СВОЄЇ ЧЕСТІ НЕ ВІДДАВ НІКОМУ

                                                           «Ви той великий Генерал, Якого бурі не розбили...»
                                                                        Із звернення І. Коваля до В. Петріва. 1946


Велику трагедію відчуло в листопаді 1920 року українське вояцтво, якому довелося залишати рідну землю й опинитися в таборах інтернованих на території Польщі. Гіркоти до поразки національно-визвольних змагань додавало й те, що вимагали здати зброю. Коли черга зробити це підійшла до генерал-хорунжого армії УНР Всеволода Петріва, він не віддав своєї шаблі полякам - демонстративно переламав її власними руками...
До такої акції на захист своєї честі й гідності України вдався військовик не українського роду, а той лицар чужинецького походження, котрий, як писав наш відомий громадсько-політичний діяч Панас Феденко, «оцінив українську визвольну ідею, прилинув до неї щирим серцем і став вірним сином України, вірнішим, ніж багато «расових малоросів», що молилися до матушкі Росії»(Неділя. - 1948. - 18 липня).
Народився Всеволод Петрів 2 (14) січня 1883 року в Києві. Його батько Микола Вернер-Петров, уродженець Петербурга, був капітаном окремого саперного батальйону російської армії (пізніше - генерал-майор інженерних військ), дід якого як вояк Карла XII брав участь у Північній війні, потрапив до полону російського царя Петра І, від чого й отримав прізвище Петров. Мати Олександра була норвезького походження з дому Штрольман, народжена в селі Бурти на Чернігівщині.
У 17 років Всеволод Петрів закінчує з відзнакою Київський кадетський корпус /1900 р./, а через 2 роки - Вищу Павловську військову школу в Петербурзі з призначенням у лейб-гвардію Литовського полку. Пізніше здобуває освіту в Миколаївській Військовій академії Генерального Штабу по першому розряду 1-ої категорії, що прирівнювалося до закінчення університету чи політехніки. З таким рівнем військової підготовки Петрів стає ад'ютантом командира однієї з дивізії і зараховується до корпусу старшин генерального штабу.
Крім цього, молодий офіцер закінчив фахові фізкультурні курси -окружні у Варшаві та центральні в Петербурзі, скорочений курс кавалерійської школи в Антонінах та спеціальні скорострільні в Києві.
Саме під час навчання в академії Всеволод Петрів, знайомлячись з історією військового мистецтва, почав самостійно усвідомлювати окремішність розвитку української тактики та стратегії, самобутність козацьких бойових прийомів. Це змусило його замислитися над «українським питанням». А пізніше, коли він вже служив у війську після академії, трапилася ще одна подія, яка чітко поставила «українське питання» перед молодим і успішним офіцером царської армії: молодий офіцер помітив, що вишкіл деяких бранців, особливо тих, які походили з Кавказу, був дуже повільний, бо вони не розуміли добре російської мови.
Всеволод Петрів поділив сотню на менші групи, в яких вишкіл провадився рідною мовою одним із земляків. Більш грамотний читав групі російський статут і тут же перекладав і пояснював його рідною мовою. Завдяки такому нововведенню наука пішла швидше і жвавіше, а результат був неймовірний: сотня Петріва на змаганнях випередила всі інші і взяла перше місце з усіх категорій. Такого ніколи не траплялося в історії полку, а може, цілої дивізії і навіть корпусу.
...Після параду начальство підійшло до призової сотні. Командир полку, щоб почванитися, викликав косоокого вояка з лави і сказав: «А ну-ка, разбирай винтовку!». «Так точно, ваше благородіє», відповів вояк та швидко і вміло почав розбирати свою рушницю. Як належить за приписами, голосно пояснив, що робить, словами, але мовою, якої ніхто з начальства не розумів. Обличчя командира полку споважніло, він викликав після цього іншого вояка з групи кулеметників, які мали чисто слов'янські обличчя. «Ось треба рушницю взяти знизу, відкрити замок і...», - пояснював своєю місцевою мовою «солдат с Юга Росии».
Начальство пішло далі вздовж рівних лав вояків, але з сотні Петріва вже більше нікого не викликали.
Увечері, після наганяю від командира полку і суворої заборони ділити солдат на мовні групи, молодий успішний старшина повернувся додому. Він розповів товаришам: «Ось все, мовляв, було так добре, вишкіл такий надзвичайно успішний, а командир полку не хоче і слухати про вигоди поділу на мовні групи». Ось тоді один з товаришів Петріва і сказав йому: «Ти - мазепинець»...
Війна, зокрема перші дні вступу в Галичину, ще раз зіткнула Всеволода Петріва з «українською проблемою». На третій день походу із сірої колони піхотинців пролунав голос у напрямку до старшини на коні: «Ваше благородіє!» «А што такое?» «Ваше благородіє, а деж-то той австріяк будет?» Дивується старшина: «Як-то, де ж австріяк буде? Ми вже три дні Австрією ідемо». «Та так, - чується голос з рядів, - ми то ідемо три дні, а кругом тут все наші люди...»
Зрештою, окупація Галичини російською армією ще більше пробуджує у Всеволода Петріва українські симпатії, змушує його глибоко задуматися над долею народу, серед якого він виростав. Тож цілком закономірно, що з вибухом Лютневої революції в 1917 році Всеволод Петрів вирішує віддати себе служінню українству.
Саме 1917 рік він вважав роком свого другого народження. Зокрема, перед своєю смертю, з почуттям властивого йому гумору, зауважить: «Я ще молодий, мені усього 31 рік, бо я уродився в році 1917, коли повставала Українська держава». Всеволод Петрів підкреслював беззастережно і своє українство, і любов до України, не раз згадуючи слова латинського єпископа другої половини XVI століття Иосифа Верещинського: «Хто закоштує України, той вже в ній остатись мусить, бо вона тягне людину кожного народу - як магнет залізо... Бо Україна розташувалася під веселим небом, у добрім повітрі, в землі такій родючій, що кличе вона і приваблює всіх до себе».
Всеволода Петріва справді полонила рідна Україна, ав 1917-1918 роках - захопила українська національна революційна стихія. Саме в українському середовищі, згадували його товариші, він знайшов і відчув те, чого не зустрічав у російському: шляхетний романтизм, опертий на традицію українського лицарства минулих віків, і безмежну любов до поневоленої України, яка в той час - під дзвінкий гомін волі організовувала своє самостійне державницьке життя.
Людина щиро-демократичних уподобань, до того ж вирозуміла й чутлива до невлаштованостей військового життя, полковник Петрів, без уваги на високий ранг і становище, зумів здобути довір'я і прихильність вояцької маси ще за царату, коли товариське обходження з солдатами старшинам суворо заборонялося. Очевидно, саме тому йому першому (не як начальнику штабу дивізії, а як своєму землякові з Київщини) повідомили солдати-телеграфісти під великим секретом про події в лютому 1917 року в Петрограді. Як він потім згадуватиме, завзятий бойовик полковник герцог Ліхтенбергський, котрий тривалий час перебував на фронті, із заздрістю казав Петріву: «Ваші солдати вам вірять, бо вони мають одну з вами думку, а.мої лише терплять, [мене] але за мною уже не йдуть»
З першим днем революції він свідомо й рішучо стає на її бік, а відтак розпочинається його активна діяльність військовика-українця. За його ініціативою в складі 3-го Сибірського корпусу відбувається творення окремих українських частин. Так, тоді було сформовано пробоєвий курінь імені Северина Наливайка. З приходом до влади більшовиків, щоб не дати себе роззброїти - окремі сотні й курені об'єднується в український полк.
Довелося Всеволоду Петріву тоді вести затяжну боротьбу з російськими командирами й вояцтвом, сваритися за кожний віз, кулемет, кухню, за кожну кулеметну стрічку, передбачати й знешкоджувати часті московські провокації. Новоутвореному полкові, на пропозицію полковника Петріва, присвоєно ім'я кошового отамана Запорозької Січі Костя Гордієнка, який 1709 року привів під Полтаву 8 тисяч козаків на допомогу Мазепі й Карлові XII. Таким чином, нащадок полоненого шведського старшини через 208 років відновив традиційні дружні взаємини двох народів. Полковника Петріва одноголосно обрано командиром Гордієнківського полку.
Одночасно з цим російські полки 7-ї Туркестанської дивізії обрали його своїм командиром. Від останньої посади він відмовився; відмовився й від попередньої посади - начальника штабу. Добровільно переходить на становище рядового вояка, оскільки вважає себе громадянином України, без згоди її законного уряду він не має права займати будь-яких становищ у російській армії.
А коли Гордієнківському полку загрожувало роззброєння, то Всеволод Петрів приймає пропозицію особового складу про обрання його командиром цієї вже української бойової одиниці й погоджується перевести її до Києва в розпорядження Центральної Ради.