Брати Чучупаки – керівники Холодноярської республіки

Якщо говорити про визвольну боротьбу українського народу, Холодний Яр оминути неможливо. “Тут не тільки Хмельницький і Залізняк збирали силу для боротьби”. Тут впродовж всієї, осяжної нам історії, сотні поколінь українців точили, з любов’ю лагодили і святили зброю, з якою не розлучались ні у будні, ні у свято. Селянин не йшов у поле без списа чи шаблі. А в хаті, під образами, ставив рушницю.
Рушниці під образами – символ віри і дії!
Густі ліси Холодного Яру притягували до себе всіх, хто гостро відчував несправедливість, неприпустимість підневільного стану українців. У Холодному Яру зароджувалась козаччина, гайдамаччина, Коліївщина...
Холодний Яр – це край, де й досі витає дух славетних героїв: Байди Вишневецького, Богдана Хмельницького, Северина Наливайка, Семена Палія, Петра Дорошенка, Максима Залізняка, Василя Чучупака, Пилипа Хмари, Івана Лютого-Лютенка та інших – відомих і невідомих героїв.

Фортеці, підземні церкви, монастирі з високими та товстими мурами, височенні земляні вали, насипані ще до нашої ери, загальна довжина яких й нині чимала – понад 60 кілометрів; підземні тунелі, загальною довжиною не менше 15 кілометрів, непролазні лісові хащі, розгалужені байраки, густі чагарники, гори, річки, плавні, болота створювали надійний прихисток тим, хто боронив рідну землю. Холодний Яр дбайливо оберігав українців, холодноярська земля ховала повстанців у своєму лоні – в печерах, схронах, катакомбах.
Земля випромінювала – і це очевидно! – мілітарний дух, який проймав, здавалось, кожного, хто народжувався тут. Місцева топоніміка засвідчує войовничий дух української природи та її дітей: тут є Січовий та Гайдамацький яри, урочища Склик і Ратище, дуб Максима Залізняка, під яким – згідно з легендою – Тарас Шевченко писав поему “Гайдамаки”.
У назві “Холодний Яр” є якась містична таємниця, магічна сила... У великому дзвоні Мотриного монастиря – заклик до повстання “за святую правду-волю”.
Скільки крові пролито в Холодному Яру за Батьківщину! Чи можна зміряти її?!
Холодний Яр – це “шанці на шанцях”, “могила на могилі”.
Кургани-могильники скіфської доби, могили “козацькі”, “татарські” і “лядські” – переконливі свідчення цього. “Тут, здається, сажня землі нема, не политого козацькою кров’ю, – писав Юрій Горліс-Горський в історичному романі “Холодний Яр”. – І населення з козацьким духом, непомішане, самі українці: за Україну – очі видеруть”. Це добре знали наші вороги, які у всі віки зустрічали тут, у Холодному Яру, не просто шалений спротив...
Холодноярці усвідомлювали, що поблажливість до ворога закінчується новими українськими жертвами. Українські селяни розуміли, що саме від того, скільки цеглинок ворожого муру вони проб’ють шаблями і кулями – залежить вислід боротьби.
В простих селянських серцях інстинкт до боротьби був природнім, а ненависть до окупантів і бажання знищити їх – щирим та чистим почуттям. У холодноярців не виникало бажання поступитись природнім правом бути господарем на своїй землі, вони не могли не відповісти, коли принижували рідних, коли чоботом завойовника топтали найсвятіше – нашу Українську Землю, пропахлу хлібом, залізом і кров’ю.

Сьогодні хочу розповісти про славетну холодноярську родину Чучупаків, яка поклала на олтар Батьківщини трьох синів-отаманів: Василя, Петра і Олексу.
Хоча їхні батьки – Григорій та Оксана Чучупаки – були неписьменними, а все ж подбали про освіту дітей. Старший із братів Петро закінчив чотирирічну церковно-приходську школу, потім Головківську двокласну вчительську школу, після закінчення якої вчителював у селі Вербівці. Тут організував хор, драматичний гурток. Навчання продовжив у Київській консерваторії, яку успішно закінчив, набувши фаху вчителя співів. Працював наглядачем 3-го Київського двокласного училища та Київського міського училища № 11. Був знайомий із Миколою Лисенком. Збереглася навіть вітальна листівка славетного композитора до молодого вчителя.
Петро допоміг своїм братам Василю та Олексі здобути освіту. Василь Чучупак учителював у с. Тимошівці, а Олекса – в с. Рацевому на Чигиринщині.
Коли розпочалася Перша світова, братів Чучупаків мобілізували, вивчили на прапорщиків і направили на різні фронти: Петра – на Румунський, Василя – на Білоруський, Олекса ж служив у Петрограді, брав безпосередню участь у Лютневій революції. Всі вони лишилися живими, а от старший брат Орест загинув на фронті у 1914-му.
Революція дала можливість повернутися братам з російської армії додому.
Перший озброєний відділ – для охорони скарбів Мотриного монастиря та рідних Мельників – сформував Олекса Чучупак. Та після поразки в бою з німецькою частиною односельчани звернулися до Василя, щоб він став отаманом.
Незабаром відділ самооборони переріс у полк гайдамаків Холодного Яру, який від лютого 1919-го активно виступив на підтримку Директорії.
Серед навколишнього населення, яке майже все було озброєне і добре організоване, Василь Чучупак мав надзвичайний авторитет. Великим авторитетом користувався і старший брат Петро, який очолив штаб полку гайдамаків.
Між боями козаки не гаяли час у Мотриному монастирі, чекаючи подій, а працювали вдома на господарстві і прислухалися до монастирських дзвонів: за їхніми звуками довідувалися, з якого боку насувається небезпека і хто наближається – піхота чи кавалерія, з артилерією чи без неї. Довідувались і про приблизну чисельність ворога.
Холодноярське село ділилося на дієву і резервну сотні, які збиралися на дзвін Мотриного монастиря: два удари підряд – на збірку викликалася дієва сотня, три удари – обидві сотні.
Тричі підряд Мотрин дзвін сколихнув округу на початку літа 19-го, закликаючи підтримати повстання отамана Григор’єва.
“Брати селяни і козаки! – говорилося у зверненні інформаційного бюро штабу загону Холодного Яру від 4 червня 1919 року до земляків. – Настав час всім кращим синам України, синам волі, синам вільного трудового життя взятися за зброю... Не на грабунки, не на вбивства мирного населення лунає цей заклик, ні, він закликає до боротьби, до самої рішучої боротьби з насильством, неправдою, з якими прийшли до нас комуністи, які самі робити не хотіли, а прийшли до нас, аби жити нашим трудом...
Вже всі побачили, хто такі комуністи. Це людарі, дармоїди, лидацюги, грабіжники, душогуби-розбійники. Отже, брати-козаки, селяни, робітники, – всі до їднання, до зброї, до тісної організації.
Хай же справдяться слова нашого незабутнього борця за волю, мученика і пророка Тараса Григоровича Шевченка, який сказав, “що ще дихне огнем пикучим всім ворогам Холодний Яр’’.
Отже, хто любить спокій, хто любить волю, хто любить свій рідний край, хай зараз же іде козаком до Холодного Яру...
Хто має зброю, забирай її з собою, хто ж такої не має, але почуває себе здатним до козацтва, хай іде до нас. Гуртом скоріше здобудемо зброю...
Всі як один до Холодного Яру. Всі за зброю...”

Збереглося цікаве свідчення безпосереднього учасника повстання весни – літа 1919 року Сергія Полікши. “Такого приятного і турботливого відношення населення, як в районі Холодного Яру, я ні до того часу, ні опісля не зустрічав, – зазначав він у “Літописі Червоної Калини” в 1933 році. – На Зелені свята школу в с. Головківці, в якій я стояв із кулеметниками, буквально заатакували жінки та дівчата, які понаносили і печеного, і вареного, найкращого, що було в них самих. Козаків, частуючи, три дні перетягали з хати до хати”.

Повстання літа 1919-го року було грандіозним за своїм масштабом: комуна тріщала, горіла і тікала з нашої землі…
Але на звільнену від комуни Україну насувалася Добровольча армія генерала Денікіна...
Полк гайдамаків Холодного Яру під командуванням Василя Чучупака успішно воював і проти білогвардійців, зокрема на початку січня 1920 р. брав участь у їх вигнанні з Черкас...
Цінним є визнання більшовицького історика Кіна, який зазначав, що в районі Холодного Яру, де оперував отаман Чучупак, жодної денікінської влади не було.
В лютому 1920 р. полк гайдамаків Холодного Яру співдіяв з Армією УНР, яка здійснювала Зимовий похід.
12 лютого в Медведівці командувачем Армії УНР Михайлом Омеляновичем-Павленком була скликана нарада командирів та начальників штабів дивізій, що брали участь у Зимовому поході. На нараді були присутні такі видатні українські воєначальники як Юрко Тютюнник, Олександр Загродський, Андрій Гулий-Гуленко… Були запрошені й Василь та Петро Чучупаки.
Разом із холодноярцями лицарі Зимового походу відправили в Мотриному монастирі “хвалебний Богові молебень за щасливий похід в центр України” та панахиду за загиблими і померлими старшинами й козаками.
Армія УНР пішла широким фронтом на південь, а Холодний Яр розпочав підготовку до повстання... Та, на жаль, повстанська весна 1920-го почалася з трагедії: 12 квітня під час бою на хуторі Кресельці, що при дорозі між Мельниками та Мотриним монастирем, потрапивши в оточення, застрелився Василь Чучупак.
Озвірілі більшовики, дико радіючи своєму успіху, били вже мертвого отамана ногами, кольбами рушниць, лаялися гидкою московською лайкою.
Прив’язавши небіжчика ногами до коня, притягли в Мельники. Вже у дворі здерли одяг і кинули до сіней: “Получайтє своєго бандіта!”
Петро Чучупак в цей час лежав на тачанці, обкручений дротом. “Не журіться, – гукнув до батьків, – вмираємо за Україну з чистим сумлінням... Не кажіть поки що нічого дочці...”
Та де там! Прибігла дружина Ганна з Лідою... А більшовики – нарочито: “Палюбуйтєсь... Сєйчас за сєлом расстрєляєм”. Ганна – в крик, а п’ятирічна Ліда, вхопившись за шинель червоного командира, затупотіла ніжками: “Не дам батька!” Більшовик, відіпхнувши її ногою, наказав: “Заґаняйтє всєх в сєрєдіну і зажіґайтє дом”… Ледь не задихнулися від диму, поки люди випустили…

Поховали Василя Чучупака на цвинтарі, на самій горі. “Ховали ввечері без стрілів, без пісень, без промов. Понуро мовчала озброєна юрба, і в тій мовчанці відчувалася велична, грізна обітниця помсти”, – згадував Юрій Горліс-Горський у своєму історичному романі “Холодний Яр”.
Завдяки цьому романові слава про братів Чучупаків докотилася – через поле забуття – аж до наших днів. 28 жовтня 1995 р. на місці останнього бою Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака було поставлено меморіальний знак. А з квітня 1996-го на кладовищі Мельників, колишній “столиці” Холодноярської республіки, священик Української православної церкви Київського патріархату отець Василь із Чигирина править панахиду.
Щороку в цей день, 12 квітня, до могили Головного отамана Холодного Яру, з’їжджаються українці різних земель.
Править о. Василь панахиду і на сусідній могилі – холодноярського козака-повстанця Петра Токовенка, жорстоко замученого червоними окупантами. Його сестра – Параска Чиж – розповідала нам, учасникам вшанувань, як братові перед смертю більшовики відрізали вуха, ніс, губи, викололи очі...

Та, попри жахливі репресії, війни й голодомори, в селах холодноярських жили, живуть й житимуть Отаманенки, Осауленки, Хорунжі, Кошові, Довбуші, Гармаші, Козаченки, Вернидуби, Запорожці, Залізняки, Чучупаки...
Холодноярці є. Звитяжці – будуть.
Справа лише за магічним дзвоном Мотриного монастиря...