Українське питання і Денікін

Слід зазначити, що приязні стосунки, які існували між Павлом Скоропадським та Лавром Корніловим, нове керівництво Добровольчої армії не перейняло. Щоправда, поки був живий М. Алексєєв, співпраця продовжувалася. Полягала вона переважно у послугах із боку Скоропадського, який на прохання російського генерала опікувався долею заарештованих німцями російських офіцерів. Багато з них завдяки клопотанням українського Гетьмана було звільнено і відправлено на Кубань чи Дон. Допомагав Павло Скоропадський Алексєєву і зброєю, набоями тощо 72.
Чи не одразу після смерті М. Алексєєва Денікін виявив неприховану ворожість до Скоропадського як до “зрадника Росії”, що “продався німцям”. Почалася сильна агітація серед офіцерів. Їх закликали не вступати в частини, які формував Павло Скоропадський 73. Така позиція не дивувала, адже запеклий російський шовініст Денікін віддавна був непримиримий до України та її союзника – німців 74.
Розуміючи значення пропаганди, Денікін розгорнув шалену пропагандистську роботу. Зокрема, добровольча агентура отримала завдання розколоти кубанців – на лінійців та чорноморців. До того часу “ці два поняття мали географічне значення… Жодної ворожнечі між ними не було. Всі почували себе кубанськими козаками – дітьми одного краю. У висліді пропагандивної праці Добрармії лінійці стали “русскімі людьмі”, а чорноморці – “хахлами”, що хочуть продати Кубань Україні, яка продалася німцям” 75.
Кубанський уряд же не спромігся на власну пропагандистську акцію, зокрема, й серед кубанських повстанців, які все прибували і прибували в станиці Єгорницьку та Мечотинську, де розмістилися Добровольча армія та ніби прив’язані до неї кубанські “державні” інституції. Замість відірватися від Денікіна, стати на постій в Новочеркаську чи якійсь іншій станиці й “почути себе незалежними в своїх рішеннях” 76, кубанський отаман і уряд ніби прилипли до Денікіна. Як видно, вони, справжні “малокубанці”, прагнули патерналізму і радо слухали порад “батька Денікіна”, приймаючи більшість рішень “за порадою командування” 77.
3 червня у пошуках свого уряду прибув “полк (кубанської) кінноти, а через 2 дні ще 11 сотень” 78. Кубанські повстанці шукали уряд, сподіваючись, що він стане об’єднавчим антибільшовицьким центром. Козаки говорили, що “шукають кубанське правительство, а не Добрармію” 79.
Все це воїнство Филимонов і Бич віддали Денікіну, хоч на це не було ні юридичних, ні політичних підстав. Адже Новодмитрівська угода про підлеглість “кубанського державного загону” особисто генералові Корнілову після його смерті втратила чинність. Та про це сторони якось забули, принаймні не згадували. Перед ними стояли “більш важливі проблеми”, як-от: озброєння Добровольчої армії. Щоб отримати зброю, до Києва була направлена чимала делегація на чолі з кубанським самостійником Миколою Рябоволом.
Місія Рябовола до Києва оповита романтикою братнього єднання українців Великої України та Кубані. Насправді місія ця інспірована і використана Денікіним, щоб через Рябовола і його прихильників одержати від Павла Скоропадського – нібито для кубанців – зброю, набої та амуніцію. Ось як про це пише В. Іванис: “Для одержання амуніції з України керівники Добрармії рішили використати кубанців, хоч і було лячно пускати їх до розмов з українськими “сепаратистами” 80.
Хитрі московські голови і тут одержали те, що хотіли. “За свідченням колишнього представника німецького командування на Дону майора Кохенгаузена, Добрармія одержала від німців через кубанців 20000 карабінів і 10000000 набоїв” 81.
Використавши відсутність авторитетного серед самостійників Рябовола, який добував для Денікіна зброю, у Новочеркаську була скликана нарада, яка перетворилася у заколот проти Кубані…


Нещаслива нарада
в Новочеркаську

Командувач Добровольчої армії спочатку вимагав від донського отамана Краснова підпорядкування, а потім – отримавши відсіч – уже вмовляв, щоб він все ж визнав його, Денікіна, за верховного командувача. Та Дон не схилив чола і “Добрармію за Росію і ген. Денікіна за свого диктатора” не визнав 82.
Отримавши відкоша, денікінські залицяльники всю увагу звернули на кубанців. Якби подібну до донців гідну позицію зайняли кубанські керівники, то Добровольчій армії нічого не залишалося б, як іти на Волгу і там піднімати повстання проти більшовиків.
Але тоді кубанці навряд чи пішли б за “картузниками”… Хіба що кубанський уряд наказав би…
23 червня 1918 р. в Новочеркаську відбулася нарада, на якій, власне, й вирішувалася доля Добровольчої армії. Вирішувалася й доля кількох мільйонів українців Кубані… Прем’єру Бичу треба було лише твердо сказати “Ні!”, або принаймні відтягнути прийняття рішення до приїзду з Києва голови Законодавчої ради Миколи Рябовола та його заступника Султана Шахім-Гірея.
Взагалі, юридичний статус наради у Новочеркаську був невизначений: це була нарада кількох членів уряду, які відстоювали інтереси козацького населення, та кількох інших осіб, що до уряду не входили. Репрезентантів волі іногородніх, які становили половину населення Кубані, не було.
Розрахунок російських генералів, які інспірували цю нараду, на психіку служак-“малокубанців” виявився правильним 83: виправдовуючись перед генералом Алексєєвим – “втікачем без будь-якого мандата” 84, який чомусь прибув на цю нараду кубанців, Л. Бич щиросердечно клявся, що “кубанці – не зрадники”, що вони “дбають про відбудову Росії – тільки іншим шляхом”.
Врешті, у Новочеркаську було прийняте безвідповідальне рішення про союз із Добровольчою армією – мандрівною частиною військових “без території, населення, грошей, зброї”, без будь-яких повноважень...
Одним з аргументів проти природного союзу з прабатьківщиною подали той, що в Україні “була недемократична влада генерала Павла Скоропадського” 85.
За союз із Україною голосувало лише три чоловіки: Кузьма Безкровний, Степан Манжула та черкес Наміток...
Історична відповідальність за всі людські жертви, які викликало це згубне рішення, лежить на прем’єрі Луці Бичу, Гнатові Білому, Петрові Макаренку, Гнатові Омельченку та інших.
Іванис так оцінює роль Бича в катастрофічному рішенні про союз із Добровольчою армією: “Головну роль, звичайно, відіграв Л. Л. Бич, бо при його тодішньому авторитетові більшість ішла за ним. Коли б він голосував за Україну, то більшість була б за нею… Все, що сталося після цього на Кубані, було наслідком отого нещасливого голосування” 86. “Кубанці-самостійники дуже багато покладалися на свого прем’єра Л. Л. Бича, вірили йому й слухали, а він виявився занадто боязким і національно невиробленим…” 87.
Цивільній людині Л. Бичу, напевно, важко було нарівні вести переговори з царськими генералами, які мали всеросійську славу. Не здивуюсь, якщо він просто ніяковів у їхній присутності. Принаймні постава його була заяча. Позиція Бича була “позицією” кролика, завороженого удавом – Денікіним.
Ну, нехай він (Бич) – безвольний, млявий, із “нестачею мужності”, не здатний до власної політичної дії. Але ж слабкий хилиться до сильнішого.
А сильніші і перспективніші за Денікіна були.
Наприклад, донці.

 

Дон і Кубань

Піднявши повстання проти більшовиків під проводом вольового й енергійного отамана Краснова, донці проголосили незалежну державу, почали створювати сталу армію, ухвалили основні закони (конституцію) Донської держави, видали “наказ, щоб усі донці, що були в Добрармії, перейшли до Донської армії” 88.
Незалежність Дону визнала Німеччина і не тільки визнала, а й допомагала утверджувати її – зброєю, набоями, амуніцією. Дон вийшов із пропозицією до кубанського уряду діяти у спілці.
А що собою являла на той час Добровольча армія? Малочисельний “мандруючий об’єкт” 89 без території, без народу. У Денікіна у квітні 1918 р. найбільшою була проблема, де “придбати народ”, від імені якого можна вести боротьбу. Без кубанських козаків Денікін являв собою “малопомітну військову групу” 90 – в 2500 багнетів. Тому він і запланував другий похід на Кубань, щоб “придбати народ” і за рахунок нього створити поважну армію. Певною мірою це була втеча з Дону, де він та його офіцери не один раз були збезчещені зневагою донських старшин.
У кубанців перед очима був приклад незалежної поведінки донського отамана Краснова. Той наполегливо пропонував кубанцям підписати проект конституції Доно-Кавказького Союзу, в якому “про Росію не згадувалося і про відбудову її не турбувалося” 91. “Ви подивіться, яке військо Донське маленьке, – казали донці, – чи може воно йти рятувати Росію, та й з якої речі? Коли вона сама рятуватися не хоче. Нехай підніметься, як ми, й іде рятувати себе” 92.
Головною ідеєю цієї конституції була боротьба проти більшовицьких військ, розташованих на території Доно-Кавказького Союзу. “Ця концепція в тодішніх обставинах психологічно була для козаків найзрозумілішою: боротьба лише за впорядкування власного краю і жодного зазіхання на впорядкування Росії чи яких інших держав, з якими дотримується нейтральності. Звичайно, Добрармія з цього союзу виключалася, як претендентка головно на рятування Росії” 93.
Та кролик є кролик…
Через прем’єра Бича і було прийняте згубне для мільйонів українців рішення у Новочеркаську. Хтозна, може, саме відсутність пунктів про турботу за долю Росію відвернула Бича від укладення Доно-Кавказького Союзу.
Побоюючись, що кубанці передумають, на другий день після наради в Новочеркаську, 24 червня 1918 року, Денікін повів свою армію у Другий кубанський похід. Напередодні походу “не менше 75% цієї армії складали кубанці” 94.
Населення Кубані не могло припустити, що кубанський уряд перебуває у підпорядкованому становищі. По станицях ходили чутки, що “наше правительство найняло добровольців воювати з большевиками” 95. Кубанці продовжували вірити в тих, хто були номінальними керівниками, хто лише назвався провідником, під час їхніх виступів влаштовували овації, як, наприклад, у станиці Успенській у 1918 р., напередодні Другого кубанського походу 96.

В добу революції 1917 – 1920-х років не знайшлося українського імені, навколо якого б об’єдналася збройна українсько-кубанська сила, до речі, потужніша від Армії УНР. Не вилонили кубанці провідників, і тому ініціатива перейшла до Корнілова – вождя з ласки Божої, а після його смерті – до Денікіна.
Були, звісно, серед кубанців свідомі українці, найвидатнішими серед них виявилися Микола Рябовол та Кузьма Безкровний.
“Гарячий патріот Кубані”, талановитий організатор, “надзвичайний громадський діяч” Микола Рябовол у Законодавчій раді вважався “божищем”. “Не було жодного випадку, щоб розбурхане море цієї установи не послухалось його поради” 97. Цього не могли не бачити денікінці, які й знищили його – після того як він публічно піддав критиці“Особоє совєщаніє” Добровольчої армії.
А Кузьма Безкровний, “українець із крові та кості”, переконаний ворог Росії, був дуже “обережний і маломовний” 98. Не здивуюся, коли однією з причин цієї обережності стало вбивство денікінцями Миколи Рябовола. Інша можлива причина – його думки “були далекі для більшості” 99, тобто, як виглядає, кубанські обранці виявилися настільки національно і політично невиробленими, що Кузьма Безкровний не сподівався на розуміння ними очевидних національних істин. Тому він переважно відмовчувався.

Тим часом основний тягар у Добровольчій армії несли кубанці. І це, зрозуміло, не підстава для гордості, це підстава для сорому, підстава для національної ганьби. Допоки Добровольчою армією командував Лавр Корнілов, який закликав російський уряд підтримати прагнення українського народу збудувати самостійну державу, який визнавав Кубанську раду і уряд, перебування кубанців у складі Добровольчої армії не було гріхом. Коли ж Корнілов загинув, а добровольців очолив запеклий російський монархіст Денікін, який прагнув будь-що реставрувати Російську імперію, – залишатися в цій армії було злочином перед своїм народом. До речі, текінці, які обожнювали Лавра Корнілова, відразу після його смерті залишили Добровольчу армію – наші ж зосталися. Собі на горе. Колабораціонізм верхівки закінчився тим, що “в самостійному Кубанському Краї” Денікін проголосив самостійність “зрадою” 100.
Минуло не так вже й багато часу, як кубанські полки, озброєні Українською Державою та Доном, – у складі Добровольчої армії – “ліхо” понеслися катувати свою праматір – Україну. І знову, як колись, в часи цариці Катерини II, Павла I, Миколи I та інших російських імператорів, козаки (українці з діда-прадіда) стали надійною зброєю в руках росіян – у боротьбі проти України.
До речі сказати, коли у 1920 р. формувався останній кубанський уряд, заступник голови катеринодарської “Просвіти” Павло Сулятицький, якого прохали очолити Міністерство юстиції, єдиний із кандидатів поставив умову, за якої він дасть свою згоду на призначення, щоб “Кубанщина не воювала з Україною” 101. А інші?
А підстави для самостійності Кубані були. Навіть Денікін визнавав, що “розрив державних зв’язків з центром… на Кубані існував давно” 102.
 

Уряд втрачених шансів

Сам Денікін свідчив, що в масі своїй кубанське офіцерство було зовсім не на боці Добровольчої армії. “Тільки Отаман та уряд трималися союзу з армією, не бажаючи ризикувати ним для нових комбінацій” 103.
Причиною цього був “брак власної ініціативи, нестача мужності” у кубанського керівництва 104. Тоді як донський отаман Краснов “сперся на своє населення”, Филимонов і Бич продовжували “триматися, як малі діти, спідниці Добрармії” 105. При цьому, бажаючи зберегти обличчя, вони заявляли, що Добровольча армія продовжує свою “героїчну діяльність” “у повній згоді з Куб. урядом” 106. Насправді “співпраця” кубанського уряду з Добровольчою армією полягала у виконанні бажань Денікіна, у прийнятті рішень, на які намовляло білогвардійське керівництво.
Василю Іванису було незрозуміле піклування уряду Бича долею Росії. “З одного боку, – зазначав він, – говорилося про незалежність Кубані, а з другого – в установлені ладу на Кубані вбачалося оздоровлення й відбудова Росії” 107. Цьому дивному піклуванню було кілька причин: політична невиробленість, страх перед Добровольчою армією та невіра в сили свого народу. Яка б причина не виступала на перший план, будь-яка з них перекреслювала право на провідництво.
Кубанське керівництво, проголосивши незалежність Кубанської Народної Республіки, врешті поклалося на “добру волю” завойовників. Уряд Бича плівся в обозі “єдінонєдєлімцев” Денікіна, освячуючи в очах населення їхні дії, в тому числі й репресії проти населення, яке нібито представляв. “Самостійницький” уряд надавав можливість Денікіну друкувати в урядовій типографії звернення із закликами рятувати “єдіную” Росію. “Мабуть, і кубанські самостійники більше мали в собі хрящів, ніж твердих кісток”, – доходить гіркого висновку Василь Іванис 108.
Чого можна очікувати від “прем’єра” Бича, коли він 30 травня 1918 р., наляканий спробою отамана Филимонова (до слова – невдалою) підбурити кубанських старшин проти уряду, разом із “кубанським військовим міністром” Савицьким просять Денікіна “захистити від самосуду” 109. Отут, власне, і можна було б закінчити розповідь про кубанського “самостійника” Бича та його “державотворчу” діяльність. Адже той, хто прохає захисту, не може бути провідником. Той же, хто прохає захисту в окупантів, взагалі не має права називатися громадським чи політичним діячем свого народу, лише – прислужником загарбників, колаборантом.
Хтозна, може Бич і йому подібні проводили б принципову самостійницьку політику, якби їм дали гарантії, що москалі бити їх не будуть.
Проголосити самостійність Кубані змусили обставини 110. Так принаймні не один раз стверджував Бич у своїх зверненнях та промовах. Якби не більшовицька влада в Росії, то про самостійність Кубані мови б не було, говорив він.
Історичне проголошення незалежності Кубанської Народної Республіки в інтерпретації Бича було лише “попередньою позицією” уряду. Самостійність Кубані, прийняття її Конституції – все це виявилося тимчасовим – до відновлення загальноро-сійської влади. Такою була точка зору Луки Бича, який перебував у повній психологічній залежності від керівництва Добровольчої армії Антона Денікіна.
“Штатом майбутньої Росії” вважав Кубань і товариш голови (тобто заступник) Законодавчої ради Султан Шахім-Гірей 111, якого Микола Рябовол не один раз жартівливо називав “азіатським зрадником”.
Показовий такий момент: лінієць Ф. Воропінов, як і Шахім-Гірей, виступив проти обвинувачень Бича в “українофільстві”: “В цьому відношенні ніхто не має права попрікати Л. Л. Бича в яких то б не було українських симпатіях… – говорив Воропінов. – Я категорично стверджую, що цей аргумент – попрікання Бича в його українофільстві, запідозрювання його в тому, що він прагне Кубань тягти за всяку ціну до незалежної України, ці підозріння не витримують критики” 112.
Позицію Бича і “постійного шукача компромісу” 113 Султана Шахім-Гірея навряд чи можна назвати принциповою, адже “настрої маси членів Ради були за самостійність” 114.
Та будучи в залежності від Денікіна, в певному розумінні, в полоні у нього, кубанські “провідники” на конфлікт не йшли. Під час Другого кубанського походу Добровольчої армії головним для кубанських “міністрів” було “бажання приподобатися московським людям”; це відчувалося “з усіх розпоряджень” кубанського уряду і кубанського отамана 115. Тому Іванис і пише, що сервілізм “безмежно розвівся в кубанському політичному керівництві” 116. Використовуючи це делікатне латинське слово, Іванис все ж називає кубанських “вождів” типу Бича і Филимонова рабами, бо сервілізм російською мовою означає “раболепство”. То чи варто дивуватися, що, попри вигнання на початку серпня 1918 р. більшовиків із Катеринодара, уряд Бича не відновив дію Конституції Кубанського Краю. І це в час, коли кубанські козаки творили вже 90% складу Добрармії 117, коли Денікін по руках і ногах був зв’язаний залежністю від своєї ж армії, кубанської за особовим складом.
“Я переконано тверджу, – свідчив Антон Денікін, – той, хто захотів би тоді ліквідувати кубанську владу, змушений був би вживати в Краї систему чистого большевицького терору проти самостійників і опинився б у цілковитій залежності від кубанських військових начальників” 118.
Цінне визнання, хоч і не до кінця щире. Справедливіше було б поставити питання так: “Чи можливий був би терор проти абсолютної більшості власної армії?”
“По зайнятті Катеринодара, коли козаки творили 90% армії, – писав В. Іванис, – Кубуряд при певній упертості міг добитися формування Кубанської армії. Денікін знав, що козаки послухають Кубуряд, а не його, тим більше в такому питанні, як творення своєї армії. Слід додати, що ні серед козаків, ні серед козацьких старшин особливої прихильності до Добрармії не було. Козаки звикли бути під командою своїх офіцерів… У Добрармії їм призначали начальством “картузників” 119.
Не хотіли служити під командою Денікіна і новгородні. “На Кубані серед навгородніх чимало було офіцерів не тільки військового часу, а й кадрових, були й Генерального штабу. Вони не уникали виконання обов’язку, але не бажали служити в Добрармії. Через те зверталися до кубанської військової влади з проханням призначити (їх) у козацькі військові частини та установи. Але їм, як некозакам, радили йти в Добрармію… Так ці, свої люди, втрачалися…” Так усе кубанське новгороднє старшинство було передано у розпорядження Добрармії 120.
Кинули на поталу великодержавникам і козаків: наказ № 11 від 27 червня 1918 р. про мобілізацію козаків віддав усіх їх у підпорядкування Добрармії. Уряд Бича навіть не застеріг за кубанцями традиційного права на територіальні частини і командування ними старшинами-кубанцями. На це право “не посягала (навіть) царська Росія”. Цим наказом не тільки було викликано недовіру кубанських козаків і старшин до свого уряду, а й “перекреслювалася можливість творення своєї армії, до якої так прагнули кубанці” 121. “Так невеликий військовий загін, що звався Добрамією, розрісся за рахунок кубанських же козаків у наддержаву над Кубанським Краєм” 122.
Шлях творення власної армії – твердий шлях. Але видається, що кубанським керівникам не треба було створювати армії, варто було іменем Надзвичайної крайової ради прийняти три історичні рішення: відновити дію Конституції Кубанської Народної Республіки, приєднати до Кубані Чорноморію та проголосити, що всі збройні сили, які перебувають на території незалежної Кубані, беззастережно підпорядковуються вищому політичному керівництву Кубанської Народної Республіки. Тобто перейняти керівництво Добровольчою армією.
Чи наважився б Денікін виступити проти своєї армії, в якій беззаперечно домінували кубанці, які з радістю виконали б рішення представників своїх же станиць (батьків і братів!), рішення, яке матеріалізувало споконвічну мрію кубанців – мати своє, незалежне військо?
Та подібні революційні рішення могли прийняти тільки вольові провідники-революціонери, а в кубанському проводі таких людей не було, принаймні не було вождя-революціонера, який взяв би на себе історичну відповідальність і в сприятливих історичних умовах краху Російської імперії, розвалу її армії, підніс би кубанців до самостійного державного життя.
На жаль, реалії були іншими…
Василь Іванис, оцінюючи ситуацію на Кубані в 1917 – 1918 роках, писав, що треба було “звернути увагу на національний момент і спробувати зорганізувати населення на широкій національній платформі. У цьому напрямку перед Кубурядом лежала цілина, над якою можна було працювати без конкуренції. Але Кубуряд на цей шлях не став, бо він не вів, а крокував за щоденними подіями.
Щоб опертися на національну стихію, насамперед треба було виразно й раз і назавжди сказати, що Кубань в національному відношенні, по більшості свого населення, є українським краєм, та зректися станових привілеїв і засипати прірву між козаками та городовиками, зробивши останніх козаками з усіма наслідками. Це була б “революція” і “бунт” проти Денікіна, але це ще була єдина хвірточка для виходу з безнадії.
На превеликий жаль, козацькі проводирі в їхній більшості почували себе перш за все козаками… В Кубуряді свідомих українців не було. Були там люди, що з симпатією ставилися до українства…” 123. Та й вони, як й інші “самостійники”, продовжували “турбуватися “загальнодержавними” інтересами” 124. Кубанська надзвичайна крайова рада, вибухнувши овацією на слова “Хай живе вільна Кубань!”, вже через десять хвилин могла оваційно вітати промовця, який виголошував гасло “Хай живе єдина Росія!”
Отакою була позиція багатьох делегатів: кубанці не стали народом навіть під час війни – ні українським, ні кубанським. Вони виявилися хоробрими малоросами у черкесках і бешметах, які всю свою історію воювали за чужі інтереси.
Спорідненість Кубані з Великою Україною виявлялася насамперед у політичній невиробленості мас та її лідерів, несерйозності, навіть карикатурності їхніх провідників. Це були не провідники, не вожді, а політики. До того ж політики-невдахи, майстри марнування шансів.
А проти диктатури Денікіна кубанський уряд виступив лише тоді, коли дбайливо виплекав її. Та тоді Кубань вже стала майже рідною керівникам Добровольчої армії, майже родичкою, бо вони її зґвалтували.