Іван Лютий-Лютенко, отаман Звенигородщини та Холодного Яру

Cьогодні розповім про дивовижну людину, яка впродовж свого майже столітнього земного шляху повсюдно творила навколо себе українське життя – життя справедливе, братерське, щедре на чин і офіру. Хоч доля і присудила цю людину на довічне вигнання, що тривало 66 років, навколо неї завжди була Україна: і в Польщі, і в Німеччині, і в США, навіть у Африці.
Йдеться про Івана Лютого-Лютенка – отамана Звенигородщини і Холодного Яру, громадського і релігійного діяча української еміграції, письменника, підприємця, врешті, безмежно щедрого мецената. Все його життя – це добрі справи шляхетної душі і сміливого серця.

На стрімку повстанську стежку Іван Лютий-Лютенко став 1919 року, взявши собі ім’я легендарного ватажка гайдамаків ХVIII ст. Івана Ґонти. Продовжити збройну боротьбу – після тяжкого поранення в лавах Армії УНР – спонукали його масові розстріли, скоєні більшовиками у його родинному селі Товмачі, що на Звенигородщині. Того дня каральним відділом червоних був розстріляний кожний десятий селянин.
Подібні розправи були здійснені більшовиками і в інших звенигородських селах та містечках. Зокрема, у Мокрій Калігірці більшовики розстріляли сімнадцять українців і п’ятьох євреїв, які шили для повстанців чоботи й одяг. За цей злочин Лютий-Лютенко і Семен Гризло вирішили жорстоко відплатити більшовикам.
Нашвидкуруч зібрали понад тисячу козаків... Близько третьої ночі, знявши застави, наскочили на заспаних карателів. Мало кому з червоноармійців, що тікали в білизні, пощастило врятуватися, бо й тих, що поховалися в ярах і по кущах, повстанці, як зійшло сонце, вишукували і добивали…
Та все ж ситуація була не надто оптимістичною, адже повстанці були переважно новачками у військовій справі, – крім обріза, іншої зброї, як правило, в руках не тримали. І Лютий-Лютенко, кадровий офіцер Армії УНР, мусив учити неосвічених сільських парубків воєнному мистецтву.
Відчувався й виразний брак зброї та амуніції. Зате не було клопоту з харчами: селяни “ніколи ні в чому не відмовляли”. Навпаки – самі допитувалися, чого бракує лісовикам і “пропонували все, що мали”…
Були й дошкульні поразки, зокрема від Першої кінної армії Будьоного, яка восени 1920 р. вогненним смерчем із заходу на південь пройшлася Україною, спалюючи повстанські села…
Та найразючіший удар совєтська влада завдала 1921 року – і не каральними експедиціями, а у Новою економічною політикою – так званим НЕПом. Переконавшись, що українське село перемогти каральними заходами неможливо, червоні окупанти підійшли до проблеми з протилежного боку: вирішили дати українському селянину деякий час пожити – і “продразвьорстка”, тобто необмежений грабунок, була замінена “продналогом”. Селянину дозволили торгувати. І український господар, який знудьгувався за мирною працею, надав перевагу не боротьбі за незалежність, а можливості сито жити в рабстві.
Селяни швидко розживалися, багатіли. Паралельно зі зростанням добробуту почало змінюватися їхнє ставлення до повстанців. Розмовляючи з лісовиками, дядьки вже не виявляли тієї щирості, що раніше, відвертали голови на бік, дивилися в землю, а сміливіші з-поміж них відверто казали:
– Покиньте, хлопці, своє діло, з нього нічого не вийде... Ідіть додому – оріть, сійте і будете жити як люди… Послухайте нашої ради…
“Терпко і прикро було слухати такі й подібні поради селян”, за волю і долю яких повстанці билися, вмирали, каліками ставали на все життя. “Але бійці трималися, не зневірювалися і далі переслідували та розбивали більшовицькі каральні загони і пролетарські банди містечкової голоти... – писав Іван Лютий-Лютенко. – Фізично виснажені неспокійним, небезпечним, завжди напруженим життям у невигідних умовах примітивного кочування, не захищені від холоду, дощів, снігів і морозу, повстанці щодалі все з більшими труднощами роздобували харчі і одежу, а села, понищені, спалені… обдерті “продразвьорстками”... тепер клекотіли рухливим життям, гомоніли бадьоро, зализуючи рани... Інколи вечорами вже й пісні лунали, а в дні святкові й музики грали…”
Повстанці втрачали єдиного союзника, що мали – село...
До того ж все частіше долітали чутки про ліквідацію в різних місцях України повстанських загонів. Можливості перевірити, чи ці вістки були правдиві, чи вигадані більшовиками, не було, але ці чутки деморалізували козаків... Безнадія, зневіра підмінювали козацьку завзятість сумнівами, безстрашні ставали боягузами...
“Змучені, голодні, брудні, – згадував пізніше отаман, – переночуємо, бувало, крадькома в стодолах селян, а, вставши ранком, просимо, щоб дали поснідати, бо голод – не свій брат. Тут і починалося! Господині, накриваючи стіл, починали нарікати:
– Коли ж цьому всьому кінець буде?! Це ж не тиждень і не місяць, а роками вже тягнеться!
А господарі зверталися до козаків:
– Ось самі подумайте: хтось донесе владі, що ви ночували в стодолі, та ще й снідали в хаті. Прийдуть, заарештують і зашморг на моїй шиї готовий!.. Ви нам не захисники, а кара Божа на наші голови!..
Все оберталося догори ногами й проти повстанців…
Та все ж, хоч бойовий запал бійців притуплювався, ущухав, але в загальному партизанські загони були ще пружні й активні. Не раз, об’єднавшись, нападали більшою силою на якусь міцну більшовицьку базу і розбивали її, хоч селяни вже нічим не підтримували своїх захисників, навпаки, лаяли:
– Ну, чого ви волочитесь, га? На якого чорта лихого ви людей тривожите і собак дражните?! Йшли б додому, працювали і жили, як люди... Досить уже!”
Тим часом з’явився маніфест Троцького та Якіра про т. зв. амністію для повстанців – якщо ті вийдуть з лісів і складуть зброю.
Тих, хто піддався на “амністію”, чекало гірке розчарування: усіх їх вивезли до Харкова і розстріляли на Холодній Горі.
“Нас залишалося менше і менше, – згадував про найтрагічніші дні свого життя Лютий-Лютенко. – Новобранців уже не було, та ми вже їх і не потребували. Большевики били нас з усіх боків... Втікаючи від одного карального загону, інколи потрапляли в пащу другого… Якщо не було можливості звернути з дороги, ми, почіплявши червоні зірки, їхали просто на большевиків. Зустрівшись, чуємо запит: “Какой часті?” – “Развє нє відіш?.. Па барьбе с бандітізмом!” – відповідає котрийсь із нас чітко й зухвало.
Так нам щастило не раз і не два викручуватися з обіймів очевидної смерті, але це рятувало ненадовго. Небезпека згущувалася і з кожним днем ставала очевиднішою. До того ж селяни почали нас цькувати большевиками, і ми змушені були оминати села. Це нас добивало, цілковито роззброювало...
Коло замикалося. Боротьбі нашій приходив кінець... Перспектива групового самозбереження зникла безслідно. Треба було захищатися індивідуально; кожний думав, як вислизнути з большевицького аркана неминучої мученицької смерті”.
Думав і отаман Ґонта. Та думав не про себе, а про родину... Яка доля її чекає?
Ще коли отаман потайки навідував рідних, то завжди благав їх, щоб пішли до сільради та заявили, що він не тримається дому, невідомо де перебуває, не опікується ними. Радив батькам і дружині, щоб звинувачували його перед совєтською владою якнайтяжче, бо від цього залежить їхня доля. Ці “прохання рідні, особливо мама й дружина, рішуче відкидали”...
Настала зима 1922 – 1923 років. Бойовий шлях отамана зайшов у глухий кут, і він прийняв тяжке рішення припинити збройну боротьбу.
Прощання побратимів було гірким: усі розуміли, що побачитися зможуть хіба на очній ставці в ҐПУ...
Почалася нелегка, понад півстолітня, дорога Лютого-Лютенка на чужині... Спочатку він оселився на території Польщі, в поліському селі Іванцевичах. Заснувавши тут Український еміграційний комітет, розгорнув бурхливу культурницьку діяльність: створив український хор, самодіяльний театр, українську школу...
Довідавшись, що дружина Валентина таки взяла розлучення, Іван Макарович одружився вдруге. Його дружиною стала Ольга Лавренчик, яка незабаром подарувала йому сина Юрія.
На той час у Польщі скупчилося чимало українських діячів: релігійних, військових, політичних. Лютий-Лютенко зустрічався з генералами УНР Михайлом Омеляновичем-Павленком та Володимиром Сальським, професором Володимиром Кубійовичем, полковником Петром Дяченком, старшинами УНР Осипом Бойдуником, Романом Сушком, єпископом Мстиславом (Скрипником) та багатьма іншими. І чи не всім допомагав матеріально. Коли приїздив до Варшави, обов’язково відвідував Президента еміграційного Уряду УНР Андрія Лівицького і допомагав йому грішми та продуктами харчування...
Під час німецької окупації Лютий-Лютенко займався комерційною діяльністю, керував у Володаві Підляській Союзом українських кооперативів. Згодом переїхав до м. Холма, де також очолив Кооперативний союз. На цій та на попередній посадах Іван Макарович виявив себе не лише талановитим підприємцем, але й щедрим меценатом української справи.
Допомагав він і військовополоненим Красної армії – зрозуміло, землякам... Багато з них – за його протекцією – були звільнені з концтаборів. Та 4 червня 1942 р. Лютого-Лютенка самого арештувало гестапо. Лише через півроку його звільнили за наполяганням архіерея Іларіона (Івана Огієнка) та української громади.
Коли фронт упритул наблизився до м. Холма, почалася спішна евакуація. Раптом вияснилося, що потяг, в якому зібралося понад 700 українців, не має локомотива. Завдяки щедрим дарам Лютого-Лютенка польським залізничникам локомотив знайшовся. І 700 українців було врятовано. В потязі знаходилися 12 православних єпископів, у тому числі й майбутній патріарх УАПЦ Мстислав, а також 120 православних і 30 греко-католицьких священиків. Був у тому поїзді і видатний український письменник Аркадій Любченко зі своїм сином…
1947 року Лютого-Лютенка обрали головою Парафіальної ради Української автокефальної православної церкви. В травні того ж року він фінансував проведення Собору УАПЦ, який відбувся у Мюнхені. Опікувався колишній отаман і студентами Богословської академії.
А в 15-у річницю Голодомору Іван Лютий-Лютенко ініціював і організовував – у співпраці зі Спілкою української молоді – панахиду і величезну українську маніфестацію вулицями Мюнхена. Ця грандіозна акція привернула увагу західної преси до геноциду, який здійснював комуністичний режим в окупованій Україні.
1951 року Лютий-Лютенко з родиною виїжджає до Марокко й оселяється в Рабаті. І знову – комерція, прибуток від якої значною мірою йшов на потреби української громади. Так, 1951 року, вперше в Марокко та й, очевидно, в усій Африці було влаштовано свято Симона Петлюри.
Лютий-Лютенко часто порівнював національну свідомість марокканців і українців... “Патріотизм і національна свідомість марокканців одвертіші й очевидніші, – зазначав він. – Їх видно кожному, хто побував у Марокко навіть день-два. У нас, натомість, про національну свідомість треба розпитувати у людей, бо голим оком її не вловиш. Та й патріотизм наш законспірований... Назовні він пробивається не часто, не завжди вчасно й неналежно обдумано; частіше спалахує для того, щоб блиснути і погаснути, не спаливши своїм спалахом зла і не принісши добра Україні”.

1956 року родина Лютих виїхала на постійне проживання до Сполучених Штатів Америки. Оселилися в Нью-Йорку, де Лютий-Лютенко заснував комерційну фірму “Вікінг”. Як завжди, брав активну участь у церковному та громадсько-політичному житті, багато жертвував на українські та американські інституції, а також на Українську церкву, на Паризьку бібліотеку ім. Симона Петлюри. В 1981 році, на американській землі, він, маючи вже 84 роки, вперше побачив свою дочку Марію, народжену у квітні далекого, ще повстанського, 1922-го. Почуття батька і доньки можна уявити – перше і єдине побачення за все життя!
В 1986 р. у Детройті вийшла друком книга отамана “Вогонь з Холодного Яру”.
Помер Іван Лютий-Лютенко на 92-у році життя 19 березня 1989 року, коли в Україні вже починався новий рух за незалежність, який, врешті, і призвів до відновлення української державності.
В епілозі до книги свого життя Іван Лютий-Лютенко писав: “Як старий холодноярський повстанський отаман, я ніколи не змінював і не зміню своїх позицій... Не втрачаю віри у пророцтво Тараса Шевченка, що ”повіє огонь новий з Холодного Яру…”

На цій оптимістичній ноті я і хочу закінчити свою розповідь про яскраву постать української історії – отамана Звенигородщини і Холодного Яру, письменника, підприємця, діяча релігійного і кооперативного рухів, багатолітнього мецената української справи Івана Макаровича Лютого-Лютенка, який власним прикладом продемонстрував, як треба любити нашу Батьківщину!