Проголошення Кубанської Народної Республіки

28 січня 1918 р. Кубанська законодавча рада на чолі з Миколою Рябоволом у складі 46 козаків, 46 іногородніх та 8 горців проголосила Кубанську Народну Республіку – як суб’єкт майбутньої Російської федеративної республіки.
Оскільки в Росії в цей час утвердились більшовики, не прийнятні для Кубані, було вирішено відділитись від Росії. І 16 лютого 1918 р. Законодавча рада проголосила вже самостійну Кубанську Народну Республіку, не пов’язану жодними державними нитками з колишньою метрополією.
Через декілька днів на приватній нараді членів Законодавчої ради було ухвалено рішення про прилучення Кубані на федеративних засадах до України, яка на той час вже проголосила свою незалежність.
Щоб плани здійснилися, необхідно було обрати достойного військового отамана, який би дотримувався прийнятих рішень і був здатний втілити їх у життя. Та через незгоду між чорноморцями не вдалося висунути єдиного українського кандидата, в зв’язку з чим орієнтований на Україну претендент Кіндрат Бардіж, авторитетний серед козацтва діяч, програв випадковому кандидату, орієнтованому на Росію лінійцю Олександру Филимонову. А уряд, до складу якого увійшли 5 козаків, 5 новгородніх та один горець, очолив козак Лука Бич – колишній міський голова Баку, який до 1917 р. в українському русі участі не брав.
Кубанські воїни, на яких розраховувало керівництво новопроголошеної держави, почали вертатися з фронту. Та чимало фронтовиків було уражено більшовицькою агітацією. Відірвані кілька років від своєї батьківщини, вони мало знали про важливі події, що сталися в її житті. Подальша доля цих козаків залежала від того, чи зуміє новопосталий кубанський уряд пояснити, розтлумачити, а може, й витлумачити події останніх місяців. Чи аргументи місцевих більшовиків будуть більше зрозумілими і привабливими.
Свій перший бій – за душі фронтовиків – уряд програв.
По-перше, кубанцями, що прибували з фронтів Першої світової війни, уряд не надто опікувався, “наказів, простих та ясних вибраний куботаман та його уряд не видавали. Більше того, їх намовляли (“уговорювали”), що психічно козаки не могли сприйняти” 19. Козаки не розуміли, чому уряд “не наказує, а просе” 20. Для них авторитетними були діячі чи командири, які вміли чітко віддавати зрозумілі накази. До речі, у станичних школах віддавати накази вчили з дитинства. Але, як видно, не поталанило малим Саші Филимонову та Луці Бичу з учителями: не навчилися вони віддавати накази. Зате прохати і виправдовуватися могли б й інших повчити.
Не опікувався уряд і фронтовиками-іногородніми.
Невдовзі виявилося, що “кадрова військова сила Кубані втрачена” 21. І Військове міністерство кубанського уряду вирішило для оборони краю формувати добровольчі частини – переважно з необстріляних старшокласників міських шкіл. Творив Гайдамацький та Чорноморський коші Вільного козацтва Кіндрат Бардіж зі своїми синами – старшинами Віанором і Миколою. “Крім добровольчих частин, Кубуряд розпоряджав кубанським гвардійським дивізіоном, двома запасовими частинами і черкеським полком із командиром – полковником Султаном Келеч-Гіреєм і Кубанською військовою школою, яку заповнили прибулими з Києва з Костянтинівської піхотної школи та 1-ї й 4-ї київських шкіл прапорщиків” 22.
Але чинити серйозний опір легіонам збільшовичених фронтовиків, які поверталися із Кавказького та інших фронтів додому, було нелегко. Невдовзі “салдатня” встановила совєтську владу в Туапсе, Новоросійську, Тамані, Анапі, Темрюці, Єйську, ст. Тихорецькій, Армавірі, інших містах і станицях. Насувалися більшовики й на Катеринодар. Довелося Законодавчій раді та кубанському уряду 28 лютого 1918 р. залишити столицю новопроголошеної держави. Тут була здійснена великої ваги історична помилка – у похід не запросили членів уряду та делегатів Законодавчої ради, які представляли інтереси городовиків (іногородніх), що поклало початок розбиттю політичної єдності кубанської влади, політичному протиставленню козаків і новгородніх, підштовхуванню останніх до переходу в більшовицький табір. До того ж була втрачена легітимність влади, яка досі основувалась на паритетному представництві козацького та іногороднього населення (за участю горців).
Залишаючи в паніці Краснодар, кубанський уряд та Законодавча рада тихцем розкидали по місту листівки зі звернення, в якому несподівано з’явилися слова про “оборону Республіки російської” і “підтримку справи святої боротьби за (російські. – Р. К.) Установчі збори” та “врятування вітчизни” 23. Під зверненням стояли підписи Филимонова, Рябовола та Бича. Ці дивні слова свідчили про розгубленість керівництва Кубанської Народної Республіки, можливо, страх залишитися сам на сам із немилосердною більшовицькою ордою. Ці заклики суперечили проголошеній кубанській державності. Відозва, зазначав В. Іванис, свідчила, що обвинувачення росіянами уряду Луки Бича “в сепаратизмі” не мали слушності 24.
Керівництво Кубанської Народної Республіки стало на слизьку стежку, якою можна було вийти лише на московський шлях, небезпечний для кожного українця.

 

Ідеаліст Лавр Корнілов та українське питання

Добровольча армія від самого початку не була однорідною. Між її засновниками – генералами від інфантерії Михайлом Алексєєвим та Лавром Корніловим – існувала майже відверта ворожнеча: Алексєєв був монархістом і російським шовіністом, а Корнілов – противником династії Романових, “прибічником децентралізації держави й самовизначень народів” 25. Вважаючи царську династію “здегенерованою і не вартою бути на престолі держави” 26, Корнілов прихильно ставився до Установчих зборів, вважав, що саме перед їх волею мусить схилитися російське громадянство. Напевно, генерал Алексєєв не міг пробачити Корнілову, що той у перші дні Лютневої революції, будучи командувачем Петроградською військовою округою, заарештував царицю Олександру Федорівну. До речі, Корнілов не приховував цього факту і, як видно, пишався ним, бо під час Першого кубанського (крижаного) походу на зустрічах із донськими станичниками не забував сказати, що саме він здійснив цей арешт.

Після того як більшовики розігнали Установчі збори, Корнілов, посилаючи своїх уповноважених у різні краї, зокрема і до Сибіру, підписав таке звернення: “Мир треба укласти загальний і почесний на демократичних принципах, цебто: з правом на самовизначення поневолених народів… Зірвані большевиками Установчі збори повинні бути скликані знову… За окремими народами, що входять до складу Росії, визнається право на широку місцеву автономію під умовою збереження державної єдності. Польща, Україна й Фінляндія, що перетворилися в окремі національно-державні одиниці, мусять бути широко підтримані урядом Росії в їхніх змаганнях до державного відродження, щоби цим ще більше скріпити вічний і непорушний союз братніх народів” 27. Не дивно, що у Добровольчій армії – з дозволу Корнілова – представники різних національностей нашивали на рукав “стрічки національних кольорів” 28.
Лінію Алексєєва на відновлення монархії підтримували Денікін і частина офіцерства, зокрема Георгіївський полк на чолі з полковником Кириєнком, який привів добровольців із Києва, та Офіцерський полк. Із демократичною програмою Корнілова солідаризувалися текінці, Корніловський полк (командир – полковник Генерального штабу Неженцев), 4-а гарматна батарея, частина кінноти, деякі донці. Існувало й два штаби: Корнілова та Алексєєва. Про цей поділ голосно “не говорилося, бо всі відчували грізну небезпеку”, яку несли більшовики 29.

 

Добровольча армія та її творці

Хто ж становив основу Добровольчої армії, сформованої для боротьби проти більшовиків та скликання розігнаних ними Установчих зборів? Який народ дав до її лав найбільше своїх синів?
У перші тижні Жовтневої революції Василь Іванис спостеріг “надзвичайну пасивність росіян до долі своєї держави” 30. Російські офіцери, що тікали від більшовиків із півночі імперії на південь, як правило, у Добровольчу армію не потикались, а проводили дні й ночі в п’яних оргіях у Ростові над Доном. “В самий Ростов, – писав Іванис, – тоді назбігалося, як говорили, біля ста тисяч офіцерів, а до вербувальних бюро Добровольчої армії зголосилися лише сотки… Кількість бійців у цій армії сягала до 2500 – 2800” 31.
Може, донці були хребтом армії генерала Корнілова? Ні. Ще в часи творення Добровольчої армії донські козаки – особливо колишні фронтовики – поставилися до неї недоброзичливо. Вони вже навоювалися за російські інтереси і тепер хотіли захищати тільки Дон. У них був свій уряд, і вони чекали наказів від нього. Тому Добровольчу армію Лавра Корнілова під час Першого крижаного походу донські козаки зустрічали, як зазначав учасник походу Василь Іванис, “мовчки, надуто, як татар” 32, а молодь донська взагалі ховалася по хуторах, боячись бути мобілізованою. Антон Денікін подорож по Дону назвав “поневірянням серед байдужої або ворожої нам стихії” 33.
Вороже ставилися до добровольців і ставропільці 34.
Різко змінилася ситуація, коли армія вимандрувала на Кубань, яку добровольці вважали “землею обітованою”. Висловлюючи надії керівництва, Денікін стверджував: “Кубань – наша база. Тут ми знайдемо надійну опору. Звідси можна почати серйозну й організовану боротьбу” 35. Він не помилився: в кубанських станицях добровольцям, на той час переважно “москалям-картузникам” (саме так називали їх станичники), місцеві українці влаштували найтепліший прийом.
Ось як описує Василь Іванис одну з таких зустрічей – у станиці Новоіванівській: “Не встигли зупинитися, як з кожної хати жінки з’явилися з печеними пирогами, млинцями, оладками, вареними яйцями, яєшнями, смаженими курми, качками, гусями, шинками, холодцями, навіть з борщами й т. інше. За якусь годину 2500 людей було нагодовано так, як до того ніде не траплялося (добровольці щойно вступили на Кубанську землю. – Р. К.). За все це ніхто не захотів взяти ні однієї копійки. Багато ображалися, коли їм хотіли заплатити… Москалі не вірили, що можуть існувати ще такі “патріархальні” люди” 36.
На цьому теплий прийом не закінчився – до Новоіванівської із сусідньої станиці Незамаївської прибула делегація, яка просила, щоб добровольці не оминули їх, а загостили й у їхній станиці. Москалі не могли начудуватися – після байдужого, а то й ворожого ставлення на Дону і Ставропільщині щиросердечне ставлення кубанців підняло їхній дух, додало віри в перемогу над більшовизмом.
Незамаївці зустріли Добровольчу армію ще на підході до станиці – з хлібом і сіллю. Місцевого отамана оточували його помічники, виборні, школярі. Всі були одягнуті святково: молодь – у вишиванках, старші люди – в черкесках. “Після привітань розвели цілу армію по хатах, де все вже було приготовано (гори всякого печива, 20-фунтові паляниці з озимої, як золото, пшениці, якого тільки не було м’ясива: кури, качки, гуси, валашки, телята…) 37.
Незамаївці виставили свою охорону з легендарних пластунів і кінних. Близько півтори сотні незамаївців записалися у добровольці 38.
Зрозуміло, новобранці були озброєні та вишколені. Це підбадьорило керівництво Добровольчої армії, адже внаслідок безперервних боїв особовий склад танув, а у донських станицях приєднувалися лише одиниці.
Тяжкий похід несподівано на якийсь час перетворився на приємний відпочинок. Вибухнули гостинністю і наступні станиці – Старолеушківська та Іркліївська…
А що добровольці? Виявили вдячність? Учасник походу Василь Іванис свідчив, що поводження добровольців з місцевими людьми “часто було огидне. Вони себе вважали вищою кастою, а населення приймалося за нижчу расу. Оту нечувану для москалів гостинність вони приймали як доказ нижчості…” 39.
Гостинність до історичного ворога незрозуміла. Тим більше, що в розмовах з Іванисом місцеві козаки, впізнавши в ньому свого, виявляли недоброзичливість до “москалів-картузників”. Водночас кубанці щиро обдаровували їх чим могли. Важко таке збагнути…
Зрозуміло, що москалі розплатились за це традиційно… Відчувши себе в силі, почали вони екзекуції, контрибуції та реквізиції, як наприклад, у станиці Березанській. Причиною став обстріл армійської колони невеликою групою збільшовичених козаків-фронтовиків, яких місцеве населення не підтримувало. Постраждали і винні, і невинні… Не дивно, що коли добровольці підійшли до хутора Журавського, що у 15 верстах від ст. Березанської, населення в паніці розбіглося.
Ситуація повторилася і в станиці Коренівській…
В Некрасівській, хоч і було чимало прибулих із фронту козаків, одначе в добровольці вони не записувались.
Козаки “чекали розпоряджень свого Кубанського уряду, хоч і знали, що він залишив Катеринодар” 40.

 

Одна армія – один командувач

Тим часом внаслідок анархії у верхніх ешелонах кубанської влади у кубанському війську “запанувала нездорова атмосфера заколоту і змов” 41, почали відходити окремі люди, навіть частини, зокрема загін найкращої кінноти під командуванням полковника Кузнецова.
Урядова валка весь час натикалася на більші, чи менші загони більшовиків, вступаючи з ними у бій або ухиляючись від нього. Від повного розкладу втікачів врятувала несподівана зустріч із Добровольчою армією Лавра Корнілова. Перша зустріч між керівниками обох сторін відбулася в закубанському аулі Шенджій. Оскільки домовленості про умови об’єднання відразу досягти не вдалося, вирішено було спільними зусиллями вибити більшовиків зі станиці Новодмитрівської і вже там, у спокійнішій атмосфері, продовжити переговори.
15 березня відбувся надзвичайно важкий бій за Новодмитрівську. Кубанська армія ухилилася від виконання взятих на себе зобов’язань, а добровольці після надзусиль та великих жертв зуміли-таки оволодіти станицею.
Зрада командувача Кубанської армії Покровського, який “через погану погоду не прийшов на допомогу з кубанцями” 42, і героїзм добровольців вирішили долю подальших переговорів. Їх вже вели нерівноправні сторони, і кубанцям довелося погодитися з тезою Корнілова “одна армія – одне командування” 43.
Після запевнень Корнілова, що він виступає за збереження Законодавчої ради і кубанського уряду, на нараді в ст. Новодмитрівській 17 березня 1918 р. ухвалили рішення про “повну підлеглість генералові Корнілову” “кубанського державного загону” 44.
Слід зазначити, що “кубанський державний загін” на той час був чисельнішим від “армії” Корнілова, яка мала у своєму розпорядженні лише 2770 добровольців (серед них і кубанців, зокрема, у Добровольчу записався й майбутній кубанський прем’єр Василь Іванис, якому “імпонувало ім’я козака Корнілова”) 45. Кубанський же “загін” нараховував на той час 3150 багнетів і шабель разом з артилерією 46 і перебував на своїй землі. А добровольці Крижаного походу таки були переважно зайдами: “Добровольча армія комплектувалася головно з південної інтелігенції (студентів та школярів старших кляс /не кубанців. – Р. К./) та ще трохи було солдатів-фронтовиків, як Корніловський полк, текінці тощо” 47.
Факт підпорядкування розгубленої більшості активній меншості показує, що авторитет Корнілова був вищий, ніж усіх керівників Кубані разом узятих.
Лавр Корнілов, підпорядкувавши собі волю кубанських керівників, міг із ними далі не церемонитись, але він дійсно щиро бажав добра Кубані й кубанцям, тому й пообіцяв, що “зараз же після звільнення Кубані від большевиків буде скликано Крайову раду” 48.
Та 31 березня (за ст. ст.) сталася подія, яка трагічно позначилася на долі кубанців, – від гарматного стрільна загинув видатний воєначальник, прихильник поневолених народів і ворог російської монархії Лавр Георгійович Корнілов.