Вереміївські отамани Келеберда і Нагірний

Хочу розповісти про войовниче козацьке село Вереміївку (нині Чорнобаївського району Черкаської області), яке в часи Національно-визвольних змагань 1917 – 1920-х років дало Україні багатьох славних лицарів, зокрема, отамана Вереміївської сотні Чигиринського полку Панаса Келеберду та командира Наддніпрянського партизанського загону Івана Савченка-Нагірного.
Отож, слухайте розповідь про славну і невимовно трагічну долю старовинного українського села та його святих оборонців.
Вереміївка широко розкинулася на лівому березі Дніпра, там, де вкритий скіфськими курганами та козацькими могилами широкий степ, розрізаний кришталево-прозорою Сулою, з високої гори стрімко обривався у Дніпро. Тут, навіть не прислухаючись, можна було почути дихання – то вогке, холодне, то полум’яно-пекуче – знаменитого Холодного Яру, що багатозначно причаївся по той бік Дніпра. Надвечір тут, за селом, у степу, між козацькими могилами Близницями, можна було зустрітися з тінями великих предків – Петра Дорошенка, Івана Богуна, кошового Гладкого, а у весняному ревінні стрімкої Дніпрової протоки Ревун – почути їхні закличні голоси.
У Вереміївці завжди признавалися до козацького роду. Вереміяки – справжні козарлюги, кремезні, поставні, гоноровиті та ще й на голову вищі од сусідів. Тож не дивно, що одним із поширених вереміївських прізвищ було Келеберда, яке означало “висока людина”. Традиційними промислами “високих людей” були рибальство, чумакування та... полювання на ворога, який не один раз приходив у це благословенне місце, щоб поневолити, зруйнувати, спалити. Тому вереміяки завжди були на сторожі.
Сюди, у куточок старовинного життя, наповнений войовничими козацькими типами, де, здавалося, кожний водяний млин, не поспішаючи, стиха оповідав про славні діяння предків, нестримно тягнуло українських митців: тут малював картини Опанас Сластіон, творив музику славетний Микола Лисенко, що з сусідніх Гриньків, наповнювався селянськими образами Михайло Старицький, рідне село якого Кліщинці було в двох верстах від Вереміївки. Тут збирали українські пісні і казки Михайло Драгоманов та український фольклорист Порфирій Мартинович. У Вереміївці роздавала українські книжки мати великої Лесі Українки – Олена Пчілка. На Вереміївському багатолюдному ярмарку співали легендарні українські бандуристи Остап Вересай, Михайло Кравченко та Федір Кушнерик, яких приваблювала не лише мальовничість природи, але й щедрість місцевих селян.
До скарбниці українського фольклору вереміяки подарували “Казку про запорожця”, “Казку про Правду”, казки “Подарунча”, “Мара”, “Два з торбою”, “Відьма”, “Харциз”, “Два брати”, “Як запорожці їздили у Петербург до цариці”, пісні “За нашою слободою”, “Ой, під вишнею” та багато інших.
Саме слово “Вереміївка” є багатозначним, воно означає “бучу”, “сум’яття”, “буряну погоду”, “бурхливу годину”. Історія села підтвердила, що назва цілком відповідала характеру місцевого населення. Не дивно, що тут у 1905 р. сталися революційні селянські заворушення, які увійшли в історію під назвою Вереміївська буча. Село недаремно отримало таку бурхливу, буряну назву.
Слід зазначити, що Вереміївка перед Першою світовою нараховувала 13900 чоловік населення, з них 76% – козаків.
Вереміївка з давніх-давен була поділена на кутки. Родина Келебердів жила на кутку Погорілому, у місцевості, яка називалася Приліпка. Тут, над Дніпром, біля пристані Івана Богуна, і народився майбутній отаман Панас Келеберда, який згодом став пострахом для російських окупантів – як білих, так і червоних.
Охтанась (а саме так його називали в селі) був високого зросту, міцної статури синьоокий красень. Мав веселу вдачу, був задерикуватим і хвалькуватим. В основі цих рис характеру, безперечно, лежала величезна фізична сила – кінські підкови він ламав, як сірники.
Родина Савченків, яка в добу Української Народної Республіки також подарувала Батьківщині отамана, жила на кутку Заболото… Батьки майбутнього отамана були малоземельними, а отже, бідними. Не дивно, що мати колисала Івана у позиченій колисці. Закінчивши сільську школу, Іван Савченко освіту далі здобував самотужки. Односельчани запам’ятали його з книжкою в руках, казали, що складалося враження, мовби Іван ніколи з нею не розлучався.
Як виглядав він? Вище середнього зросту, чорнявий, гарний і поставний. Носив вишивану сорочку. З дитинства був привчений шанувати українські звичаї. З великою повагою ставився до односельчан. Надзвичайно шанував матір (батько рано помер), поважав старшого брата, з ніжністю ставився до сестри.
В дитинстві був слухняним та спокійним хлопчиком. Його уяву вражали оповіді дідів про набіги татар, походи запорожців, козацькі тунелі під Дніпром, легенди про скарби у козацьких чайках, затягнутих у дніпрові печери...
Хоч і мав Іван лагідну вдачу, але страшенно обурювався на несправедливість, приниження людської гідності. Оповіді дідів, козацькі думи кобзарів, книжки та особисті спостереження допомогли йому збагнути всю глибину несправедливості – і національної, і соціальної – не тільки до односельчан, але й до всього українського народу, що, як казав Савченко, “сотні років був під національним гнітом, загубив мову і культуру”.
Під час служби в російській армії юнак не один раз зустрічався з мерзенними проявами великодержавного шовінізму. Саме тому, за власним визначенням, він і “став оборонцем національних прав і культури”. Хотів, власне, небагато – щоб український нарід піднісся “на рівень з іншими народами”. Та за здійснення мрії свого життя Іван Савченко готовий був накласти головою.
Революційна повінь лютого – березня 1917-го супроводжувалася страшною дніпровою повінню, яка завдала страшних збитків вереміякам. Дніпро, здавалось, попереджав земляків про величезні випробування, які насувалися на них...
На шлях боротьби “задля здобуття українським трудовим народом національних прав” Іван Савченко вступив уже 1917 року: восени Золотоніський гарнізон відрядив його делегатом на Третій всеукраїнський військовий з’їзд. Від грудня 1917 р. Іван Савченко вже служив у артилерійському відділі військового міністерства Центральної Ради...
В цей час інший вереміяка, Охтанась Келеберда, проходив службу на Чорноморському флоті в Одесі і, звичайно, брав участь у революційних подіях. Очевидно, він був помітною фігурою, оскільки навіть увійшов у літературу, ставши прототипом “негативного” образу українця-моряка Кобзи у драмі комуністичного вислужника Олександра Корнійчука “Загибель ескадри”. Панас під час служби дійсно носив прізвисько Кобза. Хіба дивно, що згодом у повстанській практиці отаман вживав незвичне для повстанців солоне і засмагле слово “полундра”?
Після загибелі ескадри Панас Келеберда повернувся до рідного села.
Зараз точно невідомо, коли він створив свій перший відділ одчайдухів. Радше за все, це сталося під час протигетьманського повстання – наприкінці 1918 року. На той час Директорія, яка інспірувала повстання проти Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського, перебувала у союзницьких відносинах із більшовиками. То немає нічого дивного, що Келеберда деякий час виступав під совєтськими гаслами.
А коли після повалення Української Держави більшовики повернули зброю проти своїх союзників по антигетьманській коаліції, то збаламучені класовою пропагандою козаки Келеберди арештували вереміївських представників Директорії. Дізнавшись, що серед заарештованих є його товариші дитинства, отаман пішов до волосної холодної, щоб переконати їх перейти у свій табір.
Під час розмови в холодній один з арештованих заявив, що на його бік не пристане, а перейде він, Охтанась, на їхній бік, бо він насправді син не Василя Келеберди, а Дмитра Келеберди, більшість родичів якого підтримує Центральну Раду. Це стало повною несподіванкою для Охтанася. Збентежений, він метнувся до свого дядька Степана і почав допитуватися, чий же він все-таки син. Тоді дядько розповів про родинну таємницю... Ще більше збурений Охтанась кинувся до Дмитра Келеберди. Будучи в тяжкому нервовому потрясінні, отаман арештував рідного батька. Врешті-решт, добившись у нього визнання себе сином, відпустив його із холодної. Звільнив Панас й інших заарештованих, а загін “червоних партизанів” оголосив розпущеним.
Цього дня Панас Келеберда остаточно став на нескінченний шлях Визвольних змагань українського народу. Келеберда взявся творити вереміївську козацьку сотню, яку, за старожитньою традицією, підпорядкував колишній гетьманській столиці Чигирину, а точніше – Холодноярській організації, на прапорі якої було лаконічно – і без театральної патетики – сформульовано кредо українця-козака: “Воля або смерть”.
Сільське населення підтримувало, як могло, повстанців. Селянство Золотоніщини вирізнялося високим патріотичним духом: хати були прибрані рушниками на образах та портретами Тараса Шевченка, майже у кожній родині був “Кобзар”.
Це зауважило й козацтво Армії УНР, яке, здійснюючи Зимовий похід, дійшло з Поділля аж на Золоніщину. Штаб Армії УНР розташувався у Москаленках, які межували з Вереміївкою. Саме у Москаленках у лютому 1920 р. командарм Зимового походу Михайло Омелянович-Павленко видав кілька наказів. У одному з них ішлося: “Тут кожний козак упевнився в тому, що він творить волю Народу, що Нарід наш вірить своєму війську, чекає від него визволення від ярма, яке хочуть накинути всі пришельці. Наше втомлене довгою війною козацтво отримало від самого Народу під час походу подяку, подяку щиру, міцну, що надає йому силу на новий подвиг”.
Коротке перебування Армії УНР у Вереміївці та навколишніх селах підняло дух місцевого козацтва: з початком весни 1920 року різко збільшилася кількість невеликих козацьких загоні, що, як зазначали більшовики, “безнаказанно нападают на волости и села – (и) исчезают в лесах, болотах и кулацких хуторах”. Так і згадуєш вислів “крутили веремію”, який означає “робити швидкі напади, атаки, нападати то тут, то там”. Саме так діяли вереміївські отамани Келеберда і Нагірний-Савченко.
Взяли вони участь і у всенародному повстанні літа – осені 1920 року.
Загін Келеберди мав на той час до 400 багнетів. Діяв у Золотоніському, Хорольському, Лубенському і Кременчуцькому повітах Полтавської губернії. Ось кілька більшовицьких повідомлень про те, як крутили веремію вереміївські гайдамаки:
“В районе Еремеевской, Жовнинской, В-Буромской и Лялинской волостей оперирует Келеберда. 20 августа банда произвела налет на Жовнино, разбила Советский отряд... Бандитами выпускаются воззвания, что коммунисты продают Украину... Мобилизация прошла скверно... Разверстка тормозится бандитизмом... Милиция, терроризированная частыми бандитскими налетами, почти бездействует”.
Так, українське селянство люто захищало своє право на буття.
Тоді як українські селяни на весь зріст стали проти російських окупантів, на еміграції Володимир Винниченко та його послідовники створили Закордонну групу Української комуністичної партії та розгорнули пропагандистську кампанію на користь совєтської влади, а соціалісти-революціонери під керівництвом Михайла Грушевського з комфортабельної Праги закликали до здійснення в Україні диктатури трудового народу у формі селянсько-робітничих рад...
“В ім’я миру й тишини” ці діячі воліли би “скоритися швидше тиранії, ніж повстати проти неї”, – слушно зазначав Дмитро Донцов. Він стверджував, що подібні соціалістичні діячі настільки “переосмислили” вартості, що “почали звати трусість – гуманністю, мужність – жорстокістю… прислужництво – реалізмом, вірність ідеї – фанатизмом… нерішучість – розважливістю… буденну працю – героїзмом, (а) героїзм – авантурництвом… вірність засадам – доктринерством… хохлацьку ж хитрість – державною мудрістю”.
Зрозуміло, що з таким підходом держави не збудувати!
Та інший погляд мали українські селяни, які виявили подиву гідну здатність до “швидкого формування військових добровольчих частин” і безмежну впертість у відстоюванні своїх національних прав.

Отамани Келеберда і Нагірний, якщо використати вислів учасника Національної революції Дмитра Донцова, належали до “батави людей нового духу”, котрі не вагалися між вибором, який поставила доба Національної революції. Отамани справді мали чіткі відповіді на питання “спільність з Москвою чи сепарація від неї… матерія чи дух; “брехнею підбита” чужа “мудрість” соціалізму… чи повернення до великих традицій старокнязівського і козацького Києва… пристосування до кожної переможної сили чи невблаганна війна з нею…” В цій “невблаганній війні” вони й поклали свої буйні голови… Поклали молоді життя, не скорившись…
Останній відомий бій отамана Келеберди стався наприкінці серпня 1920 року під хутором Гузичі, що між селами Вереміївка і Жовнине…
Після цього бою між вереміяками пройшла чутка, що Келеберду вбито. Та схоже на те, що поголос про смерть отамана – з метою дезорієнтувати ворога –пустили самі козаки. Вони й інсценували щонайменше два псевдопохорони Панаса Келеберди. Розкопавши одну з могил, більшовики замість тіла вереміївського сотника знайшли його картуз та записку: “Ангели украли”…
Ці псевдопохорони, зрозуміло, свідчать, радше, на користь версії про те, що отаман Келеберда залишився живим. І справді, вереміяки не дуже вірили у смерть отамана. Сходилися на думці, що він виїхав у іншу місцевість, змінив прізвище і чекає на сприятливий момент, щоб знову, як колись, на коні – під постріли гармат – повернутися до рідної Вереміївки.

Після таємничого зникнення Панаса Келеберди його козаки приєдналася до Наддніпрянського партизанського загону отамана Нагірного.
У вересні 1920 р., у розпал всенародного повстання, яке очолив Кость Блакитний, Савченко-Нагірний беззастережно підпорядкувався Холодноярському повстанкому, чим продовжив традицію послуху Чигирину – старій гетьманській столиці, адже майже три століття тому Вереміївська сотня вже входила до складу Чигиринського полку війська Богдана Хмельницького.
Про розмах селянського руху свідчать більшовицькі зведення:
“2 октября – положение в (Золотоношском) уезде тревожное, город на осадном положении... Положение уезда и города критическое, бандитизм принимает повсеместный характер, в корне разрушая всякую работу...
9 октября в Еремеевке была банда до 100 человек. Бандитизм там принимает широкие размеры...
17 октября в село Песчаное ворвалась банда, вооруженная бомбами, винтовками и револьверами, рассклеивала воззвания и прокламации с призывом к вооруженному восстанию против Советской власти... Настроение бедняков, кулаков, интеллигенции с. Песчаное контрреволюционное; советские учреждения не работают – мешают банды”.
Дійшла до наших днів і одна з листівок отамана Нагірного:
“Наказую всім служащим Сов.-комуністичних установ на побережжі Чигиринщини негайно з дня оголошення цього наказу кинуть працю й надалі такої не проводить. За невиконання цього наказу усі служащі зазначених установ будуть караться вплоть до розстрілу. Отаман Нагірний. Земельний відділ і суд – працюйте”.
Понад чотири роки діяв Нагірний на обох берегах Дніпра – в Чигиринському, Черкаському, Золотоніському та Хорольському повітах. Навіть тоді, коли Українська Народна Республіка, за яку боролися повстанці, припинила своє існування…
Восени 1922 р. односельчанин Нагірного Олександр Переузник випадково зустрів отамана, який на світанку йшов повз його хату. Нагірний був у вишиванці. Земляк запропонував отаману змиритися з совєтською владою і жити “нормальним життям, адже вже можна”. “Боротьба програна, з ким ти залишився?” – казав Переузник. Нагірний відповів виклично: “Я, навіть коли залишуся сам, продовжуватиму боротьбу”…
Арештували отамана під час планової облави, у лютому 1923 року. Ув’язнили у Полтавській тюрмі… Через півроку, 26 жовтня, у Нагірного з’явилась можливість передати рідним листа – останнього у своєму, як він сказав, “квітучому житті”. Ось уривки з нього:

Добрий день, любі мої рідні:
мамо, Олександре і ти, сестро Галю!

…Сьогодні оголошено, що моя справа закінчена і на 12 листопада назначена… у Надзвичайну сесію Полтавського губсуду… І от, одержавши такі неприємні для мене відомості і такий короткий час життя, всього 17 днів, я рішив написати Вам листа…
Любі мої рідні!.. Доживати останні дні… тяжко до безкраю. Правда, сказати наперід, що мене чекає в той роковий для мене час (12 листопада), я не можу, але приблизно скажу, що надій на життя мало…
Я знаю, що ця груба звістка ляже важким каменем на Ваші серця і поране їх, особливо серце рідної матері, яке давно вже пошматоване...
Я знаю, що пережити такий час, як мусите пережити Ви і я, тяжко, тяжко і тяжко, але ми мусимо його пережити. І якщо дійсно моя доля заснула і мені прийдеться загинуть, то не плачте за мною... Мені себе не жалко, а жалко вас. Коли я загину, то це все й страждання, а Ваше тілько почнеться.
Мені страшенно шкода Галі. Ви сяк-так, хоч теж не мед пили, а все-таки прожили, а вона ще й не бачила життя. Правда, я не батько й не маю права розпоряджатись, але я не можу не сказати Вам свого слова, бо Ваше гірке і тяжке життя залеже від мене...
Ви страждаєте... за те, що я мав щире і правдиве серце, щиро поважав свій рідний край і нарід й з одвертою душою пішов боронити його… Коли згадаю, як я вірив на людей і ніс за них своє молоде життя і нарешті одержав таку дяку, що хочеться проклясти той час і хвилину, в яку я клявся бути оборонцем. Правда, я і вмру оборонцем, але оборонцем не свори зрадників, а оборонцем тої святої ідеї, за яку я голову ніс і кладу її в могилу…
Історія колись скаже, хто я був і де дівся…
Ваш син і брат Іван Савченко (Нагірний).
Прощай, моя люба Вкраїно,
І ти, замучений нарід її...”

12 і 13 листопада 1923 р. Надзвичайна сесія Полтавського губернського суду розглянула справу отамана Нагірного. Серед обвинувачених: Носенко Зіновій Опанасович, Харченко Михайло Кирилович, Келеберда Данило Олексійович та інші. Під судом завойовників опинилися 19 чоловік. “Выяснять суду было нечего, – зловтішалася газета “Голос Труда’’. – Конечная цель, к которой стремился Савченко-Нагорный и его соратники, – свержение Советской власти и установление национального шовинистического государственного строя Украины”.
13 листопада 1923 р. Надзвичайна сесія засудила Івана Григоровича Савченка та його побратимів Степана Адаменка, Ярему Прудкого, Воловенка, Мусієнка, Івана і Григорія Казидубів до розстрілу. Савченка-Нагірного, Адаменка та Прудкого – без амністії. Мусієнку, Воловенку, Івану та Григорію Казидубам, “враховуючи оголошену амністію”, вирок замінено на 10 років ув’язнення “зі строгою ізоляцією і конфіскацією всього майна”…
Але для російських окупантів було важливо не тільки знищити українських повстанців, а ще й скомпрометувати їх перед смертю. Ворог розумів, що героїчна смерть українських повстанців викличе захоплення і бажання помсти.
Нічого дивного немає в тому, що окупанти йшли на різні фальсифікації, щоб очорнити світлу пам’ять про українських повстанців…
Свинцеву ж крапку в героїчному житті командира Наддніпрянського партизанського загону і його славних побратимів поставив “сотруднік губсуда Байков”, який на світанку 20 грудня 1923 р. у Полтавській тюрмі без жалю і, очевидно, з вірою у “правоє дєло” розстріляв Івана Савченка-Нагірного та його друзів – вереміївських козаків Степана Адаменка та Ярему Прудкого.

Кримінальна справа на Івана Григоровича Савченка нараховує понад 1800 сторінок і зберігається в архіві Управління МВС у Черкаській області.
Чи може науковець взяти її до рук, щоб досконаліше вивчити історію рідного краю? Чи можуть нащадки отамана ознайомитися з історією своєї родини? Відповідь лаконічна і невтішна, як постріл: “Ні!” – закон, прийнятий ще у часи СССР, і досі стоїть на заваді.
Двоюрідний онук отамана Володимир Савченко на власному досвіді переконався в цьому. Не було й задоволене його прохання про реабілітацію свого діда – Івана Савченка. Прокурор відділу Прокуратури Черкаської області 14 вересня 1998 року дав таку відповідь: “Савченко (Нагірний) Іван Григорович засуджений за те, що разом з іншими громадянами організував повстанські загони для боротьби з радянською владою... У зв’язку з тим, що Савченко (Нагірний) І. Г. був засуджений за злочини, що відносяться до категорії загальнокримінальних, а не політичних, він реабілітації не підлягає”.
Отак чітко і зрозуміло сказано, що політичний характер боротьби, яку вів отаман Нагірний, має “загальнокримінальний” характер. Тобто, згідно із законами нинішньої “української” держави, командир Наддніпрянського партизанського загону, який входив до складу збройних сил Української Народної Республіки, є кримінальним злочинцем. Подібний цинізм спостерігаємо й у ставленні до інших отаманів УНР…
Совєтська влада подбала, щоб і про місце поховання отамана Нагірного ніхто ніколи не довідався. А його Вереміївку – гайдамацьке упродовж віків село – в 1959 р. втопили у Кременчуцькому водосховищі.
Отож, про стару, питомо українську Вереміївку змушені говорити тепер у минулому часі. Приблизно так:
“Колись, у славну добу, на сакральних берегах Дніпра – енергетичного хребта України – лежало козацьке село Вереміївка – одне з осердь українства і українського духу. Дніпрові береги – місце формування української цивілізації.
Саме звідси ми починалися, саме тут зароджувався егрегор українського народу. Тут – наша праколиска. Тут – поклади нашої сили і духу. Тут упродовж віків запліднювалася наша слава”...

Переконаний, що затоплення прадавніх берегів Дніпра низкою водосховищ мало зовсім інші мотивації, ніж ті, що виголошувалися. Назовні керувалися бажанням напоїти Україну дніпровою водою, насправді хотіли втопити…
Після воєн на винищення, насильних переселень у сибіри та апокаліптичних голодоморів Україна продовжувала жити. Тому втоплення центру української цивілізації, нашої праколиски виглядало як останній акт української трагедії…
Нині на дні Київського “моря”, Канівського, Каховського та Кременчуцького водосховищ – тисячі прадавніх городищ та козацьких сіл, які, за планами претендентів на наші землі, вже не вилонять захисників українського буття.
А скіфські кургани? А козацькі могили?
Де вони? Як все ж поговорити з ними, як послухати їхню тиху сповідь і пісню про переможні походи?

Побувавши на великодні свята 2000 р. у новій Вереміївці, звернув увагу, що всіх, хто народився у старій Вереміївці, тягне туди, як магнітом. Вереміячка Ганна Григорівна Бреус, махнувши рукою в бік Кременчуцького “моря”, так і сказала: “Всіх туди тягне”.
Цей інстинктивний зв’язок зі святощами дає надію.
Всі, з ким я говорив, висловлювали переконання, що рано чи пізно “море” відступить.
І люди повернуться на сакральні схили Дніпра-Борисфена.
І знову постануть козацькі села, напоєні енергетикою бурхливого Дніпра.
І заговорять могили отаманів та гетьманів, і посміхнуться ненароджені.
Пасіонарні ж покоління живих знову засіватимуть зорями небо.
І ми усвідомимо, нарешті, Чумацький Шлях, як шлях українців у небо – нашу Прабатьківщину.

А поки що у старих вереміячок серце розривається, коли чують з-під води голоси своєї старої, материнської Вереміївки.
Вічна слава козацькому селу і його святим оборонцям!