Подільський отаман Яків Орел-Гальчевський

Під ординською навалою червоних Українська армія залишала Поділля: 21 листопада 1920 р. вона перейшла Збруч, який нещодавно з таким ентузіазмом форсувала, мріючи про визволення рідного Краю. Зараз вже ніхто не думав про визволення України, прагли лише якнайдорожче віддати останні метри української землі і тим самим захистити честь своєї зброї.
Серед відступаючого війська не було паніки, ніхто не допускав думки про капітуляцію. Всіх охопило вперте бажання в ар’єргардних боях завдати окупанту найболючіших втрат.
21 листопада, під Волочиськом, близько 17 год., майже всі установи УНР та запільні частини армії перейшли кордон. Біля залізничного мосту лунали вибухи: то бронепотяги з гонором завершували своє героїчне життя… На польському боці старшин і козаків розлучали зі зброєю, з якою вони пройшли десятки боїв. Ще тяжче було пережити козакові розлуку з конем – своїм вірним бойовим товаришем. Загартовані у боях козаки плакали, цілували коней, передаючи їх у чужі руки…
Уродженець подільського села Гута Літинська (тепер Малинівка Літинського району Вінницької області) колишній вчитель Яків Гальчевський, не бажаючи опинитись за польськими “приятельськими” дротами, залишився на окупованій Красною армією території. Він вирушив на рідну Літинщину, щоб із настанням весни відновити боротьбу.
Почалась тяжка праця. За кілька тижнів сотник українського війська Гальчевський обійшов Літинський, Вінницький та Летичівський повіти. Відшукував товаришів по зброї, які переховувалися від більшовиків. Переконував їх продовжувати боротьбу.
Червона влада своїми грабунками та насильними мобілізаціями сприяла сотнику: агітувати були легко. Червоні діяли у стилі золотоординців: ґвалтували жінок, дівчат і підлітків, палили села, забирали все, чого бажала занадто широка “русская душа”. А тих, хто не виявляв радості з приводу жахливих мордів, розстрілювали. Мав рацію Микола Міхновський, який ще в 1900 р. застерігав український народ, що панування “московського пролетаріату” над українським народом буде безмірно важчим і жорстокішим, аніж панування “московської буржуазії”.
Окупанти поводилися зухвало. Насміхалися над місцевими традиціями, палили “Просвіти”, руйнували церкви та пам’ятки архітектури. У Могилеві-Подільському, наприклад, червоноармійці 295-го полку вимостили стайню плитами з православного цвинтаря. Розганяли святочні зібрання, вечори, присвячені пам’яті Тараса Шевченка.
Не дивно, що селяни в листах до своїх рідних, насильно мобілізованих до Красної армії, писали: “Комуністи деруть із нас шкуру. Чути, що буде війна народна, і дай, Боже, війни”.
І народна війна почала зблискувати. У січні 1921 р. в Липовецькому повіті Подільської губернії розпочали повстанчу акцію отамани Король, Чуприна, Зубчевський та Мельник, у Гайсинському – отаман Лихо-Дорошенко. 24 січня 1921 р. згідно з наказом Симона Петлюри командування над 144-ою Надбужанською повстанською дивізією обійняв отаман Хмара-Годзиківський. На початку лютого на ґрунті “продразвьорстки” спалахнуло широке повстання у Придністров’ї. Штаб 12-ї червоної дивізії повідомляв, що у Могилівському повіті нараховується 5000 повстанців, а у Ямпільському – 12 тисяч. Попри надзусилля окупантів, повстанський рух на Поділлі поширювався.

Як військовий фахівець, Яків Гальчевський від початку організував добру розвідку. Його поінформованість вражала: Яків завжди знав що, де і як діється, хто “сексотить”. Отаман скрізь мав своїх інформаторів: на залізниці, телеграфі, в ревкомах та “комбєдах”, навіть у військових частинах і ЧК. Особливу увагу він надавав викриттю і знищенню “сєкрєтних сотрудніков ЧК”. Розуміння особливої ваги розвідки і контррозвідки оберігало життя отаману та його козакам.
Осередком свого штабу Орел-Гальчевський вибрав село Брусленів, навколо якого – особливо з півночі і сходу – росли густі ліси. Завдяки свідомій інтелігенції Брусленів, який нараховував близько трьох із половиною тисяч мешканців, не мав симпатій до більшовиків. Ті ж кілька перевертнів, які симпатизували комуні, сиділи мовчки, навіть не пробували доносити на повстанців, бо вже не раз чули, як у сусідніх селах із невідомої руки гинув той чи інший сексот.
“До зрадників-“хохлів”, які запобігають ласки у комуністів, мусимо бути нещадними, – навчав Гальчевський своїх козаків. – Коли б на Лівобережжі та й на Правобережній Україні було менше людей, одурманених комуністами, то чужинці у нас були б не панували”.
“Ми сильні своєю таємничістю, – продовжував отаман, – дібраним елементом, нежданим нападом-заскоком, використанням ночі, поганої погоди, безпосередньою бійкою руками і скорим зникненням. Нам одна дорога, а ворогові, що хотів би нас знайти, двадцять доріг до нас. І коли ворог знайде нас, то ми можемо вибрати: або зникнути, гублячи сліди, або зробити засідку, дати прочухана і відійти. Найчастіше діятимемо під покровом ночі малими гуртами, атакуючи по черзі важливі об’єкти: штаб, телеграф, варту, казарми, чрезвичайку, міліційну станицю, всеобуч, ревком та інші установи, за допомогою яких большевики тримають у ярмі Україну. До приватних помешкань повстанець, щоб не розпорошуватись, не повинен заходити. Тільки на виразний наказ можна зайти до будинку, щоб витягнути з нього якусь важну большевицьку рибу, чи до в’язниці, щоб визволити політичних в’язнів. Кримінальників залишати під замком, як таких, що їх кожна влада мусить замикати. Документацію у штабах, ЧК, ревкомах й інших важливих установах треба обов’язково забирати, бо вони є найкращим джерелом інформацій про ворога, зрадників і патріотів. Перед відходом – палити військові об’єкти: вогонь вночі має свою психологічну силу і мову, та й пізніше свої і вороги довго ще оглядатимуть згарища та з острахом згадуватимуть про тих, що таку помсту комуні заподіяли… Може, ми, врешті-решт, покладемо свої голови, але пам’ять кривавих змагань залишиться для тих, що будуть боротися після нас. Хай бодай одну тисячу ворогів, що з холодної півночі обсіли нашу землю… ми відправимо на той світ. Тоді вороги боятимуться. Ненавидітимуть нас. І почуватимуться зайдами”.

Однією з найболючіших для українства була проблема підпорядкування. Українець – відважний лицар, але коли справа доходить до підпорядкування комусь… “Ми, українці, – розмірковував Яків Гальчевський, – охоче підлягаємо командантам-чужинцям чи українцеві в чужій службі, але у своїй армії чи адміністрації майже кожному українцеві здається, що він найрозумніший, а його зверхники – це дурні, злодії та зрадники. Не визнають авторитету свого, підривають його на кожному кроці… Чи не тому ми досі не маємо держави?”
Яків Гальчевський не один раз доводив свою здатність передати владу, коли бачив, що цього вимагає добро справи. Його власний приклад ідеального воїна Української революції дисциплінував козацтво. Саме тому відділ Орла був надзвичайно успішним у бою.

Ворог почав перемагати нас лише тоді, коли зумів розбити село на ворогуючі частини, коли свою імперіалістичну інтервенцію приховав за кольорами української громадянської війни. “Лихо було і є на українській землі тому, що один брат є повстанцем, а другий – агент ворога, – вважав Яків Гальчевський. – Зять – повстанець, а тесть доносить на нього. Чоловік прагне своєї держави, а жінка собі комісара вподобала й видає мужа в руки червоних, коли він, ведений тугою, загляне до власної хати подивитися на своїх дітей. Буває, що батько – свідомий українець, а син комсомольцем став. Донька мріє про козаччину, українське військо, прапори і свого майбутнього чоловіка – козака, а мати тужить за “матушкою-Росією”. Нема білої Росії, то й червона добра, бо принаймні на “благородній” мові говорять, а не “по-хохляцьки”.
“І все ж 1921 рік боротьби з окупантами за нами, – підсумовував Яків Гальчевський. – Баланс: за цілий рік ми втратили лише кілька осіб убитими й кілька пораненими, втрати ж червоних були незвичайно великими. Ми маємо морально добре почуття, а окупанти пригноблені. Ми здобули життєвий і бойовий досвід, загартували свої характери й тіло, маємо віру, ідею, а червоні у безсилій злобі лютують і скаженіють, що ми не стали їхніми рабами. Ми почуваємося серед свого народу, на своїй, святій для нас, землі, а наїзники весь час – серед селянського моря, ворожого їм.
Перед нами стоїть тернистий шлях із боротьбою, небезпеками, а може, й смертю. Ми йдемо своєю дорогою свідомо, горді й незламні. Нам ніщо не страшне, навіть муки і смерть, бо ми фанатично настроєні: до безмежності кохаємо свій край, свою свободу і свій нарід.
Хоча часом його ненавидимо”.

Попри те, що Орел перебував у безперервних боях, він усе-таки знайшов час заскочити у Пашківці, щоб покарати керівників так званої Пашківської республіки, які вписали одну з найганебніших сторінок в історію України.
Коли наприкінці листопада 1919 р. уряд УНР потрапив у незавидну ситуацію і під натиском Красної армії змушений був тікати до Старокостянтинова, залізницю Проскурів – Старокостянтинів обсіли анархічні загони “Пашківської республіки”, які не визнавали жодної, крім своєї, влади.
Український уряд було принижено: його змусили підписати договір із сільськими дядьками про перепуск разом із військом (!!!) через Пашківську волость. Однак віче жителів волості “не ратифікувало” цього “договору”. Врешті-решт, величезне майно Армії УНР, в тому числі й вагон із гривнями, потрапило до рук більшовиків та анархічних юрб селян.
“Ця історія дає змогу уявити, – зазначав генерал-хорунжий Армії УНР Юрко Тютюнник, – який був авторитет центру в масах!.. А можна було підтримати цей авторитет, наказавши військовому командуванню ліквідувати “пашківців”. Одержавши такий наказ, я міг би його виконати, були для того засоби і бажання”.
Такої ж думки дотримувався і Яків Гальчевський. Він був переконаний, що село Пашківці ніколи не увійшло б ганебною сторінкою до історії українського визвольного руху, коли б “сильна карна експедиція приїхала на терен “республіки” та щодесятого бунтівника розстріляла”, а самі Пашківці та довколишні села, які підтримали бунт проти Директорії, зрівняла із землею. На пожарищі, на думку Гальчевського, слід було б поставити величезний хрест із написом: “Село Пашківці за бунт проти рідної влади зметене з лиця землі, і назва його зникає раз і назавсіди”.
Палити село вже не випадало, а ось знищити ініціаторів заколоту проти української влади ніколи не пізно.
Каральний відділ Орла оточив Пашківці. Отаман наказав арештувати кількох членів т. зв. Пашківського республіканського уряду та злодіїв, які грабували транспорти міністерств УНР. Всього вісім осіб. Слідство довго не барилося. Суд також був лаконічним. Як і розстріли винних над ставом.

До літа 1925 р. продовжував збройну боротьбу Яків Орел-Гальчевський.
Лагідний і наче несміливий у поводженні з близькими, він був лютий у гніві і безмежно відважний у бою…
Немилосердно і щонайперше розправлявся він зі зрадниками Батьківщини. Тоді ворог втрачав опору, і бити його було справою не такою вже й важкою.
З початком Другої світової Орел-Гальчевський відновив боротьбу за Самостійну Україну – вже як організатор і керівник Грубешівської самооборони на Холмщині, який вже після смерті отамана перетворився на один із загонів Української Повстанської Армії.
До останку віддавши себе справі визволення Батьківщини, Яків Гальчевський став взірцем дисциплінованого українського вояка-повстанця. Його приклад, як і Костя Блакитного, Петра Філоненка, Ананія Волинця, Василя Чучупака, Марії Соколовської та багатьох інших отаманів перекреслює фальшиві звинувачення фальшивих істориків у недисциплінованості українського лісового та степового воїнства.
Вірю: невдовзі слова “отаман” і “отаманія” зазвучать, як колись, – дзвінко і гордо. Піде, піде – для когось – застрашуюча (застрашлива?) луна.
А Україна обов’язково спом’яне добрим словом полум’яних дітей своїх – засмаглих, припорошених пилом безперервних доріг нащадків Максима Залізняка та Івана Ґонти, які пробудили творчий дух Гайдамаччини ХХ століття!

Завершую словами отамана Орла-Гальчевського, зверненими до повстанців у невеселому 1922 р., коли всім ставала очевидною приреченість Визвольних змагань: “Нас може і не стати, але залишимо по собі пам’ять, легенду для нових борців”.
Друзі, не знеславлюймо необдумано достойних воїнів українського Степу і Лісу.
Збережімо світлу легенду для нових борців!
Вклонімося вірним і відважним. Спом’янемо їх добрим словом!
Хай імена лицарів Української революції світяться закличним маяком для нинішніх і наступних поколінь!