Отаман Чорного лісу Денис Гупало

Хочу продовжити розповідь про отаманів Холодного Яру та Чорного лісу. Сьогодні розповім про Дениса Гупала, уродженця села Нової Осоти (колись Чигиринського повіту Київської губернії). Його життя для нас важливе як наочний приклад того, як українське селянство пробивалося крізь дурман комуністичної пропаганди, пробуджувалося до національної дії…
За перші роки революції Денис устиг прочитати багато суспільно-політичної літератури, зокрема чимало соціалістичних та комуністичних агіток, під впливом яких почав висловлюватися проти релігії та гудити Бога. У зв’язку з цим у нього почався серйозний конфлікт з батьками. Інші члени родини стали на бік батьків. Денис опинився в ізоляції.
Але у нього вже був дорадник – колишній царський чиновник Яків Івєркін, який підтримував його у боротьбі проти авторитету батьків, звичаїв і традицій Українського народу.
З ним Денис ходив на збори сільських активістів, де Івєркін намагався вести агітацію за комуну. “Вся ця агітація, – зазначав пізніше Денис, – не мала жодного успіху, оскільки сам агітатор був великорос”.
Нарешті Івєркін виїхав із села. Позбувшись “великорозумного” наставника, взимку 1919 – 1920 рр. юнак уже читав переважно українські книжки. “Я прочитав, – згадував Денис, – “Історію України”, про яку раніше не мав жодної уяви, прочитав книгу Великого Кобзаря Тараса Григоровича Шевченка. Читаючи її, мені було дуже жаль за бідним поневоленим українським народом”.
Навесні 1920-го Денис заприятелював із фельдшером Юхимом Семенченком – національно свідомим українцем з Новомиколаївки. Більшовики називали його “ярым украинцем”. Саме Юхим Семенченко закріпив переворот у свідомості двадцятидволітнього юнака.
І хоча Денис продовжував за інерцією вірити у комунізм – як “кінцеву мету” – але вже розумів, що насамперед треба позбутися поневолення національного.
“Я думав, – згадував він, – що раніше, ніж досягти соціального ладу, Україна повинна стати самостійною, а потім вже можна буде вводити соціалістичне правління і увійти у сім’ю загальнонародного правління Інтернаціоналу”…
Що таке Інтернаціонал в дії Денис пізнав уже у травні 1920 року, коли через рідну місцевість на т. зв. польський фронт переходила Перша кінна армія Будьонного.
Юхим Семенченко розповів Денису про бій між ордою Будьонного та “повстанським селом Івангородом”. Цей бій завершився для українських селян трагічно: переможці засудили на смерть полонених повстанців, яких привселюдно – зігнавши селян – почали рубати шаблями та колоти багнетами.
На очах у рідних було зарубано 16 селян. Потрапив під шаблю і старий революціонер Кучеренко – учасник революції 1905 року.
Односельчани захвилювалися. Беззбройні, вони готові були знову кинутися на ворога. Усвідомивши небезпеку, будьонівські карателі припинили рубку, скочили на коней і зникли у вибалку.
“Вся ця картина мене схвилювала, – говорив Денис. – Мені було надзвичайно шкода побитих селян – братів-українців, народних революціонерів”.
Побачивши, що почуття гніву та помсти переповнюють юнака, Юхим Семенченко розповів йому про існування українських повстанських комітетів, які тримають зв’язок з урядом Української Народної Республіки. Семенченко повідомив, що готується всенародне повстання проти окупантів.
І Денис Гупало “вирішив активно, зі зброєю в руках” виступити проти влади чужинців. Уже на початку серпня 1920 р. він разом із двома десятками хлопцями, яких хотіли мобілізувати до Красної армії, приєднався до Чорноліського полку отамана Пилипа Хмари.

Села зачаїлися, очікуючи сигналу “загального повстання проти совєтської влади – під жовто-блакитним прапором”. І цей сигнал пролунав.
Повстання почалось 1 вересня 1920 року. Як зазначав Гупало, воно було “поголовним”. Повстанці захопили велику залізничну станцію Знам’янку. Весь вересень минув у безперервних боях із регулярними частинами Красної армії.
В цей час Гупало воював у складі Першого кінного полку Спепової дивізії Костя Блакитного під безпосереднім командуванням отамана Ялисея Лютого-Черевика, зокрема, взяв участь у бою проти Красної армії коло села Красносілки, в бою під Фундукліївкою – проти бронепотяга та червоної піхоти, а також у січі з курсантами коло Цвітної та інших збройних сутичках.
У жовтні 1920 року, коли Степова дивізія вирушила на південь рятувати свої села, які палили будьонівці, Гупало перейшов до загону легендарного отамана Кібця (Миколи Бондаренка із Цибулевого) і став учасником чи не всіх його відчайдушних нальотів та майстерних засідок. Після загибелі отамана Денис Гупало боровся за свободу Батьківщини у складі загонів отаманів Хвилі, Миколи Бондарчука і Терещенка. У 1922 р. разом з отаманом Стодолею створив невеликий загін із 30 добірних козаків, серед яких були й два брати Дениса – Іван та Стефан...
“Казаки вооружены великолепно, – доповідав сексот, – одеты с иголочки, на хороших конях... Гупало – молодой, лет около 35-ти (насправді 24 роки. – Р. К.) простой казак, блондин, среднего роста, сын крестьянина, политически грамотен, энергичный, жестокий, одет в защитное, на голове длинный, до плеч оселедец, лошадь отобрана у начальника Знаменского гарнизона”…
У травні 1922 р. Денис Гупало визнав загальне командування отамана Ларіона Завгороднього. Активність повстанців була такою високою, що більшовики пішли на безпрецедентний – навіть для їхнього нелюдського режиму – крок: оголосили лісовий район між станціями Хирівкою та Змам’янкою, де діяли отамани, поза законом. Більшовицький документ зазначав: “Всех, кого застанут здесь, расстреливают на месте”.

Влітку 1922 р. чекісти провели широмасштабну таємну операцію, спрямовану на остаточне знищення української партизанки. Задум був: об’єднати та очолити повстанство лісостепової України, взяти на облік усі загони, їхніх отаманів, а згодом, як казали чекісти, “проізвєсті учьот” кожного повстанця. Чекісти планували – нібито для наведення дисципліни – знищувати всіх, хто не захоче їм підлягати. Головну роль у цій операції мав відіграти колишній петлюрівець, а тепер (на той час?) чекіст Петро Трохименко. Він представлявся партизанам командиром Чорноморської повстанської групи Гамалією.
Гортаючи сторінки справ холодноярських отаманів, я наштовхнувся на “накази” цього “Гамалії”. Написані вони надзвичайно добре: динамічно, патріотично. Ці накази, безперечно, підносили дух козацтва.
Трагічний парадокс: чекісти підбадьорюють повстанців на подальшу боротьбу за Самостійну Україну...
Неймовірно: найсвятіші слова про обов’язок перед Батьківщиною були використані проти неї ж та її героїчних оборонців.
Ось так званий – написаний чекістами – наказ № 5 “Військам Чорноморської Повстанської Групи”:
“П’ять років тягнеться велетенська боротьба за Волю, незалежність Краю. Сотні, тисячі лягло від Дону аж (до) Карпат кращих синів України. Все, що було чесного, в кого тече в жилах кров могутніх лицарів-дідів, повстало до боротьби. Вони залишили сім’ї, вони відмовились від персонального життя, вони йшли не для наживи, а боротися за волю...
Страшний і тяжкий тягар взяли на себе ті, що вийшли до активної боротьби. Страшенна відповідальність перед Краєм за попалені села і знищені сім’ї. Через це кожний Отаман, кожний старшина, кожний козак повинен провірити кожний (свій) крок…
Панове Отамани, старшини і козаки!.. Пам’ятайте, що Ви є цвіт і гордість нашого лицарства... Ганьба і смерть всім зрадникам Краю і справі”.
Аж не віриться, що ці святі слова про необхідність збройної боротьби за національні права написані зрадниками і були використані для знищення українських підпільників! Яка зла посмішка долі!
Підбадьорюючи лісове воїнство, “Гамалія” обіцяв провести з’їзд отаманів, який буцімто мав прийняти рішення про повстання. У наказі № 10 вказані дата і місце проведення цього – організованого чекістами – “з’їзду” – 29 вересня 1922 року, Звенигородка.

І ось настав той нещасливий день. Отамани Гупало, Завгородній, Голик-Залізняк та їхні ад’ютанти вирушили в дорогу, наприкінці якої їх чекала пастка. Денис Гупало відчував небезпеку, закликав Ларіона Завгороднього не їхати на той “з’їзд”, але фатальна помилка Завгороднього затягнула у пастку і його самого, і його побратимів...

Зі Звенигородки арештованих отаманів відправили до Києва – до Лук’янівської в’язниці. Ось уривок із Висновку у справі Ларіона Завгороднього, Мефодія Голика-Залізняка, Дениса Гупала від 16 січня 1923 року...
“Длительной упорной борьбой… постепенно, с громадными трудностями… партизанские отряды уничтожались и рассеивались красными войсками. Атаманы Завгородний, Зализняк и Гупало и их отряды, как наиболее живучие, долгое время уходили из под удара красных частей. (Они) свили себе гнезда в упомянутых выше лесах и до последнего времени продолжали свой дикий разгул.
Четыре года эти рыцари лесов не давали возможности спокойно проводить советское строительство на довольно значительной части территории Украины. Лишь к концу 22-го года Полномочному Представительству ГПУ на Правобережье и местным органам удалось удачно разработать и разгромить бандитское гнездо этих атаманов, захватить живыми наиболее ярких представителей петлюровского бандитизма”.
2 лютого 1923 р. надзвичайна сесія Київського губернського трибуналу постановила смертний вирок Денису Гупалу та його побратимам… А 9 лютого засуджені на смерть підняли повстання у Лук’янівській в’язниці.
Під час чотиригодинного бою у центрі Києва загинуло 38 чоловік, серед них і отаман Чорного лісу Денис Гупало…
Невимовні страждання лицарів України на цьому не завершились: Батьківщина, за яку вони поклали свої буйні голови, вперто не визнає своїх героїчних синів.
Одним із свідчень цього є Висновок з архівної кримінальної справи № 1136, зроблений вже в час відродження Української держави, – 22 вересня 1994 року. Цитую: “За вироком суду всі засуджені визнані винними та засуджені за те, що злочинно діяли проти Робітничо-Селянської Держави в інтересах поновлення влади буржуазії на Україні... Вина засуджених… повністю доведена... Кваліфікація злочинних діянь… дана вірно, засудження їх є обґрунтованим.
На підставі наведеного… вважати Завгороднього Ларіона Захаровича, Голика-Залізняка Мефодія Фоковича, Гупала Діонісія Мусійовича… обґрунтовано засудженими по цій справі і такими, що не підлягають реабілітації”.

Виходить, що захисники Вітчизни таки “не воїни”, а “Разбойники, воры. Пятно в нашей истории”?

Ні! – відповідає Тарас Шевченко. – “Брешеш, людоморе! // За святую правду-волю Розбойник не стане”!

Та все ж, доки душі українських отаманів перебуватимуть під арештом?
Хто відповість на це запитання?