Ігор Мельник. ДОСЛІДЖЕННЯ "ЗАКРИТОЇ ТЕМИ". СПЕЦСЛУЖБИ

 

Минулої суботи у Львівському інституті внутрішніх справ відбулася презентація книги Володимира Сідака  “Національні спецслужби в період Української революції 1917-1921 рр. (невідомі сторінки історії)”, яка вийшла нещодавно в київському видавничому домі “Альтернативи”.
Автор книги – ректор Академії Служби безпеки України, доктор історичних наук, генерал-лейтенант Володимир Сідак – уже кілька років досліджує історію українських спецслужб, використовуючи архівні матеріали та нечисленні праці з цієї тематики, яку за радянських часів узагалі не розробляли. Бо про які спецслужби чи будь-які інші організаційні структури в “контрреволюційних петлюрівських бандах” могла йти мова?.. Мета автора – “з’ясувати організаційний устрій, функції, форми, методи і напрямки діяльності спеціальних служб України періоду Центральної Ради, Української Держави Гетьмана П.Скоропадського, Директорії УНР, Західно-Української Народної Республіки, Державного Центру УНР в екзилі як специфічних державних інституцій”.
Дослідник подає синтетичний нарис діяльності розвідувальних, контррозвідувальних та інших спецслужб протягом чотирьох років Визвольних змагань, різноманітні аспекти їхньої роботи в Україні та за її межами. Зокрема таких, як Дослідчий (розвідочний) відділ Генерального штабу Збройних сил, Освідомчі відділи Департаменту Державної варти, військові аташати при посольствах, відділи внутрішньої та закордонної інформації Політичного Департаменту МВС УНР, Розвідувального відділу Начальної Команди УГА, Державної жандармерії та Залізничної жандармерії ЗУНР, Секцій офензиви (розвідки) та дефензиви (Контррозвідки) розвідувального відділу Партизансько-повстанського штабу ДЦ УНР в екзилі та багатьох інших інституцій. Сам перелік цих установ мало відомий досі не лише пересічним читачам, але і багатьом фахівцям із історії.
Виступаючи під час презентації книги, директор Львівського відділення Інституту археографії НАНУ Ярослав Дашкевич, зокрема, зазначив, що “книжка є бестселером”, бо ця тема хвилює не лише українських патріотів, а також і “антипатріотів”. Вона започатковує новий напрям досліджень історії українського війська і є першим етапом у створенні багатотомної історії українських спецслужб, починаючи від княжих часів. “Це чесна і смілива книжка, яку навіть генералу СБУ було в наш час нелегко написати”, – сказав професор Дашкевич.
Багатолітній в’язень совєцьких репресивних органів, як він сам себе назвав – “вихованець КҐБ”, Юрій Шухевич зазначив, що автор віддав належне спецслужбам гетьмана Павла Скоропадського, який зробив багато для зміцнення Української держави. Однак діяльність гетьмана ще нині викликає неоднозначні оцінки.
Львівський політолог Кость Бондаренко зазначив, що “маємо справу зі збором великої кількості фактів, які тривалий час ігнорували історики”. Професор Іван Головацький звернув увагу на те, що вихід книги – це лише перший етап досліджень у цій галузі. Тому в майбутньому варто залучити для досліджень більше джерел, зокрема спомини Євгена Коновальця. Відомий громадський діяч Іван Гречко, даючи високу оцінку книзі, зазначив, зокрема, що “книга є першою в ряду, і тому є в ній і недоліки”. На його думку, варто додати біограми про згаданих у монографії осіб, бо багато імен нам не відомі.
Професор Володимир Сідак, висловлюючи вдячність за високу оцінку книги, пообіцяв врахувати в майбутній роботі висловлені під час виступів зауваження. Автор сказав, що ця праця є “підгрунтям для подальшої роботи”. Зараз він готує двотомне видання на цю ж тему, а також книгу з персоналіями людей, котрі брали участь у діяльності українських спецслужб тих часів.
У зв’язку з цим хотілося би поділитись і деякими власними думками з приводу цієї книги. У ній, зокрема, досить широко висвітлено деякі етапи діяльності розвідки та контррозвідки, які знайшли своє відображення в попередніх працях Володимира Сідака: “Спецслужби України часів Національної революції 1917-1920 рр.”, “Повстансько-партизанський штаб державного центру УНР в еміграції”, “Контррозвідка останнього Гетьмана”. Кілька разів повертається автор у книзі до висвітлення теми діяльності українських спецслужб на Кубані, які мали стратегічну мету – “приєднання Кубані до України як окремої адміністративної одиниці”. Завдяки діяльності секретаря українського посольства при Кубанському краєвому уряді К.Поливана та консула Ф.Боржинського у другій половині 1918 року склалися реальні перспективи зближення України з Кубанню та Чорноморщиною, аж до подальшого можливого входження цих країв до складу України на правах федерації. І цілком можна погодитися з висновками автора, що “до них не завжди прислуховувались, а після падіння Гетьманату й поготів. Справа була загублена”.
Справді, у багатьох ключових епізодах Визвольних змагань керівництво української держави не враховувало належним чином відомості, що їх подавали розвідка чи контррозвідка, не змогло зробити на правильних висновків для прийняття рішень. Згадаймо лише такі прикрі події, як заколоти отаманів Григор’єва чи Оскілка, здачу Києва денікінцям 31 серпня 1919 року та багато інших. Про деякі з них автор згадує, однак мало приділяє уваги більшості фатальних кроків державного та військового керівництва, а їх об’єктивна оцінка може бути добрим уроком для сучасних політиків і військовиків. Тим паче, що автор “має надію, що положення і висновки праці можуть бути творчо використані при подальшому вдосконаленні структури, форм і методів сучасних органів безпеки України...”.
Дозволю собі вказати на деякі суто “технічні” похибки книги. Зокрема, стосовно хронології подій 1917 та січня 1918 року автору варто було би поряд із датами за старим стилем подавати (принаймні в дужках) їх відповідники за новим календарем, як це робив, наприклад, Михайло Грушевський в “Історії України Руси”, датуючи події козацьких часів. Бо якось незвично читати, що “7 листопада Центральна Рада ухвалила Третій універсал...” (стор. 55) і дізнатися з преси, що тепер Верховна Рада не хоче вважати 7-8 листопада державними святами. Автор пише, що в Катеринославі “міський підпільний комітет КП(б)У до червня 1918 р. керував уже 18 нелегальними групами” (стор. 77). Тоді як КП(б)У була створена лише 5-12 липня 1918 року – на першому з’їзді в Москві. Однак такі похибки, яких можна було би називати ще багато, не можуть зіпсувати позитивного враження від книги.
Повністю погоджуюся з автором, що “недостатньо активно використовувались канали розвідки для доведення до закордонної громадськості об’єктивної інформації про Україну, її прагнення і політику”. Варто зазначити, що Україна була тереном діяльності іноземних спецслужб: більшовицької та білої Росії, Серединних держав, країн Антанти, Польщі, Румунії. Отож, розвідувальні служби Великобританії, Франції, США теж несуть відповідальність за те, що передавали своїм урядам недостовірну та деформовану інформацію про Україну. Тому держави Заходу не зуміли використати Україну як єдину реальну протидію більшовикам і замість допомоги молодій державі чинили кроки для її послаблення та підтримки її супротивників, роздаючи їм українські землі.