ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовуються актуальність обраної теми, хронологічні межі, визначаються об’єкт та предмет дослідження. Окреслюється мета і завдання роботи, наукова новизна, теоретичне та практичне значення дослідження.
У розділі “Історіографія, джерела та методи дослідження” аналізується стан наукового дослідження проблеми, здійснюється огляд джерельної бази та викладаються методи, використані в дисертації. Розділ складається з двох підрозділів.
У першому підрозділі характеризується історіографія проблеми, дослідження якої було органічною частиною української закордонної історіографії, що пройшла етапи: 1) співпраці з істориками Радянської України (1921-поч.1930-х рр.); 2) домінування тоталітарних тенденцій (1930-1950-ті рр.); 3) ревізії тоталітарної спадщини та деідеологізації (1954-поч.1990-х рр.).
У 1-й період основними парадигмами закордонних дослідників були державницька (у консервативно-гетьманському та національно-демократичному варіантах), соціалістично-народницька та націоналістична. В їх контексті петлюрівське повстанство 1921-1923 рр. розглядалось по-різному. Поважне місце воно займало у концепції інтегрального націоналізму, де використовувалося для підтвердження положення про “перманентну національну революцію” та критичного аналізу досвіду визвольних змагань. Ці питання розглядалися в “Причинках до історії української революції” (Прага, 1928) Є.Коновальця та статтях Є.Маланюка, М.Андрусяка і П.Чулого в “Літературно-науковому віснику” Д.Донцова. Під впливом прорадянських настроїв представники соціалістично-народницького напрямку вважали, що петлюрівське повстанство було інструментом польської політики. Позитивне бачення повстанства у контексті державницького напрямку визначалося участю відповідних політичних груп в організації повстанського руху. Очевидно, саме тому Д.Дорошенко верхню межу визвольних змагань визначав 1923 р., але його твір залишився незакінченим. Концептуальне бачення повстанства представниками національно-демократичного напрямку вперше сформульоване в творах С.Петлюри.
Під час 2-го періоду суттєво змінилася історіографічна ситуація. Голодомор 1932-1933 рр. завдав удару по авторитету соціалістично-народницької школи. Зріс вплив ідеології інтегрального націоналізму, в якій посились тоталітарні тенденції. Після війни з’явились перші праці з історії інтегрального націоналізму. Симптоматично, що в цей час навіть В.Винниченко підтримав націоналістичну концепцію перманентної боротьби. Значним досягненням державницької школи на початку 2-гу періоду стали праці О.Шульгина та В.Кучабського, де відображалися засади та умови діяльності повстанських установ УНР. На новий рівень підняв дослідження петлюрівського повстанства І.Мазепа, який вважав його останнім етапом Української революції, але обмежував 1921 р. Відповідний відділ він назвав “Кінець збройних змагань УНР”, що відображало загальну тенденцію ототожнення петлюрівського повстанства з останнім періодом збройної боротьби УНР. Тому дослідження повстанської дії УНР активно велося саме в контексті воєнно-історичної тематики .
Центри воєнно-історичної науки за кордоном виникли в районах перебування великої кількості українських старшин (містах Каліш, Варшава і Львів). Першими осередками стали “Воєнно-наукове видавництво” та “Українське воєнно-історичне товариство” (УВІТ), що видавало журнал “За Державність”. У його 3 числі О.Шпілінський та В.Яновський проаналізували події Листопадового Рейду. Створене старшинами УГА товариство “Червона Калина” опублікувало статті Ю.Отмарштайна, О.Добротворського, О.Доценка, М.Середи. На Буковині в журналі “Самостійна думка” з’явилися статті Р.Сушка та Г.Рогозного, частина яких потім вийшла окремими книжками. На публікації Сушка М.Чеботарів відповів брошурою .
Після ліквідації таборів інтернованих у Польщі, частина українських військових перебралася до Чехословаччини і Франції, де написані статті Г.Голинського, В.Дорошенка, В.Проходи та монографія О.Удовиченка “Україна в війні за державність”.
Не зважаючи на досить велику кількість матеріалу, опублікованого в міжвоєнний період, узагальнюючої праці так і не з’явилося. Тому проблема не знайшла належного відображення ні в загальних працях по історії Української Армії, ні в тогочасних енциклопедіях. Під час 2-ї світової війни закордонні дослідники втратили більшість першоджерел і їх брак загальмував подальше дослідження. Надалі розвиток йшов по шляху переосмислення концептуальних схем, публікації нових мемуарів, передруку рідкісних видань, аналізу та систематизації вже опублікованого матеріалу.
Характерною рисою 3-го періоду стала деідеологізація історії. Петлюрівське повстанство згадувалося у контексті історії Української революції в праці О.Терлецького, колективному дослідженні “Ідеї і люди визвольних змагань. 1917-1923”, монографії Н.Полонської-Василенко. Проте, відомості в них дуже скупі. Дослідженням українського повстанства активно займалися історики ОУН. Головний недолік їх праць - нехтування петлюрівським повстанством і особлива увага до УВО.
Частина авторів розглядала петлюрівське повстанство в контексті нових тем (В.Гришко, В.Наддніпрянець). Нову тематику - дослідження історії російського окупаційного режиму в Україні - започаткував Д.Соловей і успішно розвивали П.Курінний, Ф.Пігідо та М.Стахів. Окреме місце належало монографії М.Френкіна, який дав глибокий аналіз передумов повстанського руху .
Значний внесок в дослідження проблеми зробили українські ветерани. За океаном з’явились розвідка про Листопадовий Рейд, праця К.Гірняка та О.Чуйка, монографія Т.Пасічника, у Мюнхені - монографії Ю.Степового та Л.Шанковського . Емігрантська, переважно ветерансько-комбатантська преса, опублікувала багато статей про повстанців 1920-х років (Л.Полтава, А.Валійський, О.Вишнівський, І.Котович); повстанських отаманів (М.Капустянський, І.Козьма, Г.Маслівець, М.Чеботарів); Листопадовий Рейд (П.Закусило, О.Вишнівський, І.Цапко, М.Битинський та ін.).
Здобутки закордонної історіографії знайшли своє відображення в “Енциклопедії українознавства”. Проте недостатній рівень дослідження теми наочно демонструють узагальнюючі праці з історії України ХХ ст. І.Нагаєвського та Т.Гунчака.
Радянська історіографія освітлювала петлюрівське повстанство тенденційно. Періоди його досліджень в основних моментах співпадають з етапами розвитку радянської історичної науки: 1) 1921-1929 рр.; 2) 1930-ті - 1954 рр.; 3) 1954 - 80-ті рр. .
1920-ті роки були “золотою добою” українських істориків. В УРСР працювали школи М.Грушевського, Д.Багалія, М.Василенка. Історією України займалася переважно марксистська школа М.Яворського, яка перетворювала історію на знаряддя ідеологічної боротьби. Її розуміння повстанства майже не відрізнялося від позиції керівництва КП(б)У, яка сформувалась ще під час громадянської війни і не змінювалася до кінця 1980-х років. Головним завданням істориків була дискредитація повстанства. Щоб уникнути шляхетного аспекту терміну “повстанство”, вони користувалися ідеологічним тавром “бандитизм” і закономірно стали спадкоємцями тієї історіографічної традиції, представники якої прояви української визвольної боротьби: козаччину, Хмельниччину та гайдамаччину, називали бандитизмом. Боротьба за національну і державну самостійність характеризувалася як “націоналістична” та “куркульська контрреволюція”.
Авторами перших радянських публікацій стали Х.Раковський, Р.Ейдеман, М.Какурін та інші. Своєрідною “знаковою” працею повинна була стати книжка Ю.Тютюнника “З поляками проти Вкраїни” (Харків, 1924), яка, на нашу думку, є відвертим фальсифікатом. Проте, вважаємо, що публікації того періоду не відображають його інтелектуальної атмосфери, в якій домінували учасники національно-визвольних змагань. Крім національно зорієнтованих боротьбистів та українських комуністів, специфічну групу складали колишні повстанські отамани, як офіційно амністовані, так і ті, що таємно легалізувалися. Їх спогади і настрої впливали на творчість багатьох митців: О.Довженка, Ю.Яновського П.Тичини, представників т. зв. “розстріляного відродження”.
Хворобливо реагуючи на ці тенденції, історики-марксисти в середині 1920-х рр. почали ідеологічний наступ на петлюрівщину. З’явилися праці М.Кольцова, Б.Козельського, М.Філіппова, Р.Ейдемана та М.Какуріна , де факти свідомо перекручувались.