Медвинська іскра всеукраїнської пожежі

Колись, майже 30 років тому, довелося мені відвідати меморіал, збудований на місці білоруського села Хатинь, спаленого в роки Другої світової війни німецькими окупантами. Наш клас привезли в неблизьку Хатинь з Києва, щоб наочно продемонструвати “звірячий оскал німецького фашизму”. Вбивали нам у голови і не менш яскраві образи звірств американських вояків у В’єтнамі, які спалили невеличке село Сонґмі...
Зрозуміло, що про тисячі спалених Красною армією українських сіл комуністичні пропагандисти мовчали…
Як і про подібні дії російської армії в Афганістані чи в Чечні…
Тактика випаленої землі і мартиролог українських сіл – це тема окремого і великого дослідження. Сьогодні ж розповім про трагічну долю одного з квітучих українських сіл, яке і в другій половині 1920 р. лишалося вірним Українській Народній Республіці.
Ширші кола української еміграції довідались про трагедію Медвина 1952 року, коли у Нью-Йорку вийшла друком книжечка Івана Дубинця “Горить Медвин”. До рідного села автора вона потрапила вже після його смерті… Від початку шістдесятих у великій таємниці з хати в хату передавалася ця книжечка…
Іван Дубинець не тільки допоміг медвинцям зберегти пам’ять про моторошну трагедію свого села. Будучи незмінним членом Центрального комітету Української революційно-демократичної партії і одним із найближчих співпрацівників Івана Багряного, Дубинець активно допомагав у переселенні до США втікачів з України. Як голова Добровільного об’єднання бувших репресованих українців, він став ініціатором хвилі протесту проти винародовлення в СССР, зокрема, маніфестацій з нагоди 20-ліття Голодомору в Україні. Ці маніфестації прокотилися хвилею по містах США та багатьох інших країн Заходу. Великою заслугою Дубинця стала також збірка матеріалів про жахливий Голод в Україні 32 – 33-го років, що лягла в основу другого тому “Білої книги про чорні діла Кремля”, який вийшов у 1955 р. англійською мовою.
Активність Івана Дубинця на еміграції зростала з кожним роком, тому і його раптова смерть 30 січня 1954 року у Нью-Йорку не повинна дивувати: адже КҐБ й у середині ХХ ст. активно вистежував найнебезпечніших своїх ворогів та фізично винищував їх. Так, наприкінці п’ятдесятих років московський агент Сташинський убив визначних діячів української еміграції Лева Ребета та Степана Бандеру.
На жаль, про Івана Дубинця – саможертовного і чесного українця – сьогодні майже ніхто не знає.
Це давня трагедія українського народу: в його пам’яті чомусь знаходиться місце сатрапам та яничарам. На імена ж тих, хто життя віддав за Батьківщину, накладено табу. Це й закономірно – адже поневолювач віками панував на нашій землі, тому українці й були змушені шанувати тиранів-чужинців – леніних, сталіних, дзержинських, а не святих оборонців рідного краю – Виговського, Болбочана чи Гальчевського…
Забуття планувалося і для медвинських героїв. Та ворог прорахувався…

А починалося все у 1917 р., коли внаслідок Лютневої революції, як гриби після теплого дощу, по українських селах виростали відділи Вільного козацтва. Не пасли задніх і медвинці. Сотник Дніпровий, Микола Василенко, Іван Плаксун, Тимофій Хижняк, Омелько Радчук, Хома та Микита Сидоренки як старшини Вільного козацтва чимало зробили для організації української збройної сили. Не дивно, що згодом вони стали організаторами Медвинського повстання. До речі, збереглася їхня спільна фотографія. Зі світлини спокійно споглядають на нас прекрасні юнаки з чистими і розумними обличчями.
На фотографії немає бандуриста Антона Митяя, який відіграв значну роль у подальших подіях. “Цей незрячий співець, – зазначав дослідник кобзарства Кость Черемський, – не лише гартував своїм мистецтвом мужність та відвагу вояків, але й був зв’язковим між українськими частинами і повстанськими загонами. Досі зберігаються незвичайні оповіді про його містичні здібності: втративши у молодості зір, Антін ніколи не нарікав на долю, натомість зумів вигартувати своє тіло і дух настільки, що часто навіть не сприймався за сліпого. Ходив майже завжди без поводиря, до того ж міг вправно їздити на коні, влучно (на звук!) стріляв із рушниці та револьвера, досконало володів холодною зброєю. Під час бойових дій одягався в однострій козака, чіпляв до пояса шаблю й пістоля, перекидав через плече бандуру… За надзвичайну експресивність гри на бандурі та проникливий голос заслужено здобув величезну популярність”.

Войовничі медвинці брали участь у повстанні проти Гетьманату Павла Скоропадського, служили в українському війську часів Центральної Ради і Директорії. Активно виступили вони й у антибільшовицькому повстанні весни – літа 1919 року. Не обійшовся без них і Зимовий похід Армії УНР…
Напевно, у бібліотеці медвинської “Просвіти”, яка від 1917 р. стала центром культурно-освітнього життя села, серед кількох сотень книг були й поезії великого українського патріота Павла Грабовського, який закликав:

Уперед до завзятого бою...
Коли бути бажаєм собою,
Коли серце позор відчува!


Не стояли осторонь медвинці і під час Всеукраїнського повстання літа – осені 1920 року. Про це й промовляють совєтські документи: “В Медвине с 20 августа – контрреволюционное восстание… Численность отряда, по слухам, 2 – 3 тысячи человек… В связи с разгулом бандитизма в Канев по мобилизации на войну – с Медвинской, Богуславской, Исайковской волостей не явился ни один человек”.
На ліквідацію Медвинського повстання виступив Таращанський продполк у кількості п’ятисот чоловік та регулярні частини Красної армії.
“Отряды продполка… произведя разведку, углубились в район Медвина… взяли заложников, арестовали подозрительных лиц… 13 – 20 сентября 1920 г. операция окружения Медвинской группы бандитов, веденная сводотрядом четырьма колонами, закончилась. Медвин взят 19-го и подожжен…”
Оточений з усіх боків, Медвин стояв до кінця. Лише з підходом частин Першої кінної армії більшовики зважились на генеральний штурм. Сам Будьонний брав участь у придушенні повстання, про що й засвідчив 1965 року в розмові з уродженцем Медвина, відомим кінорежисером Володимиром Денисенком.
З боєм відійшли повстанці в ліси… А Медвин горів…
“На другий день, – згадував Іван Дубинець, – большевики знову суцільним фронтом почали наступ на Медвин, але тепер вже не проти озброєних медвинців, а проти безборонних старих, жінок, дівчат, проти жіночих скринь з їхніми бідними достатками… Заходили в кожну хату і перевертали все до гори дном. Для проформи шукали “бандітов”, але від кожної жінки найбільше домагалися золота, погрожуючи їм, що коли знайдуть самі, то зараз же розстріляють... Викидали все зі скринь, перевертали все в кожнім закутку, висипали з мішків пашню на землю... Молодших жінок тут же при дітях ґвалтували. Все цінніше з одягу чи якихось речей (годинники, музичні інструменти тощо) забирали з собою… Бували випадки, коли в хату заходили багато разів і кожного разу наново все перекидали… Хто з дівчат чи молодших жінок ще залишався в селі, то ховався у погребах, ямах чи соломі… хоч і там було небезпечно…”
В останні дні вересня біля Ковтунового ліска, що стоїть над Лисянським шляхом, будьонівці розстріляли 80 заарештованих юнаків, переважна частина з яких участі у повстанні не брала…
Але вони були українці… А отже, могли взяти участь в обороні своїх прав… Як не сьогодні, то завтра…
Начальник повстанського штабу Микола Василенко стверджував, що в той вечір було посічено з кулеметів та дорубано шаблями триста шістдесят юнаків-медвинців…
“Вночі, – писав Дубинець, – люди розшукували пошматовані тіла своїх рідних, перевозили їх на цвинтар, нашвидкуруч копали ями і без домовин, без священика ховали – часто по двоє – троє в одній ямі. Цілу ніч на восьми цвинтарях села відбувалися страшні похорони. Не похоронним співом, а здушеними риданнями і рясними сльозами все населення Медвина глухої ночі, перед самим празником Святої Покрови, проводжало мучеників в останню путь.
А наступних ночей… на місці недавньої трагедії скривавлену землю було зібрано і насипано високу могилу та поставлено “безіменний” дубовий хрест”.
У листопаді 1920 р. на Київській губернській конференції більшовики підбивали підсумки: “Медвинская операция не достигла своей цели. В результате имели 600 сгоревших хат, большая часть которых приходится на долю бедняков”.

У розповіді Івана Дубинця про криваву розправу над родинним селом не було крику, ні трагічного надриву – хоч тема й зобов’язувала. Дубинець обійшовся і без патетики: не бив на емоції, не вживав висловів на кшталт “героїчні оборонці Медвина”, а спокійно, навіть дещо буденно, викладав хронологію апокаліптичних подій. І не дивно, адже він писав спогади через 30 років – коли вже й Друга світова війна пройшлася смерчем через Медвин, даючи щедрий ужинок нових жертв, до яких український народ вже призвичаївся…
У спогадах “Горить Медвин” промайнуло, на мій погляд, кілька важливих думок. Дубинець свідчить, що медвинці, серед яких напередодні революції до українства признавалося лише кілька десятків осіб (з 12-и тисяч!), за якийсь рік усвідомили, що Україна є окрема від Росії держава, незалежність якої треба боронити. Надзвичайно вагомим є свідчення автора, що – попри всі жертви – він ніколи не чув від односельчан каяття чи жалю з приводу збройного виступу проти російських окупантів.
Про це пише й начальник штабу повстанців Микола Василенко. Він згадує героїчну матір повстанця Михайла Шмигори, яка “не нарікаючи ні на кого… була горда, що її син не згинув безкорисно”.

Невзбарі Медвин потрапив під “розкуркулення”, небачений Голодомор 1932 – 1933 років, репресії 1930-х. Потім – Друга світова війна, а за нею ще один Голод... Зараз навіть важко порахувати, скільки загинуло медвинців за неповних півстоліття…
Що говорити, дорого обійшлися українському народу помилки керівників Центральної Ради, які в 1917 р. заперечували необхідність створення українського війська. Вже на еміграції Володимир Винниченко у “Відродженні нації” визнавав, що “ніколи не допускав, що нам силою доведеться здобувати свої права”.
Та що з цього запізнілого просвітлення сотням тисяч селян?! Які в буквальному розумінні згоріли в огні українсько-російської війни…
І коли нині чуєш, як велемудрі історики знічев’я розсипають прокурорські обвинувачення у можливих і неможливих гріхах на адресу тих, хто життя поклав в обороні нашої Батьківщини, гіркий смуток входить у душу… І згадуються слова Юрія Липи: “Согрішить Богу, хто дає козакам зневагу. Бо вони на війнах у потребах кров проливають”…

Попри жахливі репресії, село вистояло, не зникло з карти України. І нині над сільрадою майорить таки наш, синьо-жовтий, прапор, під яким й обороняли Медвин його сини – полковник Неграш, отамани Пирхавка і Цвітковський, сотник Дніпровий, козак-бандурист Антін Митяй, старшини Вільного Козацтва Василенко, Плаксун, Хижняк, Радчук, Хома і Микита Сидоренки, козак Іван Дубинець та багато інших, знаних і незнаних українських героїв…
А на пропам’ятній символічній могилі, насипаній зі скривавленої землі ще восени 1920 р., вже нашими сучасниками було відновлено хрест. На табличці односельчани написали: “Ви без вини порубані на цім полі руками підлих і безжалісних катів. Та люди не забудуть вас ніколи, землі своєї рідної синів”.
Збуваються пророчі слова Івана Дубинця: “Прийде час, і Український народ у своїх святцях героїв і жертв, що полягли за волю України, буде згадувати й імена медвинців”.
І справді, сьогодні українці різних політичних переконань щороку приїжджають, щоб вшанувати медвидців, які впали у боротьбі з більшовицьким окупантом. Серед тих, хто, зробив чи не найбільше для вшанування наших героїчних земляків, я би виокремив невтомного організатора вшанувань полеглих земляків, наукового працівника Богуславського історичного музею Петра Гогулю…

Схилімо голови перед тими, хто згорів у вогні Медвинського повстання.
Вклонімося вдячно медвинським матерям, які пишалися тим, що їхні сини загинули за волю України.
Пам’ятаймо імена тих, хто, загинувши, дав життя іншим!