У 1947-1948 роках, перебуваючи в Аугсбурзі, в таборі ДП, він нав'язує контакт з колишніми українськими старшинами з метою заснування Українського-військового історичного наукового Товариства, і в цій справі веде інтенсивне листування з визначним військовиком, генералом-поручником Павлом Шандруком. Йому надсилає він свій проект «Впорядкування воєнної секції Українського Наукового Т-ва ім. Т. Шевченка», у якому, зокрема, висловлює думку: «Освітлення явищ з воєнного погляду являлося завжди необхідне при веденні певних наукових дослідів, бо історія людства є перманентною боротьбою як людей з природою, так і людей між собою. Історія людства, його поступу й упадку, навіть технічних досягнень цінується війнами. Тому бажано для військового досліду освітлити: 1) Філософські теорії, ідеології, різного типу, вірування, політичні програми і т.п., бо вони у висновках та практичному застосуванні ведуть або до збройних конфліктів або стремлять до їх уникнення, 2) соціальні устрої людських угрупувань, 3) економічні процеси, які впливають на створення конфліктів збройних, 4) соціальні процеси, які витворюють атмосферу конфліктів і впливають на обороноздатність людських угрупувань, 5) психольогію мас різних народів. А далі 1) властивості теренів стратегічного погляду бо від них залежить військовий устрій даної країни, природні багатства, 3) промислова і господарська чинність - а далі різнорідні схеми чисто військового порядку».
У листах Всеволода Петріва до Павла Шандрука знаходимо також проект структури відділу «Військо» для Української Енциклопедії видання Товариства ім. Т. Шевченка.
Переживаючи у зв'язку з розбиттям комбатантів на окремі організації, Всеволод Петрів намічує шляхи їх консолідації. Останній його лист до українських комбатантів є, по суті, ідеологічним тестаментом, заповітом, виявом останньої волі: «Шановні Побратими! Обставини, від моєї волі незалежні, не дозволили мені бути гостем Вашого першого делегатського З'їзду, що має остаточно уконституювати Союз, виробити його напрямні й завдання. Шкодую дуже, що хоч як гість, не можу віддати Вам для Вашого обміркування увесь мій досвід й знання минулого, що вже я робив по поодиноких ваших філіях. Але вірити
хочу, що по делегатському з'їзді будете Ви твердо стояти на засадах позапартійності союзу, толєранції для поглядів поодиноких своїх членів, товариськості до інших українських військовиків, що Ваш майбутній провід знайде зі всіма українськими військовиками, які стоять на принципах повної української державности. Спільну мову та з'єднання з ними у єдину українську родину, де не буде Сходу та Заходу, Старих та Нових, Єдиноправних та Півправних - лишень твердий український меч, яким володітимете лише Ви, а не дасте собою махати у внутрішньо-політичній боротьбі. Що будете Ви консолідуючим чинником державної волі та державної нашої думки, - рідні та шановані в українськім суспільстві, грізні всім тим, хто посягатиме зовні на державні права Українського Народу. Вірю, що зуміємо ми звільнити з пороху віків та намулу чужої брехні світлі традиції минулого, що у Ваших душах житимуть вої та гридні, борці повстань, - вояки Великого Богдана, Дух Залізняка, Воля Ґонти, - що все минуле буде Вашим та сталитиме Вас для вплетення нових лаврів у тернево-лавровий вінець України, щоб цей вінець засяв у сяйві Волі, гомін якої загуде Карпатами, відіб'ється Кавказом та прокотить Чорним морем, Козацьким морем на - Славу України! Хай щастить!» (там само).
З кінцем червня 1948 року Всеволод Петрів занедужав. Лікарі констатували заворот кишок на грунті недостатнього харчування й перевтоми. Про свій важкий матеріальний стан генерал записав у вже цитованому листі до О.Удовиченка так: «На жаль, ми тут, особливо ті, що стоять на грунті консолідаційному та не належать нікому, лишень Україні, є у тяжкому матеріальному становищі, бо всі, декляму-ючи на «соборницькі» теми, товчуться групами коло матеріальних благ УНРА, а нам, хоч часом віддають належну пошану за витривалість у поглядах й за те, що ми таки витримали й не брикнули ані в СА, ані у власовщину, а нікуди, хоч охоче беруть «розуми» для себе, але найменше дбають про наше матеріальне забезпечення, бо ж ми, бачите, «не наші».
Нам же самим, кажу це особисто, не личить оббивати ті пороги, за якими дають, бо ж чи можемо ми якоюсь «вірностю» віддячувати?
...Отже, вселяка підтримка, що унезалежнила би від чужої допомоги й впливу «розпределітелів», була би дуже вітана, бо у сучасних умовах зробити те, що я робив 25 років: жити з особистої праці, на жаль, неможливо, - тут можливо лишень спекулювати й визискувати, а це я не умію».
Було докладено усіх зусиль, щоб запобігти операції, за вислід якої лікарі не ручалися через загальне виснаження організму. Десятки колишніх військовиків виявляли готовність жертвувати свою кров для порятунку генерала, але було вже запізно: 10 липня 1948 року генерал Всеволод Петрів закрив навіки очі, а його тлінні останки спочили в могилі на цвинтарі в Авґсбурзі, де встановлено пам'ятник (архітектор - Олександр Повстенко).
Смерть генерала Всеволода Петріва, наголошував у своєму виступі на науковій конференції Українського Військового Інституту при НТШ в США 6 червня 1959 року, сотник Ярослав Гриневич, «була для нас, військовиків, трагічною несподіванкою, бо в нормальних обставинах міг він ще жити довгі роки для добра Українського Народу. У останніх роках його життя доля не ощадила йому журб й клопотів, - його враз з родиною усувано з табору як не ДП, То знова із луччого мешкання на гірше, томлено переслуханнями і т. п. Хай же доля тих наших визначних заслужених генералів, що залишились у живих і мимо поважного віку мусять важко фізично працювати на свій прожиток, не буде для нас обоятною. Думаючи про них, згадуємо наш шлях - українського військовика, що у тернево-лавровий вінець України вплітав тернево-лаврові листки своїх минулих вояцьких діл, з яких твориться історія кожнього народу та його майбутнє».

Потяг до наукового пошуку в царині військової історії України пробудився у Всеволода Петріва у далекому від рідної землі холодному і похмурому Петербурзі під час студій у Миколаївській академії Генерального штабу (1907-1910). Він знав грунтовно організацію військ різних часів, проаналізував детально бої під Аустерліцом, Бородіно, канонаду на Вальмі, Лансгуд і Ульм. Рівночасно аналізував найновішу військову технологію і підсумовував досвід недавніх воєн: російсько-японської, англо-бурської та інших, у яких траплялися непередбачені і несподівані випадки.
Молодий поручник лейб-гвардії проводив багато часу в бібліотеках і військово-історичних архівах. Саме під час тих студій офіцер знайшов цікаву книжку, написану для кадрових російських старшин - «Ако (разом) з козаками проти Турков воевать». Читаючи це фахове дослідження, Петрів побачив, що українські козаки не були за духом і традиціями частиною російської армії, а своєрідним військом, зовсім відмінним від російського.
Він зрозумів, що козаки - це не є тільки те, що стало фольклором, що це не якісь диваки в широких штанах, нащадки яких чомусь вперто розмовляють тільки по-українськи, але що козацьке військо має свою власну організацію, свою типову тактику і стратегію, інші прикмети - настільки дивні і незрозумілі кадровими російським старшинам, що навіть було потрібно написати підручник, щоб вони довідалися, як спільно з цими дивними союзниками проти турків воювати. Студіюючи цю фахову військову книжку, штабс-капітан гвардії Петрів остаточно переконався, що козацьке військо є армія не російського, а саме українського народу. І він, зайнявшись тоді впритул вивченням історії військового мистецтва і вже маючи певний авторитет на цій стезі(перед Першою світовою війною як член «Общества ревнителей военных знаний» у Петербурзі від 1907 року мав публічні лекції з питань тактично-оперативних та несення воєнного обов'язку; від 1911 року входив до «Воєнного археологического общества» в Києві, у 1912-1914 роках був викладачем всесвітньої географії у Київському кадетському корпусі, а у Київській військовій школі - практичних вправ і топографії. Під псевдонімом «Варяг» публікувався на сторінках військового журналу «Разведчик», де окремою відбиткою з'явилась його праця «Схема разведки»), десь підсвідомо починає все більше схилятися до розробки проблем української військової історії.
Зрозуміло, що в період 1914-1920 років, які втягнули Всеволода Петріва в стихію української революції, в нього не було можливості продовжувати науково-дослідну працю в царині історії військового мистецтва українського народу. Але на еміграції така можливість з'являється, і вже на початку 1921 року Всеволод Петрів береться до цієї справи, з гіркотою констатуючи, що польською мовою видрукувано набагато більше праць з історії військового мистецтва, ніж в українській. Він з болем запитує самого себе: що будуть знати грядущі покоління про велетів української армії, які під проводом своїх отаманів розбивали ворога?
Багато людей, напише він згодом у розвідці «Суспільство й військо», «виучували порядок одбування військового обов'язку, навіть у таких далеких од сучасності народів, як, н. пр., Єгиптяни, й ніхто майже не поцікавив розібрати, як розв'язував це питання народ, який на своїх примітивних чайках у IX та X віках вів боротьбу з візантійською державою і суходолом ходив у великі походи на Кавказ і Дунай; який у XV та XVI століттях, знаходячись у головній масі під чужоземним пануванням, зумів зорганізувати своєрідні, могутні сили, що, теж на примітивних байдаках морем і на конях та пішки в широких степах, примушували тремтіти велику тоді і цілому світові страшну Туреччину, щораз поновлюючи доріжку до воріт колишньої Візантії - Стамбулу; який героїчним вибухом поновив на початку ХVП століття свою державу, раптом, за 3 місяці, створивши велику армію...Нарешті, після трьох віків неволі цей народ спалахнув у пожежі східної революції полум'ям своїх героїв-борців 1917-20 р.р.:ге-роїв Крут, Київа, Зимового походу й галицьких мучеників...»
І як начальник Генерального штабу армії УНР стає Всеволод Петрів основоположником і професором історії військового мистецтва та воєнної адміністрації на Вищих курсах штабних старшин армії УНР у Каліші в 1922-1923 роках. Саме для цих курсів генерал Всеволод Петрів підготував свою першу програму викладів з історії військового мистецтва українського народу.
У загальних засадах «Плян викладів із курсу історії українського війська», який генерал Петрів підготував, передбачав:
«1) Вивчення впорядкування військового обов'язку українського народу в ріжних обставинах суспільно-політичного життя та загальні риси цих впорядків.
2) Чини українських збройних сил, їх суспільно-політична, соціальна та психічна оцінка та значення.
3) Впливи та значення військових факторів і керівників збройної сили в історії України.
4) Впливи реальних умов життя на процес творення та чинів українських збройних сил.
5) Головні підвалини перемог та невдач.
6) З'ясування собі постійних факторів, залежних від природних, етнографичних, псіхичних умов, що впливають на вислідки збройних змагань українського народу. Уникнення негативного та побажання позитивного в ціх факторах шляхом відповідного виховання народніх українських мас» (там само.-Арк.З).
Для вивчення курс поділявся на епохи:
«1) Від появлення на історичному обрії українського народу до створення Київської та Галицької держави.
2) Часи розвою Української державности.
3) Часи занепаду в період усобиць і Татарсько-московської руйнації.
4) Часи литовсько-польського поневолення.
5) Козаччина - окремо епоха Богдана Хмельницького.
6) 1-а Польсько-Московська руйнація України
7) Московська зверхність на Україні.
8) Московська неволя.
9) Змагання до відновлення державности.
10) Остання друга польсько-московська руйнація України.
11) Остання чужинецька неволя»(там само. - Арк.3-4).
Та найбільш повно талант Всеволода Петріва - викладача й знавця історії військового мистецтва - розкривається після запрошення до Українського інституту громадознавства в Празі.
Тут він одразу ж запропонував і почав читати курс з історії тактики і стратегії збройних сил українського народу. Згодом серед викладацького складу й з'явилися сумніви щодо доцільності окремого читання даного предмету. Так, 19 вересня 1924 року на засіданні історично-літературного відділу, де обговорювалося питання викладів окремих дисциплін, дехто з присутніх висловлювався за скасування курсу «Історія українського війська» з огляду на те, що він, мовляв, є складовою частиною історії України (там само: Ф.3972. - Оп. 1. - Спр. 181.- Арк. 1 зв.).
Однак генералу Петріву вдалося переконати керівництво інституту залишити в навчальній програмі свій курс. Відтак на наступному засіданні відділу, 27 жовтня 1924 року, професор В. Сімович поінформував, що генерал Петрів, покликаний до читання дисципліни «Історія українського війська», матиме забезпечення з иншого джерела, а з педагогічного інституту він має одержувати лише колекційну платню, за виклади дисципліни «Фізичне виховання» (там само. - Арк.5).
Щоправда, сумніви щодо доцільності питання курсу з історії українського війська після цього не розвіювалися серед певної частини професорсько-викладацького складу. На засіданні Історично-Літера-турного відділу інституту 13 березня 1925 року дехто виступив за скасування курсу «Історії українського війська» з тих же мотивів. Але більшість висловилася за те, щоб його зберегти, бо цей предмет «при належній постановці його викладів, може поповнювати курс української історії». Необхідною умовою такого збереження більшість членів відділу вважала: «а) постійний контакт лектора «історії українського війська» з професором «історії України», бо лише при такому контакті можуть точно з'ясуватися як межі цієї дисципліни, так і певний її зміст і б) представлення лектором «історії українського війська» програму своїх викладів» (там само: - Арк.22).
У цей час Всеволод Петрів багато уваги приділяє вивченню матеріалів для Українського Музею-Архіву при Українському інституті гро-мадознавства в Празі. На його думку, яку він висловив 5 травня 1927 року в листі до М. Мандрики «музей не повинен бути суто військовим, що мають досі чехи, але військо-суспільний; та й щоби він наочно дав би відповіді на два запитання: 1) Що може дати українська нація як реальна сила і 2) чому ми не виграли військової боротьби, яку мали шанси виграти, а також створити враження певних великих можливостей для української нації стати міцною силою при відповідному для ней суспільному державному людстві» (там само: Ф.3793. - Оп. 1. - Спр. 121. - Арк.36).