У другій половині листопада 1921 року Генеральний штаб переїхав з Ченстохова до табору інтернованих вояків Армії УНР, що знаходився неподалік міста Каліш. У цьому таборі за дротами і польською вартою перебувала тоді 2-а стрілецька Волинська дивізія і 3-а стрілецька Залізна дивізія.
Незважаючи на всі невигоди, життя в таборі вирувало і не було таким нудним, як у Ченстохово, в години поза працею. Тут був театр, у якому майже щодня відбувалися різні вистави. Взагалі культурно-освітня робота в таборі велася на високому рівні. Зокрема, всі національно-державні свята вшановувалися, а саме: після Служби Божої відбувалися паради під музику духового військового оркестру.
У таборі панував порядок і взаємна пошана. То тут, то там можна було бачити гуртки козацтва, в яких бійці, підкручуючи вуса, розповідали про різні випадки з часів боїв в Україні чи з часів світової війни.
У Каліському таборі діяла ще й юнацька школа, яка готувала кадри молодих старшин.
Крім того, начальник Генерального штабу Петрів зорганізував штабні курси для підготовки старшин до праці в таборах. За його проводу було два випуски їх.
Недалеко від Каліського табору був ще табір Щипюрнський, де перебувала за дротами 6-а стрілецька Січова дивізія. Командував нею генштабу генерал-хорунжий Безручко.
Використовуючи недалеке скупчення старшинства двох таборів, генерал Петрів влаштовував військові ігри: на картах вирішувалися тактичні задачі. Генерал Петрів по-мистецьки керував цією військовою грою так, він давав завдання двом групам старшин, що були розміщені в різних кімнатах. Ситуація раз у раз змінювалася, а відтак віддавалися все нові й нові розпорядження. Витворювалася картина правдивого бою на фронті. До речі, один з військовиків Володимир Савченко наголошував у своїх спогадах, що подібна гра на картах відбувалася на його очах перед першою світовою війною, в 1913 році, в штабі XIV корпусу в Любліні. Керував нею командир корпусу генерал Брусилов. На думку Савченка, український генерал Петрів, безумовно, далеко перевищував російського генерала в умінні провадити військову гру.
Отже, не зважаючи на несприятливі умови табірного життя за дротами (брак грошей, злиденні харчі), Генеральний штаб невтомно працював над реорганізацією майбутньої армії. Докладались старання аби все було своєчасно підготовлено, щоб за сприятливих умовах можна було втілити в життя той план, який розробив Генеральний штаб на випадок, коли б армія УНР опинилася в Україні. Малося на увазі не тільки здійснити поповнення за мобілізацією існуючих частин, але й сформувати нові та забезпечити їх усім необхідним для провадження збройної боротьби.
До речі, були переглянуті статути та внесені потрібні поправки й доповнення, беручи під увагу досвід першої світової війни.
Ті, хто знав Всеволода Петріва ще з окопів першої світової, а також у період визвольних змагань, розповідали, що на посаді начальника Генштабу зберіг він джентльменство старшини дореволюційного часу, а рівночасно був демократом душею.
У той важкий період еміграції до нього звертався колишній діяч Центральної Ради Павло Христюк з пропозицією повернутися до Радянської України. «Я вернувся б, - відповів Петрів, - при умові максимум : як писар українського самостійного генерального штабу, а як мінімум - начальник Генштабу СРСР».
Зрозуміло, що Христюк гарантій на таке не міг дати...
На еміграції Всеволод Петрів стає основоположником, одним з керівників і викладачем «Українського Мандрівного Університету», закладенного в Ченстохові в Польщі під головуванням професора Військової академії генерал-полковника Миколи Юнакова, за участі професорів Київського і Кам'янецького університетів, для поширення знань між вояками армії та урядовцями міністерств УНР. А далі як начальник генерального штабу УНР стає основоположником і професором історії військового мистецтва та воєнної адміністрації на Вищих курсах штабних старшин УНР у Каліші 1922-1923 роках. Курси ті існували до 1925 року, маючи спочатку 16 професорів з повними кваліфікаціями академії генштабу, - гарматної та інженерної.
Потім був лектором з історії українського війська та фізичного виховання Українського Високого Педагогічного Інституту імені Михайла Драгоманова у Празі. З цього фаху він підготував габілітаційну працю в 1929 році. Потім, в 1929-1931 роках, Всеволод Петрів працював асистентом професора Смотлахи, лектора фізичного виховання на Карловому університеті та Чеській Політехніці у Празі. Був він також членом Українського історико-філологічного Товариства у Празі з 1928 року і активним учасником всіх наукових з'їздів тут з рефератами на теми воєнно-географічні, історичні та з фізичного виховання. Від 1928 року він - член Українського соціологічного інституту у Празі по відділах соціології і політики, член-кореспондент Українського Воєнно-історичного Товариства у Варшаві від 1927 року. Був основоположником, заступником голови та науковим секретарем Українського Воєнно-Наукового Товариства у Празі від 1931 року, одночасно виступав на теми військово стратегічні, політичні, соціологічні, історичні та географічні. Працював врешті професором української реальної гімназії в Ржевницях, а потім у Модржанах біля Праги з 1934 року. В 1939 році ми бачимо його на Карпатській Україні, коли там, над срібною Тисою, блиснув сонячний промінчик відновлення нашої державності. Там він був, на жаль, тільки учителем гімнастики. З провалом справи нашої державності на Закарпатті його заарештовують мадяри і тримають кілька місяців у в'язниці. Під час окупації Чехословаччини німцями працює робітником на фабриці. Однак бере участь й у громадському житті як член соціологічного інституту, член головної ради фізкультури тощо.
Коли ЗО червня 1941 року у Львові було проголошено відновлення Української держави, Провід Революційної ОУН намітив саме генерала Всеволода Петріва на посаду військового міністра. Проте через розв'язання гітлерівцями української влади, що вже почала творитися на місцях, він так і не потрапив до Львова. Як і не прибув до Кракова, де українське громадянство заочно обрало його 22 червня 1941 року Головою Українського Національного Комітету.
Це тому так ставилися гітлерівці до нього, зазначав пізніше Петрів, що «Перебуваючи у ЇХ ПОВНІЙ ЗАЛЕГЛОСТІ та фактично у ПОЧЕСНІЙ КОНФІНАЦІЇ(фабрика зброї не давала мені жадної можливості свобідного руху та відбирала мені весь час), зумів я заховати незалежність чинів, яку виявив у повній мірі, коли націонал-соціалістичний провід майже силоміць хотів мене дістати до Берліна для евентуальної компрометації.
На мене не поділали жадні обіцянки: матеріального забезпечення, почестей, становища нарівні з німецькими генералами, поїздок І клясом, навіть комична ЧЕСТЬ ВИДАВАТИ «ВЛАСОВСЬКІ» декларації й проробляти власовські комедії.
Не поділали прямі та непрямі загрози й т.д.»(Архів УВАН. Особистий фонд В.Петріва).
Аби остаточно відмовитися від домагань гітлерівців залучити його до власовщини, українському генералові довелося лягти у шпиталь, вигадуючи неіснуючу хворобу, що ствердили для окупаційної влади знайомі лікарі. Як писав він 9 червня 1946 року в листі до генерала Олександра Удовиченка, все-таки «вдалося вирватися з виру чужих суперечностей, не підлягти Гебельс-пропаганді»(там само).
Не зміг він вибратися відкрито з Брна і перед наступом Червоної армії. Всі намагання генерала Павла Шандрука для уможливлення його виїзду з Чехії, свідчив В.Петрів в одному з листів, «були німецькими чинниками гестапо , зіхердінсту та СС-ів так саботовані, що було цілковито вірне моє рішення дезертирувати з фабрики зброї та вивезти родину шляхом напівлегальним».
Розвал Німеччини застає Всеволода Петріва з дружиною і сином у Баварії. Маючи Нансенівський паспорт, вони перебувають в одному з таборів скитальців. Ярослав Гриневич згадував: «Високого зросту, вояцької постави, лице худе, подовгасте, правильні черти лиця, голубо сірі очі, високе чоло, гладко брита голова, над устами жмуток вусів, на устах приязна усмішка, - таким завітав до нас Всеволод Петрів у табір ДП у Карльсфельді біля Мюнхену, де ми, бувші українські вояки зібралися в домівці Т-ва Українських комбатантів, щоб привітати його, заслуженого українського генерала. Зустрічали ми його і у інших таборах скитальців - з великою пошаною і увагою, як велику військову індивідуальність. Ми слухали його відчитів з великим захопленням, бо думки його були кресані сміливо, з полетом, оригінально. На вечері, урядженій на його честь колишнім українським вояцтвом, серед розмов, стрілецьких пісень, він говорив: «Люблю вояків, військо - це шляхетне вино нації» (там само).
Цікавили його незвичайно «люди з-за залізної заслони». Він у таборах радо шукав із ними зв'язків, студіював характер нового українського покоління, яке виросло у радянській дійсності. А з відчитів, які Всеволод Петрів виголосив у останніх роках, треба згадати такі, як: «Історичне значення розвою поняття комбатанта», «Українські формації часів визвольного зриву 1917-21 рр.» тощо.