Для створення даного дослідження широко залучалися опубліковані джерела, зокрема, звіти ВУНК та ДПУ. Слід зауважити, що до 1996 р. не з’явилося жодної збірки документів, присвяченої петлюрівському повстанству. Окремі документи можна зустріти у збірниках, тема яких перегукується з повстанством. Процес інтенсивного дослідження та публікації джерел почався після проголошення незалежності України.
Цінним джерелом є спогади, велика кількість яких опублікована в українських емігрантських журналах. Окремими книжками вийшли мемуари Ю.Горліс-Горського, А.Крезуба, Я.Гальчевського. Д.Герчанівського, М.Старовійта, Лютого-Лютенка, Ю.Степового, М. Дорошенка. Чималу спадщину залишив Ю.Тютюнник. Проте перед дослідниками стоїть проблема з’ясування автентичності тих його творів, які з’явилися після 1923 р.
Преса 1920-х років є найконтраверсійнішим джерелом. Багатий фактичний матеріал, який зустрічається на її сторінках, потребує ретельної перевірки. Тому в нашому дослідженні преса використовувалась як допоміжне джерело.
Теоретико-методологічною базою дослідження стали загальнонаукові принципи історизму та об’єктивності. Одночасно використовувався принцип поліперспективності, запропонований до використання В.Потульницьким, цей принцип дозволяє дослідити різні точки зору (перспективи) бачення історичної реальності .
Для реалізації завдань дисертації автор застосовував загальнонаукові методи: індукцію, дедукцію, динамічний, статичний, описування. Серед спеціально-історичних методів широко застосовувалися проблемно-хронологічний, генетичний, періодизації, історико-порівняльний та історико-типологічний. У дослідженні використовувалася методологія біографістики , що дозволила розглядати історичні явища крізь призму життя її учасників. При опрацюванні джерел використовувалися прийоми історичної евристики та герменевтики. Методологічні засади мікроісторії використовувалися при вивченні локальних особливостей повстанства. Для з’ясування характеру повстанського руху 1921-1923 рр. використовувалися методологічні ідеї народницької та державницької шкіл в українській історичній науці. Процеси націєтворення розглядалися в контексті теорій національної модернізації.
У другому розділі “Створення та діяльність центральних повстанських установ УНР” аналізуються передумови, рушійні сили, характер повстанського руху 1921-1923 рр. та повстанська діяльність ДЦ УНР. Розділ складається з трьох підрозділів.
У першому підрозділі підсумовуються висновки попередніх авторів про передумови, рушійні сили та характер петлюрівського повстанства. Серед основних передумов названі розчарування селян в соціально-економічній політиці більшовиків, розуміння їх дій як окупації та пограбування України. Окремо наголошується на таких специфічних передумовах як усвідомлення селянами експлуататорської сутності “комуни”; злочинний характер більшовицької влади, що проявлявся у персональному складі та діях радянських органів; заздрість до добробуту українського селянства - “куркулів”, що була своєрідною формою великоросійського шовінізму.
Під впливом вказаних причин селяни України почали боротьбу проти більшовиків, за повернення Уряду УНР. Водночас, керманичі УНР почали розуміти, що перемогти більшовиків можна лише поєднавши дії армії та повстанців. Тому у петлюрівському повстанстві 1921-1923 рр. злилося два чинники: стихійний селянський спротив більшовикам та організаційна діяльність повстанських установ ДЦ УНР.