Степова дивізія Костя Блакитного

Сьогодні я розповім про епоху, коли найкращою мелодією був передзвін шабель і переможний крик козацької лави, – про всенародне антибільшовицьке повстання літа – осені 1920 року. Зокрема, йтиметься про Степову дивізію, яка била більшовиків на величезному просторі – від Херсона до Черкас. Зрозуміло, що розповім я і про творців Степової дивізії – отаманів Степового-Блакитного, Чорного Ворона, Іванова й інших пасіонарних воїнів Українського Степу… Переконаний, що саме такі бурхливі типи – як оці отамани – в усі віки творили історію України…
І творитимуть…

Кость Пестушко – а саме таке справжнє прізвище отамана Степової дивізії – народився в багатодітній родині заможних селян с. Ганнівки Катеринославської губернії 1. Ще з дитинства він виявив непересічні здібності до наук, зокрема до математики. Не дивно, що закінчивши двокласну – як тоді казали – міністерську школу, вступив до Олександрівського механіко-технічного училища 2.
Про бурхливу вдачу Костя Пестушка свідчить такий випадок із його студентського життя. Викладач математики, недолюблюючи сільського парубка з Ганнівки за постійні незручні запитання, вліпив йому на екзамені двійку. Восени, на переекзаменовці, Кость відповів на всі – найкаверзніші – запитання.
– Вот тєпєрь ви матеріал знаєтє, – вдаючи об’єктивність, промовив викладач і поставив Костеві “відмінно”.
– Ви дєйствітєльно так думаєтє? – перепитав Кость.
– Канєчно, ви харашо лєтом паработалі, – відповів учитель.
– Так вот что, господін профессор, я за целоє лєто кнігі в рукі нє брал, – зухвало кинув Кость, а ввечері прийшов до помешкання професора, побив йому вікна; на ранок же зголосився добровольцем на фронт – воювати проти німців.
Так завершилися студентські роки Костя Пестушка в інститутських аудиторіях, і розпочалося навчання на фронтах війн і революцій, де головні свої іспити він здав на “відмінно”. Переконливим свідченням цього було створення ним на весні 1920 р. двадцятитисячної (!) селянської армії. Яка в історію Великої Вітчизняної війни українського народу проти російського панування увійшла від назвою Степової (або ж Олександрійської) дивізії. Наголошую на тому, що її створив двадцятидворічний (!) юнак.

Вже на початку 1920 р. в розпорядженні повстанської організації Костя Пестушка-Степового була, як пізніше зазначали катеринославські чекісти, “крупная реальная сила”. Та підпільникам не вистачало озброєння.
Щоб вирішити цю проблему, використали оголошену червоними мобілізацію. Від неї завжди ухилялись українські юнаки, бо зовсім не хотіли проливати кров за диктатуру російського пролетаріату. Та на цей раз, отримавши наказ українського підпілля, сільська молодь Криворізького повіту рушила на мобілізаційний пункт до повітового центру, приховавши на возах обрізи та рушниці.
Більшовики теж своєрідно готувалися до призову: розставляли кулемети на дахах будинків, на перехрестях вулиць, навіть будували барикади – на випадок заколоту новобранців: як не як тисячі козаків збиралися у Кривому Розі…
Один за одним заходили новобранці до триповерхового будинку на вул. Глинки, 33, де розташувалася приймальна комісія… В кабінетах гамірно цокотіли друкарські машинки, вистукуючи направлення до військових частин. Найбільше – до Казані, Тули і Саратова. В Україні залишати нікого не збирались, адже червоні добре знали яким духом дихають мешканці привільного українського степу, що грізно-весело – під дзвін шабель та посвист куль – біг до Чорного моря.
Найгірші сподівання червоних виправдались: 12 травня 1920 р. після семигодинного бою повсталі “новобранці” повністю звільнили місто. Особливо зворушливі сцени відбувалися на подвір’ї ЧК, де сходилися визволені з тюрми селяни: там батько сина притискав до грудей, там жінка чоловіка зустріла, а мати – дитину. У багатьох очі були залиті сльозами радості, сльозами щастя волі…

Звістка про визволення повстанцями Кривого Рогу блискавично розлетілася по навколишніх селах і хуторах. Всюди народ святкував перемогу. “За весьма непродолжительный период времени, – зазначав у звітах ворог, – отряд Степового стал насчитывать в своих рядах до 20 000 человек, при двух орудиях и пулеметах; при отряде имелись также автомобили, мотоциклы и велосипеды, которые Степовой добыл, захватив в Криворожском уезде две автоколонны”.
До Костя Пестушка-Степового, гучна слава про перемоги якого широко розлилася Україною, почали приєднуватися й інші загони, зокрема Сергія Клепача, Пилипа Хмари, Голика-Залізняка, отамана Іванова, який, до речі, сформував окремий відділ з росіян-старовірів, які хоч і ненавиділи українців усіма фібрами душі, та все ж, не витримавши брутальних знущань більшовиків, приєдналися до повстання.
Колискою Степової дивізії став район войовничих козацьких сіл Верблюжки – Варварівки – Водяної – Петрової. Чекісти у своїх звітах зазначали, що “лозунг Степового був “Самостійна Україна”.
Повстання, яке розпочалося у Кривому Розі, стрімко розливалося знаменитим українським степом, де навіть соняшник нагадував, як сказав поет, “замашний вигин шаблі”.
Ось панічні зведення Кременчуцької губернської ЧК:
“В районе Павлыш – Лекаревка оперируют банды около 1000 человек… Повстанческое движение и бандитизм охватывает весь уезд”.
“4-го сентября бандой до двух тысяч человек под предводительством Степового был произведен налет на Александрию.... Бандитами разграблен вещевой склад 1-го запасного батальона, уведена музыкальная команда, выпущены из тюрьмы 29 бандитов. В нашем отряде есть жертвы...
Банды организованы в дивизию, имеющую четыре полка. Разбросаны побатальонно по всему Александрийскому уезду. Определенно известно, что заняты села Звенигородка, Куколовка, Красная Каменка, Новостародуб.
...Сводно-объединенный отряд под командой командира отряда особого назначения 6-й армии т. Юдицкого... вступил в бой с организованной бандой большой численности до 5000 человек в составе пехоты, кавалерии и артиллерии, с пулеметами, большим запасом снарядов и патронов. В результате боя отряд тов. Юдицкого был разбит”.
Чекіст-історик Борис Козельський зазначав, що в районі діяльності Олександрійської (тобто Степової) дивізії “майже неможливо було провадити радянську роботу. Банди тут, – писав він, – рубали й сікли на всі боки – вони зробили з деяких повітів киплячий казан”. Справді, повстанці, як колись Шевченковий Ярема, “не різали, лютували”.
А в критичні хвилини, коли насідав ворог, отаман Степової дивізії вмів вселяти у своїх козаків героїзм і відвагу. Одна його поява серед передніх лав магічно діяла на вояків.
Успішно воювати проти червоних окупантів допомагала й висока організація Степової дивізії, яка мала чітку структуру: Головний отаман, штаб, контррозвідка, політична прибудова – Повстанський комітет, полки, курені, сотні, комендантська сотня, підривна команда, кінний відділ, канцелярія, інспекторський відділ, комісія інженерного майна, збройний відділ, комендатура руху, дивізійний суд, дивізійний госпіталь, господарчі частини, а також комісії боротьби з бандитизмом. Особу, помічену в бандитизмі, комісія мала право карати якнайрішучіше, аж до розстрілу…
Детально розповідаю про структуру Степової дивізії спеціально для тих, хто й досі – всупереч фактам – вперто звинувачує українських селян в анархізмі…

Переможним маршем Степова дивізія підійшла до Холодного Яру, який на той час змобілізував 14 тисяч гайдамаків. 24 вересня 1920 р. в Медведівці, де колись почалася Коліївщина, відбулася нарада, в якій, окрім холодноярських отаманів, узяли участь командири Степової дивізії та отамани інших регіонів. На цій нараді Костя Блакитного було обрано Головним отаманом усіх повстанських загонів Холодного Яру і околиць.
Отамани, зібравши понад тридцять тисяч козаків-повстанців, почали обговорювати можливість походу на Київ – щоб вибити більшовиків зі столиці УНР. Особливо наполягав на цій ідеї командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Чорний Ворон, колишній студент Катеринославського гірничого інституту Микола Скляр. Та все ж більшість отаманів не хотіли відриватися далеко від своїх околиць. Тому вирішено було залишатися в тилу Красної армії, руйнувати її комунікації та нищити живу силу.
Осінь 1920-го р. дала українському народові світлі надії: спільним контрнаступом польського війська і українських дивізій на всіх фронтах була розбита Красна армія, що дійшла була аж під Варшаву. Зокрема, на центральному відтинку фронту були розтрощені всі чотири армії Тухачевського. 70 тисяч червоноармійців було захоплено в полон. На південному напрямку шоста польська та українська армії гнали перед собою 12-у і 14-у совєтські армії. Тут у полон захоплено 11 тисяч червоних.
На півдні більшовикам теж доводилось несолодко: Врангель захопив у полон 21 тисячу їхніх бійців. Начальник штабу Південно-західного фронту Петін у доповіді Реввоєнсовєту заявив: “Власть савєтов наканунє ґібєлі. На фронтє полний развал, в тилу – разруха”. Справді, повстанці Поділля, Холодного Яру, Херсонщини, Катеринославщини, Уманщини, Таращанщини повністю дезорганізували запілля Красної армії.
Генерал-полковник Армії УНР Микола Капустянський так оцінював роль повстанців: “На маргінесі вирішальних подій 1920 р. яскраво зарисовується роль, вага і значення організованого повстанського руху як сприятливого чинника в нашій боротьбі. Таким цінним чинником, зокрема, була дисциплінована, боєздатна і відважна Степова дивізія. Низка її блискучих перемог… та бойових осягів може служити зразком маневреності і оперативності, вправності її провідників та мужності і войовничої вдачі партизанів”.
Повстання, справді, розгоралося і набувало, як тоді казали, “поголовного характеру”. В його полум’ї зникали окупанти та їхні наймити.
А українські гречкосії перетворювались на героїв…
Згідно з повідомленнями чекістів “банды с каждым днем увеличивались”, зокрема, 11 жовтня 1920 р. в селах Чечеліївці та Олександрівці Олександрійського повіту розмістився загін у 8000 повстанців. Чекісти уточнювали: “Вооружена банда частью куцаками, частью штыками и вилами. Имеет до 800 винтовок, три пулемета… В Новопражcком районе, в деревне Верблюжка, по направлению станции Долинской появилась банда Штыля, 600 – 700 человек, вооруженная куцепалами и винтовками... В село Мироновку в ночь на 12 октября вступила банда в 5000 человек...”
Совєтське військо за наказом Троцького почало евакуюватися за Дніпро… Росії терміново потрібен був мир – щоб оговтатися і привести до тями свої розбиті і деморалізовані армії. І росіяни розпочали у Ризі таємні переговори з поляками, на яких було досягнуто перемир’я.
Західний фронт зупинився.
У більшовиків з’явилась можливість перегрупувати сили і кинути Кінну армію на південь України, де хазяйнували білогвардійці…
Невдовзі до степовиків дійшли чутки, що будьонівці палять їхні села, розстрілюють родини повстанців. Козаки почали вимагати від отамана вести їх назад – виручати рідних. Блакитний змушений був скласти з себе обов’язки Головного отамана Холодного Яру і терміново вирушив на Херсонщину.
Вже в районі Сентова маршрут Степової дивізії перетнувся з маршрутом Кінної армії Будьонного, що із заходу вогненним смерчем сунула на південь України для боротьби з Врангелем.
Командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Чорний Ворон, першим виявивши ворога коло Сентового, не став чекати, поки будьонівці помітять колони степовиків і заатакують їх на марші. Він першим кинувся на червону лавину.
Будьонівці спершу сприйняли повстанців за своїх. Тому і Чорний Ворон зумів упритул наблизитись. Тачанки, різко розвернувшись, залили прицільним кулеметним вогнем будьонівців, викосивши кілька сот душ. Привернувши таким чином увагу близько двох тисяч вершників, Чорний Ворон повів їх у протилежний від Степової дивізії бік.
Розгорнувшись лавою, червоні, врешті, наздогнали степовиків і оточили лісок, в який заскочив загін Чорного Ворона. На жаль, отаман, уродженець Жовтих Вод, не знав добре холодноярських околиць і непомітно вивести частину не зумів. А прорватись із боєм не пощастило. Тим часом червоні, підтягнувши гарматні частини, почали обстрілювати ліс. Три години, не втихаючи, гупали гармати, руйнуючи останній захист степових вершників... Ворог пропонував скласти зброю, та ніхто з козаків і не думав здаватися. Коли будьонівці увійшли в лісок, поранені воронівці “самі себе добивали на очах у ворога”.
Залишившись з двома козаками, Чорний Ворон несподівано підняв догори руки і вигукнув: “Здаюсь!” Повіривши, червоний командир підскочив майже впритул. Він навіть не встиг пошкодувати за свою необачність: Чорний Ворон всадив йому кулю просто у груди.
Будьонівці розгубилися і на мить зупинилися.
“Не вам, московські запроданці, своїми брудними руками взяти Чорного Ворона”, – зневажливо кинув отаман. І повільно, гіпнотизуючи поглядом своїх непорушних чорний очей, підніс до скроні пістолет.
Пролунав постріл. За ним ще два – це останні козаки-воронівці поставили знак оклику у своєму героїчному житті.
Будьонівці отямились. І кинулись рубати вже мертвих…

Холодноярці, які поспішали на грім бою, з’явились занадто пізно. Осавул Головного отамана Холодного Яру Залізняк (майбутній письменник Юрій Горліс-Горський), який одним із перших прибув на поле останнього бою Чорного Ворона, так описав побачене:
“Праворуч виднілися сліди густого рукопашного бою... На невеликій площі – з півтори сотні порубаних – вдвічі більше будьонівців... Чорнота пізнав коня Чорного Ворона, який мав надрубане ще раніше вухо. В боці коня стирчала зламана донська піка, горло проколене шаблею.
Недалеко десь мусить бути і сам Ворон. Наші коні обережно ступають між тілами, злякано форкаючи, обминають кінські трупи.
– Є, тут! – крикнув Андрій Чорнота...
Ворон без зброї, в закривавленій одежі, роззутий лежав навзнак із розкритими, задивленими в небо очима. Розрубана в трьох місцях голова спочивала на підкладених кимсь грудках землі. Обличчя обтерте від запеченої крові. Задерев’янілі руки – зігнуті на грудях, між посіченими пальцями – зложені хрестом два набої...
Злазимо з коней і на хвилину приклякаємо коло ще одного із тих, що своєю смертю заслужили на вічне життя в пам’яті українського народу...
– Усіх забрати не можемо, – перервав задуму Пилип Хмара, – але Ворона треба забрати. Мусимо поховати десь, щоб не загубилася могила, щоб нащадки могли прийти до неї й віддати пошану.
– Відправимо до Мотриного монастиря, – одізвався Петренко. – Колись Василя Чучупака туди перенесемо.
Чорнота заперечив рухом голови:
– Не можемо Ворона забирати. Велику кривду і для козаків, і для нього зробимо. З товариством поліг – хай з товариством і спочиває ”.
Селяни навколишніх сіл позбирали загиблих козаків і поховали їх в одній могилі в лісі Раєвського.
Отак, недалеко від станції Хирівки, на захід від неї, постала висока могила Борців за Волю України.

Настала пізня осінь... Літнє вбрання козаків Степової дивізії вже не гріло, а зимового одягу майже не було. Чимало повстанців були босі. Це змусило Костя Блакитного прийняти рішення про часткову демобілізацію дивізії. Дехто з повстанців повернув до Холодного Яру. Не демобілізувався й кінний полк отамана Іванова. Інші перейшли у підпілля…
Плани українських підпільників, як пізніше зазначав ворог, були “грандіозними”. Навіть досвідчених чекістів вразила, як вони визнавали, “широта размаха задуманного”.
Революціонери Півдня України справді провели величезну роботу, створивши потужну підпільну мережу. Велику роль в її організації відіграв уповноважений Симона Петлюри, талановитий організатор українського підпілля доктор Гелев, серб за національністю…
5-й з’їзд совєтів Катеринославської губернії, враховуючи нетривке становище окупаційної влади, змушений був навіть оголосити “фронт борьбы на внутреннем кулацко-бандитском фронте фронтом такой же государственной важности, как и бывший белогвардейский”. У зв’язку з цією постановою губвиконком оголосив усю територію Катеринославської губернії “на положении фронта со всеми вытекающими последствиями”.
Показово, що боротьбою проти повстанського руху безпосередньо керував командувач російськими військами в Україні Михайло Фрунзе. Як бачимо, втриматися в Україні окупаційна влада могла лише силою армій і фронтів.
А російські завойовники твердили, що їх українці-наддніпрянці зустрічали хлібом-сіллю.
Не хлібом-сіллю, а гартованою сталлю і кулями зустрічали інтервентів українські козаки-хлібороби.
Повстання 1921 р. мало розпочатися в Єлисаветграді під час першотравневої демонстрації, очолити яку мав намір генерал-хорунжий Андрій Гулий-Гуленко.
Але плани українських підпільників перекреслив отаман Андрій Рибалко-Зірка. Завдяки його злочинній необережності, а потім і зраді, почалися численні арешти. Зрадник видав і місцезнаходження Костя Блакитного.
Під час перестрілки Кость був поранений. Не бажаючи потрапити до рук чекістів, він пустив собі кулю у скроню. Його останніми словами – за свідченнями чекістів – були: “Вмираю за рідну Україну”. А молодший брат отамана Федір, який став мимовільним свідком останнього бою отамана, стверджував, що останніми словами Костя були: “Як буде Україна вільною, передайте привіт!”

“Вмирати зовсім не страшно, коли знаєш за що, – буквально за декілька днів до смерті сказав Кость братові. – Вмерти за нашу священну національну ідею збираюсь тільки один раз. Такої смерті й шукаю вже три роки і я її колись знайду”. Кость Блакитний знайшов те, чого шукав: він загинув в бою за Українську державу.
Візьму на себе відповідальність і передам Україні привіт від її незабутнього сина – Костя Степового-Блакитного.
Та я не впевнений, що Батьківщина почула голос свого сина. Принаймні його досі не вшановано на державному рівні – ні в назві вулиці, ні в назві військового училища чи стипендії його імені. А коли Історичний Клуб “Холодний Яр” у 1998 р. звернувся до ректора Запорізького університету, де колись навчався Кость Блакитний, з проханням дозволити за власний кошт поставити – з нагоди століття від дня народження отамана Степової дивізії – меморіальну дошку на стіні університету, навіть не отримав відповіді.
А навесні 2000 р., коли у Жовтоводнянському ліцеї, що на Дніпропетровщині, відзначали 80 років від дня створення Степової дивізії, на святкування не прибув сільський голова рідного села отамана – Ганнівки, хоч запрошений був заздалегідь. Напевно, у нього в цей день були важливіші справи.
Так що вшанування видатного селянського полководця проводиться виключно громадськістю.
І ми дещо зробили. Видали книгу. У столітній ювілей від дня народження отамана у Київському міському будинку вчителя був проведений вечір його пам’яті, а з нагоди 80-ліття створення Степової дивізії в Жовтих Водах, де мешкають рідні Костя Блакитного, було проведено науково-практичну конференцію, ініціатором якої стала українська подвижниця Валентина Трофимович. Кость Блакитний став героєм п’ятьох книг: “Холодний Яр”, “В Херсонських степах”, “Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії”, “Героїзм і трагедія Холодного Яру”,“Кость Блакитний, отаман Степової дивізїї”.
Радісно, що не залишилась осторонь молодь Кривого Рогу: чимала група школярів, серед яких, до речі, переважали дівчата, що, видно, знудьгувались за справжніми чоловіками, вже двічі відвідували родинне село отамана Ганнівку і на сільському цвинтарі, де – серед інших – загубилась могила отамана, поставили хрест над символічною могилою. І табличку…
Добру справу зробили й українці Олександрівки та навколишніх сіл, які впорядкували могилу Чорного Ворона і його козаків – засмаглих синів широкого Херсонського степу і неосяжної Таврії.
Мав рацію наш видатний філософ Юрій Липа, сказавши: “Одне святе є в світі – кров людей хоробрих, одні живуть могили – вірних Батьківщині!”
Як же шкода, що таких войовничих типів, які становили основу Степової дивізії та інших селянських збройних формацій, майже немає серед сучасників.
І не дивно, адже у часи Національно-визвольних змагань такі гинули першими.
Може, оті книги, чи оці радіопередачі, чи майбутні повстанські телесеріали, в яких нуртуватиме гнів переможеного і радість майбутнього переможця, пробудять із летаргічного сну потенційно бурхливі натури, покличуть їх до життя.
Розумію: з буйними типами важко буде не тільки супротивникам, але і сучасникам-українцям. Зате яка радість переповнюватиме серця майбутніх істориків Великої України, які не поратимуться з літеплими, а розкошуватимуть спілкуванням із тінями великих – Ігоря, Святослава, Хмельницького, Ґонти, Петлюри, Гальчевського, Степового-Блакитного, Шухевича...
І ці тіні Великих допоможуть нації екс-козаків відкинути, нарешті, ганебну, рабську приставку “екс”.
І туга за Батьківщиною, Батьківщиною, колись втраченою і досі не знайденою, зміниться на радість повернення в родинне коло…


Примітки:
1. Нині Кіровоградська область.
2. тепер Запорізький університет.