Чорноліський полковник Пилип Хмара

Досліджуючи повстанський рух доби Української Народної Республіки, відвідав я і родинне село чорноліського отамана Пилипа Хмари Цвітне, що на Кіровоградщині. Запланував – разом із народною артисткою України Галиною Яблонською, кобзарем Ярославом Чорногузом та місцевим краєзнавцем Василем Білошапкою – провести в сільському клубі вечір пам’яті отамана.
Людей прийшло небагато: три – чотири десятки. Іншим перешкодила гроза і злива. А може, й байдужість до власної історії та долі.
Сказати, що серед присутніх були виключно ті, хто пишався, що саме в їхньому селі народився знаменитий отаман, було б перебільшенням. Дехто й серед цього, неширокого, кола вважав Хмару, як і привчила совєтська пропаганда, – бандитом.
Одна, у віці вже, селянка так і заявила з порогу: “Що Ви тут із Хмари героя робите?! Бандит він був. І все”.
Я не став сперечатися з нею, лише запитав, чи рід її в цьому селі живе з діда-прадіда?
– А то як же?! – підтвердила вона з гордістю.
– Значить, і Ваш батько, Ваші дядьки і діди були бандитами, – спокійно зауважив я.
– Чого це вони бандити?! – обурилася жінка і розправила хребта, ніби збираючись атакувати мене.
– А ось послухайте, – і я зачитав чекістське зведення від вересня 1920 року: “Все мужское население сел Цветная, Высшие Верещаки и Матвеевка с вилами и лопатами присоединилось к бандитам (Хмары)”… Отже, бабусю, Ваш батько, Ваші дядьки і діди, всі без винятку, були “бандитами”.
– Чого це?.. – вже розгублено запитала селянка.
– Та тому що все чоловіче населення Цвітної (в тому числі і Ваші рідні) приєдналося до отамана або, як кажете Ви, “бандита” Хмари…
В залі сільського клубу засміялися. Жінка знітилась остаточно…
Того вечора інцидентів у клубі більше не було. А в чоловіків і дітей, що слухали розповідь про їхнє повстанське село, від гордості час од часу спалахували очі: і вони мали рацію, адже народилися в неабиякому – козацькому селі, яке від заснування ніколи не знало панщини.

Цвітна розкинулась на межі Чорного лісу і Дикого Поля. Три кілометри на південь від села колись проходила, як кажуть місцеві, “турецька границя” – у вигляді валу та рову, які частково збереглися й допетер.
У Цвітній віддавна існував гончарний промисел: у селі робили макітри, горщики, глечики, куманці, форми для випікання тіста тощо. Цвітнянський посуд, як простий, так і полив’яний, був добре відомий не лише на Київщині, а й у південних губерніях України та на Лівобережжі: возили його до Миколаєва, Херсона, Одеси, Переяслава, Яготина, навіть до Кишинева.

Пилип Хмара, три його сестри та двоє братів росли сиротами. Жили вкрай бідно. Всі наймитували. Навіть хати нормальної не мали – їхня розвалюха загубилася в кущах терну. Попри тяжкі обставини життя Пилип зумів закінчити чотирикласну Цвітнянську церковно-парафіальну школу.
Односельчани відзначали, що Пилип із дитячих років завжди заступався за несправедливо покривджених. Красивий і кремезний у плечах, він, як казали старі люди, був відчайдушний із дитинства та надзвичайно сильний. У селі жив силач Овер’ян – коня підіймав. Так от Хмара, хоч і на зріст невисокий, поборов Овер’яна.
Ще старі люди говорили, що Пилип був “отчаянний на розум”, тобто багатий на вигадку, схильний до ризикованих, нестандартних вчинків.
З Першої світової Пилип Хмара прийшов повним георгіївським кавалером у званні унтер-офіцера. Односельчани згадували, що Пилип був віртуозним кіннотником. Досконало володів і шаблею: рубав обома руками.
Юрій Горліс-Горський у романі “Холодний Яр” так зображував отамана: “Був це стрункий, сильно збудований чоловік… Одягнений у темно-зелену чумарку черкеського крою, з дорогою срібною шаблею. Як я потім довідався, був він бувалий підстаршина-кіннотник, палкий націоналіст, досить добрий організатор і командир”.
Вже наприкінці 1919 року Хмара керував Першим чорноліським повстанським куренем, що згодом переріс у Чорноліський полк. Мав отаман власну печатку з гербом УНР. Мав і, так би мовити, “власну валюту”. До наших днів збереглися кредитні білети 1918 року випуску вартістю 250 російських рублів, на яких проштампований тризуб, під ним – рушниця, над цівкою якої великими літерами зазначено: “ХМАРА”. Саме такі, проштамповані скарбником отамана, гроші приймались населенням поруч із гривнями…

Чорноліський полк Пилипа Хмари взяв найактивнішу участь у повстанні весни – літа 1920 року... Оперував він не лише на Чигиринщині, а й у сусідньому Олександрійському повіті. Зокрема, в двадцятих числах серпня він співдіяв зі Степовою дивізією Костя Блакитного. Є підстави стверджувати, що 3 вересня Хмара на чолі тисячі гайдамаків узяв участь (спільно з Костем Блакитним) у звільненні Олександрії…
22 вересня загін Хмари переможно входить до Медведівки. Наступні дні отаман вже діє в районі Чигирина і Бужина. На цей час Чорноліський полк нараховував до трьох тисяч козаків і старшин.
10 – 11 жовтня в Чигиринському повіті, неподалік Онуфріївського монастиря, Пилип Хмара разом із загонами Степового-Блакитного та Чорного Ворона вступив у семигодинний бій проти регулярних частин Красної армії.
До пізньої осені відділи Хмари, крім безупинних збройних сутичок із каральними частинами ворога, активно руйнували комунікаційну інфраструктуру окупанта – розбирали колії, знищували дроти, валили стовпи, підривали залізничні містки. Активно розганяли і продзагони.
Повстанці перешкоджали вирубці лісів. Головний мотив: “Не дамо руйнувати нашого лісу!”
Хмара був рішучим противником т. зв. амністії, широко розрекламованої більшовиками: отаман не тільки не вірив жодному слову ворога, але й не вважав за можливе замирення з ним.
На зиму Хмара демобілізував більшу частину повстанців, залишивши ядро із 40 кінних та 60 піших. Ближче до весни 1921-го його загін почав швидко озброюватися, – як зазначали більшовики, “путем налета на отдельные красноармейские отряды и уничтожения последних”. Активно використовував Хмара і пропаганду. “Відозви до селян і гречкосіїв” писав помічник отамана Сіденко. Більшовики визнавали у своїх звітах, що ці звернення “сыграли огромную роль в деле вовлечения молодежи в борьбу с соввластью”.
В іншому більшовицькому документі за 1921 р. читаємо: “С марта сего года в Чигиринском уезде вновь поднято контрреволюционное выступление против соввласти главарями еще прошлогодних банд Хмарой, Деркачем, Ильченко и Загородним...”
В березні 1921-го до загону Хмари влилося велике поповнення. Особливо багато серед новобранців було молоді, в середовищі якої Хмара був надзвичайно популярний. Посилювався загін і за рахунок утікачів із Красної армії; так, зокрема, Хмара прийняв до своїх лав 20 будьонівців, а їхній командир став ад’ютантом отамана.
На початку квітня неподалік Цвітної 200 повстанських шабель Хмари вщент розтрощили т. зв. загін “по борьбє с бандітізмом”. В бою було зарубано тридцять два карателі, багато взято в полон та поранено.
17 квітня відділи Хмари і Деркача чисельністю до півтори сотні кавалеристів прибули в холодноярське село Головківку, розгромили волосний виконавчий комітет, знищили всі справи архіву, забрали ячмінь, зібраний для відправки до Росії, і вивісили друкований наказ, в якому зазначалося, що майно всіх, хто продовжуватиме служити совєтській владі, буде конфісковане...
В серпні 1921 р. з ініціативи Хмари в Цвітній провели публічне освячення зброї. Священик Федір Іванча відслужив молебень і благословив гайдамаків на боротьбу за звільнення України від чужоземної окупації. Ефект від цього публічного заходу був колосальний: селяни підбадьорилися, а загін значно зріс за рахунок новобранців. Авторитет же отамана в очах селян піднісся ще вище. Посиленню авторитету Пилипа Хмари сприяв, як зазначали більшовики, “и красный террор, проводившийся красными отрядами”.
Як наочний приклад, наведу уривок із протоколу № 14 засідання Чигиринського повітового “совєщанія” від 2 вересня 1921 року. Цей фрагмент стосується політики російської окупаційної влади на Чигиринщині, зокрема у Цвітній та сусідніх селах:
“Слушали: доклад зам. сессии Революционно-военного трибунала тов. Стрибецова о бесчинствах, творимых отрядом уездной ЧК в (Чигиринском) уезде, которые выражались в следующем: в селе Высшие Верещаки, на кустарном кожевенном производстве, забраны крестьянские кожи, причем, делая обыск, рабочих запирали в конуру... В селе Цветная особо уполномоченным уездной ЧК тов. Березняком отбирались лошади у крестьян… причем лошади взяты у самых бедных крестьян. Отбирая лошадь у десятихатника, тов. Березняков нанес таковому удар, следы которого я, докладчик, лично видел. У бедной крестьянки отрядом уездной ЧК взята последняя свитка, а у сиротки, 15-тилетней девушки, без всякого основания забрали все вещи.
Такие (же) действия отряд УЧК проявил и в с. Яниче, даже больше усугубленные: девочку и крестьянина при обыске иссекли до полусмерти…
(Военком 220 полка) тов. Куравский, указывая на сплошной грабеж крестьян отрядом уездной ЧК, подчеркивал, что Продналоговая кампания, благодаря всему этому, свелась к нулю и крестьяне после прихода этого отряда стояли накануне массового возмутительного восстания…”

На жаль, про бойові шляхи отамана Хмари восени 1921 року і взагалі про його подальшу долю докладних відомостей не збереглося.
Юрій Горліс-Горський стверджував, що Хмару зарубала в бою червона кіннота. А підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко у своїй книзі “Стежками холодноярськими”, яку видав 1973 року у Філадельфії, стверджував, що Пилип Хмара, законспірувавшись, перейшов до цивільного життя. Чутки, що Хмара живий і мешкає в Криму, змінивши зовнішність та прізвище, циркулювали й у Цвітній.

Завершальний штрих до образу Пилипа Хмари дав письменник Михайло Іванченко, який у концтаборі міста Салехарда в Заполяр’ї заприятелював із уродженцем Цвітної Пилипом Шкурою...
Михайло Іванченко розповідав: “Пилип Шкура зовнішністю, вдачею і зухвалістю – отаман. Звільнявся з ув’язнення раніше за мене і сказав: “Якщо на Україні щось почнеться і ти почуєш про отамана Хмару – то буду я”.
Справа в тім, що його батько Прохір воював у загоні Хмари і на честь отамана назвав свого сина Пилипом... Отже, як бачите, козаки називали своїх дітей іменами отаманів”…

Переконаний, що розповідь про отамана Чорного лісу і Холодного Яру Пилипа Хмару не завершена. Вірю, що він ще не один раз повернеться в Україну – в радіопередачах, кінофільмах, книгах і стане взірцем для сучасного українця.
Побачите: Хмара ще навчить нас любити Батьківщину!