Мотовилівський отаман Бурлака

Якщо я почну з тези, що не українська національна ідея, а російські більшовики змусили керівників Центральної Ради стати на шлях державного будівництва, ви, радше за все, не повірите.
Та історичні факти достатньо промовисті… Ось один із них: орган урядової партії соціалістів-революціонерів, до якої належав Михайло Грушевський, “Народна Воля” ще за кілька днів до проголошення 4-го Універсалу патетично сповіщав, що “самостійність – це контрреволюційне гасло панів”. Буквально того ж тижня ця сама газета вже писала протилежне: мовляв, самостійність – це гасло соціалістів-революціонерів і найбільшими його ворогами є пани.
Чи могли керівні кола з таким гопсанням замість мислення “просвіщати” народ, вести його за собою?
Хто ж у часи Національної революції взяв на себе роль української еліти?

Якось у розмові з Іваном Липою митрополит Андрей Шептицький висловив таку думку: “В Німеччині, та і в багатьох інших народів, селяни – дійсно нижча верства… У нас, українців, це не якась аналогія до класу “дурних Міхелів”: ані школа, ані адміністрація, ані військо не довершили такої селекції, вибору кращих, здібніших одиниць (як українське село)”. Це свідчення навів у своїй книзі “Призначення України” Юрій Липа. Висловив він і власне переконання, що “в сучасних українців границі еліти й селянства не дуже виразні”. Тобто і Юрій Липа, і Андрей Шептицький дійшли висновку, що саме українське селянство вилонює з себе еліту і, властиво, є нею.
Цю тезу хочу підтвердити на прикладі одного з отаманів Гайдамацького краю – “людини визвольного руху… людини твердого характеру, випробуваної долі… гарячої віри у свою справу” – мотовилівського отамана Бурлаки – Овсія Івановича Гончара.
Народився він 1888 року в с. Панській Мотовилівці, неподалік Києва.
Овсій Гончар – людина шляхетної вдачі і чистих помислів – головним вважав поширення освіти серед селянства. Тому часто збирав сільську молодь, читав лекції з історії України, повертаючи українцям історичну пам’ять.
“Овсій Іванович, – писав у “Записках повстанця” глеваський отаман Кармелюк (справжнє його прізвище Марко Шляховий), – дуже любив свій скривджений нарід і багацько віддавав для нього, не жаліючи ні здоров’я, ні життя свого”. “Як Овсій приходив на сходку, – оповідав односельчанин Федір Дубровський, – і розказував, як треба жити, щоб українці вільні були, то так розказував, що всі люди плакали”.
Не дивно, що у 1917 р. Овсія Гончара, авторитет якого серед селян був надзвичайно високим, обрали головою Васильківської повітової земельної управи.
Розумів він і значення оружної сили українського народу: не дивно, що одним із перших взявся творити відділи Вільного козацтва. Селяни, в жилах яких ще не прохолола гаряча кров Гайдамаччини, охоче відгукувались на заклик організовувати загони самозахисту українців.
Окрім того, Овсій Гончар заснував у своїй хаті “Просвіту” ім. Бориса Грінченка, закупив книжки. Сестра Ганна розповідала, що “вся хата була забита книжками”.
Селяни вважали Овсія Івановича мудрим і добрим чоловіком, який піклується про їхнє майбутнє – щоб ніким не були поневоленими. Отаман Кармалюк дав таку характеристику Овсію Гончару: “Надзвичайно розумний і чесний… неймовірно холоднокровний”, завжди спокійний і усміхнений.
Дружина Гончара, Марія Клименко, була єдиною дочкою депутата Державної Думи Росії двох скликань Івана Клименка. Зрозуміло, що Марія була освіченою – закінчила гімназію.
У 1919 р. більшовики розграбували і спалили “Просвіту” ім. Бориса Грінченка, забрали худобу і майже все придане Марії: золото в торбинці, килими, швейну машину, скриню, навіть скатертину. Особливо шкодував Овсій за книжками. З розпуки не знаходив собі місця, все думав, як поквитатися з окупантами. З ними, як він сам зазначав, “інакше як з варварами, які руйнують навіть такі народні установи, як “Просвіта”, не можна поводитись. А з варварами інакше й не можна поводитись, як тілько биться зі зброєю в руках”.
Овсій Гончар почав агітувати селян до виступу проти російських окупантів. Разом з отаманами Зеленим і Кармелюком він став одним із організаторів Васильківського повстання: в ніч на 28 березня 1919 року, підірвавши більшовицький потяг та зруйнувавши колію на Сорочому Броді, отаман Бурлака разом із козаками довколишніх сіл заволодів станцією Мотовилівкою.
Та вже на ранок 28 березня 300 матросів увірвалися на станцію. Почалася кривава вакханалія. Бурлака змушений був відступити. Поповнивши свій загін козаками із сіл Мар’янівки, Гребінки та Соловінки, він повів наступ на Білу Церкву. Увійшовши до міста, утримував його цілу добу. Та, не маючи ефективного зв’язку, Бурлака просто не знав, що робити далі. Через те його козацтво й розійшлося. Деяких із них більшовики повиловлювали та порозстрілювали. Попалили червоні і повсталі села, та й саму Мотовилівку не минули пожежі.
Незабаром отаман знову зібрав козаків… До повстання приєдналися селяни Барахт, Глевахи, Руликіва, Великої Вільшанки, Яцків, Митниці, Крушинки та інших сіл. Знову було відбито Мотовилівку і Васильків. Повстанці розпочали наступ на Київ. Дійшли до Глевахи, за яку точився особливо запеклий бій.
Із перемінним успіхом отаман Бурлака продовжував відчайдушну боротьбу до літа 1919 року, аж доки не підійшла об’єднана Українська армія. 8-а галицька бригада за допомогою місцевих козаків-повстанців вибила ворога з Василькова, Глевахи, Боярки і, врешті, 30 серпня увійшла до Києва…
“В цій боротьбі, – зазначав згодом Дмитро Донцов у “Підставах нашої політики”, – український селянин показав ті риси, які конче потрібні нації, що хоче бути незалежною: здорову ксенофобію, оправдане недовір’я до всякого чужинця і протиставлення розслаблюючому “інтернаціоналізмові” наших соціал-геростатів. Із селянством виходить в нас на арену клас не москвофільський, як наша інтелігенція.., (а) верства, готова всякими способами боронити свої права…”
Якою разючою була відмінність між державотворчим українським селом та протидержавними малоросійськими керівними колами, демонструє свідчення видатного українського мислителя В’ячеслава Липинського. В “Листах до братів-хліборобів” він писав: “Боротьба за створення української держави… була ведена людьми, які в державну незалежність України не тільки перед тим ніколи не вірили, але до самої ідеї державної незалежності ставилися з погордою й вороже. Під гаслом осміхування самостійництва, як “буржуазного балакунства”, пройшов увесь період ідейної підготовки до національної революції в кінці ХIХ і початку ХХ століть. Під гаслом найгострішого поборювання самостійників, як контрреволюціонерів і ворогів народу, пройшов увесь перший, найбільше гарячий, найбільше творчий період діяльності Центральної Ради… Українська демократична інтелігенція, що творила головні кадри так званого свідомого українства в часах передвоєнних… себе в ролі будівничих української держави абсолютно уявити не могла, і тому ідея своєї держави, збудованої якимись іншими українськими класами, була їй як не ворожа, то в найкращім разі абсолютно чужа…”
То хіба дивно, що за кілька днів перед проголошенням української державності 4-м Універсалом в органі урядової партії соціалістів-революціонерів “Народна воля” стверджувалося, що “самостійність – це контрреволюційне гасло панів”?
*Справді, український феномен 1917-го полягав у тому, що не провід, а т. зв. темні – насправді козацькі чи покозачені – маси виявили пасіонарність, саме вони прагли революційної творчості, саме вони були творцями революційної дійсності, саме вони будували на руїнах російської імперії величну українську державність.
Це історичний факт: Українська держава творилася “знизу”, народом, а не владою. Навіть всупереч їй.
Так, українські отамани не закінчували петербурзьких і московських – “єго імпєраторского вєлічєства” – академій. Їхньою вищою школою, як правило, була школа прапорщиків. Гадаю, що відсутність у їхніх біографіях академій сприяла: войовничі інстинкти захисників рідного краю не були замулені петербурзькими віровченнями, московська повінь облуди не затопила їх, як, наприклад, чужолюбну, занадто вчену малоросійську інтелігенцію, яка хотіла лише одного – бути посередником між російською державою і українським народом. Слід сказати, що міській інтелігенції українського походження була відведена роль колаборантів, які б допомагали тримати український народ у російській тюрмі народів…
І абсолютно слушно зауважував наш великий національний мислитель В’ячеслав Липинський, що соціалістична інтелігенція стала на шлях творення Української держави не тому, що раптом відчула “непереможне бажання мас мати свою державу”, а тому, що зрозуміла, що “Росія большевицька не захотіла з ними як із репрезентантами української нації, говорити”.
І час було втрачено. А з ним – і епоху, коли український народ міг стати державним. Безголів’я (безголов’я) міської малоросійської “еліти” і стало, на мій погляд, головною причиною поразки Національної революції…
До речі, це безголів’я було очевидним ще тоді, в добу Центральної Ради. Показовою є стаття-заклик лікаря Сергія Коломійцева 20 березня 1918 р. в “Новій Раді”. Закликаючи створити пам’ятник героям Крут і жертвуючи на його побудову 100 карбованців, він писав не лише про “нещадне звірство віковічних гнобителів із Півночі”, але й про “безголов’я нинішніх вершителів долі України в судьбові часи її існування”.
Так що смерть Лесі Українки напередодні Першої світової війни та Івана Франка напередодні Лютневої революції катастрофічно позначилися на результатах Національно-визвольних змагань, в які ми увійшли без національних лідерів загальнонаціонального масштабу.
До речі, селянство не лише першим “відчуло непереможне бажання мати свою державу”, але й до останнього її обороняло: повстанський рух – хай не такий могутній, як у 1919-му – 1920-му – тривав до кінця 1920-х років…

Багато отаманів тоді загинуло смертю героїв, хтось емігрував, хтось продовжував боротьбу у підпіллі.
Змушений був перейти в підпілля й отаман Бурлака. Розлучався він зі своєю дружиною, коли вона була вагітною: “Як буде син, назвеш Степаном, якщо дочка – Галиною. За кумів візьмеш Євдокію Маношенко, а хрещеним батьком – Тимоша Коваленка”. Таке було його прощальне слово.
Тут якраз нагрянув каральний відділ червоних – місцевий єврей доніс, що отаман удома. Та Бурлака зумів вискочити з оточення. Тоді червоні спересердя арештували його вагітну дружину. Її запроторили до Лук’янівської в’язниці, де протримали близько місяця. Там, у Лук’янівці, у неї народилася дівчинка. На другий день після народження дитини, 10 жовтня 1920 р., більшовики вигнали з тюрми обох – і матір, і немовля.
Коли Марія повернулася з в’язниці, довідалася, що чоловіка таки арештували і вивезли у Харків, на Холодну Гору.
Виконавши його останню волю (назвала дочку Галиною і закликала на хрестини визначених кумів), Марія поїхала до Харкова дізнатись про долю чоловіка. Та натрапила на афериста і, врешті, повернулась ні з чим – роздягнена та в старих шкарбанах...
Товариш отамана, Федір Прохорович Дубровський, 1898 р. нар., стверджував, що Овсію Гончару поталанило втекти з в’язниці на Холодній Горі. Та все ж незабаром він ніби був убитий у перестрілці…

Отаманова дочка Галина, хоч у неї були постійні проблеми, як у дочки “ворога народу”, згодом усе ж здобула вищу освіту (закінчила Київський учительський інститут), працювала в с. Боровій вчителькою молодших класів та української мови. В 1968 р. її хотіли, як відмінника освіти, представити до державної нагороди – вже й журналісти та фотокореспонтенти зі столиці приїжджали. Та раптом все загальмувалося. Директор пояснив: “Ви знаєте, нічого не вийде з нагородою – у вас заплямована біографія”.
Галина Овсіївна нині живе у с. Боровій, що коло ст. Мотовилівки, має дочку – Наталку Михайлівну Дубровську, яка також здобула вищу освіту. Наталка Михайлівна в 1973 р. народила дочку Юлію. Юлія Вальчук продовжила сімейну традицію, пустивши у світ також дівчинку. Праправнучку отамана назвали тепер вже родинним ім’ям – Галя.
Пам’ять по собі у навколишніх селах отаман Бурлака залишив добру. Старші люди згадували його добрим словом навіть донедавна. Казали, що “ця людина хотіла добра нам, а ми не розуміли”.

Колись, у дні Визвольних змагань, київський “Студентський вісник” писав: “Прекраснодушні апелі (тобто звернення за порадою чи підтримкою. – Р. К.) до сердець противників мусять бути залишені. Треба дивитися чорту у вічі”.
Не думаю, що й занадто радикальною була позиція Дмитра Донцова, який вважав, що “конфлікт між Україною і Росією був засадничої натури, яка виключала компроміси, лише вимагала боротьби – з перспективою знищення однієї сторони або другої як політичного чинника східної Європи”. Це, до речі, добре розуміли українські селяни, а ще більше відчули на своїй шкурі – і в добу Національної революції, і під час трьох голодоморів...

Тому вкрай прикро, коли чуєш сьогодні звинувачення у несусвітніх гріхах на адресу селян-повстанців і, зокрема, організаторів козацтва – отаманів. Адже бездумна рука піднімається на легендарних лицарів. Незаперечних авторитетів серед українського населення.
Та таким явищем, як українська отаманія, кожна нація безмежно пишалася б. І увічнювала б їхній подвиг у бестселерах, кінофільмах, телесеріалах… Адже вибухова стихія свідчить про глибинні життєві сили нації!
У нас же у святці заносять імена руїнників Української держави. Маю на увазі не тільки більшовиків із темної півночі, але й наш пустоцвіт – малоросійських демократів-соціалістів.
Так і згадуєш пророчі слова одного з лицарів Національно-визвольної революції 1917 – 1920-х років Євгена Коновальця: “З соціалістами держави не збудуєш!”
Вічна пам’ять шляхетному лицарю України Овсію Івановичу Гончару – мотовилівському отаманові Бурлаці – та його побратимам!