Марко Шляховий, воїн-письменник

Про свої бойові стежки-дороги Марко Шляховий, якого козаки нагородили іменем ватажка опришків – Кармелюк, написав надзвичайно цінні спогади – “Записки повстанця”, які у архівних спецфондах КПУ 70 років ховали ті, хто, завоювавши Україну, хотів позбавити нас і пам’яті про славні Визвольні змагання.
Історія, як відомо, пишеться тими, хто вішав героїв. Ця істина добре відома народам, які програли національно-визвольну боротьбу.
Мета такої, з дозволу сказати, “історіографії’’ – виправдати насильство над поневоленими народами, освятити захоплення нових територій, оспівати героїзм окупанта – щоб викохати і, врешті, викликати чергову імперську хвилю.
Останні століття історію українського народу писали росіяни. Які завоювали нас, а потім століттями обґрунтовували, так би мовити, “історичну справедливість”, як вони казали, “возз’єднання двох братніх народів’’. Всіх же, хто боровся проти поневолення, нарекли “прєдатєлямі’’, “атступнікамі’’, “бандітамі’’. Як квінтесенція подібного роду узагальнень звучить визначення совєтської доби – “банди самостійніков’’.
Сьогодні маємо щасливу можливість писати власну історію і тим самим зруйнувати імперські міфи – про буцімто “спільне походження’’, про Переяславську раду, про “громадянську’’ війну 1918 – 1920-х років...
Міф про “громадянську’’ війну в Україні витворений, щоб заперечити очевидну істину про те, що Українська Народна Республіка впала внаслідок інтервенції з боку більшовицької Росії. Дехто й досі твердить, що ніхто на УНР не нападав, що ніяких орд і полчищ зі сходу не було, ну, хіба допомогли трохи українським пролетаріям скинути, так би мовити, “буржуїв’’, “прислужників Антанти’’ та водночас “агентів німецького імперіалізму’’.
Але розкриваються – хай і несміливо – архіви та спецфонди. І ми отримуємо – поки що обмежений – доступ до документів, оприлюднення яких для декого небажане і сьогодні. І зрозуміло чому: адже архіви підтверджують, що ніякої війни в Україні між “бідними” і “багатими” не було, що довший час більшовикам взагалі не вдавалось, як вони казали, “расслоіть украінскоє село”. Документи дають можливість зробити висновок, що український народ – без поділу на верстви і класи – піднявся на боротьбу проти окупантів – як білих, так і червоних. Одним із таких джерельних документів стали й “Записки повстанця” Марка Шляхового, селянина з Глевахи, що неподалік Києва.
Марко Шляховий був людиною небуденною, не дивно, що коло його знайомих становили такі відомі діячі, як Сергій Єфремов, Юрко Тютюнник, Микола Шинкар, Шумський, Микола Любченко. Спілкувався він і з Михайлом Грушевським та Володимиром Винниченком. Зустрічався з генералами Осецьким і Кравсом, співдіяв з отаманами Зеленим, Бурлакою, Дьяковим, Гейченком, полковником Павловським.
Сказати, що Кармелюк – видатний отаман, не можу. Марко Шляховий, радше, був організатором української стихії – дохідливим агітатором, мудрим пропагандистом і, врешті, талановитим літописцем. Його надзвичайна спостережливість, максимальна відвертість та м’який, доречний гумор роблять “Записки повстанця” не тільки важливим свідченням епохи, але й цікавою, повчальною історичною оповіддю.
Послухаємо його:
“В часи відступу з Київа і Київщини військ Директорії Української Народньої Республіки в лютому місяці 1919 р. селянство українське, яке перед тим згуртувавшись на заклик Директорії, скинуло владу Гетьмана Скоропадського, тепер в більшості розбіглось по домівках і зустрічало владу московських більшовиків майже радісно.
Гасло тоді було таке: “Долой буржуазну Директорію’’, долой предателів, мовляв, Українського народу – Петлюру, Винниченка й инших, “Вся влада Радам!’’...
Доходять дорогі гості до Київа – всі, а особливо ми, селяне, з небувалим ентузіазмом ждемо гостей і в себе.
Дожились ось й ми до дня вступу Червоних Героїв до Київа.
Село переживало ніби історичні дні – ним опанувала якась кумедна радість. Чекали на щось… давно згублене і знову знайдене: ждали “братів’’ із Москви, з якими, мовляв, розлучили нас німці та “Україна’’...
Чув, як казали: “От перестануть до нас ходить німці і гетьмани, мине все лихо, та заживемо так, як колись, коли були вкупі’’...
Ось і дочекались. Було це під Масницю... Коли як наверне “братів’’! Та купами по хатах! І... “в Бога твою мать, варі, хахол, варєнікі!’’ А баби: “Бий тебе сила Божа, я й собі не варила, бо нема з чого’’. – “Не разґаварівай – нємцев і ґайдамаков карміла! Варі, тєбє, ґаварят, варєнікі і жарь яічніцу’’...
Отут вперше і почув я голос однієї селянки в селі Глевасі, яка, бідна, наслухалась, в старих літах будучи, і “в Бога, і свєрх Бога, в шестнадцать вьорст твою мать’’. Випровадивши своїх гостей, каже мені: “Господи Милостивий, що це за люде? Це нечиста сила. Це злодії якісь’’.
Еге ж, воно так і було: це були злодії, це були товаріщі і командіри, випущені з Лук’янівських та подібних їм “паже-корпусів’’ (тобто тюрем. – Р.К.).
“Дивіться, – каже ця сусідка, – з тими (вона мала на увазі українців-галичан – січових стрільців) було й побалакаєш як слід, і дарма, що вони, ніби кажуть, “чужі’’, але, як говориш з ним, то неначе зі своїм, сільським. А це, як татарва! Та скажені, мов чорти. Та й, надісь, і командує ними таки той, лукавий, бо хіба не казав мені: “Викінь ікони с хати, а то паб’ю’’... Хоть би дав Господь, аби вже вернулась бідна Україна і той Петлюра, а то з цими хоч пропадай’’.

Тож коли навесні 1919 р. почалося протибільшовицьке повстання, старші люди, які за віком вже не могли скочити у сідло, всіляко допомагали козакам-повстанцям, ставились до них, як до рідних дітей, віддавали все краще – “через те, – зауважував Шляховий, – що, як вони розуміли, ми билися з нехристами і тими, що лаються в Бога та церкви гудять’’.
Чи дивуватися, що “селянство там, де ще не встигли похазяйнувати товарищі, казало, ми – большаки, а там, де “соціалізація’’ вже пройшла, жаліли за Директорією і називались “петлюрівцями’’...

В останні дні літа 1919 р. більшовики під тиском об’єднаних українських армій без бою залишили Київ. 30 серпня 1919 р. об’єднане українське військо увійшло до Києва. Але в години тріумфу сталися непоправні історичні помилки: розвідка не повідомила, що до столиці з півдня підходить армія денікінського генерала Бредова, мости через Дніпро не були належно забезпечені охороною. І поки українці, особливо галичани, раділи омріяній зустрічі з золотоверхим Києвом, до міста тихо, через мости вливались колони денікінців...
Так сталося, що наступного дня – 31 серпня – Марко Шляховий опинився на вістрі історичної події – на Думській площі Києва в той час, коли денікінці хотіли на балконі міської Думи поруч із жовто-блакитним повісити імперський прапор. Марко Шляховий був не просто спостерігачем, він став головним учасником історичної суперечки. Його свідчення про події 31 серпня 1919 р. у центрі Києва є унікальним полотном, яке я не зустрічав у жодному історичному дослідженні.
Отже, слово Марку Шляховому:
“Біля Думи ходив наш патруль, а на балконі Думи висів український прапор. В самій Думі було чоловік півтораста галицьких стрільців... Я пішов… вздовж Хрещатика і зайшов у Купецький сад... Коли глип – по Олександрівській вулиці вниз до Хрещатика валує натовп народу з трикольоровими російськими прапорами...
Прибігши до Думи… я набрався сміливости наказать виставити на дверях Думи кулемет і поставити перед дверима збільшену варту...
Ось ці “дорогі’’ гості... підходять до Думи. Попереду них бачу якогось генерала на коні... Тримаючи в руках трикольорові прапорці і таких же два чи три великих прапори, кинулись прямо мені у груди...
Я заявив, що в Думу їх не пущу... Якийсь (російський) старшина… цілуючи мене в руки, просив “абратіть вніманіє, что всьо жє ґєнєрал, нужно пустіть єво в Думу і разрєшіть только павєсіть флаґ’’... Деякі з жіночок, що тримали трикольорові прапорці, щипали й кусали мене за руки, неначе скажені собаки, і кричали на мене: “Чортов ґуцула’’...
Я сказав: “Ми вітаємо військо генерала Денікіна, яке б’ється зі спільним нам і йому ворогом, але дозволити повісити прапор російської держави на Думі в Київі я не можу’’..
З правого боку багатотисячна юрба українців закричала: “Сла-а-ава...’’ і просила мене не дозволити увійти денікінцям у Думу і повісити (російський) прапор...
Натовп з лівого боку… як кажуть, “нє унялся’’... Пробували стати один одному на плечі і полізти поверх голів до балкону Думи, хоч з невеличким прапором, але тут з правого боку підбігали якісь чоловіки та жінки і ті прапори рвали на шматки…
Через хвилин десять вибіг галицький старшина, взяв російський прапор і поніс його до Думи. Через хвилину той прапор (вже) висів ліворуч від українського...
Раптом до Думи під’їхали кіннотники-чорношличники... Угледівши на Думі російський прапор, підняли ґвалт. В цьому їм допоміг зустрівший їх натовп українців... Не пройшло і п’яти хвилин, як терпець цивільних громадян урвався, і вони – через двері – на балкон Думи... З російського прапора додолу полетіли одні тільки шматочки...
Не встигли ми зайти в Думський зал, як чую: затріщав поблизу кулемет...
На ранок узнав, що денікінці роззброїли декілька наших куренів на пасажирській і товарній станціях...
Щоб побачити по очах громадянства, чим воно дише, я переодягнувся і вийшов на вулицю... Пильную... По вулицях роз’їжджають у золотих та червоних погонах денікінці... Бачу: підходить до однієї торговки баринька і (каже): “Вот відітє, ґалубушка, – вказує пальцем на денікінців, – вот відітє, сколько ані, бєднєнькіє, нє ґарєвалі і как путь іх нє бил тєрніст, всьо жє ані прішлі к нам і всьо-такі асвабаділі нас. Ах, какіє ані мілєнькіє, пасматрітє – в паґончіках. Ах, ви, ґалубочкі наші, ах, ви страдальци наші... А вчєра... развє нє забрасивалі цвєтамі етіх чьортових ґуцулов. Ех, чьортови австріякі, прішли сюда Украіну какую-то видумивать’’.

Суперечка про колір прапора, який має висіти в центрі Києва, завершилась лише 1991 року. А площа, де відбувалися події, про які я щойно розповів, тепер називається майданом Незалежності.
А онуків і правнуків отамана Марка Кармелюка-Шляхового і досі в Глевасі називають Кармелюками. Вони ж – нащадки шляхетного воїна Української Народної Республіки – безмежно пишаються своїм дідом – отаманом-письменником, який силою слова і зброї, як міг, захищав Батьківщину.

Наприкінці хочу звернутися до істориків, насамперед молодих, не обтяжених публікаціями совєтських часів.
Друзі! Наша історіографія повинна стати сміливішою; нам слід рішуче відкинути закомплексованість історіографії народів переможених. Пишімо історію українського народу, не виправдовуючись ні перед ким.
Не забуваймо, що запорукою національної перемоги є “віра у свою стихію”. Для перемоги необхідне й гостре усвідомлення “зв’язку з минулим, що є підставою віри в будучину і запорукою перемоги будівничих ідеалу національного”. Це слова видатного українського історіософа Юрія Липи.
Українські історики морально зобов’язані стати адвокатами своєї Вітчизни, її захисниками. Нашій Батьківщині вкрай потрібні “історики-діячі”, “історики-педагоги”, історики-адвокати.
Ми повинні знаходити – і ми знайдемо! – історичні аргументи, які б підтверджували справедливість наших домагань стати по-справжньому державним народом.