Роман Коваль. Оборона народу: партизанський рух і світ

 

Повстансько-партизанські війни відомі з давніх-давен. Чи не першими відомими ватажками повстанців були брати Макабеї, які в II ст. до н. е. очолили боротьбу єврейського народу проти Римської імперії. В 73 р. до н. е. повстання проти Римської імперії розпочав Спартак, якому вдалося зібрати під своїми знаменами до 70 тисяч рабів. Проти римських легіонів успішно боролися король Галії Верцінґеторик та вождь германського племені херусків Арміній, який у IX столітті н. е. розбив римську армію полководця Вара. Особливо виснажливі війни проти партизанів мусив вести Рим в Іспанії.
В середні віки, особливо в XIV і XV століттях, повстанські рухи охопили Фландрію, Богемію, Албанію і Чорногорію. В XVI столітті вся Європа стежила за самовідданою боротьбою – і на суші, і на морі – нідерландських ґезів проти іспанських завойовників. І в американській війні за незалежність проти англійських колоніальних військ партизанські загони, зокрема місцевих індіанських племен, відіграли неабияку роль. Та чи не найяскравішим прикладом партизанської війни була боротьба іспанських повстанців проти французького імператора Наполеона у 1808 – 1813 роках. Хоч Наполеон переміг регулярну іспанську армію, та партизани, завдавши наполеонівським військам дошкульних ударів, змусили французів залишити Іспанію.
Саме іспанці й утвердили термін “ґерілья”, тобто партизанщина.
Уславився боротьбою проти Наполеона і провідник тирольських партизанів Андреас Ґофер. Поширився партизанський рух і під час походу Наполеона на Москву. Перманентна партизанська війна велася в Південній Америці – на цей раз проти іспанських і португальських колонізаторів. Нащадки інків у Перу, метиси у Венесуелі вели багаторічні війни проти іспанських завойовників. У Аргентині і Уругваї великого розголосу набув рух тупамарос.
На весь світ прогриміла війна грецьких повстанців проти турецької окупації. До лав грецьких партизанів став геніальний англійський поет Джордж Байрон, який і загинув у боротьбі за свободу Греції. Польські повстання проти царської Росії також значною мірою мали характер партизанського руху. Варто згадати й польського ватажка Тадеуша Костюшка, на заклик якого в 1793 – 1794 роках відгукнулися селянські маси. Бачимо спільну закономірність: партизанські рухи виникають тоді, коли рідну країну захоплюють іноземні війська.
Особливого розголосу набуло повстання в Італії під проводом Джузеппе Ґарібальді. Після 20 років боротьби, яку він розпочав із П’ємонту, Джузеппе став для багатьох європейців кумиром, символом свободи. Боротьба Ґарібальді стала початком руху, який у 1871 р. увінчався об’єднанням міст-держав у одну – італійську – державу, в одну – італійську – націю.
Під час франко-пруської війни 1870 – 1871 років французьких партизанів називали франтир’єрами, тобто вільними стрілками. Уславилися в боротьбі проти російських завойовників в ХIХ столітті й кавказькі повстанці. Найбільш відомим серед них став Шаміль. Упродовж тридцятилітньої боротьби проти російських окупаційних військ були роки, коли росіяни втрачали до 20 тисяч убитими.
У другій половині ХIХ століття у Мексиці партизанів очолив Порфиріо Діаз. Здобувши перемогу над імператором Максиміліаном, Діаз двічі ставав президентом Мексики.
Не можна не згадати провідника берберів Абд-ель-Крима, який на початку 1920-х років очолив боротьбу проти іспанських колонізаторів у Марокко. Берберських повстанців намагалась здолати стотисячна іспанська, а згодом і стотисячна французька армії.
В Бразилії уславився Луїс-Карло Престос, який у 1924 р. на чолі тисячі партизанів розпочав свій знаменитий похід на 16 тисяч миль. У Нікарагуа досі культовим є ім’я партизанського ватажка Сезара Сандіно, який наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років визволив значну частину своєї країни, а у 1979 р. його послідовники прийшли до влади в Нікарагуа, скинувши американського ставленика Анастазіо Сомозу.
Найвідомішим – у період між двома світовими війнами – теоретиком і практиком повстансько-партизанської війни став Мао Цзедун.
Під час Другої світової війни чи не найбільші здобутки мали югославські та грецькі партизани, польська Армія крайова та Українська повстанська армія. В Совєтському Союзі, а тепер у країнах т. зв. СНҐ вже понад півстоліття на устах прізвище Степана Бандери, хоч насправді Українську Повстанську Армію, яка вела боротьбу проти російсько-більшовицької окупації, очолював Роман Шухевич. Окремі боївки УПА вели боротьбу до середини 1950-х років. Ще у 1956 р. у совєтській пресі на Волині публікувалися заклики до українських партизанів здатися.
Слід згадати і єврейську партизанську організацію “Ірґун” на чолі з Менахемом Беґіном, яка в повоєнні роки боролася за створення держави Ізраїль. Гучне ім’я здобув собі і керівник сорокатисячної армії алжирських повстанців Мохамет бен Белла. У боротьбі проти французьких окупантів він здобув для своєї батьківщини свободу і став її президентом.
Команданте кубинських партизанів Фідель Кастро у 1958 році скинув президента Рубена Батисту і досі – вже понад 40 років – очолює Кубу. Слід сказати, що Фідель Кастро починав революцію, маючи під своєю командою лише 300 партизанів.
Після Другої світової війни широкі партизанські рухи розгорнулися в Індонезії (проти голландських окупантів), у Анголі і Мозамбіку (проти португальських загарбників), у Кенії, Нігерії, Еритреї, Родезії, Південній Африці та багатьох інших країнах. На весь світ уславилися в’єтнамські повстанці на чолі з Хо Ші Міном та генералом Джиапом, які вигнали зі своєї землі американських імперіалістів. А героїчні афганські моджахеди у 1980-х роках змусили забратися геть зі своєї землі совєтську окупаційну армію.
За свободу свого народу досі бореться підпільна Ірландська республіканська армія, засобами партизанської війни відстоюють національні права курди і баски, продовжує збройну боротьбу чеченський народ на чолі з Асланом Масхадовим. Вже багато десятиліть увесь світ стежить за Організацією визволення Палестини на чолі з Ясіром Арафатом, яка героїчно бореться за побудову національної держави на своїх етнічних землях. Наприкінці ХХ ст. галерею імен партизанських ватажків поповнили чеченці – Джохар Дудаєв, Салман Радуєв, Руслан Ґелаєв – та аварець Шаміль Басаєв.
Третє тисячоліття розпочалося з гучних терористичних акцій в Нью-Йорку та Вашингтоні, які стала відплатою невідомих партизанів за жертви імперіалістичних воєн, що безперервно ведуть Сполучені Штати Америки. Якщо імперська політика супердержав триватиме, то ширитимуться й партизанські рухи: “національне приниження, експлуатація, брутальна поведінка окупантів завжди знайдуть людей, які стануть у проводі революційних рухів, щоби поборювати заподіяні кривди”.

Хочу зазначити, що міжнародне право, принаймні, з кінця ХIХ століття вважало партизанщину одним із законних методів ведення війни. Ще у 1899 р. в Гаазі відбулася конференція для унормування воєнного права. Делегат конференції з Великої Британії наполягав, щоб у конвенціях, які мають бути укладені, не було пунктів, які б обмежували або скасовували право цивільного населення збройно виступати проти агресора. Делегат Швейцарії підтримав англійців, наголошуючи, що не слід карати населення, яке в обороні своєї країни піднімається на збройну боротьбу. Представник Бельгії заявив, що не можна обмежувати населення окупованої країни до ролі звичайного спостерігача, бо право оборони є правом абсолютним. Водночас оборона нації є обов’язком.
Лише імперська німецька нація, яка готувалася до переділу світу, рішуче оскаржувала в Гаазі право населення окупованої країни вести партизанську війну на тій підставі, що солдати окупаційної армії теж є людьми і хочуть перепочити між боями, тобто мають право в цей час не очікувати несподіваної атаки мешканців населеного пункту, до якого вони увійшли. Зараз на цих засадах стоїть Російська Федерація, яка заперечує право чеченського народу збройно захищати свою країну. Борців за визволення Ічкерії російські пропагандисти цинічно називають терористами і бандитами. Російські керівники якось забули про Гаазьку конвенцію 1899 року, в якій стверджується, що партизани залишаються під опікою міжнародного права, а їхні права урівнюються у правах із комбатантами регулярних збройних формацій. Тобто згідно з міжнародним правом повстанці є не бандитами, а воюючою стороною.

Макабеї, Спартак, Арміній, Андреас Ґофер, Тадеуш Костюшко, Джузеппе Ґарібальді, Емоляно Запата, Че Ґевара, Ясір Арафат… Чому ж поруч немає прізвищ керівників українського повстансько-партизанського руху початку ХХ століття – Андрія Гулого-Гуленка, Юрка Тютюнника, отамана Зеленого, Костя Степового-Блакитного, які командували десятками тисяч повсталих селян? Щоправда прогримів на весь світ Нестор Махно, та його знають не як борця за державну самостійність України, а як діяча міжнародного анархічного руху. Широко відомим став і Симон Петлюра, та не як борець за національне визволення свого народу, а як “організатор єврейських погромів”, хоч він їх і не організовував…
Так все ж таки, чому світ не знає видатних українців, які керували значно більшими партизанськими формаціями, ніж, наприклад, той же Фідель Кастро чи Шаміль Басаєв? Дивне запитання, адже сам український народ забув про них, а якщо і пам’ятає, то в інтерпретації совєтських пропагандистів – тобто як “бандитів” і “погромників”. Історичне безпам’ятство українського народу і є, на мою думку, причиною всесвітнього забуття.
Широкий повстанський рух в Україні в 1918 ¬ – 1920-х роках – попри свою масштабність – ще рік-два тому лишався незнаним. Та завдяки кількарічній роботі Історичного Клубу “Холодний Яр” завіса забуття, нарешті, розчахнулася, і у нашу свідомість повернулися войовничі, вибухові, відважні отамани Гайдамацького краю – лицарі українського народу. Очистивши їх від скверни комуністичної пропаганди, мусимо зберегти ці світлі образи і передати нашим нащадкам – щоб наші діти й онуки на їхніх прикладах плекали у своїх дітей любов до нашої Вітчизни, Вітчизни, яка завдяки цій любові залишиться сама собою, тобто Україною, а не “юґом Росії” чи якоюсь “Новоросією”.
І хай через сто, п’ятсот, тисячу років зберуться нащадки тих, хто боровся за свободу своїх народів – українці, чеченці, грузини, баски, ірландці, палестинці та інші – і вип’ють келих доброго вина за щасливу долю своїх батьківщин, тобто своїх національних колисок – України, Ічкерії, Сакартвело, Басконії та інших, у яких, мов найбільші святині, оберігатимуться національні традиції, національні мови, національні звичаї, національні релігії.
Я не маю сумніву, що отамани Гайдамацького краю стануть – для нескінченних поколінь української молоді – прикладом для наслідування. Бо керівництво країни – якщо хоче сильної держави – мусить пропагувати героїчні ідеали та вшановувати героїв, жертва яких лягла в основу нашої, а не чужої держави.