Р. Коваль. Перша cвітова війна в долі українського народу

 

(тут подано дві версії цього матеріалу)


…Війна. Здавалось, однозначно негативне явище, уособлення зла, насильства, всіх можливих нещасть: епідемій тифу і мародерства, лихоманки бандитизму та гвалтувань, потоків і рік - в прямому, не переносному значенні - крові...
Чи може бути якась інша оцінка війни?
Може.

Війна - це максимальне напруження всіх наявних сил народів-учасників, це величезний виплеск деструктивної та творчої енергії, це колосальний державотворчий ентузіазм.
Це, нарешті, з’ява героїв. Без яких існування народу немислиме.
Перша Світова війна в долі українського народу - це шанс пробудження, це виведення зі стану рабської рівноваги, це зупинення процесу асиміляції, злиття в «єдиному російському морі».
У ХIХ ст., здавалось, що український народ не просто притишує, а завершує свою історичну ходу. Як політичного явища нас вже не існувало. Існувала хлопська маса, рабсила, поживний субстрат для хижого російського птаха. Існував малоросійський білок, який не пробудило до творчого життя навіть Шевченкове слово.
Щаслива посмішка долі: народу, який завмирає, Бог дарує Тараса Шевченка. І Бог устами Шевченка промовляє до української пустелі. І сльози, які пролив Шевченко, не випарувалися, слова, які він промовив, пекучий російський вітер не завіяв поза межі України.

Зародок зав’язувався повільно - півстоліття. І «раптом», напередодні ХХ ст. проросла Шевченковим пророчим віщуванням Леся Українка, і «раптом» проріс Шевченковим словом, що кличе до зброї, Микола Міхновський... І Бог, який в 1814 р. послав Україні Тараса Шевченка, рівно через століття послав ще одну благодать - Першу Світову війну.
А Україна ще не розуміла свого історичного шансу і продовжувала дрімати. Але її настирливо будили - полки, дивізії, армії, фронти, які бурхливо перекочувались через неї, брутально б’ючи її - ще сонну - під дих.
Мільйони вибухів артилерійських снарядів, мільярди рушничних та пістолетних пострілів, безперервні пісні кулеметів таки розбудили велета, і він, не протерши як слід очі, повів плечем, і ті, хто так невчасно опинився на них, переломилися.
Але велет затоптував в чорнозем не тих... І цим показав, що, пробудження ілюзорне, що він продовжував спати: мільйони хохлів боролися за «Великоросію», захищали від «німецького мілітаризму» одвічного ворога.
А ось Володимир Ленін, партія якого висунула гасло поразки Росії в імперіалістичній війні, зробив українцям велику послугу. І пропагандоване більшовиками гасло самовизначення народів російської імперії зіграло справді історичну роль...
Серед українців, здається, Микола Міхновський першим виступив проти створення «загальноросійського» фронту: ще навесні 1917 року він запропонував Центральній Раді замиритися з Німеччиною і створити антиросійський фронт. Ця концепція була реалізована на Брест-Литовських мирних переговорах 9 лютого 1918 року. І хоч це було зроблено з великим запізненням, все ж таки результат був вражаючим: протягом неповних трьох місяців (лютий-квітень 1918 р.) за допомогою німців Україна була очищена від більшовиків.
До 1917 р. українська національна державницька ідея тривожила і переповняла ненавистю до Росії серця лише сотень, може тисяч українців. Саме вони складали українську, очевидно, найнечисельнішу в Європі, націю. Хіба білоруси могли конкурувати з нами за таку сумну «першість».
І це не поетичне перебільшення. Ось промовистий приклад. На установче віче Першого Сімферопольського полку ім.Гетьмана Петра Дорошенка прибуло близько семи тисяч солтатів, уроженців Волинської, Холмської, Подільської, Київської, Херсонської, Катеринославської, Полтавської, Чернігівської та Харківської губерній. Юрко Тютюнник, один ініціаторів створення полку, запропонував українцям піднести руки.
Підняли руки не більше трьохсот вояків. Тоді Тютюнник вигукнув:
- Малороси! Піднесіть руки!
Піднесло руки коло половини присутніх.
- Хохли! Піднесіть руки!
Руки піднесла добра третина бійців.
- Українці, малороси, хохли! Всі разом піднесіть руки!
Понад головами кількатисячної юрби піднісся ліс рук.

Коли величезний вал дестабілізації розхитав російську імперію і корона російського самодержавства з імперського олімпу закотилася в музейні сховища, до мільйонів українців «раптом» докотилася луна Шевченкових слів:

«Кайдани порвіте,
І вражою, злою кров’ю волю окропіте»

Лютнева революція, яка була логічним продовженням Першої Світової війни, зірвала полуду з мільйонів очей, і українці «побачили всю кривду, яка творилась над ними, як українцями». За короткий період завдяки революційним подіям і таким видатним одиницям, як Міхновський і Тютюнник, національна свідомість мас просто вибухнула, прорвала всі можливі греблі і розлилась по всій Україні. І до велета, наїжаченого двома мільйонами багнетів, повернулася душа гайдамака.
І малорос, який в шанцях Першої Світової їв з одного казанка з «великоросом», котрого щиро вважав своїм братом, за якого проливав кров, «раптом» зрозумів, що їхні стосунки - це взаємини коня і вершника, і що цим вершником є не він, козак... І очі малороса налилися кров’ю образи та ненависті. «То була ненависть, що виникла наслідком до краю ображеного почуття власної гідності, ненависть наслідком образи найсвятіших почувань масової душі»,- писав Юрко Тютюнник.
Малорос, сповнений ніжності до неньки-України і ненависті до мачухи-Росії, перевтілювався в українця.
Тютюнник, свідок епохи та її творець, так змальовував вибух національних почуттів мільйонів: «Увігнати ніж в серце Росії негайно... таке було бажання». А вміння «вганяти ножа» без жалю вернули українцям 1914-1916 роки...
І «німі, здавалось, духовно мертві маси», ставали українським народом.

Перша Світова війна, освіживши почуття згарищами пожарищ, мілітарно вишколила мільйони українців, підготувала для національної революції прекрасні старшинські кадри, створила українську військову еліту.
Блакитний, Вовгура, Гонта (Лютий-Лютенко), Григор’єв, Кваша, Кощовий, Ляхович, Орлик, Полтавець-Остряниця, Струк, Філоненко, Шепель, брати Чучупаки - хіба перелічиш всіх ватажків повстанського руху 1919-1920-х років, які отримали воєнну освіту на фронтах Першої Світової?
Перша Світова війна зробила ще одну величезної ваги справу: вона оззброїла український народ - сотні тисяч рушниць та кулеметів з полів битв перекочували в комори дядьків та під стріхи їхніх хат. І, дбайливо змащені, чекали свого часу.
Такої кількості зброї український народ ще ніколи не мав...
Одне, чого не зробила війна: не розвіяла російський дурман у головах малоросійської інтелігенції. Маса українська протверезіла, а інтелігенція продовжувала перебувати в наркотичному полоні «передової російської культури». І раз у раз заганяла в спину національної революції ніж облудної соціалістичної, проросійської демагогії.
Якби ж то вони - оці більшовики у вишиваних сорочках винниченківського штибу - розмовляли російською мовою, мовою своєї духовної батьківщини!
Але ж ні. Вони віщували вишуканою українською і сприймалися малоосвіченою, довірливою українською масою як свої, наші, як «захисники трудового народу». І маса - щира і наївна - з пошанівком ловила кожне їх «розумне, брехнею підбите слово»...
«Українці не мають наміру одривати Україну від Росії.., - за український народ «вирішував» кімнатний теоретик Михайло Грушевський. - ...Вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній зв’язи з нею». А В.Винниченко, який чув «себе в Росії вдома», який сприймав - за власним визнанням - інтереси «цеї колишньої в’язниці» «близькими, своїми», рішуче виступив проти творення українського війська. Навіть Симон Петлюра не міг вирватися з тенетів смертельного для нас русофільства. І закликав українців захищати Росію.
Але через туман демагогії про «братерство української та російської демократії», «про спільний дім - Російську федерацію», все наполегливіше пробивався голос прямого нащадка Тараса Шевченка - ідеолога та організатора українського війська Миколи Міхновського:
«Основою війни є біологічний закон боротьби за існування, а цей закон... находить свій вислів виключно в національних конфліктах... Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належиться по праву... Ми не хочемо більше зносити панування чужинців, ми не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!.. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь на Україні і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!».
Міхновський не тільки прорік слова національної правди, але й першим став на стежину збройної боротьби проти історичного ворога - Росії.
Те, що Міхновський зі своїми однодумцями - після півторастолітньої демілітаризації і демобілізації українців - створив перші два полки українського війська - ставить його в ряд визначних синів нашої Батьківщини.
Працюючи над цією книгою, я безліч разів ловив себе на думці: як не вистачало Миколи Міхновського селянському повстанському рухові, як шкода, що життєва стежка Міхновського не перетнулася зі стежками Холодного Яру, як шкода, що Микола Міхновський не був поруч з Григор’євим або Зеленим! Чи були б здійснені ними оті помилки, про які і зараз згадуєш з болем в серці?!
Але історію не повернеш... Її «лише» можна творити так, як не змогли попередники.
І ця книга про українську стихію, яку пробудила Перша Світова війна і Лютнева революція, про «український бандитизм, сподіваюсь, освіжить почуття мирного, засплісневілого українського егоїста, і може підкаже йому, що доки він не стане вершником, доти не варто розраховувати на власне економічне процвітання, бо його набутки будуть забрані силою чи підступом.

…………………………………………………………………………………………………

Перша cвітова війна в долі українського народу

Скільки радіо- і телепередач за останні десятиліття було присвячено Другій світовій війні! Чому ж такого ажіотажу немає, коли мовиться про Першу світову? Чи різні народи брали в них участь?
Як на мене, причина прозора: Перша світова війна для совєтських і нинішніх офіційних українських пропагандистів вважалася й вважається “чужою”, а Друга cвітова - “своєю”, яку вони і дотепер з пафосом називають “Великою Вітчизняною”. Хоча для українців Друга світова війна такою не була, адже в її наслідку мій народ не здобув свободи, не спромігся вийти з неї народом державним.
Більше того, українці, воюючи в арміях гітлерівської та антигітлерівської коаліцій, а також у складі ОУН-УПА, попри колосальні втрати не тільки не збудували власної держави, а знову опинилися в зловісній темряві кривавого сталінсько-беріївського режиму. І знову почали складати гори трупів на олтар чужого, ворожого “отєчєства”.
Яким же сьогодні треба бути невігласом чи блюзніром, щоби вшановувати немовби героїв нашої держави трагічні постаті українців-червоноармійців часів Другої світової війни, які мільйонами гинули “за Родіну, за Сталіна”!
Наші попередники не скористалися історичним шансом, який дала їм Друга світова війна! Недаремно в 1970-і роки на Донеччині генерал КҐБ, допитуючи Григорія Гребенюка, в хвилину подратування вигукнув: “Ви, украінци, ва врємя вайни нє смаглі пастроіть сваєго ґасударства, кагда всьо рушілось, а тєпєрь я вашу Украіну тєм болєє відєл в гробу в бєлих тапочках!”
Але досить про це! Наша передача - “Отамани Гайдамацького краю” - про інший історичний період, про найважливіший фрагмент історії українців ХХ століття - період пробудження з півторавікової летаргії. І поштовхом до цього пробудження стала Перша світова війна. Для Росії вона розпочалася 1 серпня 1914 року, коли Німеччина оголосила їй війну. Цього дня почалася війна і для українського народу.
Війна. Здавалось би, однозначно негативне явище, уособлення зла, насильства, всіх можливих нещасть: епідемій тифу і мародерства, лихоманки бандитизму та ґвалтувань, потоків і рік - у прямому, не переносному значенні - крові...
Чи може бути якась інша оцінка війни? Може.
Війна - це максимальне напруження всіх наявних сил народів-учасників, це величезний виплеск творчої та деструктивної енергії, це колосальний державотворчий ентузіазм.
Це, нарешті, поява героїв. Без яких існування народу немислиме.
Перша світова війна в долі українського народу - це шанс пробудження, виведення зі стану рабської рівноваги, зупинення процесу асиміляції, злиття в “єдиному російському морі”.
У ХIХ столітті здавалось, що Український народ не просто притишує, а завершує свою історичну ходу. Як політичного явища нас вже не існувало. Існувала хлопська маса, рабсила, поживний субстрат для хижого російського птаха. Існував малоросійський білок, який не пробудило до творчого життя навіть Шевченкове слово.
Щаслива посмішка долі: народу, який завмирає, Бог дарує Тараса Шевченка. І Бог устами Шевченка промовляє до української пустелі. І сльози, які пролив Шевченко, не випарувалися, слова, які він промовив, пекельний російський вітер не завіяв поза межі України.
Зародок зав’язувався повільно - півстоліття. І “раптом”, напередодні ХХ віку проросла Шевченковим пророчим віщуванням Леся Українка, і “раптом” проріс Шевченковим словом, що кличе до зброї, Микола Міхновський... І Бог, який у 1814 р. послав Україні Тараса Шевченка, рівно через століття послав ще один шанс - Першу світову війну.
А Україна ще не розуміла свого історичного шансу і продовжувала дрімати. Але її настирливо будили - полки, дивізії, армії, фронти бурхливо перекочувались через неї, брутально б’ючи її - ще сонну - під дих.
Мільйони вибухів артилерійських снарядів, мільярди рушничних та пістолетних пострілів, безперервні пісні кулеметів таки розбудили велета, і він, не протерши як слід очі, повів плечем - і ті, хто так невчасно опинився на них, переломилися.
Але велет затоптував у чорнозем не тих... І цим показав, що пробудження ілюзорне, що він продовжував спати: мільйони хохлів боролися за “Великоросію”, захищали від “німецького мілітаризму” одвічного ворога.
А ось Володимир Ленін, партія якого висунула гасло поразки Росії в імперіалістичній війні, зробив українцям велику послугу. І пропагандоване більшовиками гасло самовизначення народів Російської імперії зіграло справді історичну роль...
Серед українців, здається, Микола Міхновський першим виступив проти створення “загальноросійського” фронту: ще навесні 1917 р. він запропонував Центральній Раді замиритися з Німеччиною і створити антиросійський фронт. Ця концепція була реалізована майже через рік - на Берестейських мирних переговорах 9 лютого 1918 року. І хоч це було зроблено з великим запізненням, все ж таки результат був вражаючим: протягом неповних трьох місяців (лютий - квітень 1918 р.) за допомогою німців Україна була очищена від більшовиків.

До 1917 р. українська національна державницька ідея тривожила і переповнювала ненавистю до імперської Росії серця небагатьох. У 1917 р. далеко не всі українці признавалися до українства. Національна самоідентифікація була розмитою: хтось вважав себе малоросом, хтось - хохлом, хтось - руським, а хто -русином. Не так багато з гордістю говорили: “Я українець”…
Коли величезний вал дестабілізації розхитав Російську імперію і корона російського самодержавства з імперського олімпу закотилася в музейні сховища, до мільйонів малоросів “раптом” докотилася луна Шевченкових слів:

Кайдани порвіте,
І вражою, злою кров’ю
Волю окропіте.

І ставали малороси українцями. Лютнева революція, яка була логічним продовженням Першої світової війни, зірвала полуду з мільйонів очей, і українці “побачили всю кривду, яка творилась над ними як українцями”. Юрко Тютюнник, свідок епохи та її творець, так змальовував вибух національних почуттів мільйонів: “Увігнати ніж в серце Росії негайно... таке було бажання”. А вміння “вганяти ножа” без жалю повернули українцям 1914 - 1916 роки...
І “німі, здавалось, духовно мертві маси” ставали українським народом.

Перша світова війна, освіживши почуття згарищами, мілітарно вишколила мільйони українців, підготувала для національної революції прекрасні старшинські кадри, створила українську військову еліту.
Блакитний, Вовгура, Ґонта (Лютий-Лютенко), Григор’єв, Кваша, Кощовий, Ляхович, Орлик, Полтавець-Остряниця, Струк, Філоненко, Шепель, брати і сестра Соколовські, брати Чучупаки - хіба перелічиш усіх ватажків повстанського руху 1919 - 1920-х років, які отримали військову освіту на фронтах Першої світової?
Перша світова війна зробила ще одну величезної ваги справу - озброїла український народ: сотні тисяч рушниць та кулеметів з полів битв перекочували в комори дядьків та під стріхи їхніх хат. І, дбайливо змащені, дожидали свого часу.
Такої кількості зброї український народ ще ніколи не мав...
Одне, чого не зробила війна, не розвіяла російського дурману в головах малоросійської інтелігенції. Маса українська протверезіла, а інтелігенція продовжувала перебувати в наркотичному полоні, як вони казали, “передової російської культури”. І раз у раз заганяла в спину національної революції ніж облудної соціалістичної, проросійської демагогії.
Якби ж то вони - оці більшовики винниченківського штибу у вишиваних сорочках - агітували російською мовою, мовою своєї духовної батьківщини!
Але ж ні. Вони віщували вишуканою українською і сприймалися малоосвіченою, довірливою українською масою як свої, наші, як “захисники трудового народу”. І маса - щира й наївна - з пошанівком ловила кожне їхнє “розумне слово”, “брехнею підбите”...
“Українці не мають наміру одривати Україну від Росії… - за український народ “вирішував’’ кімнатний теоретик Михайло Грушевський. - Вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній зв’язи з нею”. А В. Винниченко, який почував “себе в Росії вдома” і сприймав - за власним визнанням - інтереси “цеї колишньої в’язниці” “близькими, своїми”, рішуче виступив проти творення українського війська. Навіть Симон Петлюра не міг вирватися з тенетів смертельного для нас русофільства. І закликав українців захищати Росію на фронтах Першої світової.
Але через туман демагогії про “братерство української та російської демократії”, “про спільний дім - Російську федерацію”, все наполегливіше пробивався голос прямого нащадка Тараса Шевченка - ідеолога та організатора українського війська Миколи Міхновського:
“Основою війни є біологічний закон боротьби за існування, - говорив він, - а цей закон... находить свій вислів виключно в національних конфліктах... Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належиться по праву... Ми не хочемо більше зносити панування чужинців, ми не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!.. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь на Україні, і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!”
Міхновський не тільки прорік слова національної правди, але й першим став на стежину збройної боротьби проти історичного ворога - імперської Росії.
Лише те, що Міхновський зі своїми однодумцями - після півторастолітньої демілітаризації і демобілізації українців - створив перші два полки українського війська - ім. Гетьмана Богдана Хмельницького та ім. Гетьмана Павла Полуботка -ставить його в ряд визначних синів нашої Батьківщини.
Як шкода, що життєва стежка Міхновського не перетнулася зі стежками Холодного Яру, як шкода, що Микола Міхновський не був поруч з отаманами Гайдамацького краю Григор’євим або Зеленим! Чи були б здійснені ними оті помилки, про які й зараз згадуєш з болем в серці?! Але історію не повернеш... Її “лише” можна творити так, як не змогли попередники.

Хотілося, щоб передача “Отамани Гайдамацького краю” освіжила почуття мирного, запліснявілого українського егоїста і наочно показала, що доки він не стане вершником, доти не варто розраховувати на власне економічне процвітання, бо набутки заберуть силою чи підступом.
Отож, спом’янемо гайдамаків ХХ століття. Не будемо, як і вони, “радитись зі слабими про силу, зі сліпими про світло, з розбійниками про мир і злагоду”. “Запозичимо у них духа і віри”. Повчимося у них любити Україну.

Автор


Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії. - Київ, 1998.

Коваль Р. Повернення отаманів Гайдамацького краю. - Київ, "Діокор", 2001