Кубанці і німці

Відтоді, як німці прибули на Донщину, ставлення до них – ворогів Росії у Першій світовій війні – серед донців та росіян поступово змінювалося на краще. Зокрема, в Новочеркаську “особливої ворожості до німців уже не почувалося. Скорше на німців покладали надію, що вони наведуть лад, але більшість інтелігенції лякалася у цьому признатися” 125.
Що вже говорити про кубанців, до яких дійшли чутки, що німці за два місяці звільнили від більшовиків Україну. Тож кубанці надіялися, що німці й Кубань звільнять від більшовицького нашестя.
Кубанські повстанці, які прибували у донську станицю Мечотинську, де розмістився уряд Бича, розпитували про німців, “де вони, чому правительство не зговориться з ними, щоб допомогти повиганяти голоту з Краю?” 126. Кубанське населення через повстанців “все виразніше переказувало, щоб закликали німців, а там, де була можливість, – на Тамані, воно само закликало їх” 127.
Німці, надавши таманським повстанцям зброю та амуніцію, висадили десант і спільно з козаками вигнали більшовиків із Тамані. Та все ж німці воліли офіційного заклику допомогти від кубанського уряду. І тому, не отримавши його, повернулися до Керчі.
Звісно, що Лука Бич знав про прихильні до німців настрої серед кубанського козацтва, інтереси якого уряд мав би представляти. Та Бич був у правиці Денікіна і слухав команди свого зверхника. Денікін же продовжував ненавидіти німців. Отже, й несамостійному Бичу довелося виявляти антинімецьку позицію…
Нарешті, німецький воєначальник фон Анрім “не витримав і сам запропонував Кубурядові посунути декілька дивізій на Кубань і звільнити її від большевиків. На це Кубуряд відповів, що прийняти допомогу німецького війська він не може. Мало того, Кубуряд післав до Ростова делегацію висловити німецькому командуванню протест із приводу десанту на Тамань. А по звільненні Катеринодара всіх кубанських офіцерів, що з німцями звільнили Тамань, віддав під суд за “державну зраду”. Історично це засліплення не має собі виправдання.
Німці за два місяці звільнили Велику Україну, а вдесятеро меншу Кубань вичистили б за 2 тижні, може, 3. Це б зберегло Кубанському Краєві тисячі від смерті – від большевицьких куль… При звільненні з німцями Кубанський Край мав змогу забезпечитися мобілізованою армією 100 – 200 тисяч козаків, одержавши зброю з колишнього російського фронту.
Такий план давав Кубурядові змогу об’єднатися з усіма антибольшевиками… – Україною, горянами Північного Кавказу, Азербайджаном, Грузією, Вірменією... Це урятувало б Кубань від боротьби з Денікіним і проти нього. Цей шлях об’єднав би без великих втрат Кубань з Чорноморщиною й Ставропільщиною… При варіанті закликання німців Денікін мав би з добровольцями йти за Волгу спасати Росію або бути інтернованим на Дону чи Кубані, як то сталося з Юденичем у Латвії” 128.

 

“Малокубанство” як причина поразки

Під час Першої світової війни на боці Росії воювало 37 полків кубанської кінноти, 22 батальйони пластунів, 9 батарей гармашів і 37 запасних сотень. Разом це становило близько 200 тисяч чоловік молодшої генерації кубанського козацтва. Трохи меншу кількість дали новгородні 129.
Попри таку велетенську збройну силу, на Кубані у 1918 р. були свої Крути… Коли треба було захищати кубанський уряд, козаків не виявилося. В січні – лютому 1918 р. захищати уряд від більшовицької навали стали “діти – учні середніх шкіл”, які, часто не вміючи стріляти, “гинули на фронті” від куль та багнетів червоних 130.
Яка причина цієї подиву гідної трагедії? Зрозуміло, що багато кубанських козаків та новгородніх полягло на фронтах Першої світової війни. Чимало стало каліками. Безліч занапастилося внаслідок більшовицької пропаганди… Та була й ще одна, очевидно, головна причина – уряд кубанський “зігнорував національну стихію” 131, бажання народу мати власну армію.
І це при тому, що козаки, виховані з дитинства у суворій дисципліні, хотіли, більше того, потребували чіткого і ясного наказу свого уряду.
Член Кубанської ради від ст. Гостаргаївської козак Харченко сказав дуже прості і правдиві слова: “На Кубані вибране нами правительство повинно бути повним господарем (довгі оплески)… Куди наше правительство накаже йти, ми завжди будемо точно виконувати ті накази (бурхливі оплески)” 132.
А наказ “правительства” був слухати Денікіна, який мріяв шаблями козаків подавити заколот російських хамів та на плечах кубанських полків увійти головнокомандувачем до північної столиці.
Оця безмежна довіра до “свого” уряду, який продавав кубанців різнику Денікіну, оця висока дисциплінованість і карність козаків, яку, до речі, денікінці “сприймали за тупу московську покірність…” 133, довели Кубань до краху. Може, й треба було трохи “анархічності”, тобто революційного виступу проти уряду зрадників. І “трошки братовбивства”.
Денікінці, до речі, не церемонились. І вбивали всіх, кого вважали зрадниками. Вбили Рябовола, Боржинського та тисячі інших. На Филимонова ж, зрадника Кубані, із сотень тисяч кубанських патріотів ніхто шаблі не підняв.
Боялись “братовбивства”?
Та в цій ситуації таке “братовбивство” – єдиний вихід…
Не було й “ідейної пропаганди”, кубанський уряд її фактично не проводив. Та що могли сказати Олександр Филимонов і Лука Бич, орієнтовані на життя в Росії? Ці люди не ставили самостійність Кубані понад усе. В цьому і головна причина поразки… Хотів написати, Національно-визвольних змагань… Таки правильніше буде – бурхливих подій на Кубані, викликаних розпадом Російської імперії.
Врешті, уряд Бича разом із невеликою Кубанською армією змушений був, як і Центральна Рада у Великій Україні, залишити столицю і почати нескінченні мандри. Центральну Раду повернули до Києва німці, кубанський уряд у Катеринодар – Добровольча армія. Але повернення – і тут, і там – було тимчасовим…
На мій погляд, прем’єр Лука Бич відіграв в історії кубанців таку ж роль, як і прем’єр Володимир Винниченко на Великій Україні. В цих постатях, як видається, сконденсовано причини нашої поразки. Революційний рух несподівано виніс їх на вістря подій. Та вони на той час вже були духовно скалічені імперією. Бич і Винниченко, українці з походження, не були самостійниками. Вони, керівники урядів, не могли уявити, що український народ може, як й інші народи світу, жити самостійним державним життям. Вони не вірили в силу свого народу, і внаслідок цього – щоб втриматися – намагалися орієнтуватися на зовнішні чинники, тобто на завойовників.
Хоч Бич і Винниченко були, можливо, антиподами в чисто людських якостях, все ж наслідки їхньої діяльності були однаково катастрофічні для нашого народу.
Як людина, Лука Бич, напевно, був кращим від Володимира Винниченка. По-перше, Бич не був демагогом, по-друге, не був таким лихим на язик, як Винниченко. Бич, чесна і м’яка людина, – особливо у стосунках з керівництвом Добровольчої армії, яке дивилося на кубанців хижим оком, як на матеріал для відбудови Російської імперії.
Денікінське керівництво добре розуміло, що Добровольча армія може відбутись лише за рахунок кубанців. І ті виправдали сподівання білогвардійських генералів, бо “давали себе легко дурити, як чесні “служаки”... Найгірше було те, що кубанці по собі судили, тому вірили Денікіну й взагалі росіянам. “Самі вони так виховувалися, що в поважних речах ніколи не обманювали, а особливо старші віком, що вважали неправду страшним гріхом. Представники ж Добрармії частіше послуговувалися неправдою… Сумно за кубанців, що давалися так себе дурити й зневажати” 134. “Оте нещасне “служацтво” перед генералами запаморочило кубанців цілком, і був втрачений останній шанс розірвати протиприродний симбіоз Кубані з Добрармією” 135.
Бич не прислужився кубанцям, бо переступив через першу заповідь державного діяча: “Ворогові не можна довіряти”. Порушив він і другу заповідь: “З ворогом не можна бути чесним”. Та головне, що Бич, внаслідок свого малоросійства, точніше “малокубанства”, не зміг визначити, хто ворог для Кубані, а хто друг, хто матір, а хто мачуха.
Саме оця національна недорозвиненість, незрілість, я б сказав, навіть дитинність і змусила його заперечити під час Надзвичайної крайової ради послу Української Держави Петрові Боржинському та “артільному батьку” М. Левицькому, які назвали Україну матір’ю Кубані. Бич, хоч і відповів їм українською, але “холоднувато-формально”. Україну він визначив не як матір, а як сестру Кубані, “а матір’ю для промовця була Росія…” 136. За це Степан Манжула за кулісами “матюком вилаяв Бича” і так голосно, що передні ряди членів Ради почули 137. Шкода, що тільки перші.

 

Традиційний символ трагедії

15 липня 1918 р. під ст. Коренівською відбувся бій, в якому кубанські пластуни під командою червоного командира Сорокіна пішли на багнети проти кубанських пластунів під командою білогвардійського офіцера Казановича. Січа була люта і вперта. Втрати з обох боків (фактично з одного, українського) були жахливими 138.
Неймовірна трагедія – українські кшатрії вирубують до ноги один одного, борючись за російські інтереси під командою своїх ворогів, які конкурували між собою за владу.
Чи було коли в історії таке диво, щоб “білі українці” керували росіянами, які йшли в бій проти росіян, якими керували “червоні українці”? І метою одних росіян, що йшли до бою, була побудова Української самодержавної держави, а метою інших бойовиків-росіян була побудова Української демократичної держави? Це навіть не спадає нам думку – настільки вона фантасмагорична. Чому ж у нашій історії ми перманентно б’ємося під проводом чужинців за їхні інтереси?
Може, тому, що досі не зрозуміли, хто наш ворог? Не зрозуміли, що ворогом є той, хто плюндрує наш край, нищить наших батьків і братів, хто бажає використати нас як будівельний матеріал для власних проектів.
Відповідь на запитання, чому ми, українці, програли, до болю проста: програли, бо боролись один проти одного у складі різних армій, часто за чужі інтереси. І це вже як диво не сприймалося, адже самогубство в нашій історії – не прикра випадковість, а радше, традиція…
Перемогу зможемо здобути лише тоді, коли будемо по один, український (!), бік барикад.
Та чи можливо це?
Відповідь дадуть наступні покоління українського народу.

В ХХ столітті ми втратили Кубань, Лемківщину, Холмщину, Стародубщину, Берестейщину... Зазнали поразок у Національно-визвольних змаганнях, пережили кілька страшних голодоморів та апокаліптичні репресії, стали ареною для двох світових воєн…
“Та козак усе має бути веселим”. Тому й кажу, посміхаючись: в українській трагедії достатньо підстав для агресивного оптимізму.
І справді: попри ці страшні удари, наприкінці ХХ століття постала Українська держава, до якої повернулись, здавалось, назавжди втрачені землі – Закарпаття, Галичина, Волинь, Північна Буковина, Крим.
Дивімось же у майбутнє поглядом майбутніх переможців.
Повірте, все залежить від погляду.
Яким ти простромлюєш історичного ворога.
І настрою, з яким виходиш на історичний турнір націй.
Наприкінці якого обов’язково прозвучить український Гімн.

Роман КОВАЛЬ, письменник


Джерела

1, 3, 4, 11. Реклю Е. Земля и люди. Всеобщая география. – СПб., 1898. – Кн. 4. – Т. 6. – С. 84 – 85.
2. Там само. – С. 83.
5, 8, 10. Там само. – С. 96.
6, 7, 18. Білий Д. Малиновий клин. – К., 1994. – С. 38 – 39.
9, 13, 15. Реклю Е. Вказана праця. – С. 88 – 90.
12,14. Там само. – С. 87.
16, 17. Энциклопедический словарь по истории Кубани. С древнейших времен до октября 1917 года. – Краснодар, 1997. – С. 549 – 550.
19. Іванис В. Стежками життя. – Новий Ульм, 1959. – Кн. II. – С. 64.
20, 130. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 68.
21. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 65.
22. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 66.
23. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 69.
24, 41. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 70 – 71.
25. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 15.
26 30. Іванис В. Стежками життя. – Торонто, 1958. – Кн. I. – С. 173.
27. Архив Русской революции. – Берлин, 1923. – Т. IX. – Приложение И 2.
28, 33, 35, 38. Деникин А. Очерки русской смуты. – М., 1991. – С. 98, 100 – 101.
29, 34. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 33 – 34.
31, 47. Іванис В. Вказана праця. – Кн. I. – С. 183.
32. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 29.
36. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 36.
37. Іванис В. Вказана праця. – Кн. I. – С. 37.
39. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 39.
40. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 49.
42. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 75.
43. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 73.
44. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 78.
45. Іванис В. Вказана праця. – Кн. I. – С. 185.
46. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 79.
48. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 77.
49. Скоропадський П. Спогади. – Київ – Філадельфія, 1995. – С. 63.
50. Скоропадський П. Вказана праця. – С. 64.
51. Скоропадський П. Вказанапраця. – С. 72.
52. Скоропадський П. Вказана праця. – С. 79.
53. Іванис В. Вказана праця. – Кн. I. – С. 24.
54, 55, 56. Іванис В. Вказана праця. – Кн. I. – С. 25.
57. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 60.
58, 77. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 164 – 165.
59. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 190 – 191.
60. Врангель П. Записки, ч. I. Белое дело. – Берлин, 1928. – Т. V. – С. 74 – 75.
61, 62. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 199.
63. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 180.
64. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 223.
65, 119. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II – С. 216.
66, 67. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 200.
68, 69, 70, 71. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 201.
72, 73. Скоропадський П. Вказана праця. – С. 238.
74, 81. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 114.
75. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 111.
76. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 347.
78, 96. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 109.
79, 126. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 100.
80. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 116.
82. Краснов П. Всевеликое Войско Донское. – Архив Русской Революции. – Т. 5. – Берлин, 1922. – С. 192.
83, 84, 86. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 122– 123.
85. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 121.
87. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 128.
88, 90. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 108.
89. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 101.
91, 93, 135. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 126.
92. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 296.
94. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 130.
95. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 140.
97. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 234.
98, 131. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 203.
99. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 253.
100. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 351.
101. Іванис В. Стежками життя. – Новий Ульм, 1959. – Кн. III. – С. 218.
102. Деникин А. Вказана праця. – С. 89.
103. Деникин А. Очерки русской смуты. – Вып. 2. – Берлин, 1922. – Т. 3. – С. 204.
104, 105, 106, 107. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 117.
108. Іванис В. Вказана праця.. – Кн. II. – С. 118.
109, 134. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 119, 125.
110. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 245.
111. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 265.
112. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 334.
114. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 256.
115. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 167.
116. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 350.
117. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 155.
118. Деникин А. Очерки русской смуты. – Вып. 2. – Берлин, 1922. – Т. 3. – С. 199.
120. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 290.
121. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 348.
122. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 349.
123. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 202.
124, 136, 137. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С.242.
125. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 102.
127, 128. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 112.
129. Сулятицький П. Нариси революції на Кубані. – Прага, 1925. – С. 67.
132. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 251.
133. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 257.
138. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 151.