“Великий перелом” в історичних дослідженнях відбувся в 1929 р. Цілий комплекс причин: репресії, руйнування історичних установ, домінування історичних схем “Короткого курсу історії ВКП(б)” тощо, привів до замовчування тематики протягом 1930-1940-х років. Лише на початку 1940-х років з’явилися статті І.Премислера та А.Слюсарського.
3-й період “відкрила” праця А.Лихолата. Відбулися певні зрушення в концептуальних питаннях: зменшувалось значення і масштаб повстанства, закріплювався стереотип про його ліквідацію в кінці 1921 р. Лише окремі вчені, зокрема, І.Тріфонов, ставили питання про включення повстанства 1921-1923 рр. в хронологічні межі громадянської війни. Новим етапом у дослідженні теми стала праця О.Кучера. Про боротьбу проти націоналістичної контрреволюції писали Д.Голінков, Г.Баріхновський, П.Білий, П.Дишлевий, Г.Капустян, Ф.Турченко.
В післявоєнний період з’явилося чимало праць, тематика яких пов’язана з повстанством. Перш за все, це історія установ, які вели боротьбу з бандитизмом. Історію ВУНК досліджували В.Голіченко, П.Бачинський, Л.Маймескулов, А.Рогожин, В.Сташис. Окремі відомості зустрічаються в працях з історії Червоного козацтва. Участь міліції вивчав В.Алтуєв, історію ЧОН - П.Хижняк та В.Кротов. Повстанство Одещини згадується в монографіях З.Іванової та А.Лазарєва, повстанство в контексті польсько-радянських відносин характеризується в працях П.Удовиченка та П.Ольшанського.
З моменту здобуття Україною незалежності почався принципово новий етап. Відтепер антибільшовицький селянський рух характеризується як визвольна боротьба українського народу. Активно досліджується махновське повстанство . Довгий час опрацьовує тему селянського повстанства О.Ганжа. Різні періоди, регіони і аспекти повстанського руху вивчають П.Захарченко, Н.Земзюліна, О.Нестеров, Ю.Котляр, В.Ревегук, В.Семененко . Більшість дослідників прийшла до висновку про особливу роль повстанства в генезі Української революції. Вивченням визвольних змагань 1920-х років займається історичний клуб “Холодний Яр”. Його президент Р.Коваль опублікував чимало статей і дві монографії.
Характерна риса - розгляд повстанства як аспекту діяльності лідерів визвольного руху, особливо С. Петлюри. В цьому напрямку працюють І.Срібняк та С.Литвин. Ю.Тютюннику присвячено багато статей, брошура Г.Бурнашова, отаману Мордалевичу - монографія В.Попика та Г.Кримчука. Відповідні моменти проблеми вивчають дослідники історії української розвідки і контррозвідки, особливо В.Сідак .
Як і раніше, тема уенерівського повстанства розглядається в контексті таких суміжних тем як історія зовнішньої політики (Г.Цветков, І.Шевченко, О.Балюн, М.Держалюк, Т.Шинкаренко), Ризького договору (І.Завада, Т.Галицька-Дідух), польсько-українських та румунсько-українських відносин (Т.Єременко), військового співробітництва (Б.Гудь, В.Голубко), інтернованих (Р.Росляк, М.Павленко) та української еміграції (В.Трощинський).
Не згас інтерес до уенерівського повстанства і за кордоном. В.Верига синтезував матеріали про Листопадовий Рейд, але його праця має переважно компілятивний характер. Стимулює до роздумів над концепцією повстанства праця італійського вченого А.Граціозі. Особлива категорія іноземних публікацій - праці російських істориків про “український сепаратизм”.
Але, не зважаючи на певні зрушення, тема петлюрівського повстанства 1921-1923 рр. досліджена недостатньо, що в певній мірі відображають підручники, енциклопедії та словники, де вона розкривається надто схематично.
У другому підрозділі характеризуються методи дослідження та джерельна база, у складі якої виокремлено комплекси джерел: 1) документи установ ДЦ УНР; 2) документи радянських установ; 3) спогади очевидців, повстанців та тих, хто вів боротьбу з повстанцями; 4) газетні публікації.
Ядром джерельної бази стали архівні матеріали, які можна розділити на: 1) документи Уряду УНР захоплені Радянською Армією; 2) документи повстанських організацій, захоплені більшовиками; 3) матеріали радянських установ, які вели боротьбу з повстанцями. Архівні фонди УНР, захоплені під час 2-ї Світової війни, зараз зберігаються в ЦДАВО України. Дослідників повстанства зацікавлять документи Військового Міністерства (ф.1078), Міністерства Закордонних Справ (ф.3696), Канцелярії Директорії (ф.1429). Особливу групу складають документи, захоплені у повстанців (ф.4, оп.1, спр.568-569), свідчення полонених петлюрівців (спр.947), архів ППШтабу (ф.2297), накази отамана Хмари (ф.3204, оп.1, спр.79). Містить багато відомостей протокол допиту А.Гулий-Гуленка (ЦДАГО України, ф.1, оп.20, спр.1040).
Радянські документи краще класифікувати за окремими органами боротьби з бандитизмом. Серед них центральне місце займала Постійна нарада по боротьбі з бандитизмом при РНК УСРР (Постійна нарада), що об'єднувала діяльність відповідних установ. Серед її документів найбільш цінну інформацію містять бюлетені секретно-інформаційного бюро, що зберігаються в ЦДАГО України (ф.1, оп.20, спр.615-616) та в ЦДАВО України (ф.1, оп.2(д), спр.6, 10; ф.2, оп.2, спр.295; ф.3204, оп.2, спр.11). У відділі накопичувались матеріали інших установ: штабу військ України та Криму (ф. 2, оп. 2, спр. 281); ВУНК (там же, спр.285).
Відомості бюлетенів доповнюються протоколами та матеріалами Постійної наради (ЦДАГО України, ф.1 оп.20, спр.614, 1251; ЦДАВО України, ф.1, оп.2, спр.40, ф. 3204, оп.1, спр.8а, 9, 18, 81-82, оп.2, спр.4б, 8-9) та губернських нарад (ЦДАВОВ України, ф.3204, оп.1, спр.21-54, оп.2, спр.4). Великий масив - документи ВУНК та ДПУ (там само, ф.3361; ф.3204, оп.1, спр.11-12, 17; ЦДАГО України, ф.1, оп.20, спр.641-642, 644, 1304-1305, ф.5, оп.1, спр.372). Цікавий матеріал про повстанців зустрічається в документах осередків КП(б)У (ЦДАГОУ ф.1 оп.20, спр.443, 452, 494, 527, 540, 993, 998) та в доповідях про українську еміграцію (там само, спр.1035, 1662, 1735).