Партизанський рейд Української армії

У трагічному листопаді 1919 р. рештки українського війська, добиті жахливою епідемією тифу, опинилися в лещатах трьох армій: Красної, Добровольчої та польської. Антанта, на підтримку якої розраховував Симон Петлюра, тримала Україну у стані жорсткої блокади: вона не дозволила ввезти в Україну навіть санітарні матеріали та медикаменти, які наш уряд закупив у Американської ліквідаційної комісії.
Здавалось, боротьбу за Українську державу програно: Армія УНР не мала боєприпасів, медикаментів, харчів, одягу, чобіт, а, головне, власної території... А тут ще звістка, що Галицька армія 6 листопада в повному складі перейшла під командування генерала Денікіна… Минув якийсь тиждень, і розпалась Директорія: 15 листопада 1919-го її члени Швець та Макаренко виїхали за кордон, передавши всю повноту влади Петлюрі… Український же уряд, евакуювавшись до Чорториї, дійшов висновку, що продовжувати фронтову війну регулярним військом неможливо.
На світанку 6 грудня залишив своє військо і Симон Петлюра: не попередивши воєначальників, яких скликав на нараду, Головний Отаман несподівано виїхав до Польщі. Перед від’їздом (чи втечею) Петлюра видав наказ про призначення командувачем Дієвою Армією УНР Михайла Омеляновича-Павленка, а його заступником – Юрка Тютюнника…
Українська Народна Республіка агонувала. Вся Європа знала про це, але ні уряди, що визнали УНР, ні Міжнародний комітет Червоного Хреста, ні інші благодійні європейські організації не вважали за потрібне допомогти Українській армії, яка продовжувала вести виснажливу, смертельну боротьбу з російським комунізмом, що готувався до стрибка на Захід.
В цей – грізний для нашої Батьківщини час – нащадок задунайських козаків Михайло Омелянович-Павленко прийняв командування рештками українського війська, а водночас і рішення пробиватися через фронт на схід, щоб спільно з українськими партизанами підняти повстання в тилу Добровольчої армії.
Після прийняття отаманом Омеляновичем-Павленком історичного рішення продовжувати боротьбу настрій ще вчора зневіреного українського вояцтва різко піднісся: старшина і козацтво “чекали лише наказу, аби йти до свого народу й разом із ним продовжувати боротьбу”. В частинах запанувала віра у перемогу.
Основу армії, що мала вирушити у партизанський рейд, який пізніше назвуть Першим Зимовим походом, складали Запорізька, Київська і Волинська збірні групи, які разом налічували до 10 тисяч особового складу. З них близько 75 відсотків становили немуштровані відділи, обслуга й транспорти з хворими, які категорично відмовилися лишати свої частини, наполягаючи на участі в поході. Боєздатних старшин та козаків було від двох до трьох тисяч.
Рух армії почався з району Любара опівночі 7 грудня 1919 року.
Тяжке враження справляла ця напівроздягнута, переповнена пораненими і хворими армія, що зимової ночі вирушила назустріч смертельному ворогові. Яку треба мати самопосвяту і віру в перемогу, щоб ось так, практично без амуніції, з мінімальною кількістю набоїв та озброєнь, вирушити назустріч сорокатисячній, прекрасно озброєній Антантою денікінській армії.
Хоч перші дні руху Армії УНР були надзвичайно важкими, але завдання було виконане: військо щасливо перейшло залізницю Вінниця – Козятин, яку охороняли білогвардійські бронепотяги, а на станціях Голеандри та Голівці відділи Юрка Тютюнника захопили два потяги майна Добровольчої армії, що дало можливість козакам, нарешті, одягнутись та взутися.
Денікінці були вкрай здивовані: їм було нещодавно оголошено про повний розгром Української армії. І раптом нова телеграма: “Разбитая нами Украинская армия оказалась у нас в тылу”.
Першим визволеним повітовим містом став Липовець, мешканці якого з невимовною радістю зустріли несподіваний прихід Української армії.
Через день сотня Чорних запорожців оволоділа Ставищем, де перебував штаб армії генерала Бредова. Недавній завойовник Києва, мало не потрапив до полону. Легендарний полковник Дяченко на коні кинувся за ним у погоню, але Бредов тікав на автомобілі та ще й з гори... Густий туман врешті схоронив генерала. Вистрілявши з браунінга всі набої, Петро Дяченко повернувся ні з чим.
Тим часом Чорні запорожці взяли у полон всю, як тоді казали, “стражу” Київського повіту. Для денікінців, які перебували в глибокому тилу арешт виявився настільки несподіваним, що вони довго не могли второпати, хто ж їх арештував – комуністи, махнівці чи хто інший. Вони не знали навіть як звертатися до нових господарів становища. Коли ж їм пояснили, полонені тільки розводили руками: “Так Украінской же арміі нєт… Нам ґаварілі, что ана разґромлєна, а Пєтлюра убіт”...
Звістка про воскреслу Українську армію швидко рознеслася Україною і спричинила страшну деморалізацію денікінців: несподівано опинившись між двома арміями – Красною і “петлюрівською”, Добрармія почала панічно відкочуватись до Чорного моря.
28 грудня кіннота Київської групи Юрка Тютюнника раптовою атакою оволоділа містечком Жашков… Тікаючи від тютюнниківців, один із білогвардійських відділів випадково наскочив на нашу санітарну валку. Ось тут денікінці й відігралися: вони відрізали пораненим козакам вуха й носи, відрубували руки й ноги. Рубали й хворих, що марили у тифозній лихоманці. Це робилося публічно, на очах населення і медичного персоналу.
Побачивши український роз’їзд, росіяни ганебно втекли. Але недалеко: загін денікінців потрапив у повстанську засідку. Дика, нелюдська жорстокість денікінців збільшувала селянські ватаги, робила їхню помсту неминучою і лютою.
Водночас українці, які були в денікінському війську, демонстративно відмовлялися битися проти Української армії. Гурти денікінських офіцерів-українців переходили на бік Армії УНР, приєднувалися до селянських загонів.
Добровольча армія розвалювалася на очах.
Ворог настільки панічно тікав, що кидав напризволяще власних жінок. Так, коло села Липовеньки Чорні запорожці захопили велику валку, в якій знаходились покинуті добровольцями дружини і сестри…
В бою під Богополем білогвардійці чинили сильний спротив. Українська розвідка встановила, що у місті розташовані частини, винні у знищенні хворих козаків під Жашковом. У цьому бою козаки в полон нікого не брали…
Що цікаво: загальне обурення проти окупантів було таким великим, що селяни не виганяли відступаючого ворога зі своїх повітів, як раніше, а перепиняли їм дорогу, прагнучи винищити білогвардійців до ноги.
Слід зазначити, що населення надзвичайно прихильно ставилося до Української армії і всіляко допомагало їй. Селяни з власної ініціативи проводили розвідку в місцевостях, зайнятих російським окупантом. Допомагали руйнувати залізницю, розтягаючи рейки та ховаючи їх у лісах. За власним бажанням охороняли українські відділи під час нічного відпочинку. Поповнювали лави армії. Селяни годували козаків, давали фураж коням, а от зброю віддавали без ентузіазму – казали: “Вона нам самим знадобиться”.
Цікава деталь: з приходом Української армії ціни на продукти і товари знизилися. Важливо було й те, що населення користувалося тільки гривнями. За рублі – совєтські чи царські – нічого не можна було купити. Селяни вважали совєтські рублі звичайними папірцями, і, як зазначав Михайло Омелянович-Павленко, “йшла страшна погоня за гривнями”. Цей факт засвідчував віру селянства в повернення української влади.
1 січня 1920 р., після тригодинного бою, полк ім. Костя Гордієнка зайняв Умань. І знову населення з надзвичайним ентузіазмом зустрічало наші війська. Телеграфний дріт виявився неушкодженим. Вислали телеграму “Всім, всім, всім” про те, що “Українська Армія під верховним командуванням отамана Петлюри і під командуванням отамана Омеляновича-Павленка розбила Добрармію, яка в паніці, не витримуючи бою, утікає до Одеси”.
В Умані гордієнківці захопили багато майна, вкрай необхідного для незабезпеченої урядом Армії. Випущено було 5 чисел газети “Україна” загальним накладом 20 тисяч примірників. Широко розійшлися також звернення Юрка Тютюнника “До інтелігенції України”, “До селян” та (російською мовою) “Офицерам, казакам и солдатам Добровольческой армии” загальним тиражем у 200 тисяч екземплярів. У зверненні до інтелігенції отаман Тютюнник справедливо зазначав, що “платонічної любові для народу мало, йому необхідні жертви, необхідні подвиги”... Ці листівки, в яких пояснювалася політична ситуація, відіграли надзвичайну роль. За ними приїжджали з інших повітів та губерній, куди дійшов розголос про воскреслу Українську армію...
Пізніше командарм Зимового походу Михайло Омелянович-Павленко писав, що, “опинившись у самому серці України, Армія побачила тотожність своєї ідеології з ідеологією повстанців і бажаннями селянської маси, що повстанців тих із себе видавала; також Армія відчула, що маса дивиться на неї, як на свою оружну силу, бо, зрештою, вже не було родини, яка б так чи інакше не була зв’язана з (українським) військом”.
Фактично Зимовий похід перетворився на політичну демонстрацію, адже у кожному селі – в церквах, на майданах, базарах, у хатах – старшини та козаки Дієвої Армії, часто не відпочивши з дороги і не повечерявши, проводили безупинну агітацію.
Патріотичне піднесення було настільки великим, що в українському війську не було жодного випадку дезертирства – попри те, що чимало вояків проходили повз свої хати і спокуса залишитися вдома була чимала, на неї ніхто не піддався.

28 січня 1920 р. до села Вільшани прибула делегація Добровольчої армії на чолі з начальником Ольвіопільського відділу полковником Поповим, який від імені свого керівництва запропонував отаманові Тютюннику розпочати переговори про припинення ворожнечі між обома арміями і початок спільних військових дій проти червоних – без жодних політичних зобов’язань. Попов слушно зазначав: “У вас є те, чого немає у нас – прихильність людності. У нас є те, чого бракує вам – військове знаряддя”. Юрко Тютюнник, будучи на піднесенні, відповів зухвало, і денікінська делегація від’їхала ні з чим...
Добровольці відкотились до Одеси і на великому просторі – аж до Балти – зникла будь-яка влада. В цей простір повільно вливалась Красна армія.
Більшовики, збагачені досвідом минулорічних всеукраїнських повстань проти них, політику на селі на цей раз повели по-єзуїтськи: вони лицемірно твердили, що Красна армія прийшла в Україну лише для того, аби допомогти українському селянству знищити денікінців. Коли це станеться, вона, мовляв, повернеться додому, бо втручатися у внутрішні справи Української держави, яку “визнав” Совнарком, неприпустимо.
До штабу Київської дивізії Юрка Тютюнника повстанці принесли таємну інструкцію Троцького, яку знайшли у забитого комісара. “Товарищи!.. – звертався Лев Троцький до агітаторів, яких посилав до України. – Конкретно Ваша задача сводится к следующему: 1) Не навязывать украинскому крестьянину коммуны до тех пор, пока наша власть там не окрепнет. 4) …Говорить, что Россия тоже признает самостийность Украины, но с советской властью... 5) Труднее дело обстоит с Петлюрой, так как украинское крестьянство только на него и надеется. Нужно быть осторожным. Только дурак или провокатор без разбору везде и всюду будет твердить, что мы воюем с Петлюрой. Иногда, пока совершенно не разбит Деникин, выгоднее распускать слухи, что советская власть в союзе с Петлюрой”.
Разом із відповідним коментарем ці настанови Троцького були надруковані у вигляді листівки та поширені серед селянства майже півмільйонним тиражем. Оприлюднення таємних планів більшовиків викликало величезний резонанс – довірливий і гостинний український селянин наочно побачив хижу твар підступного червоного ворога...

11 лютого 1920 р. роз’їзди всіх дивізій, що брали участь у Зимовому поході зустрілися в околицях містечка Медведівки, де колись запалала перша іскра Коліївщини. Наступного дня на нараді було вирішено перейти на лівий берег Дніпра.
Коли частини Зимового походу по льоду перейшли на Лівобережжя, населення зустріло їх так само радісно, як і на Правобережній Україні – хоча спочатку просто не вірило, що перед ними стоїть Армія УНР.
“Агітація і прочитані лекції “Що таке значить Самостійна Україна” на селян Лівобережжя зробили велике враження, – зазначав політичний референт при Запорізькому війську Савенко. – Селяни з гордістю заявили, що вони не визнали більшовиків, не дали і не дадуть жодного козака до червоної армії”.
В селі Москаленках командарм Омелянович-Павленко видав наказ, в якому, зокрема, зазначалося: “Наслідки цього походу будуть величезні – тут кожний козак упевнився в тому, що він творить волю Народу, що Нарід наш вірить своєму війську, чекає від нього визволення від ярма, яке хочуть накинути всі пришельці. Наше втомлене довгою війною козацтво отримало від самого Народу під час походу подяку, подяку щиру, міцну, що надає йому силу на новий подвиг”.
Після наскоку Чорних запорожців на містечко Золотоношу більшовики почали тікати з Хорола, Гребінок і Лубен, руйнуючи власні комунікації, спалюючи склади…
Попри військові успіхи, Армія УНР на Лівобережжі відчула себе ще більш відірваною від уряду та Головного отамана. Командарм і командири дивізій не мали жодної інформації про стан і перспективи української справи.
15 лютого в листі до Симона Петлюри командарм зазначав, що повна відсутність інформації про уряд “робить на армію тяжке враження”. Наступного дня в доповіді на ім’я Головного отамана Михайло Омелянович-Павленко писав: “Армія мандрує вже другий місяць і не отримала жодного разу конкретної допомоги, жодної конкретної і реальної думки і надії на майбутнє. Це все, вкупі зібране, ставить армію в невимовно тяжкі обставини”.
На нараді в селі Москаленках вирішили: поки не скресла крига, повертатися на правий берег Дніпра і рухатися вже знайомими маршрутами, щоб забрати хворих та поранених, яких залишили у селян на лікування.
Отож, 18 лютого дивізії знову зійшлися в Холодному Яру. В Мотриному монастирі разом із полком гайдамаків Холодного Яру на чолі з братами Василем і Петром Чучупаками відправили “хвалебний Богові молебень за щасливий похід в центр України” і “панахиду по вмерлим та забитим старшинам і козакам”… Коротко відпочивши в Холодному Яру, вона широким фронтом пішла на південь.
Слава про Українську армію, зазначав Михайло Омелянович-Павленко, “йшла горою”. Селяни побільшували цю славу, поширюючи неймовірні чутки про її силу і досягнення. Так, коли у них запитували, скільки ж “петлюрівців” нараховує армія, селяни впевнено відповідали: “Та не менш як 100 – 150 тисяч”… Скрізь по селах, зазначав політреферент УНР Савенко, “настрій селян бадьорий, підвищений”. Всі чекали Петлюру: селяни – як спасіння, червоні – як кари Господньої.
Армія УНР розкинулася на величезному просторі. Населення Голованівська, Гайсина, Умані, Христинівки, Тального, Голти радісно вітало визволителів. Чорні запорожці увійшли у містечко Богопіль. Повстанські ватаги отаманів Сірка та Нестеренка залили містечко Орлик, а на станції Плетений Ташлик Чорні запорожці прийняли потяг із червоноармійцями. Комісарам у цей день, скажемо прямо, не поталанило...
5 квітня Запорожці визволили Бобринець, а 40 тисяч пудів награбованого більшовиками зерна роздали населенню. Це ще більше підняло авторитет українського війська, адже досі селяни знали лише слово “реквізиція”.
Події розгорталися добре, але до краю виснажилися люди та коні, закінчувалися набої. Вже який місяць армія була у безперервному марші, нескінченних боях і сутичках. Та й червоні частини почали все більше докучати. Після впертих боїв за станцію Долинську у Запорожців отамана Гулого-Гуленка залишилося по 10 набоїв на козака, а 10 квітня, на Великдень, у боях з двома совєтськими дивізіями, що наступали з боку Миколаєва, був вичерпаний і цей бойовий запас.
Ситуація ставала загрозливою. Доводилося маневрувати, уникаючи боїв із червоними, яких в окрузі побільшало. Армія, яка вже п’ятий місяць воювала у відриві від українського уряду, не отримуючи від нього жодної допомоги, дійшла до критичної межі... Не маючи набоїв та снарядів, вона підступила до міста Вознесенська, в якому червоні зосередили колосальні запаси зброї та спорядження.
Бій за Вознесенськ мав вирішити долю Української армії.
І це місто треба було взяти багнетами та шаблями…
Більшовики, знаючи про незавидний стан українського війська, вирішили розбити його контрнаступом. Це було нам на руку… Козаки, імітуючи відступ, виманили червоних у чисте поле.
“Тим часом отаман Гулий-Гуленко особисто повів в атаку свій повстанчий відділ... Полк Чорних Запорожців підтримав атаку, а піший Запорізький полк під командою полковника Дубового, не маючи набоїв і наполовину без рушниць, йдучи, ляскав долонями, підтримуючи атаку повстанчого відділу. Ворог почав відступати. Тут кінний полк під командою полковника Литвиненка з’явився на обрії великою лавою і, випередивши піхоту, почав рубати... Ворог панічно розбігався, кидаючи зброю...” Запорожці на його плечах увірвалися до Вознесенська.
Отак, без куль, одними шаблями та багнетами визволили Вознесенськ. Здобутим трофеям могла б позаздрити будь-яка армія: 2 мільйони рушничних і 32 тисячі гарматних набоїв, 5 тисяч рушниць, 40 гармат, 48 кулеметів, 4 ешелони військового майна і 4000 фір обозу. З нашого боку загинуло двоє та п’ятеро було поранено.
Козаки жадібно накинулися на склади з набоями. Вони не звертали уваги на матеріальні багатства, повз які проходили, і, як божевільні, надриваючись, тягли до своїх частин скрині з набоями.
Обличчя у всіх були усміхнені.
В наказі № 18 Командуючий Дієвою Армією Михайло Омелянович-Павленко зазначав: “Величезна військова здобич є нагородою муштрованому козацтву за свою славну побіду... Хай день цей буде нагородою нашому козацтву за довгий, тяжкий і славний похід”.
Почувши про наближення Української армії, підняли повстання селяни Ананьївського та Балтського повітів. Очолив його один із найславетніших селянських ватажків ХХ століття Семен Заболотний. На придушення повстання вирушили сильні частини червоних, які почали палити села. Зокрема, вщент спалили Селіванівку, Онуфріївку, Пасицели, Липецьке і Байтали.
На допомогу селянам вирушив 3-й кінний полк Української армії на чолі з сотником Олександром Вишнівським. Повстанці, довідавшись, що підмога вже близько, несамовито кинулися на ворога. Українська кіннота з’явилась своєчасно: більшовики були розбиті і майже всі порубані. “Те, що творила наша кіннота з ворогом, який палив села, трудно уявити. То було щось нелюдсько-страшне”, – згадував Савенко. З шести сотень комуністичного Балтського охоронного полку вціліло 15 чоловік, з них троє зійшли з розуму...
В Балтському та Ананьївському повітах агітувати за Самостійну Україну не було потреби: селяни масово зголошувались до нашої армії…
На початку травня армією Михайла Омеляновича-Павленка були звільнені Тульчин, Крижопіль та стратегічна станція Вапнярка, на якій був захоплений штаб 14-ї совєтської армії. Дивізії ж цієї армії опинились у смертельних лещатах: з фронту їх нестримно атакувало україно-польське військо, а в тилу розпалювала багаття національно-визвольної боротьби Дієва Армія УНР Омеляновича-Павленка.
Лицарі Зимового походу вже чули гарматний грім – до фронту було якихось 30 верст. До перемоги лишався крок. Та раптом на армію Омеляновича-Павленка бурхливим потоком навалилася тилові та запасні частини 14-ї совєтської армії, яка панічно тікала під ударами об’єднаного українсько-польського війська. Величезні обози Красної армії заполонили всю округу. Внаслідок цього несподівано було втрачено зв’язок між трьома дивізіями Армії Зимового походу. Все змішалося: піхота, гарматні частини, кіннота, валки. Ворог був спереду і ззаду. В полон брали один одного по декілька разів на день...
Врешті, 6 травня 1920 р. в районі Ямполя роз’їзди героїчного полку Чорних запорожців Петра Дяченка зустрілися з роз’їздами 3-ї Залізної дивізії Олександра Удовиченка, яка наступала на більшовиків із заходу.
Радості не було меж. “Дух армії піднявся, настрій неописуємий”, – згадував політреферент УНР В. Савенко. А Олександр Удовиченко в наказі від 6 травня писав: “Трагічно роз’єднані і одірвані одна від одної братні Українські армії після півроку важкої розлуки й тяжких військових подій знову з’єднались у могутнім братнім пориві і знову будуть звільняти простори рідного краю від жорстокого ворога. В сей день в усіх частинах дорученої мені дивізії панує нечувана у світі радість – радість воскресіння з мертвих Українського народу. Всюди лунає гучний козацький поклик: “Слава Україні і Головному Отаману Петлюрі! Слава Отаману Омеляновичу-Павленку, усій старшині і козацтву Славної Дієвої армії!”

Зимовий похід завершився. За 180 днів Дієва Армія здолала понад 2500 верст, поступово перетворюючись на Кінну армію.
Михайло Омелянович-Павленко за успішне завершення рейду був підвищений Головним отаманом у званні до генерал-поручника. Були відзначені і бойові командири Зимового походу: Тютюнник, Гулий-Гуленко, Загродський, полковники Дяченко, Алмазов, Дубовий, Литвиненко, Долуд, Нельговський, інші старшини і козаки…
Закінчуючи звіт про Зимовий похід перед Симоном Петлюрою, політреферент УНР при Запорізькому війську В. Савенко, висловив думки народу, які чув під час рейду Правобережною і Лівобережною Україною:
“(Всі) чекають твердої влади, – писав він, – безпартійної, з відомих громадських діячів, людей чесних і щирих синів свого народу...
Неукраїнські культурні фахові сили повинні бути використані Урядом лише як фаховий елемент, не віддаючи в його руки відповідальних, державного значення, посад...
Тяжко повинні бути покарані зрадники і казнокради. Поява цих людей на відповідальних посадах може підірвати довір’я народу...
Урядом повинна бути звернена в першу чергу увага на ті сім’ї, батьки чи брати яких поклали свої голови в боротьбі за незалежність... Для цього повинна бути утворена окрема комісія, яка б подбала і про відновлення могил загиблих...
Для пошани загиблих мусить бути призначений день Загальної Всеукраїнської Скорботи…”
Завершую передачу словами Симона Петлюри, написаними ним у День свята української державності, 22 січня 1926 року:
“Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров’ю… Кров, пролита для цієї величної мети, не засихає… З цим чуттям завжди переживаю я наше свято державності. Воно все зв’язується у мене з дорогими, незабутніми образами тих, хто дав нам право його святкувати… Хай в цей день ми глибше, як коли, відчуємо велику вагу передсмертних заповітів наших лицарів.
Хай свято сьогоднішнє навчить нас шанувати пам’ять полеглих і бережно плекати традиції боротьби за українську державність… А найголовнішою з тих традицій буде: пам’ятати про неминучість відновлення боротьби тими самими знаряддями і під тими самими гаслами, шо ними користувалися і ними одушевлялися жертви військових подій 1917 – 1920-х років… Отже, не забуваймо про меч: учімося міцніше тримати його в руках…”