У другій половині грудня 1917 - на початку січня 1918 року Гордієнківський полк пробивався в Україну. Немало його бійців загинуло в боях, потрапило до російського полону, на 350-кілометровому шляху через ліси й болота Полісся багато старших за віком вояків демобілізувалося, траплялися й дезертири. Полк з'явився в Олевську уже як кінна частина. Допомагає організовувати українську владу в околицях, бере під свій контроль величезні склади зброї й амуніції, переводить обеззброєння й здійснює демобілізацію російських запільних частин, а згодом прибуває в Київ якраз під час більшовицького повстання на «Арсеналі». Але невдала політика Центральної Ради, недовір'я до вищих старшин, брак одностайного воєнного проводу призвели до здобуття Києва червоногвардійцями Муравйова.
Узагалі маємо підстави твердити, що історія Гордієнківського полку - це й бойова біографія полковника Всеволода Петріва: рейд у запілля Бердичівської червоногвардійської групи, похід на Київ у союзі з німцями, опісля - на Лівобережжя. Саме Гордієнківський полк першим вступає до Києва, здобуває Лубни, Полтаву, Хорол. Це все -з метою не допустити німців до перебрання велетенських фронтових складів, що, за угодою в Бересті, мали стати власністю німецьких військ. Скрізь на шляху свого наступу полк користувався щирою прихильністю українського селянства та робітництва. Кожний новоздобутий район додавав полкові сотні добровольців з усіх верств українського населення. Він розрісся більш як удесятеро, легко міг переформуватися в кінну дивізію. Прилучувалися до полку й повстанські ватаги. В Полтаві, наприклад, приєднався полк червоного козацтва на чолі зі своїм командиром Бокитьком.
Під командуванням Всеволода Петріва здобуто 4 квітня 1918 року Карлівку, потім Лозову, звідки вислано Гордієнківський полк у напрямі на Слов'янськ, що за 40 верст на схід.
Коли ж у квітні 1918 року відправляється окрема бойова група під проводом полковника Болбочана на Крим, то до її складу увійшов і кінний полк імені Костя Гордієнка під командуванням Всеволода Петріва. 16 квітня 1918 року кримська група зайняла станцію Олександрівськ над Дніпром, де схрещувались залізничні шляхи Крим-Москва, Одеса-Донбас і де Дніпро ставав тоді водним шляхом у Чорне море. Опісля кримська група зайняла Мелітополь двома з'єднаннями, а взявши Сиваш, розпочала наступ на Джанкой, Сімферополь. Гордієнківці обхідним маневром з Кара-Кіялу, оминаючи Сімферополь, пішли на Бахчисарай, що викликало у Сімферополі паніку.
Коли німці почали вимагати виведення українських військ з Криму, в Сімферополі відбулася таємна нарада полковника Болбочана з Всеволодом Петрівни, на якій ухвалено, що кіннота останнього повинна залишити шлях Бахчисарай-Севастополь, але піти в гори, де легше відв'язатися від німців, і звідти продовжити операції на Ялту-Севастополь. Крім цього, вирішено було не залишати Криму без наказу уряду, а на випадок потреби - збройно протистояти німцям.
І Гордієнківський полк дійшов з боями аж до південного узбережжя Криму, в той час як піші частини Запорозької групи були затримані в Сімферополі військами німецького генерала фон Коша.
До речі, при Гордієнківському полкові було сформовано Татарський кінний чамбул так званих «ескадронців» і турецьку пішу сотню (з турків-полонених). З татарським Курултаєм (парламентом) підписано угоду про дальше формування магометанських частин при гордієнківцях та про бойову співпрацю як проти більшовиків, так і проти німців. Що більше - почалися переговори полковника Петріва з українською частиною Севастопольської залоги і Чорноморського флоту про перехід на українську службу. Однак наспів наказ уряду про вихід з півострова, і кримську групу завернули до Мелітополя. Тут одержано й перші відомості про гетьманський переворот. Була чутка, що гетьман викликає Запорозький корпус у Київ, щоб перетворити його на столичну гвардію. Серед гордієнківців вибухнули протигетьманські заворушення.
З приходом до влади гетьмана Скоропадського розпочалися доноси на полковника Петріва й обвинувачення полку в більшовизмі. Командира викликано до Києва. Там спочатку навіть було його затримано, взято підписку про невиїзд. Тоді Петрів опинився без становища і без засобів до життя. Змушений був продати свого коня, з яким відбув світову війну й кримський похід. Заробляв, щоб не голодувати, на монастирських городах фізичною працею, далі вантажив вагони зброєю й амуніцією. Та, довідавшись, що ті вагони уряд посилає російським генералам - Краснову й Денікінові, - полковник Петрів цю працю покинув.
Не раз пропонували йому значні військові становища в білих російських арміях - Астраханській, Донській і Добровольчій - численні представники тих армій при гетьманському штабі намагалися його до того схилити, але безуспішно. Він навіть відмовлявся присягнути гетьману.
Завдяки приятельству з колишнім своїм однополчанином, генералом Олександровичем, що був призначений командиром 12-ї піхотної дивізії з постоєм у Лубнах, полковника Петріва звільнено з-під арешту на його поруку й під його нагляд та призначено начальником штабу тієї дивізії. Щоправда, ненадовго, бо на Лівобережжі вже кипіло, а начальника штабу «хлібороби» підозрівали у зв'язках з повстанцями. Домагалися арешту, коли ж генерал Олександрович домагання відкинув - донесли в Київ. Полковника Петріва знову викликано до столиці. Характерно, що на його місце начальником штабу 12-ої дивізії призначено Полковника Василя Петрова, росіянина. Метою такого призначення було виловити зв'язки полковника Петріва з українськими повстанцями.
Він же в цей час кілька місяців принагідно працює в Головній Управі Воєнних Шкіл. Працює по два-три дні тижнево, бо до складу сіпівробітників Управи його не було зараховано. В останніх тижнях гетьманату Всеволоду Петріву запропоновано посаду Головного Коменданта Лівобережної України з диктаторськими повноваженнями, однак нав'язувано йому помічників та дорадників з партії «Хліборобів» та «Протофісу». Хоч на Лівобережжі ґрасували численні по-встанчі ватаги різнорідного політичного забарвлення, полковник Петрів зобов'язувався навести порядок тут упродовж кількох тижнів і то без допомоги гетьманських чи німецьких відділів (сподівався скликати колишніх гордієнківців), однак за умови - не зв'язувати свободи його дій радниками. Бути знаряддям у чиїхось руках полковник Петрів відмовився, то ж переговори розбилися.
На початку 1919 року командування армії УНР призначило Всеволода Петріва командувачем Волинської групи, у якій він був водночас начальником Житомирської військово-юнацької школи, невеликої, але видатної бойової одиниці. Волинська група бере участь у багатьох боях проти більшовиків, зокрема в районі Кам'янця-Подільського. Визначні українські воєначальники характеризують тоді Всеволода Петріва такими словами: «Хоробрий, вдало кермував своїми частинами, був для вояків зразком, прикладом своєю відвагою у боях, здібний, працездатний, творчий».
І це дало підставу уряду УНР в липні 1919 року покликати Всеволода Петріва на становище військового міністра. Важкий це був час для України. Тоді під тиском більшовиків, денікінців, поляків і румунів опинилися обидві українські армії - УНР і ЗУНР - в районі Кам'янця-Подільського в так званому чотирикутнику смерті. Обидві армії були майже без зброї, амуніції, технічних матеріалів, потрібного одягу. В такому, здавалось, безвихідному становищі прийшло до об'єднання обох армій і походу на Київ, який завершився видатною перемогою: здобуттям столиці України 31 серпня 1919 року.
У квітні 1920 Всеволод Петрів обіймає посаду інспектора українського війська, а у вересні того ж року уряд УНР іменував його за бойові заслуги генерал-хорунжим генерального штабу.
Та коли польсько-український похід закінчився неуспіхом, і поляки уклали 18 березня 1921 року в Ризі договір з більшовиками, який «припечатав» долю колишніх союзників Польщі їх остаточним інтернуванням, Всеволод Петрів і тоді морально не заламався.
Навесні 1921 року він був призначений на посаду начальника Генерального штабу. Як відомо, Генеральний штаб розробляє та завчасно підготовляє плани на випадок мобілізації, війни, беручи під увагу майбутнього правдоподібного ворога. Він же дбає про організацію армії, про виховання бійців, підготовку командного складу, тобто про військові школи та воєнні академії, а також про те, щоб армія була забезпечена відповідною військовою літературою - підручниками, статутами тощо.
Щоб бути на висоті свого завдання, а не плентатися в хвості інших держав, Генеральний штаб повинен стежити за розвитком військової справи в інших державах. Щоб не бути заскоченим на випадок агресії з боку якоїсь держави чи коаліції, Генштаб повинен мати не тільки розвідку, а й добру свою контррозвідку проти агентів чужих держав, які мають завдання довідатися про військові таємниці армії чи держави. І цьому питанню генерал Петрів приділяв велику увагу. У 1921 році ще жили надії на те, що незабаром можуть так скластися обставини, що інтернована армія буде знову покликана на рідну землю, щоб продовжувати збройну боротьбу - повстання на Україні не вгавали. Зліквідовані в одному місці, вони стихійно вибухали в інших місцевостях.
Генеральний штаб пильно стежив за тим, що відбувалося в Україні. Він розробив плани на випадок покликання армії Україну та загальної мобілізації там. Тоді армія була не тільки психологічно напоготові, а хоч і перебувала за дротами, все ж таки пильно працювала над собою, зберігала вояцьку поставу.
Звичайно, поодинокі повстанські відділи, що боролися кожний на власну руку, не являли собою великої сили. Зате злучені в ціле, могли стати поважним опертям і допомогою для регулярної армії. Беручи це під увагу, Головний Отаман Симон Петлюра доручив генералові Юркові Тютюнникові сформувати повстанський штаб. Він мав завдання-об'єднати повстанські відділи в Україні з метою у відповідний момент підняти загальне повстання.
Як начальник Генштабу Всеволод Петрів особливе значення тоді надавав одержанню необхідних розвідданих. При військовому відділі Парти-зансько-Повстанського штабу при Головній команді військ УНР у Львові діяла і школа підготовки розвідників. Зокрема, курсанти відпрацьовували плани організації розвідки по окремих районах України. У навчальних іграх виділялися такі райони з відповідними осередками: Жмеринка, Проскурів, Ярмолинці, Кам'янець-Подільський, Могилів-Подільський; Олевськ, Коростень, Житомир, Бердичів, Шепетівка, Славута; Київ, Коростень, Козятин, Біла Церква; Умань Вапнярка, Бірзула, Ольвіопіль, Єлисаветград, Олександрія; Бобринська, Олександрія, Кременчук, Полтава тощо (ЦДАВОВУ: Ф. 2297. -Оп.1. -Спр.31. - Арк.2-17).
Крім цього, курсанти вивчали шифрувальну роботу, відпрацьовували схеми прийому і передачі донесень (там само. - Арк. 18-28).
Чимало інформації розвідка армії УНР одержувала через так звані «опросні листи» тих, хто перебирався до Західної України. Зокрема, в цих документах фіксувалися відомості про більшовицькі війська в різних населених пунктах, особливо в прикордонних, пересування регулярних частин Червоної Армії, національність командного складу тощо (там само. - Спр.28. - Арк.2-7).
Також збиралася цим шляхом і економічна інформація. Так, у донесенні з Тернополя йшлося про те, що радянська влада посилює увагу до збільшення виробництва цукру в Україні (там само. - Арк.9). Прибулий з України, скажімо, Іван Бондар дав свідчення, що у «військах наблю-дається наближення голодовки, запасів продуктів і хліба для війська нігде немає; все зібране збіжжя відправляється в Росію. Кожному черво-ноармійцеві видається 1 хунт борошна на день і більш нічого, червоно-армійці більш годуються у селян примусово. Населення цим страшенно обурене. Запасів фуражу немає ніяких - коні годуються у селян примусово» (там само. - Арк. 14).
Ретельно нотувалися і повідомлення про релігійну ситуацію в Україні. Зокрема, учасник Всеукраїнського собору священик Григорій Мельник, котрий у зв'язку із загрозою арешту змушений був тікати за Збруч, 13 червня 1921 року дав показання про українізацію церкви. При цьому підкреслив, що більшовики зовсім не забороняють українізації церкви (там само. - Арк. 16).
Хоча й Другий Зимовий похід закінчився трагічно нещасливо, генерал Петрів продовжував вірити в пбворот на рідну землю, а відтак - і далі тримав у полі зору питання, які пов'язувалися з підготовкою до нового походу в Україну. Так, 26 січня 1922 року він доручав полковникові Филонови-чу організувати збір інформації про російські організації в Царгороді і Балканах, підкреслюючи, що «дуже бажані відомості, які подаються агентами червоних до Москви. Конче необхідні агентурні відомості щодо дислокації Червоної Армії» (там само: Ф.3696. - Оп.1. - Спр.129. - Арк.1).
Через кілька днів полковникові Кедровському Всеволод Петрів доручає ввійти в контакт з «Комітетом спасіння України в Царгороді», аби вияснити, хто з старшин колишньої російської армії увійшов до нього (там само. - Арк.2).
Тоді ж генерал Петрів звертається до голови Ради Українського військового товариства в Єгипті з проханням висвітлити питання про тамтешню українську та російську еміграцію (там само. - Арк.З).
З огляду на тяжкий матеріальний стан вищих військових старшин армії УНР Всеволод Петрів звернувся з проханням до Головного Отамана Симона Петлюри, щоб Генеральний штаб був перенесений до табору, оскільки, хоч він і стане вже інтернованим, але матиме дарований дах над головою і бодай мізерне харчування. Все це дасть можливість продовжувати працю.