Працюючи над втіленням у життя цієї програми, В. Петрів, крім того, підготував тоді ж кілька серйозних наукових досліджень, котрі, безумовно, необхідно віднести до піонерських у царині української військово-історичної науки.
У першу чергу - це посібник з військової географії України, в якому, крім циклу нарисів, схем, що торкалися військового боку, висвітлювалися географічні властивості теренів України в етнографічних межах.

Але особливо цінною була праця «Стратегічні операції Гетьмана Богдана Хмельницького в 1648-1649 роках». У цьому досліді операцій, які до нього ще ніким не розглядалися з військово-соціологічним підходом, пояснював В.Петрів, «з'ясовується на тлі військових подій та в зв'язку з ними повільна зміна в настроях українських мас і та повільна же дислокація суспільних сил на Україні, які зрештою унеможливлюють осягнення мирного розв'язання конфліктних питань в 1648 році і приводять до неминучої збройної боротьби в 1649 році».
До речі, спостереження щодо розвитку українського військового мистецтва, які Всеволод Петрів виклав у цій праці, і сьогодні є надзвичайно цінними. Так, Москва, на його думку, лише під час боротьби з татарами спромоглася на армію всенародного типу, а далі навіть у боротьбі за своє існування «в смутну епоху» оперувала напіввер-бунковими, напівкласовими військами, бо нічим іншим не можна вважати її рейтарські, стрілецькі полки та її дітей боярських, підсилених «даточними вербунковими людьми».
Згадаємо, наголошував у середині 20-х років XX століття В. Петрів, що лише в пізніші часи великим полководцям типу Фрідриха Великого та Суворова вдалися широкі стратегічні маневри і лише Бонапарт після досвіду Французької революції почав маневри на широкому фронті, великими групами.
Тим часом, підкреслював Петрів, маємо вже з середини компанії 1648 року у Б. Хмельницького маневрування, яке набирає до 1649 року широкого розмаху.
У Європейському військовому мистецтві славетна п'яти-переходова система з її етапами та регулярними поповнюваннями з'являється лише за Фрідриха Великого 1769 року, а у Б. Хмельницького ідеї етапів з'являються вже в кінці 1648 року.
Це дало підставу Всеволоду Петріву здобути висновок: українці боролися арміями всенародного типу з XVII ст., до чого Європа дійшла лише 1793 року, а завжди відстала Росія 1875 (реформи Мілютіна).
У цій же праці «вияснюється значення сугестіональних впливів попередніх класових групировок і конструкцій суспільства. Ці сугестії тяжіють і над стратегією Богдана, і над чинами військових мас його армії. Також вияснюється там - уплив ріжного впорядкування несення військового обов'язку та методів мобілізації не лише на військови чини, але і на ціле суспільне життя обидвох змагаюючихся сторін, причому велику увагу приділяється соціальним факторам.
Схеми охоплюють не лише сами військови чини, а також з'ясовують організацію військово-суспільну того часу» (там само. -Арк.125-126).
Також до новаторських робіт необхідно віднести і розвідку генерала Петріва про українсько-московську війну 1708-1711 років.
Цей нариє, акцентує увагу читача автор, присвячений тому періодові, який розглянутий військовими істориками дуже однобічно, «лише з погляду стратегії Карла XII та Петра І, з цілковитим упущенням як упливів соціальних здвигів Українського народу, так і чинів українського війська, яке в «Полтавському періоді» складало 40% сил Карла XII. Тому в цьому нарисі автор стремить з'ясувати соціальну структуру тодішнього українського війська, що було тоді дуже поважною частиною суспільства, як не самим суспільством; далі, базуючись на цьому досліді, з'ясовує, чому найбільша частина цього «війська- суспільства», а саме реєстрове, довший час лишалася у боротьбі майже пасивною, чому друга поважна та упливова частина також «війська - суспільного типу» Запоріжці теж довго утримувалась від участи в боротьби; ще далі з'ясовую методи упливів як Російського, так і Шведського проводу та даю певні висновки та вихідні точки для будівлі «війська-суспільства», тобто міліції на майбутнє, а також висвітлюю залежність військових акцій від політично-соціальних факторів. Схеми до цеї праці також присвячені не лише військовим чинам, а також організаційним питанням» (там само. - Арк.126).
Написавши цю розвідку до «217 річниці Полтавської біди у Чехах на вигнанню», Всеволод Петрів зазначає, що «можемо ми багато взяти на майбутнє з досвіду війни 1708-1711 років:
1. Національне визволення зброєю не є можливим без безпосередньої активної участи зорганізованих в збройну силу народних мас.
2. Ця участь забезпечується вірними та відповідаючими настроям мас соціальними гаслами боротьби та популярними демократичними провідниками її, яких вчинки відповідають гаслам.
3. При умові відповідних соціальних гасел маси легко йдуть на національний фронт.
4. До кожної зовнішньої допомогової сили, навіть пов'язаної умовами, необхідне дуже обережне ставлення, щоби не спровокувати визвольної боротьби.
5. Необхідно дбати про як можна скорше створення своєї збройної сили, яка одна забезпечує додержання всяких мов.
6. З тієї ж війни ми бачимо, що навіть в умовах надто несприяючих виявився український військовий геній в чинах української народної сили - Запорожжя під орудою кошового отамана Костя Гордієнка. Ознаки цієї української військової традиції і штуки мусимо ми шукати в цілій нашій історії та на її підвалинах будувати збройну силу нації для нації, народні трудові маси під цим словом розуміючи.
7. З порівняння з сучасністю ми бачимо, що здобуття української самостійносте невпинно йде вперед, підсилюючись навіть програною війною» (там само. - С. 146-147).
Необхідно підкреслити, що навіть і в умовах вигнання, коли, здавалося, не було ніякого просвітку, генерал Петрів намагався, як бачимо, шукати розв'язання тих проблем, які стояли перед українством, зокрема, коли йшлося про відродження власної збройної сили, бо саме вона мала в майбутньому стати гарантом відновленої Української держави - в це він твердо вірив. При цьому дослідник аналізував становище інших народів. І в цьому плані цікавими є його роздуми на тему «Вплив військово-суспільних відносин на розв'язання збройних конфліктів» про військово-суспільний устрій в Німеччині після Версаля.
Ось що писав він з цього приводу: «Цілком інакші причини змусили Німеччину після війни змінити свій військово-суспільний устрій.
Дореволюційна та довоєнна Німеччина йшла шляхом мілітаризації народу, тобто стреміла провести через касарню якнайбільше людей, в касарні прищепити їм військовість у формі почувань вояка та підтримувати ці почування поза службою, підпираючи й протегуючи товариства, що об'єднували бувших однополчан. Поразка на війні позбавила її змоги вдержати далі цю систему. Тому не маючи можливосте будувати мілітаристичну армію в касарнях, вони мусіли піти шляхом усуспільнення збройної сили. Однак не мали вони змоги збудувати цю систему на зразок Швайцарії, де кожний громадянин дістає від держави певний військовий вишкіл - цього не дозволили би Німеччині держави - переможці, що пильнують кожного її кроку. Довгими літами плеканий мілітаризм серед німецької суспільности перейшов у кров і кість майже кожного німця. І тому не диво, що хоч нині Німеччина не має великої армії, а її військовий устрій побудований на зовсім інших підвалинах, кожний свідомий німецький громадянин у пописовому віці відчуває потребу військового вишколу. Він стихійно гуртується у ріжні товариства, читає спопуляризовані військові статути та інструкції, а через це й набирає він теоретичного військового знання. Практичного ж знання набирає він у ріжних спортових товариствах, які в Німеччині незвичайно високо розвинені, виховуючи своє тіло та свою фізичну силу по зразку спопуляризованих військових правильників.

Ми знаємо, що суспільна діференціяція та клясова боротьба в Німеччині ріжноманітна й оживлена, бо кожна група має свою партійну фізичну силу у формі ріжних організацій. Найважливіші з цих організацій є: організація б. фронтовиків «Штальгельм» під чор-но-біло-червоним стягом, «Рейхсбанер» під републиканським (чор-но-червоно-золотим) і червоні фронтовики «Ротфронткельнфербунд» під червоним (комуністичним) стягом» (там само: Ф. 3947. - Оп. 1. -Спр.і.-Арк. 10).
Багато зусиль доклав Всеволод Петрів у 1927 році, аби знову відновити читання курсу «Історія українського війська» в Українському інституті громадознавства, що мав за мету дослідити соціологічним методом еволюцію військово-суспільного впорядкування в Україні та ті військові суспільні групи, які то утворювались як каста чи стан, то знову розчинялися у суспільстві. Дослідивши цю еволюцію, курс «Історії українського війська», як вважав його автор, «з'ясовує ті впливи, які мали як військово-суспільні впорядки, так і військові суспільні групи на терені суспільного життя в ріжні історичні доби на Україні. Крім того, спинявся курс «Історія Українського війська», щоправда побіжно, на суспільно-історичному значенні збройних змагань Українського народу і на тих корективах, які може внести в Українську історію вивчення й під поглядом військо-вим»(там само. - Арк. 127).
Замітки та матеріали, які збирав В. Петрів для читання курсу «Історія українського війська», ним постійно впорядковувалися, оброблялися і могли бути видані під заголовком «Військово-суспільна група на Україні та її еволюція» обсягом до 7-Ю друкованих аркушів з 23 схемами.
На жаль, визнавав автор, царина економічна та психологічна військово-соціологічних дослідів залишена дотепер без належної розробки. Цим питанням були присвячені лише деякі розділи в його аналітичній праці «Соціологична теорія оборони нації».
Що стосується політичних проблем, то генералом Петрівни було підготовлено та здано до портфелю Інституту громадознавства досить солідну працю під заголовком «До проблеми майбутніх світових збройних конфліктів. Узел конфліктів у колоніальній політиці на далекому Сході». Ця праця, підготовлена протягом 1926 року, з'ясовує ті протилежні інтереси та устремління щодо колоніальної політики на Сході, які неминуче раніше чи пізніше призводять до збройного конфлікту. Деякі з передбачень цієї праці, як-от про конфлікт англо-російський, наголошував він, «вже справдилися, тому праця ця хутко перейде лишень до стану матеріалів, які з'ясовують усе значення дослідів соціологічним методом для вірних передбачень у царині «військової політики», тобто завчасної й доцільної підготовки до неминучого часом збройного конфлікта»(там само.-Арк.128).
До того типу відносилися й такі праці генерала Петріва, як «Мала Антанта як чинник військово-політичної рівноваги у Європі» та «Українське питання» в конфліктних проблемах».
Викликає зацікавлення й цикл лекцій, підготовлений тоді ж Всеволодом Петрівим під заголовком: «Політична підготовка збройних конфліктів меж народніми масами та військом», який складався з таких частини: «Вступ - 1) Неминучість політпідготовки навіть популярного збройного конфлікта для осягнення однозгидности чинів цілого людського агрегату. 2) Розгляд існуючих праць по питанню політпраці та відсутність систематизованих студій. Історична розвідка - Випадковість та невпорядкованість політпраці в минувші часи, особливо в армії. 2) Впливи на політику армії з боку тих суспільних груп, що змагаються за владу в державі. 3) Наслідки політпраці в ріжних конкретних випадках історичного життя. 4) Політпраці в останню Світову війну та під час революції. Спроба систематики політпраці 1) Політпраця в довоєнний період. 2) Підготовка суспільної думки в передмобілізаційний період та під час мобілізації. 3) Політпраця в цей же період внутри армії. 4) Політпраця межи своїми та чужими народніми масами під час збройної боротьби. 5) Політпраця в той же час внутрі своїх та ворожих збройних сил. Й конкретні завдання та форми в ріжних випадках»(там само. - Арк. 128-129).
Крім згаданих праць, у 1927 році генералові Петріву вдалося надрукувати й ряд інших статей, які, незважаючи на невеликий обсяг, мали помітний вплив на розвиток військової думки серед українського суспільства. Зокрема, невелика стаття, яку було уміщено в «Студентському вістнику», - «Усуспільнення військових знань» - трактувала ті необхідні зміни, які спід провести в організації військового навчання старшинського складу армії, аби наблизити її до суспільства та уникнути можливості відірвання військового проводу від народних мас чи, бодай, від певних верств суспільства. Цікаво, що конкретне проведення до життя усуспільнення військових знань, щоправда, з цілком інших міркувань - поширення військово-освіченої інтелігенції, тоді вже започатковувалося в Сполучених Штатах Америки, де в курс кожного вищого навчального закладу було введено обов'язкове військове навчання за старшинськими програмами, та в СРСР так званою воєнізацією цивільних інститутів.
Ще одна невелика стаття, «До проблеми сучасних армій», уміщена в «Суспільстві», вияснювала, що втрати тогочасної війни, які несе техніка знищення, неминуче приводять до того, що, аби задовольнити вимогам сучасної війни, під гвинтівки ставиться така велика частина суспільства, що армія неминуче стає поважним чинником суспільного життя, а тому перебіг служби в ній та її вивчення не є справою лише Військового міністерства, але всього суспільно-громадського колективу. Висновки в цій статті генерала Петріва базувалися на великому статистичному матеріалі втрат під час Першої світової війни та втягнення народних мас до війська.
Стаття «Старшинський склад демократических армій» виясняла залежність більшої чи меншої демократичності армії від методів, що їх покладено в підвалину вивчення та проходження служби її старшинським складом.
Крім цього, в межах програми «Військово-соціологичних студій» у 1927 році продовжувалася праця над остаточним опрацюванням «Соціологичної теорії оборони нації» - узагальнюючої праці щодо всіх попередніх, в якій на 18 друкованих аркушах з'ясовувалися ті засади, на яких має будуватися оборона національного людського угруповання з тим, щоби ця оборона мала якомога більше шансів для успіху в оборонній війні та давала якомога менше спокусів для агресивної акції. Усе це, а також виклади, що були зроблені В. Петрівим у період 1925-1926 років, давало підставу Інституту громадознавства відкрити військово-соціологічний семінар.
Як вступні лекції на ньому генералом були підготовлені такі теми: «1) Методика вивчення військової справи (Вступ вищих військових знань) 2) те 3) Взірцеві а) історичний розгляд війни б) розгляд організацій війська в певної епосі» (там само. - Арк.130).
Цим семінаром не вичерпувалася діяльність генерала Петріва в царині військово-соціологічної науки, оскільки в програму Українського Робітничого Університету в Празі з березня 1928 року було включено військову справу, щоправда, лише в обсязі п'яти лекцій.
Підготовлені В. Петрівим через призму соціологічну, вони з'ясовували такі важливі питання, як: «1) Війна як соціальне явище - її причини та спроби запобігти її виникненню. 2) Підготовка війни, яка включає весь комплекс політичних, економічних, соціальних і психічних уп-ливів для створення сугестій неминучості війни та вираження її доцільносте та користности; тут же з'ясовується і технічна її підготовка. 3) Проводження війни в аспекті не лише фахово-військовому, але також і в соціально-політичному, тобто з'ясовуючи впливи суспільних здвигів на перебіг війни. 4) Теоретичні вимоги для війська як суспільного агрегату, маючого певне призначення, тактичні, політичні, суспільні, адміністраційні і т.д. Поруч з тим з'ясовуються історичні форми мілітарних організацій. 5) Розв'язання проблеми війська в сучасносте та нові доктрини щодо мілітарного впорядку» (там само. - Арк.131).
Крім цієї праці, що виробляла справді нові наукові цінності та поширювала свідоме ставлення до феномена збройних змагань, генерал Петрів провів чималу дослідницьку роботу в царині існуючої на той час військової літератури, головним чином тієї, що з'явилася після революцій на Сході Європи та в Центральних державах на початку XX ст., особливо ж тієї її частини, що торкалася соціологічних питань чи давала матеріали для військово- соціологічного досліду.
Щоправда, сам генерал визнавав, що в цій царині можна було б зробити дещо більше, але відсутність матеріальних засобів, які потрібні для придбання книжки фахового змісту, а також інколи відсутність військових дослідників, було гальмом у справі. Наприклад, Інститут не мав змоги придбати багатьох солідних праць.