Відродження Вільного козацтва

У свідомості сучасників вкорінилася думка про козаччину, як про давно минулу сторінку української історії. Тобто козаччина стала півзабутим, півстертим спогадом-примарою, який вже не збуджує українську кров, не кличе до боротьби за утвердження нашої нації.
Козаччина для більшості по суті стала антикваріатом, який ми – свідомі своєї причетності до часів, коли українська козацька нація випромінювала потужну енергетику, – цінуємо, але лише як коштовний музейний експонат, придатний тільки для зберігання в архіві пам’яті.
Донедавна і я ставився до козаччини, як до явища, що вичерпалося, до традиції, що перервалась, та щаслива невипадковість – зустріч з документальним романом Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр” – спонукала мене зануритись у дослідження епохи Національної революції 1917 – 1920-х років, епохи, коли потужний вибух національних почуттів до того століттями приспаної “етнографічної маси” несподівано для всіх – і своїх, і чужих – призвів до таїнства відродження українського народу і його передової, ударної сили – Українського козацтва.
Згадаймо, як оцінював (я би навіть сказав, – оспівав) український народ часів Національної революції Лев Троцький, під керівництвом якого і здійснювалася інтервенція більшовицької Росії проти УНР: “У ньому (українському народі. – Р. К.) прокинувся вільний дух запорозького козацтва і гайдамаків, який спав сотні років. Це страшний дух, що кипить, вирує, як сам грізний Дніпро на своїх порогах, і змушує українців творити дива хоробрості. Це той самий дух вольності, що давав українцям нелюдську силу протягом сотень років воювати проти своїх гнобителів: поляків, росіян, татар і турків – та здобувати над ними блискучі перемоги”.
Справді, відродження козацтва в 1917 р. відбулося на найдзвінкішій ноті – бо за свою любов до Шевченкової України мільйони людей були готові проливати кров – і свою, і чужу. Якщо козаччина минулих століть, як правило, обмежувалась мріями про “права і вольності” (тобто автономію в межах тієї чи іншої держави), збільшення козацького реєстру і зарплатні, то Вільне козацтво вже з літа 1917 р. виступало за Українську державу і порядок в ній, забезпечений не проханнями чи благаннями, а силою української зброї.
Як це було?
Буквально через кілька днів після зречення царя Миколи II спершу на Звенигородщині – з сердець, переповнених любов’ю до Батьківщини, – постали перші відділи Вільного козацтва. Творцями їх стали заможний господар з с. Гусакового Никодим Смоктій та звенигородці з вищою освітою Іван Ковтуненко і Степан Пищаленко. Никодим Смоктій, який організував Гусаківську волость, став, здається, першим курінним відродженого козацтва.
Вже у березні 1917 р. у Звенигородці відбувся повітовий з’їзд Вільного козацтва. На ньому кошовим отаманом Звенигородського повіту обрано народного вчителя Семена Гризла. На з’їзді ухвалили постанову, в якій зазначалося що “Вільне Козацтво організується для оборони вольностей Українського Народу та охорони ладу”. Окремим пунктом було вказано, що до Вільного Козацтва не можна приймати “людей, ворожих українській справі, а також караних судом за карні проступки”.
Майбутній генерал-хорунжий Армії УНР Юрко Тютюнник, уродженець Звенигородщини, стверджував, що “вже тоді Вільне Козацтво досить радикально підходило до питання україно-російських взаємин”. Тоді як, коли соціалістичні вожді Центральної Ради визнавали над собою юрисдикцію Петрограда, Вільне Козацтво вважало Тимчасовий уряд Керенського урядом чужої держави. “Вільне Козацтво весь час робило натиск на органи влади в бік якнайрадикальніших рішень у національному питанні”, – стверджував Тютюнник.
Вільне козацтво творилося бурхливо. Козаки одразу ж заволоділи зброєю, яка зберігалася на повітових військових складах Тимчасового уряду.
“До літа 1917 р. формування Українського вільного козацтва були вже по всій Україні, – зазначав дослідник Володимир Кравцевич. – В Одесі утворився Гайдамацький курінь, згодом розгорнутий у Гайдамацький полк Вільного козацтва на чолі з полковником Іваном Луценком. Полк мав піхотні та кінні частини, а також артилерію. Одним із організаторів Чернігівського коша був поручник Іван Ремболович. У Лохвицькому повіті на Полтавщині Українське Вільне козацтво організував юнкер Другої київської юнацької школи Кость Смовський… На Кубані… сформувався Кубанський кіш у 5000 багнетів і шабель”.
Рішучі настрої козаків можна було розгледіти під час Другого всеукраїнського з’їзду військових. Делегати від Вільного козацтва Звенигородщини – серед них і Семен Гризло – з’явилися на з’їзд у старокозацьких строях: жупанах, шапках зі шликами, з шаблюками, зрозуміло, з оселедцями. У виступі одного з них, курінного Шаповала, пролунали вікопомні слова про право сили і гаряче бажання творити власну державу, не оглядаючись на Москву. “Вільне Козацтво, – говорив він, – не просило дозволу (у Тимчасового уряду) організовуватися, він нам не потрібний... Ми тільки відберемо наше...”
“Масу з’їзду складали т. зв. “мартівські українці”, – згадував делегат з’їзду Юрко Тютюнник. – Революція зірвала полуду з їхніх очей, і вони побачили всю кривду, яка творилася над ними як над українцями... Любов свою вони вже віддали Україні. Для Росії залишалася одна ненависть. Любов до України не була ніжною любов’ю дитини. О, ні! То була гаряча, не знаюча компромісу любов... Та понад усім панувала ненависть до Росії. То була ненависть, що виникла наслідком до краю ображеного почуття власної гідності, ненависть наслідком образи найсвятіших, найідеальніших почувань масової душі... Революція зірвала тогу шляхетності з Росії, і замість ідеалу наші очі побачили потвору... Національна революція набирала титанічного розмаху. Вона зовсім не хотіла рахуватися з майбутньою долею Росії. “Мартівські українці” з посвятою і навіть із фанатизмом неофітів чекали моменту, коли можна буде увігнати ніж не “в спину революції”, а в серце Росії... Увігнати ніж в серце Росії негайно… таке було бажання. Хіба можна видобути з людської душі більшу ненависть? У стихійній ненависті до Росії була найбільша сила нашої революції”.
***
Не дивно, що звенигородське Вільне козацтво на чолі з полковником Гризлом у липні 1917 р. без зволікань відгукнулося на заклик полуботківців скинути владу російського Тимчасового уряду в Україні…
Рішуче бажання підперти оружною силою проголошення української державності промовисто засвідчує, що вже влітку 1917 р. козацтво піднеслося на державницький рівень мислення, чого не скажеш про керівників Центральної Ради, які навіть не прагнули вийти із зачарованого кола автономістських прагнень. Як тонко підмітив полковник Армії УНР Яків Гальчевський, “провід Української визвольної революції не був революційним”… А Дмитро Донцов про керівників Української революції 1917 р. висловився так: “Провід стримів рука в руку йти з Москвою, з “братньою демократією”, цементувати імперію й боронити її від ворогів! (А) в масах спонтанно прокидався дух Полуботка й Мазепи…”
Та попри обережність і поступливість верхів, рішучі національно-державницькі почуття українського народу оформлювались в організаційно-мілітарні форми: 3 – 7 жовтня (за ст. ст.) 1917 р. у Чигирині відбувся Перший з’їзд Вільного козацтва, який перетворився на потужну маніфестацію українських національних почуттів, у демонстрацію української сили. Згідно з дослідженням Ярослава Пеленського, 200 делегатів представляли 60 тис. організованих вільних козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини, Херсонщини, Кубані. А ініціатор і організатор цього з’їзду Іван Полтавець-Остряниця подає інші цифри: “Тисяча послів, що заступали тоді вже 40000 Українського Козацтва, – стверджував він, – виявили з особливою яскравістю своє національне почуття, а в їхніх постановах ми знаходимо основи Державності та стремління до послуху та офір”.
“В Чигирині не знайшлось помешкання, яке вмістило б велику кількість прибулих, – згадував Демид Гулай, – а тому нарада представників відбулась на майдані біля собору. Місце, де мала відбутись Рада, козаки оточили великим колом. На середині був високий поміст, вкритий кармазином. Біля помосту стояли старі козаки та гості з Дону й Кубані. Перед ними майорів отаманський бунчук та запорізький малиновий прапор…
На поміст зійшли старі запорожці… Промову почав д-р Луценко. В короткому, натхненному козацьким духом слові виразно змалював він минувщину і сучасне нашої Батьківщини. Не раз слова його покривались гучним “Слава!”. Промову свою д-р Луценко закінчив пропозицією вибрати Військового отамана… Іван Полтавець-Остряниця… запропонував вибрати на Військового отамана командира 1-го Українського корпусу генерала Павла Скоропадського…”
Обрання Павла Скоропадського Головним отаманом Вільного козацтва було рішучим кроком до відновлення гетьманату. Самого ж Полтавця обрали Наказним військовим отаманом.
Перебуваючи у цей час у Києві, в Генеральному секретаріаті, у справах свого корпусу, Павло Скоропадський несподівано для себе отримав вітальну телеграму з Чигирина. Для нього обрання “отаманом всіх Вільних Козаків” було повною несподіванкою: адже з ним попередньо ніхто цього питання не узгоджував. Генерал помітив, що ця новина “викликала надзвичайно неприємне враження” у Генеральному Секретаріаті.
Зустрівшись незабаром з Іваном Полтавцем-Остряницею і вислухавши від нього звіт, Павло Скоропадський зрозумів, що Вільне козацтво може “стати тим здоровим рухом, який врятує Україну”. На жаль, цього не розуміли керівники Центральної Ради. Вони не вірили в українську стихію, не відчували гостро “зв’язку з минулим, що є, – за визначенням Юрія Липи, – підставою віри в будучину і запорукою перемоги будівничих ідеалу національного”. Володимир Винниченко і його однодумці не тільки не вірили в українську стихію, але й відверто побоювалися її…

10 листопада 1917 р. Наказний отаман Вільного козацтва Іван Полтавець-Остряниця з Генеральною старшиною переїхав до встановленого з’їздом постою – містечка Білої Церкви на Київщині. На одному із засідань Генеральна козацька рада дійшла висновку, що Центральна Рада не спроможна створити Української держави. Вирішено було поставити на чолі України Гетьмана. Ним мав стати Павло Скоропадський. Гетьманський лад, на переконання Генеральної старшини, повинен був закласти фундамент української держави, стати її передумовою.
Від того часу основними політичними засадами Вільного козацтва були такі принципи:
“1.Самостійна Українська козацька держава.
2. Тверда національна державна влада – диктатура.
3. Організація козацького війська як головної підвалини самостійності і державності України.
4. Розв’язання земельного питання на користь малоземельного і безземельного козацтва та громадянства.
5. Союз з козацькими і кавказькими державами.
6. Забезпечення законом соціальних прав та інтересів українських робітників.
7. Негайне проголошення автокефалії Української Православної Церкви”.


Не довіряючи озброєному українському народу, центральнорадівські діячі від початку негативно поставилися до Вільного козацтва. На засіданні Генерального секретаріату 3 листопада 1917 р. Володимир Винниченко поставив на розгляд Малої Ради перероблений ним Статут Вільного козацтва, який після з’їзду в Чигирині йому передала для затведження обрана там Генеральна старшина. Володимир Винниченко скасовував обраний на з’їзді керівний орган – Генеральну раду та ввів пункт, згідно з яким в населеному пункті могла існувати лише одна сотня Українського вільного козацтва… І це порушення волевиявлення громадян називалося демократією…
Показово, що Аполлон Певний, новопризначений директор центральнорадівського департаменту Вільного козацтва, призначаючи повітових інструкторів з організації Вільного козацтва, давав такий наказ: “Їдьте, працюйте та глядіть, щоб у вас не наросло Вільного Козацтва, як після дощу грибів… Чи Ви… не розумієте, що Вільні Козаки багнетами викинуть нас і поставлять гетьмана?”
Тобто не про оружну силу Української держави дбали урядовці Центральної Ради, а про збереження своєї влади хай навіть і в обеззброєній Україні…
Та все ж “козацький рух ширився. Змагаючи зробитися національною фортецею, він починав вже набувати значіння державно-творчого чинника”.
Перше бойове хрещення Вільного козацтва відбулося вже наприкінці грудня 1917 р., коли за наказом Головного отамана Павла Скоропадського декілька козацьких сотень зі Звенигородщини, Черкащини і Смілянщини прибули для підтримки фронту у район Шепетівки – Козятина – Вапнярки, щоб стримати Другий гвардійський корпус Євгенії Бош, який рвався з Південно-Західного фронту до Києва – столиці Української Народної Республіки…
Павло Скоропадський у своїх “Спогадах” зазначав, що козаки в цих боях “як бойовий елемент виявились добрими”. Та Центральна Рада настільки не довіряла Вільному козацтву, що Всеволод Голубович, ставши після проголошення 4-го Універсалу прем’єром українського уряду, незважаючи на безпосередню загрозу Києву з боку більшовицьких загонів Антонова-Овсєєнка, не дозволив прибути до Києва Звенигородському кошу Вільного козацтва, позбавивши таким чином столицю УНР захисту 20000 козаків. Кіш повернувся на Звенигородщину і не допустив червоне військо Муравйова до свого повіту.
А міг не пустити ворога до Києва…
Справді, взимку 1917 – 18 років лише звенигородське козацтво нараховувало до 20000 організованих козаків. Така сила свідчила про загальноукраїнське піднесення та про небуденний організаторський хист звенигородського полковника Семена Гризла. В другій половині лютого 1918 р. його козаки примусили скласти зброю гарматні частини 2-го корпусу російської гвардії. Козацтво заволоділо великим військовим майном. Пізніше воно примусило демобілізуватися 6-й та 7-й драгунські полки російської кавалерійської бригади. Росіяни здали до 2000 коней, сідел і силу іншого майна та зброї. А козаки смілянського полковника Якова Водяного роззброїли в с. Білозір’ї 2-й кавалерійський російський полк.
“Особливо видатна операція Вільного Козацтва (була) проти 8-ї російської армії в районі станції Бобринська (нині ст. ім. Тараса Шевченка. – Авт.), – зазначав у своїй праці “Звенигородський Кіш Вільного Козацтва” Юрко Тютюнник. – Тут були скупчені ліпші курені Звенигородщини, Черкащини та Єлисаветщини. Кількість скупченого коло станції Бобринської козацтва перевищувала 8000. Звенигородців було 4620; вони прибули з власною артилерією і кавалерією. Бій тривав цілий день, при цьому обидві сторони зазнали значних втрат; він закінчився нічною атакою на росіян, по якій останні були розбиті й розбіглися в різних напрямках. Тут мало не був захоплений (у полон) командант російських військ на Україні Муравйов, який пробивався з Одеси на північ”.
Згодом в інтерв’ю газеті “Известия ВЦК” Михайло Муравйов сказав: “Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на своєму шляху все, що носило на собі ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. Одне наближення червоних військ примушувало повіти, а то й цілі губернії визнавати нашу владу. На Україні довелося натрапити на оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого Вільного Козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а навпаки, сама перейшла до наступу, чим зробила чималу шкоду нашим військам. Я дуже шкодую, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на Червону армію...”
Переконавшись у тому, що Вільне козацтво є неприступним бастіоном Української держави та захисником Центральної Ради, Рада Народних Міністрів УНР 5 лютого 1918 р. ухвалила рішення про переведення Українського вільного козацтва у статус козацького реєстрового війська. На це асигнували досить велику суму грошей. Це була велика подія!
Коли згідно з Берестейським мирним договором в Україну прийшли німецькі війська, щоб допомогти вигнати більшовиків, козаки – після трагічних непорозумінь на Звенигородщині – розпочали бойову співпрацю з німецькою армією у справі визволення України від червоних окупантів.
“На Катеринославщині й Херсонщині, на Полтавщині та Чернігівщині, – зазначав дослідник Вільного Козацтва Володимир Кравцевич, – козаки билися проти більшовиків пліч-о-пліч із німецькими військами, вели партизанську боротьбу і проводили розвідку, допомагаючи частинам Дієвої Армії УНР”…
Побачивши, як стрімко більшовики відкочуються з України, Центральна Рада раптом дійшла висновку, що все ж таки краще спекатись Вільного козацтва… І 23 березня 1918 р. вона ухвалила рішення припинити фінансування Вільного Козацтва, а невикористані кошти передати в розпорядження Міністерства внутрішніх справ УНР на організацію народної міліції.
“Тим часом козаки продовжували звільняти рідну землю від більшовиків, – писав Володимир Кравцевич. – 3 квітня 1918 р. Катеринославський кіш під командою отамана Гаврила Горобця увійшов до звільненого Катеринослава, а через два дні (після цього) в. о. військового міністра Олександр Жуковський видав наказ про розформування і скасування Українського вільного козацтва. Де-юре його діяльність на території УНР було припинено, сотні підлягали роззброєнню: боєприпаси і зброю наказувалося здати на військові склади. Однак козаки здали лише малу частину зброї, а основну – понад 20000 гвинтівок, кулемети та боєприпаси – сховали”.
Головний отаман Вільного козацтва Павло Скоропадський, який 29 квітня 1918 р. усунув з політичної арени Центральну Раду, намагався оживити історичну козацьку традицію і взявся творити Українську Державу як державу козацьку. Насамперед він самовладно проголосив себе Гетьманом усієї України, взявши на себе тяжку відповідальність абсолютної влади у дуже складний час. Таким чином він відновив традицію самодержавного Гетьманства, яку започаткував Богдан Хмельницький. Павло Скоропадський мав на меті відновити козацький стан як основу Української Держави, тому й 16 жовтня 1918 р. проголосив Універсал про відновлення козацтва. Цитую уривок з нього:
“Я, Гетьман Всієї України та Військ Козацьких, Універсалом цим Нашим повідомляю всім тим, кому про це відати належить, а особливо Державний Сенат, Раду Міністрів і всі урядові інституції Держави Української, що визнав я за благо, для зміцнення сили Держави Української Нашої, відродити Козацтво по всіх місцях історичного існування в Україні, покладаючись в основі його відродження на ті козацько-лицарські традиції, які донесла нам історія наша з доби минулої боротьби Козацької України за свою долю…
Вас же, козаки – нащадки славних лицарів-запорожців, Ми закликаємо з честю носити даровані Нами жупани і добре дбати про те, аби соромом і ганьбою не вкрити їх, і клейнодів козачих, і тих великих славних сторінок нашої історії, якими ми досі пишалися…
Хай тіні великих предків наших дадуть всім нам міць і силу правдиво й чесно виконати те завдання, яке тепер стоїть перед Нами і Державою Українською.
Гетьман Всієї України та Військ Козацьких Павло Скоропадський”.
Та наміри Гетьмана розбились об класову недовіру, точніше, ненависть збунтованої соціалістичної інтелігенції, а відтак і збільшовичених нею мас, для яких слово “пан” стало символом поневолення. А Гетьман справді був паном, до того ж “царським генералом”, що на той час звучало майже як смертний вирок. Окрім того, Павло Скоропадський був послідовним противником соціалізму і прибічником західноєвропейських цінностей: приватної власності на землю, вільної торгівлі тощо.
Дискредитувати його в очах мас, уражених егалітаризмом, було неважко, що, зрештою, й зробили ображені діячі Українського національного союзу. За допомогою патріотично настроєних, але закутих у класову брехню соціалістичних догм і своєрідного “центральнорадівського більшовизму” мас і був скинутий “пан Гетьман”. Як зазначив Лонгин Цегельський, “свої свого не познаша”, і, божевільні, повалили Його”.
За невблаганною насмішкою долі участь у протигетьманському повстанні взяли й ті, хто все своє подальше життя присвятив боротьбі за Українську державу. Яку й допоміг розруйнувати. Згодом їх також наречуть “наймитами буржуазії”, “панськими вислужниками”, а Петлюру більшовицька пропаганда назве “новітнім гетьманом”. Що в принципі й недалеко від істини, особливо, коли С. Петлюра став персоніфікувати собою Директорію.
Справді, проти чого боролись, на те й напоролись… А в історії залишиться, що Гетьмана Української Держави, Головного отамана Вільного козацтва скинули селянські ватаги, просякнуті ідеєю козацтва від серця до серця. Парадокси, парадокси…
Митрополит УАПЦ Василь Липківський був категоричний в оцінці протигетьманського повстання: “То був найбільший злочин в нашій історії, і осуджую його безапеляційно”. А підбив підсумок Павло Скоропадський: “Треба пам’ятати, що чужинці позбавляли нас волі у власній хаті тоді, коли ми самі втрачали свою внутрішню національну єдність та починали самопоборювання і самовирізування”.
Які ж висновки можна зробити?
Перше, що кидається у вічі: керівники Центральної Ради не роздивились у Лютневій революції початку революції української. Навіть коли національне пробудження вирвало з малоросійської летаргії мільйони селян, коли Національна революція заклекотіла в серцях легіонів гнівом до імперської Росії, провідники Центральної Ради побачили в революції лише можливість здійснити програми своїх партій. А оскільки про державу українського народу в партійних програмах не йшлося (за винятком партій соціалістів-самостійників та хліборобів-демократів), то й за мету вона не ставилася.
Не було в їхніх програмах і пункту про розбудову української армії…
Слід нагадати, що українські соціалісти вважали армію взагалі й українську зокрема перешкодою для досягнення справжньої свободи, тому й всіляко перешкоджали самостійникам, зокрема Клубу ім. Гетьмана Павла Полуботка творити українське військо. То чи мають рацію деякі дослідники, які головною причиною української поразки у Визвольних змаганнях називають “неготовність українського громадянства до проголошення української державності”? Чи не забувають вони додати, що передусім до самостійності не була готова українська (насправді малоросійська) інтелігенція, яка стала до керма, будучи національно-державницьки не освідомленою?
На жаль, “Української держави ми не відбудовували під одним гаслом: “Незалежність і могутність української держави”, як це було, наприклад, при відбудові польської чи чеської держав, а відбудовувати її під різними революційними гаслами, які ставлено вище, чим існування української держави”, – О. Т. у своїй розвідці “Визвольна боротьба українського народу. 1917 – 1921 рр.”
Та боротьба, яку започаткувало Вільне козацтво, тривала: у 1918-му і наступних роках козацтво влилося до Армії УНР, яка, безперечно, від початку була формацією козацькою. Самі лише назви військових одиниць говорять самі за себе: Запорозька дивізія, Запорозький корпус, Гайдамацький кіш Слобідської України, полк чорношличників, Запорозька Січ Юхима Божка… Та головне – самоусвідомлення себе козаком, гордим нащадком славних прадідів великих. Обов’язок же перед Батьківщиною ставав культом епохи українського ренесансу, в основі якого лежало побожне ставлення до Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Івана Виговського, Івана Сірка. Та до кобзарів, які навіювали ці образи. Виявилося, що історична пам’ять народу не перервалася, а отже, українці мали всі підстави повернутися з політичного забуття.
Чимало організаторів Вільного Козацтва очолили повстанські загони… Хіба дивно, що 14 березня 1921 р. отаман 144-ї Надбужанської повстанської дивізії Іполит Хмара-Годзиківський у наказі № 8 висловив щиру подяку “панам козакам” за те, що чемно поводились з населенням м. Теплика і що “не було ніяких позорящих наше Вільне Козацтво випадків”. Цей наказ засвідчив, що отаман Хмара вважав свою дивізію формацією Вільного козацтва.
Хоч і “обставини для козацтва склались несприятливо – соціальні питання поділили сили Нації на кілька груп, – писав Іван Полтавець-Остряниця, – а все ж таки в кожній з них козацтво збройно відбувало службу та шукало можливостей і долі для своєї Батьківщини. Сотки, тисячі вояцьких та козацьких могил вкрили сьогодні Україну і свідчать як Козацтво виконало постанову Всеукраїнського Козацького З’їзду в місті Чигирині”.
Національно-визвольною революцією 1917 – 1920-х років Український народ створив героїчну добу, коли тільки і творяться політичні нації. Пробудившись із летаргічного сну, ми вийшли – хай і на короткий час – на світову арену як повноцінна, неповторна, фізично могутня нація, яка гучно заявила про своє право жити державним життям. Усвідомивши себе українцями, ми зрозуміли, що за свободу треба боротися, проливати кров. “Я вважаю, – писав уже на еміграції Симон Петлюра, – що лише в процесі кривавої боротьби, шляхом великих жертв і “великої крові” наш народ може заслужити собі право на самостійне державне життя. Бо тільки кров, пролита в оборону великої ідеї, може зробити цю ідею рідною для народу, зрозумілою для нього, дорогою і святою… Він не заспокоїться доти, поки не побачить її реалізованою у великому чині і реальному факті”.