Генерал-хорунжий Армії УНР Юрко Тютюнник

Намагаючись писати історію нашої Батьківщини через висвітлення бурхливих біографій організаторів збройної стихії українського народу, я не один раз підходив до постаті Юрка Тютюнника, але, подумавши, звертав погляд на іншого – як мені здавалося, більш достойного провідника козацького руху, адже коли пишеш, повинен любити, або ненавидіти. Писати без почуттів немає сенсу, бо написане вмре, не дійшовши сердець.
Ненависті до Тютюнника у мене не було – хоч співпраця з ҐПУ у 1920-х рр., фактично зрада та прохання про помилування у споконвічного ворога давали підстави для цього священного почуття. Любові ж він теж не викликав: і чи не головною причиною був отой поганий фінал його життя. Навіть величність діянь і звершень отамана у 1917 – 1921 рр. не могла зарадити моєму серцю: ні, не мій герой, і все тут… Іншою причиною прохолоди була бурхлива самозакоханість Тютюнника, яка не терпіла коло себе яскравих натур і завжди ставала, як мені здавалось, причиною боротьби проти них (у тому числі й у мемуарах).
Підполковник Армії УНР Михайло Середа назвав Юрка Тютюнника “черствим немилосердним егоїстом”, який “для задоволення свого хворобливого честолюбства не жалкував ні козацької крові, ні людських сліз. Однак його палка любов до України, його національне “вірую”, його широкі плани і проекти звільнення України від ворога, його незвичайна енергія і залізна воля, з якими він силкувався побороти всі труднощі для осягнення наміченої мети, примушували навіть ворогів забувати про негативні риси його характеру і вважати його за справжнього героя ”.
Нагадаю про ще один небуденний талант отамана – талант літератора і публіциста: українець, який прочитає мемуарну спадщину Юрка Тютюнника, залишиться під незабутнім враженням.
А його відозви до українського населення?!
Та це ж шедеври пропаганди і контрпропаганди! Водночас це дохідливі – чіткі і зрозумілі – інструкції, що, як і в якій послідовності робити. І написані вони з якимось магічним імперативом: прочитавши звернення Тютюнника, селянин чи козак не просто брав до відома інформацію і чухав потилицю, а виконував настанови отамана.
Спом’янімо ж сьогодні того, чиє ім’я в часи Національної революції стало “синонімом непереможного лицарського духу”, а після неї – символом зради.
Юрка Тютюнника не змалюєш повноцінно навіть усіма барвами веселки. Не впевнений, чи перо геніального Шекспіра було б гідне такої життєвої драматургії, в якій вміщувався і безприкладний героїзм, і банальне боягузтво, шляхетність і хвороблива самозакоханість. Справді, як змалювати цю величну і водночас не надто симпатичну постать, як оцінити його шлях: від видатного козацького полководця, творця збройної сили Української держави, переможця “непереможної Антанти”, улюбленого вождя козацтва Першого Зимового походу, шлях, який через вершини подвигу і слави привів у провалля зради – до Харківської школи червоних командирів, де Юрко Тютюнник навчав ворогів стратегії і тактики партизанської війни? Тобто вчив окупантів та їхніх поплічників ефективно нищити українських партизанів. Які – до речі! – продовжували боротьбу.

Свій життєвий шлях Юрко Тютюнник розпочав 20 квітня 1891 р. у с. Будищах Звенигородського повіту Київської губернії, з’явившись у родині колишніх кріпаків Йосипа і Марини… У своїй автобіографії Юрко Тютюнник називає найголовніші причини, які допомогли йому остаточно сформуватися національно свідомим українцем: гніт російської влади, належність усіх земельних і неземельних великих маєтків “людям чужої національності”, вплив середовища, в якому “з роду в рід передавалися традиції козацької боротьби” та вплив старших братів, котрі належали до партії соціалістів-революціонерів…
На війну проти Німеччини Юрій пішов унтер-офіцером. Пішов із ненавистю не до німців, а на російську державу. “Я ненавидів саму Росію, – стверджував він, – вважав її в цілому ворогом України. Зрозуміло, що за таких переконань ненадійний був у моїй особі “захисник царя і отєчєства”. У Юрка не один раз виникало бажання перейти на бік німців, які вели запеклу боротьбу проти історичного ворога українців – Росії…
Лютнева революція застала його у 32-му Сімферопольському запасному полку. Юрко Тютюнник зазначав, що “потроху, але завзято український національний рух набирав розмаху стихії: загнані, осміяні і обпльовані “хохли” відчули всю ганьбу поводження з ними як російською буржуазією, так і т. зв. демократією” Керенського – Церетелі.
До Тимчасового уряду і його політики Юрко Тютюнник від початку зайняв відверто ворожу позицію – як до уряду чужого народу, що втручається у внутрішні справи України. На жаль, такої свідомості бракувало керівникам Центральної Ради, які продовжували – в час Національної революції! – підпорядкуватись Тимчасовому уряду.

Поручник Юрко Тютюнник цілком віддався роботі серед українських мас. Зокрема, він став одним із ініціаторів створення Українського військового клубу ім. Гетьмана Дорошенка, на установче віче якого прибуло близько семи тисяч солдатів, уродженців українських та суміжних губерній.
Коли Юрко Тютюнник запропонував українцям піднести руки, озвалося не більше трьохсот вояків. Тоді Тютюнник вигукнув:
– Малороси! Піднесіть руки!
Підняли руки близько половини присутніх.
– Хохли! Піднесіть руки!
Руки піднесла добра третина бійців.
– Українці, малороси, хохли! Всі разом піднесіть руки!
Понад головами кількатисячної юрби виріс ліс рук…
Промови старшин-українців рідною мовою справили надзвичайне враження на солдатів. “Ніби не дихаючи, слухали “дядьки в шинелях”, а коли промовець закінчував, буря оплесків зривалася понад головами, і “слава” та “ура” неслися вулицями Сімферополя.
Лютнева революція, яка була логічним наслідком Першої світової війни, зірвала полуду з мільйонів очей, і українці “побачили всю кривду, яка творилась над ними, як українцями”. За короткий період завдяки революційним подіям і таким видатним одиницям, як Микола Міхновський та Юрко Тютюнник, національна свідомість мас просто вибухнула, прорвала всі можливі греблі й розлилася по всій Україні.
І малорос, який у шанцях Першої cвітової їв з одного казанка з “вєлікоросом”, котрого щиро вважав своїм братом, за якого проливав кров, раптом зрозумів, що їхні стосунки – це взаємини коня і вершника і що цим вершником є не він, козак... І очі малороса налилися кров’ю образи та ненависті. “То була ненависть, що виникла внаслідок до краю ображеного почуття власної гідності, ненависть внаслідок образи найсвятіших почувань масової душі”, – стверджував Юрко Тютюнник. – У найпідліший спосіб Росія крала в нас почуття любові до Батьківщини. Крала, бо ворог усе може відняти, пограбувати, примусити “жертвувати”, але любов може тільки вкрасти. Революція зірвала тогу шляхетності з Росії і замість ідеалу наші очі побачили потвору…” І малорос, сповнений ніжності до неньки-України і ненависті до мачухи-Росії, перевтілювався в українця. І “німі, здавалось, духовно мертві маси” ставали українським народом.
24 травня 1917 р. спільними зусиллями Української громади Сімферополя і Військового клубу ім. Гетьмана Петра Дорошенка було влаштоване Шевченківське свято. “Самих військових українців з військової залоги прибуло до десяти тисяч… – згадував Юрко Тютюнник. – Цивільних українців прибуло теж кілька тисяч. Були й делегації від українських залог Феодосії та Севастополя, а також від Чорноморського флоту… Хор проспівав національний гімн. Відбувся парад війська… Піднесення (було) надзвичайне. Настрій зворушливий”. Начальник залоги, що прибув на свято, не втримався і сказав:
– А всьо-такі національний прінцип прі комплєктірованіі войска – бальшая вєщь! Нє толька ва врємя рєволюціі, но даже і за всьо врємя войни мнє нє пріходілось відєть большево парядка, чєм у вас на празднікє…
Далі слово отримав член президії Військового клубу ім. Гетьмана Петра Дорошенка поручник Тютюнник. Над майданом пролунало:
– …Ми шукали і знайшли себе – з’єдналися поміж собою. Просили в Керенського сформувати український полк… Добивалися у двері, та нам їх ніхто не відкриває… Що маємо робити? Панове, маємо силу, так ламаймо ж двері!!!
Громове “слава!” перервало промову...
– Віднині ми не розійдемося… – продовжував Юрко Тютюнник. – Віднині ми складаємо Перший Сімферопольський полк імені Гетьмана Петра Дорошенка…
Знову залунало “слава!” За кілька хвилин полк марширував до казарм. Казарми були зайняті. Над ними повівав синьо-жовтий прапор…”
Незабаром Юрка обрали делегатом на 2-й Всеукраїнський військовий з’їзд, на якому його кооптували до членства Центральної Ради. Тютюнник відразу пристав до революційної меншості, бо не погоджувався з лінією Центральної Ради, адже її політика, зауважував він, “не мала визначеної мети, а тому не могла мати визначеної тактики”... Тютюнник же дивився “на Революцію в Україні як на Революцію національну”. Метою Української революції він “вважав національне визволення” і в подальшій діяльності “підходив до оцінки кожного факту, кожного явища з погляду націонал-революціонера”.
“Центральна Рада, – писав Юрко Тютюнник, – не вела Революційні маси. Вона тільки пристосовувалася до обставин, боючись сміливого кроку… Українська Національна Революція була фактом, але фактом була і повна відсутність вождів Українського націонал-революційного руху. Мені доводилося самостійно орієнтуватися в надзвичайно заплутаному лабіринті національних, політичних і соціальних протиріч… У соціальних питаннях я завжди підтримував найбільш ліві елементи Центральної Ради. До такої тактики мене привела свідомість необхідності відібрання земельних і інших маєтків від буржуазії, що майже цілком належала до польської, російської та єврейської національності. Я боровся за відібрання їхнього майна без жодного викупу і передачу його у руки місцевого населення, на 70 – 80% українського. Таким чином, на мою думку, Українська Нація здійснювала економічне обеззброєння своїх національних ворогів. Але водночас я не поділяв поглядів тих окремих українських діячів, що вважали за можливе у звільненій Україні у свою чергу гнітити так звані національні меншості. Не поділяв я й політики і тактики тих елементів, що у силу різних міркувань йшли на компроміс у національному питанні. Так, наприклад, я голосував проти оголошення 2-го Універсалу, вважаючи його актом не революційним”.
Відомо, що прийняття Центральною Радою 2-го Універсалу стало однією з причин збройного виступу полку ім. Павла Полуботка. 4 липня (за ст. ст.) 1917 р. полуботківці на чолі з Миколою Міхновським виставили низку ультимативних вимог до Центральної Ради: “Ми, українці-козаки, – говорилося в їхньому зверненні, – не хочемо мати свободи лише на папері, або півсвободи. По проголошенні 1-го Універсалу – 2-го Універсалу ми не визнаємо! – і приступаємо до заведення порядку на Україні…”
У ніч на 5 липня за ст. ст. полуботківці вирушили зі свого збірного пункту. Мимовільним свідком цього історичного виступу став і Юрко Тютюнник. Він писав, що “рух мовчазної колони робив грізне враження”. Тютюнник вибіг на вулицю і пішов поруч з колоною, “якій не було видно кінця”. З колоною він дійшов до будинку Педагогічного музею. Тут спинився. “Повз мене, – згадував він пізніше, – проходили тисячі виснажених, засмалених людей; більшість обідраних, траплялися і босі; не всі мали зброю. Проходили урочисто, з гідністю, неначе почували свою вищість. Коло будинку Педагогічного музею повертали голови до дверей та вікон і гукали:
– Слава Центральній Раді!..
Та ніхто не відповідав на привітання козацтва. Мовчки дивилися вікна величезного будинку на марш невідомих героїв… Швидко всі державні установи і цитадель на Печерську були зайняті повсталими військами. Росіяни здавали свої позиції без опору і тікали…
Одвертий і рішучий виступ Полуботківців був першим збройним виступом проти росіян в нашій столиці; він же став першим масовим протестом проти угодовської політики українського політичного центру”.
Ю. Тютюнник страшенно шкодував, що не був посвячений М. Міхновським у таємницю підготовки першого в українській історії ХХ ст. організованого повстання. У своїх спогадах “Революційна стихія” Тютюнник визнавав, що не тільки він, але й “дійсно революційна частина членів Центральної Ради” підтримала б виступ полуботківців.
Хтозна, може, у цьому випадку історія українська пішла б за іншим – прихильнішим – сценарієм…

За своє бурхливе життя Юрко Тютюнник – небуденний авантюрист із серцем українського патріота – встиг взяти участь у двох революціях, у Першій світовій війні, у боротьбі проти Тимчасового уряду, корніловщини, Гетьмана Павла Скоропадського, союзних німецьких військ, Добровольчої армії, Антанти, Красної армії, проти поляків, навіть проти Директорії... Химерна життєва доля ставила його то в лави царської, то польської, то української армій. Деякий час він воював навіть на боці червоних. Причиною переходу на бік совєтської влади у 1919 р. була відмова Директорії від боротьби проти Антанти, яка висадила у південних українських портах своє інтернаціональне окупаційне військо.
Юрко Тютюнник вважав цю сторінку в історії “нашої боротьби за національне звільнення” “однією з найганебніших”. Він намагався переконати генералів УНР виступити збройно проти Антанти. Та уенерівський генерал Олександр Греков на це заявив йому: “Переможців світу Ви хочете перемогти? Вибачте, поручник, але це міг придумати тільки божевільний…”
Надії українського уряду порозумітися з Антантою, яка прийшла на наші землі з вогнем і мечем, свідчили про повну розгубленість, слабкість та дезорієнтацію – адже у своїх геополітичних планах Антанта на політичній карті світу не тільки не бачила Самостійної України, але й робила ставку на її історичних ворогів. Ба більше, за рахунок українських земель і повинні були посилитися польська і російська держави.
Безпідставні сподівання Директорії призвели, врешті, до дискредитації її в очах народу, бо українське керівництво не оголосило війни окупантам.
Відмова Директорії боротися проти французьких, грецьких, польських та інших інтервентів привела десятки тисяч борців за національне визволення України, які хотіли “скинути Антанту в море”, до Красної армії. Тому й селянський повстанський рух, який влітку 1919-го набув найбільшого свого розмаху, розгорнувся не під жовто-блакитними прапорами УНР, а під червоними штандартами російських більшовиків, що вміло використали український патріотизм селян, поповнивши свої лави боєздатними легіонами повстанців під проводом Матвія Григор’єва, Юрка Тютюнника, Нестора Махна та інших, менш відомих отаманів.
Зрозуміло, що перебування українських патріотів у лавах Красної армії не могло бути тривалим, адже російський шовінізм нової влади виявлявся брутально і повсюдно. Особливо обурювала Тютюнника поведінка більшовицьких комісарів Ратіна та Муріна, які завжди висміювали найменші прояви українського життя. Зокрема, Мурін у Миколаєві у присутності німецького військового командування заявив: “Украіни нєт, ана умєрла навєкі”.
Така позиція політичних представників компартії не могла залишитися без відповіді. Скинувши – попри прогнози генералів УНР – Антанту в море, Головний отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григор’єв та його начальник штабу, а потім комбриг Юрко Тютюнник повернули свої легіони проти “комуни, чрезвичайки й комісарів з Московської обжорки”. “У тому, що повстання пройшло під українським національним прапором, – стверджував Тютюнник, – винний, головним чином, я”…
Так Юрко Тютюнник знову став на стежку, яка привела його до табору Головного отамана Армії УНР Симона Петлюри…

Наприкінці 1919-го Тютюнник став натхненником і одним із керівників легендарного Першого Зимового походу… Був він і начальником Повстансько-партизанського штабу, який готував Другий Зимовий похід, відомий також як Листопадовий рейд…
На жаль, особисті стосунки двох воєначальників – Петлюри і Тютюнника – не склалися… “Часом вони були так натягнуті, що була загроза остаточного розриву”, – визнавав у автобіографії Юрко Тютюнник.
Звинувачуючи Головного отамана в необмеженому властолюбстві і честолюбстві, Тютюнник, як на мене, дав самовбивчу оцінку насамперед собі – адже люди так влаштовані, що часто не можуть пробачити іншим власні негативні риси.
Оцінюючи Головного отамана, Тютюнник звернув увагу на проблему взаємин вождя і народу. “За своєю натурою, – стверджував Тютюнник, – (Петлюра) не є вождь, що може вести за собою маси. Він тільки пливе по вітру і ніколи не намагається повернути проти вітру. Однаково жадає влади, як і боїться відповідальності”.
Ця оцінка перегукується з думкою отамана Івана Семесенка, який напередодні страти сказав про Симона Петлюру так: “Коли людина позбавлена своєї волі і спирається на волю юрби, – карта його на таку величну ставку, як визволення нації, напевно буде бита”.
Прихована боротьба між Петлюрою та Тютюнником і загострювалася. Видатний повстанський отаман, генерал-хорунжий Армії УНР Андрій Гулий-Гуленко вважав недовіру між Тютюнником і Петлюрою головною причиною невдачі Листопадового рейду – останнього походу в поневолену росіянами Україну.
Отак непорозуміння між провідними діячами Армії УНР призвели до трагедії під Міньками і Базаром і, як наслідок, – до морального занепаду української військової еміграції.
Дійшло до того, що Юрко Тютюнник, вважаючи Петлюру і “петлюрівщину” “абсолютно нездатними організувати національний рух для подальшої боротьби”, мріяв у майбутньому арештувати Головного отамана і судити його за законами воєнного часу.
Ці факти неприємні, та ми мусимо їх знати… Хоча б для того, щоб зайвий раз переконатися, де шукати причини нашої поразки…

Влітку 1923 р. Юрко Тютюнник попався на чекістський гачок: ҐПУ вдалося виманити його в Совєтську Україну, де він і був заарештований. “Поставлений перед вибором: смерть або співробітництво з радянською владою, – зазначав історик Олег Божко, – Ю. Тютюнник вибрав співробітництво. Для широкого загалу було оголошено, що він перейшов в УСРР добровільно і що це стало підставою для амністії...”
В ув’язненні Тютюнник написав автобіографію – у вигляді відповідей на питання Голови ҐПУ України Всеволода Балицького.
Послухаймо думки ув’язненого отамана. “Особисто я, – писав він, – ніколи не був принциповим супротивником совєтської влади, як влади Українських робітників і селян, – навпаки, саме за такої форми влади я вважав можливим відсторонити від керівництва Україною буржуазію ворожих Україні національностей… Тільки переконання, що совєтська влада була маскою походові російського націоналізму на Україну, примушувало мене довго і завзято боротися проти неї”...
До речі, ще коли на початку лютого 1918-го із захопленого Мурайовим Києва до Звенигородки приїхала група українців на чолі з Миколою Шинкарем та Володимиром Кедровським, Юрко Тютюнник з їхніх розповідей про масове нищення червоними українців у Києві (часто – лише за належність до української нації) зрозумів, що “за ширмою совєтської влади ховається стара, цинічна особа чорносотенної Росії з необмеженою ненавистю до всього Українського”.
Тому на питання Балицького, чи був сенс так довго і завзято продовжувати збройну боротьбу не тільки проти “єдінонєділімцєв” буржуазного і монархічного спрямування, а й проти совєтської влади, Юрко Тютюнник відповів: “Потрібно було боротися, щоб боротьбою довести життєздатність Української нації й Української національної ідеї, тому що мертвою є та ідея, на захист якої ніхто не хоче стати і лити кров”…
Тютюнник вважав, що “боротьба гноблених націй під національним прапором є неминучою”. “Для боротьби проти артилерії потрібна артилерія, – писав він. – Для боротьби проти воюючого націоналізму одних необхідний воюючий націоналізм інших”…
Що можна ще додати про останні роки життя Юрка Тютюнника?
В 1924 р. ҐПУ опублікувало його книгу “З поляками проти Вкраїни”, спрямовану проти Петлюри і “петлюрівщини”… Писав Тютюнник і сценарії, зокрема, до кінофільму Олександра Довженка “Звенигора” у співавторстві з Михайлом Йогансеном і Олександром Довженком, а в художньо-документальному фільмі “П. К. П.” (“Пілсудський купив Петлюру”) Тютюнник зіграв самого себе…
Востаннє його арештували 12 лютого 1929 р. у Харкові…
Історик Олег Божко, якому поталанило ознайомитися з кримінальною справою повстанського отамана, стверджував, що “ні в автобіографії, ні на допитах 1929 р. Юрко Тютюнник не дав якихось докладних відомостей про діяльність інших осіб, з якими був пов’язаний спільною політичною і військовою діяльністю... Матеріали справи 1929 р. дають можливість припустити, що і в 1923 – 1924 роках Ю. Тютюнник нікого ҐПУ не видав…”

За бурхливе життя Юркові Тютюннику не менше трьох разів виносили смертний вирок. Спочатку резолюцію “розстріляти” наклав 12 грудня 1918 р. князь Долгоруков. Але в ніч на 14 грудня Тютюнник, разом з іншими піднявши повстання в Київській фортеці, де перебував в ув’язненні, вийшов на волю…
Минуло не так багато часу, і вже на початку 1919-го смертний вирок Тютюннику пролунав у штабі Чорноморської дивізії військ Директорії, проти якої він воював на чолі т. зв. “Правобережної Червоної армії”, що нараховувала лише 300 багнетів. Але батальйон, що мав виконати вирок, вирішив вислухати промову засудженого, після чого, як заворожений, пішов за Тютюнником на з’єднання з “Правобережною Червоною армією”…
Останній смертний вирок Юрку Тютюннику було винесено 3 грудня 1929 р. Колегією ОҐПУ.
Його уникнути не вдалося.
Свинцеву крапку в житті повстанського генерала було поставлено 20 жовтня 1930 року.
Подумки пройшовши гарячими шляхами звенигородського отамана Юрка Тютюнника, на яких було достатньо каменів спотикання, українці мають шанс засвоїти уроки перемог і поразок. І перетворити ці камені спотикання на філософський камінь, поклавши його у фундамент Української держави, що постане...
Залишилось тільки відчути, збагнути і правдиво написати історію України, тобто біографії її великих синів, адже, за висловом філософа Томаса Карлейля, “історія світу – лише біографії великих людей”.
І історію Батьківщини треба написати якщо не кров’ю, то обов’язково зболеним серцем українського патріота. А не пером ділка від історичної науки, який захистив кандидатську на тему боротьби “совєтского народа” проти “банд самостійніков”, а вже докторську – про подвиг ОУН – УПА…