Скоропадський і Корнілов

В часи, коли Лавр Корнілов облягав Катеринодар – столицю Кубані, – в Україні закінчував приготування до державного перевороту його давній симпатик Павло Скоропадський. Генерал Скоропадський із великою повагою ставився до Лавра Корнілова – як до “людини чесної і сильної”. Повага і симпатія були взаємними 49.
До речі, саме верховний головнокомандувач російської армії Лавр Корнілов, переконавшись, що на фронтах Першої світової морально стійкішими є українці та інші представники неросійських народів, став на шлях творення національних частин у складі своєї армії.
У своїх “Спогадах” Павло Скоропадський зазначав, що Лавр Корнілов буквально примусив його українізувати 34-й корпус. “Я від Вас вимагаю українізації Вашого корпусу… – говорив Корнілов. – У Вас буде чудовий корпус” 50. Більше того, “верховний” наполягав “на повній українізації геть до лазаретних команд” 51.
Навіть “у питанні створення української армії (!!! – Р. К.) Корнілов був прибічником українства” 52.
Ось такі парадокси історії: верховний головнокомандувач у 1917 р. став одним із ініціаторів формування національних частин у російській армії.
Така позиція Корнілова, за походженням козака-текінця, викликала глухе невдоволення у командувача Південно-Західним фронтом Антона Денікіна, начальника його штабу Маркова. Не знайшла вона підтримки й у провідних російських “демократів” Керенського, Мілюкова, Терещенка, Церетелі…
Якби не передчасний життєвий фінал Корнілова, в штабну кімнату якого о 7. 30 13 квітня 1918 р. (за н. ст.) влучив гарматний набій, – за два тижні перед тим як Павло Скоропадський прийшов до влади в Україні, – то, напевно, Українська Держава в особі її Гетьмана мала би цілком дружні відносини з Добровольчою армією на чолі з козаком-текінцем, що сповідував республіканські погляди (тут згадується Микола Міхновський із його конгеніальною тезою “В Україні – самодержавство, в Росії – республіка”). І головне, Денікін – патологічний російський шовініст – не очолив би Добровольчу армію.
Але це вже із традиційної української “опери” – якби…
Більш переконливо співала Маруся Чурай: “Жаль ваги не має…” Вагу мають доконані факти. Таким фактом і стало перетворення Добровольчої армії з потенційно дружньої на ворожу до України.

 

Історичний конфлікт між кубанцями

Якщо термін “громадянська війна” має право на існування в українській історіографії 1917 – 1920-х років, то саме тут, на Кубані. Ґрунт для братовбивчого конфлікту між українським громадянством заклав царський указ від 1870 р., який забороняв покозачення іногородніх.
Хитрі московські голови, здавалось, усе передбачили і, побоюючись зростаючої сили кубанського козацтва, завдали йому тяжкого удару – відмінили право іногородніх на покозачення, тобто скасували одну з головних підстав розросту козацтва та проклали глибоку межу між українцями-козаками і українцями-новгородніми. Росіяни розшматували наш народ на різні стани – з протилежними, часто антагоністичними інтересами.
Панами ситуації на Кубані залишалися козаки, хоч би тому, що основні масиви землі належали їм, а іногородні мусили її орендувати. Зрозуміло, що жили прибульці значно бідніше, ніж козаки… “Іногородні були паріями в станичній громаді. В управі вони участі не брали, але повинність підводами виконували, при повені, пожежі чи ще якомусь нещасті вони мусіли допомагати нарівні з козаками” 53.
Було закладено нерівність і в отриманні освіти: діти іногородніх не мали права навчатися в міністерській (“козачій”) школі, яка утримувалася на громадські кошти і була престижнішою, ніж церковно-парафіяльні, де й мусили навчатися діти іногородніх. Рівень викладання у церковно-парафіяльній школі був нижчим.
Василь Іванис згадував, як у його станиці Настасіївській козачата і діти іногородніх традиційно ворогували між собою. Ворожнеча виливалася в постійні побоїща. “Бійка ця починалася з обзивання: іногородні учні дражнили козачат куркулями, а козачата дражнили іногородніх гамселами, мугирями” 54. Билися не тільки навкулачки, але й грудками землі, камінням, цеглою, патиками. У масових бійках, писав Іванис, “горували козачата”, бо їх “було більше і вони були відважніші. А іногородні зганяли злість, нападаючи на окремих козачат, коли вони розходилися по домах” 55. Так зростали кадри майбутніх збройних міжусобиць.
“Ворожнеча лишалася й у парубків. Козак-парубок вважав себе якимсь паном у порівнянні з іногороднім. Він чистіше й гарніше одягався, їздив добре на коні, і його більше любили дівчата. Козачий парубок і на вулиці тримав себе згори, як правило, він бував грамотніший. Старші козаки також не завжди поводилися з іногородніми як рівня. Повернувшись із полку чи батальйону, козаки майже до смерті вбиралися в черкеску і по зовнішньому вигляді відрізнялися від іногородніх. З козачих частин поверталися всі грамотні й фізично добре загартовані, а іногородні були малописьменні” 56.
Мали свої привілеї і новгородні: вони могли не служити в армії. Тоді як сини козаків відбували військову повинність, сини новгородніх могли працювати на добробут власної родини. Так що підстави для невдоволення мали й козаки, які мусили – при живих синах – наймати робітників.
Для того щоб почалася війна між козаками і новгородніми, треба було впасти центральній владі.
У 1917-му вона й упала…

 

Психоз ненависті

Кузьма Безкровний, батько українських самостійників Кубані, прагнув примирити сторони. В 1919 р. очоливши в кубанському уряді П. Курганського Міністерство внутрішніх справ, Безкровний негайно започаткував опрацювання законопроекту про покозачення новгороднього населення.
Проте закон цей вже запізнився. Навряд чи й він був би прийнятий, адже козацькі депутати у Законодавчій раді насамперед дбали про збереження козацьких привілеїв 57.
Навіть коли б цей законопроект був прийнятий, здається, небагато знайшлося б серед іногородніх бажаючих перейти у козацький (давно ворожий!) стан. Тим більше, коли ворожнеча до козацтва була всотана з дитинства... І в дні революції досягла апогею.
Давні образи під час революції вилилися у збройний конфлікт: козаки стали опорою денікінців, а новгородні пішли до більшовиків, які своїм галасом про рівність давали іногороднім надію позбавити козаків політичних привілеїв та привілеїв на володіння землею і самим отримати – таке бажане! – право на неї.
І підняв руку брат на брата.
Як приклад цього націовбивчого конфлікту є долі нащадків запорожців Павла Асаульченка, організатора загонів Красної гвардії на Кубані, та козака Пашківської станиці Андрія Шкури (генерал-лейтенанта Шкуро), які самовіддано служили ворогам України…
Звісно, що ворожнеча між кубанськими козаками (українцями з походження) та українцями-іногородніми простеляла шлях ворогові – червоним і білим “москалям-картузникам”.
Закінчився конфлікт, закладений ще у 1870 р. царським указом, піровою перемогою іногородніх, яких, утім, у 1920 – 1930-х роках більшовики репресували так само немилосердно, як і козаків.
Оскільки “Добрармія не визволяла, а підкоряла”, а кубанський уряд толерував це, він і сам “ставав якимсь мстивим переможцем.
Покарання різками, безсудні розстріли, шибениці, конфіскації, реквізиції відбувалися перед і позаду уряду. Пожежі світились і по шляху Кубуряду. Цей уряд забув про грудневу Крайову раду, забув про її Конституцію та про її підвалини – рівноправність обох частин населення Кубані – козаків та городовиків, забув, що він вилонився з паритету цих двох складників. Він провадив яскраво реакційну, станово-козацьку політику. Уряд не замиряв, а розпалював пристрасті й помсту. Городовиків цілком віддав на поталу. Як за большевиків навгородні мстилися над козаками, так тепер козаки реваншувалися й нелюдськи поводилися з навгородніми” 58.
Дітей городовиків виключали зі шкіл, жінок і дівчат ґвалтували, чоловікам набивали землю в роти, а то й закопували живцем у землю… 59.
“Взаємна злоба й ненависть доходили до того, – писав главковерх Таманської армії Ковтюх, – що іноді в боях, там, де зустрічалися козацькі й городовицькі частини, обидві сторони кидали геть набік зброю і завзято билися навкулачки, як то було під станицею Слов’янською” 60.
Якось забувалось, що діди козаків були такими ж прибульцями, як і іногородні, забувалося, що на боці червоних було й чимало козаків, зокрема, у січневих боях біля ст. Георгієво-Афіпської в більшовицьких лавах бився Таманський полк. Ба більше, за визнанням комуністів, “без допомоги козаків вони на Кубані не перемогли б” 61.
Так що винними були обидві сторони…
Повернувшись у Катеринодар, кубанський уряд “ужив усіх заходів, щоб усунути від участі в раді “некорінних” мешканців краю” 62, зокрема, розіслав у станиці папери, щоб до Надзвичайної крайової ради “козаки обирали депутатів... без навгородніх” 63.
Якби ж то позбавляли прав приблуд – “москалів-картузників”, а то своїх, українців, і на тій лише підставі, що вони іногородні, – ніби предки козаків жили тут від зародження світу. Водночас міський пролетаріат, переважно російського походження, до того ж збільшовичений, залучався урядом до виборів. Усунув уряд Л. Бича від виборів і власників, які чи не найбільше потерпіли від більшовиків. Їх позбавили права голосу на тій самій підставі: вони, бачте, іногородні, а те, що він українець та ще й природний ворог більшовиків, “несуттєво”.
Уряд на чолі з Лукою Бичем власноручно розколював народ, допомагаючи своїм покровителям – завойовникам Кубані – впроваджувати імперський принцип “розділяй і володарюй”.
“Велика кривда була заподіяна навгороднім і своєму краєві віддачею городовиків для мобілізації в Добрармію. У цьому Кубуряд не має виправдань… Кубуряд дозволив більшу частину свого населення покликати до війська не тільки чужій, а ще й ворожій організації. Цим актом Кубуряд фактично ставив себе в становище козачої області в російській державі” 64. Крім живої сили, уряд Бича дозволив Добровольчій армії користуватися й кубанським майном 65.
Порушивши Конституцію Кубанської Народної Республіки, уряд прийняв “Положение о выборах”, що призвело “до диктатури козацтва в Краю” 66.
Усунувши від участі у владі іногородніх українців, уряд водночас допустив до Надзвичайної крайової ради представників Добрармії, зрозуміло, імперців – “як повноправних членів її на підставі (?! – Р.К.) призначення генералом Денікіним” 67.
Кубань знищувалася кубанськими руками… Поспіхом, запопадливо… Попри таку політику уряду, “його авторитет у населення був високий”, більше того, він сяяв “в ореолі визволителя” 68. Козаки у станицях “уявляли, що в Катеринодарі діє лише своє правительство” 69. “Оте більше ніж прихильне, любовне ставлення населення до Кубуряду можна було б використати з метою примирення двох частин населення” 70. І не тільки для замирення, а й для незалежної політики, набуття реальної влади. “Намагання Добрармії себе рекламувати й якось поставити Кубанський уряд на друге місце, приводили до протилежних вислідів” 71.
Народ вірив у повновладдя кубанського уряду, а отже, воно існувало. Треба було тільки сміливо скористатися з повновладдя, яке давав народ.