Роман Коваль. "Вони воювали за Україну, як за щось особисте"

 

Отаманія. Це слово й досі для багатьох звучить із присмаком гіркоти. Комуністичні пропагандисти продовжують зображувати ватажків українського революційного селянства бандитами та грабіжниками. Українські ж демократи кількох поколінь уперто намагаються приректи отаманів на довічне ув’язнення бездумних стереотипів: анархісти і край! Отамани – і ніхто інший – винні у поразці Національно-визвольних змагань!
Дискусія на тему козаччини та її ролі в історичній долі українського народу триває вже не одне десятиліття…
“Ми часто чуємо слово “отаманія”, говорене з презирством, іронією та зневагою... – ще у 1941 р. писав у своїй книзі “Проти червоних окупантів” один із найславетніших воїнів Української революції 1917 – 1920-х років, подільський отаман Яків Орел-Гальчевський. – Всі “регулярники” з армії не люблять повстанських отаманів. Коли якийсь отаман із повстанцями прибував до т. зв. регуляр¬ної армії і ставився до послуху, то кадровий генерал чи полковник звичайно давав наказ обеззброювати повстанців, а отамана арештовував лише тому, що той отаман був самою українською стихією – вибуховий, рішучий, відважний. Конкурента треба було боятись... За революції казали: цілком вистарчить “регулярних” методів, засвоєних із часів Світової війни! Цими методами так “побили” революційних большевиків, що самі потрапили до таборів у Польщі...
Отамани, однак, боролися, гинули; нові на їхнє місце з’являлися. Отамани – люди зі всіма добрими й злими людськими прикметами... Кажуть, що вони були не карні, малодисципліновані. Були й такі” .
Справді, серед отаманів були різні люди, в тому числі й самозакохані авантюрники, які не бажали нікому підпорядковуватися. Але яка нескінченна галерея тих, хто вмів не тільки підпорядкувати собі до послуху інших, а й мав силу волі підпорядкуватися сам!
Для мене, українського дослідника української історії, отаманщина уособлює, зрозуміло, не бандитизм чи безжурно-криваву анархію, як намагаються представити “червоні”, а інколи й “синьо-жовті” професори історії. Для мене отаманія – це бурхлива українська стихія – бунтівна, вогненна, нещадна, здатна змести на своєму шляху ворожу стихію іншого народу. І вона, ця порядкуюча у власній хаті отаманія, – невід’ємна риса українського національного характеру, завдяки якій ми й збереглися як нація. І не критикувати її треба, а очолити, зробити дієвим знаряддям побудови національної держави.

У двобої націй завжди комусь не таланить.
Вже сумною традицією стало, що не таланить саме нам, українцям. Так сталося і в час Національно-визвольної революції 1917 – 1920-х років. Але стверджую: в особах польових командирів Гайдамаччини ХХ століття Україна програла, не скорившись.

До 1925 р. продовжували збройну боротьбу отамани Орел-Гальчевський, Байда-Голюк, Іван Трейко, Чорний Ворон, Садовий; брати Блажевські – до 1930 р., родина Кривоносів – до 1932 року. Лише в Тульчинській окрузі Поділля в березні 1930 р. окупант зафіксував 147 селянських антибільшовицьких заворушень, придушених силою зброї.
Боротьба на Великій Україні тривала до початку 1930-х років і лише жахливий Голодомор 1932 – 33 років, здавалось, остаточно підірвав сили Українського Опору. Та на Західній Україні естафету від отаманів Гайдамацького краю вже прийняли отамани Організації українських націоналістів – Євген Коновалець, Андрій Мельник та Степан Бандера.
А 1939 року пробудилась Карпатська Україна…
З вибухом же Другої світової війни всі українські землі отримали новий поштовх і новий шанс…
І отамани УНР знову стають на повстанську стежину: Юрій Горліс-Горський та його товариші воюють на боці Карпатської України, а Яків Гальчевський, Ананій Волинець, Яків Голюк та Іван Трейко допомагають Тарасові Бульбі-Боровцю творити Українську повстанську армію. В 1942 – 43 роках Орел-Гальчевський створює і очолює Грубешівську самооборону на Холмщині, в майбутньому – загін УПА…

Винятковою рисою героїв Наддніпрянської України було те, що вони продовжували боротьбу, навіть тоді, коли приреченість визвольних змагань ставала очевидною.
Мені здається, що останні роки своєї отаманської епопеї Яків Гальчевський воював не стільки за волю України, скільки за її честь та честь української зброї. За гідність пораненої Батьківщини.
“Я знав, – говорив він у березні 1921 р., – що новий повстанчий рух, який буде мною викликаний, не матиме виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання. З периферій ми України не створимо, окупантів не проженемо, але, з іншого боку, не згинемо безславно, як барани, а зі зброєю в руках – по-козацьки. Дамо криваво відчути зайдам та своїм песиголовцям, які злигались з комунарами, що ще не все завмерло. Правда, пропаде чимало наших, згине багато невинних людей, але… кожна нова жертва – цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється марно!”
Цікаво порівняти цю настанову подільського отамана з позицією Симона Петлюри, який у вересні 1922 р. під час зустрічі у Варшаві з отаманами Яковом Орлом-Гальчевським та Семеном Хмарою-Харченком говорив, що у боротьбі проти окупанта “не треба ні перед чим зупинятись”, що “кожна жертва, яка впаде на ґрунті національного руху з рук ворога, дасть користь”, піднесе національну свідомість українського народу.
“Та кров, – казав Петлюра, – яку розливають через свій терор большевики на очах цілого українського села, їм нічого доброго не принесе… Бо в кожному селянинові, не дивлячись на соціальний стан, чи то бідний, чи багатий, зродиться ненависть до большевиків, і він, зрозумівши, які приятелі для нього москалі, ніколи тої крові не забуде”.
Все ж перемогти Росію без Української армії, яка вмирала за “приятельськими польськими дротами”, лише одними партизанськими загонами було неможливо. Та гори трупів червоних, які отамани лишали на своїх повстанських шляхах, піднімали престиж України в очах окупантів, а селянам давали надію на відновлення української влади.

Свій особистий двобій Яків Гальчевський виграв: на його рахунку значно більше перемог, ніж поразок. Виграли свої двобої і підпорядковані йому отамани: втрати особового складу Подільської повстанської групи були непорівняно меншими, ніж втрати ворога.
Якби ж такі люди, як Гальчевський, були у проводі нації…
Безмірна трагедія отамана та його побратимів: усе зробити, навіть те, що понад їхню силу, перемогти власні амбіції та вади, розтрощити своїх противників і, врешті… програти…
Та ще – завдяки переляканим писакам, колишнім т. зв. провідникам Центральної Ради – залишити по собі пам’ять як про “безідейних анархістів”...
На моє переконання, отаманія ХХ ст., яка бере початок з відродження Вільного козацтва у березні 1917 р., була переконливим свідченням здатності українського народу до самоорганізації. А здатність до самоорганізації – це здатність до життя.
Український феномен 1917-го полягав у тому, що не провід, а оці т. зв. темні – насправді козацькі чи покозачені маси – виявили пасіонарність, саме вони прагли революційної творчості, саме вони були творцями революційної дійсності, саме вони будували на руїнах Російської імперії величну українську державність.
Це історичний факт: Українська держава творилася “знизу”, народом, а не владою. Навіть всупереч їй.
Центральна Рада гальмувала революцію від самого її початку: народ хотів проголошення Самостійної України, а Центральна Рада вважала це гасло контрреволюційним, таким, що “розбиває єдність всеросійського демократичного фронту”, і декларувала як найсміливіше своє прагнення автономію у складі Росії. Народ прагнув свого війська, а міністри-соціалісти Центральної Ради погоджувались лише на міліцію. Народ погорджував усім російським, а Винниченко і винниченки продовжували розкошувати в імперській культурі. Українці на мітингах і вічах кидали виклик Москві, а Генеральний секретаріат посилав у Петроград делегації – щоб узгоджувати те, що узгодити неможливо. Народ готовий був до жертв, а т. зв. провід не міг уявити “боротьби” без комфорту затишних кабінетів, ванн і, пробачте, ватерклозетів.
Тоді і взяли на себе відповідальність українські отамани – за справи в селі, волості, повіті, столиці…
Апогеєм зради Центральної Ради було придушення виступу Полуботківців отамана Миколи Міхновського…
А організатори українського народу продовжували, як на прощу, їхати до безталанної Центральної Ради, яка потонула у безплідних і непотрібних дискусіях, із проханнями освятити їхні державотворчі ініціативи.
Сильні і порядкуючі прохали освятити свої дії тих, хто був нездатний.
Який сардонічний парадокс української історії!
Та після безмежного прагнення народу підпорядкуватися дутим авторитетам звинувачувати його в анархії могли тільки неймовірно підлі і цинічні демагоги. Якщо і дорікати сільським ватажкам, то хіба в тому, що не до тих зверталися, не у тих просили благословення.
Звинувачення всенародного повстанського руху в анархії по суті є безчесним, боягузливим перекладанням власної відповідальності за поразку зі своїх млявих плеч на дужі рамена рядових революції. Зрозуміло, що коли б доля посміхнулась нам, то переможні реляції звучали б передусім на адресу вождів…
Послухаймо, як оцінював повстанські кадри, що витримали на своїх плечах основний тягар Української революції, той, хто мав на це повне моральне право.
Слово командувачу повстанськими загонами і організаціями Правобережної України Якову Орлу-Гальчевському:
“В повстанчих відділах український елемент був, безсумнівно, ідейний. Може, були одиниці спочатку малосвідомі, та при постійній праці і впливі провідних одиниць і менше свідомі робилися ідеалістами й фанатиками боротьби за національну Україну. В постійній боротьбі ми стали людьми не з цього світу. Ми стояли понад людські пристрасті. На землі нічого не було такого, щоби нас до неї притягало: ні батьки, ні родина, ні багатство не могло нам заступити неба, куди душі наші рва¬лись, бо там була ідея. Смерті ми не боялися, бо завсіди вона стояла перед нами. Свою смерть кож¬ний із нас уявляв, як легкий перехід у інший, незнаний світ, де буде вічний спокій, на який ми заслужили своїм бурхливим життям. Перехід повинен бути легким, бо ми знали, за що вмираємо…
На землі не залишаємо нічого, чого б нам було шкода. У мене особисто – ні золота, ні речей не залишилося. Ціле моє майно на мені, і з нього найціннішим була зброя…
Люди з таким наставленням є святі й страшні. Вони можуть бути пророками, войовниками, апо¬столами. В щоденному житті вони все бачать, гостро обсервують, передбачають майбутність. Прояви людського життя вони, як конденсатори, держать у своєму мозку й серці та дають непо¬мильний осуд. Такі люди можуть проповідувати правди, не знані мільйонам смертників, бо їх чола й серця торкається Перст Божий, внаслідок чого в їхніх душах жевріє іскра безсмертя.
Я мав кількох таких фанатиків, до яких зараховую сотника Карабчевського, поручника Кохана і підхорунжого Василя Харка (Сензюка). До певної міри були такими сотники Петро Погиба і Євген Ковбасюк”.

Попри надзусилля отаманів Гайдамацького краю, орда, як і впродовж віків перед тим, заваливши українську землю горами власного трупу, врешті, взяла масою. А свої поріділі ряди, як і колись, поповнила за рахунок поневоленого і застрашеного народу. І ставали українці, в тому числі й деякі колишні повстанці, до боротьби за т. зв. “владу Рад”, насправді диктатуру чужинців.
Як виявилося, від героїзму до зради не така вже й велика дистанція: поразка інколи перетворює вчорашніх героїв на купу сміття. На жаль, і такі приклади є в українській історії…
Якова Гальчевського ж поразка не зламала, навпаки – зміцнила його дух: він мріяв вже не лише про звільнення України, але й про розбиття нашого історичного ворога на його території, в Росії, і звільнення поневолених ним народів.

Я гордий, що саме мені випала честь оживити героїв, які вміли боротися за місце своєї нації під сонцем…
Вони вже й не сподівалися, що хтось розчахне історичну завісу, яка, здавалося, назавжди відгородила їх від хвилюючого блиску очей романтиків зброї наступних поколінь.

І ось вони знову на історичній сцені.
Войовничі, вибухові, відважні. Як сама стихія.
Вони мружаться від яскравого світла, затуляються рукою. Потім обтрушують із чумарок і кубанок землю.
З “отієї” високої могили, про яку писав Тарас Шевченко.
Я із захопленням дивлюся на отаманів і запитую себе: чи здатний хто сьогодні на такий подвиг – безкорисливий і високий – в ім’я нашої матері-Вітчизни?!
Інколи в очах сучасників бачу несподівані спалахи бажань підхопити отаманську шаблю, випущену колись із натруджених рук.

Отамани, багато з яких не встигли одружитися і залишити нащадків, безперечно, запліднять сучасне і наступні покоління українок: не в однієї викличуть бажання народити козака, а у старших – виховати козаком онука, пробудити у нього дух гайдамаки.

І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України.

Хлопці з оселедцями ще заявлять світові про своє пришестя.
І ми ще розкошуватимемо своєю причетністю до Великої України.