У підрозділі “Листопадовий Рейд” розповідається про події рейду, який повинен був стати сигналом до загального повстання, аналізуються причини його поразки. 23 жовтня 1921 р. створено Українську Повстанську Армію (УПА). Вона складалася з трьох груп: Бессарабської, Подільської і Волинської. Матеріальне забезпечення рейду було незадовільним. Стало традицією звинувачувати у цьому поляків, але є версія, згідно з якою, тягар вини несе хтось з оточення С. Петлюри, або, навіть, він особисто, бо успіх Тютюнника означав його політичну поразку. Доля груп складалася по-різному. Своєчасний виступ Бессарабської групи зірвано. Найбільш успішними були дії Подільської групи. Волинська група, зазнала нищівною поразки. Під час рейду у деяких районах активізувався повстанський рух, але більшість організацій не знала про виступ УПА.
У четвертому розділі “Повстанський рух в Правобережній частині УСРР у 1922-1923 роках” висвітлюється діяльність повстанських установ УНР Правобережжя у 1922-1923 рр. Розділ складається з двох підрозділів.
У першому підрозділі аналізується вплив стану української еміграції на діяльність центральних повстанських установ УНР, які планували новий виступ навесні 1922 р., проте реалізувати ці плани не змогли. На заваді стали розкол еміграції, деморалізація війська, погіршення відносин з урядами Польщі, Румунії та Франції. Значних ударів зазнав кадровий склад ППШтабу, який практично припинив свою діяльність. Окремі його структури намагалися використати поляки. В керівництві повстанством зросла роль М.Чеботаріва. Ю.Тютюнник, очевидно під впливом членів УВО, розірвав з С.Петлюрою і намагався створити дві повстанські організації, одну в Галичині, іншу - в УСРР. Переорієнтація на Галичину супроводжувалася занепадом діяльності на терені УСРР. Тому Ю.Тютюнник так легко повірив у відомості про Всеукраїнську Військову Раду, створену чекістами для його ліквідації. Весною 1923 р. відбулася активізація повстанської діяльності, але до поважної акції так і не дійшло. Після удару по повстанським організаціям в кінці березня 1923 р. та ліквідації таборів інтернованих повстанська діяльність ДЦ УНР припинилася.
У другому підрозділі висвітлюється останній етап уенерівського повстанства. Його характерними рисами були відсутність центрального керівництва з-за кордону та ліквідація останнього всеукраїнського центру - Козачої Ради, а натомість створення регіональних повстанських центрів.
У другій половині квітня почалося нове піднесення руху. Найбільшого розвою повстанство набуло на Поділлі, де Орел-Гальчевський створив Подільську повстанську групу, за що С.Петлюра призначив його командуючим повстанцями Правобережжя. В кінці серпня у Орла в активних загонах було 500-600 шабель, а пасивна організація мала до 5 тис. чоловік. Але, зважаючи на ліквідацію повстанства в інших районах, Орел змушений був розпустити групу і піти в Польщу.
Повстанським центром Волині у 1922 р. стала ПВА, яку очолили А.Петрик та Л.Костюшко. Чекісти ліквідували її у жовтні 1922 р. Продовжували активно діяти повстанці Київщини. До липня 1922 р. діяв Струк. В Холодному Яру продовжували оперувати загони Завгороднього, Хмари, Залізняка, Грізного та інших. У вересні більшість холодноярських отаманів арештована під час організованого чекістами “повстанського” з’їзду у Звенигородці.
Весна 1923 р. принесла новий спалах повстанського руху. Більшовики нанесли упереджуючий удар, ліквідувавши Окружний Повстанський Загінний Комітет Київської губернії, Гайсинську, Брацлавську, Катеринославську підпільні організації. Значний зріст відбувся на початку літа, особливо у Київській і Волинській губерніях. На кінець 1923 р. повстанський рух почав згасати, а подальша боротьба набирала нових форм.