімались сухі гряди, або відкривалися чисті простори озер.
Вздовж Протоки плавні простягалися у ширину до 30 - 40 кілометрів. Пробратися в їхній гущавині могли лише місцеві люди, які добре знали, де серед озер і глибоких прогноїв містяться сухі узвишшя.
Спочатку загін Рябоконя отаборився на глухій Козачій гряді північніше риболовецького селища Очуєва, що розмістилося у гирлі Протоки. На Козачій гряді виросло ціле селище, збудоване з комишу, з житлами для партизан і продовольчими складами. Постачання йшло частково від членів станичних рад, обкладених під загрозою розправи “продподатком”, частково - з обозів більшовицької продрозверстки.
Від своїх таємних доброзичливців-козаків Рябоконь знав усе, що діялось навколо, а тому несподівано з’являвся всюди, де потрібні були його втручання або помста. За кожного розстріляного козака комуністи платили сторицею. Тому в довколишніх станицях вони не сміли утискувати населення, як це робили в інших місцях краю.
В загоні Василя Рябоконя були його брат Йосип, осавул Кирій, два брати Мовчани, Скорий, Загубивбатько, Омелько Дудка, Буряк та інші. У своїх діях отаман підтримував зв’язок із партизанами полковника Скакуна, що діяв ближче до станиці Полтавської.
Більшовики не один раз посилали проти Рябоконя військові частини, але вдіяти нічого не могли, оскільки через своїх людей, що були навіть у станичних радах, він завчасно дізнавався про це і зустрічав нападників там, де вони не сподівалися. Ворог навіть не міг встановити місце його перебування. Застосовувалися підкупи, обіцянки амністії, але й ці заходи влади були марними. Змінюючи місця свого табору в плавнях, отаман продовжував боротьбу.
П’ять років Рябоконю сприяла удача. Та восени 1925 р., після Покрови, щастя зрадило його. Чекісти пробралися потаємною стежкою до тимчасової стоянки отамана і несподіваними залпами вбили й поранили всіх партизан (їх там було 8 осіб). Самого Рябоконя поранили в обидва плеча. Чинити опору він не зміг і потрапив у полон.
Коли його везли через Полтавську та Слов’янську станиці, збиралися великі натовпи жителів, які супроводжували конвой. Жінки ридали, козаки старалися всяк його підбадьорити словам, дівчата виносили квіти.
Зі Слов’янської Рябоконя допровадили до Катеринодарської тюрми.
Останнім його бачив козак станиці Гривенської Грицько Пухиря, що сидів у сусідній камері. Їм вдалося перекинутися кількома словами: Рябоконь сказав, що йому запропонували вступити до Червоної армії, але він відмовився.
Наприкінці жовтня 1925 р. Рябоконь був розстріляний.
Зі смертю Рябоконя хвиля терору накрила його рідну станицю Гривенську. Більшовики звірствували, надолужували згаяне за п’ять років страху.