Лицар лісів Ларіон Завгородній

Продовжуючи розповіді про отаманів Наддніпрянської України, хочу повернути нашому народові й ім’я Ларіона Завгороднього – одного з найславетніших отаманів доби Української Народної Республіки, якого навіть більшовики з повагою називали “лицарем лісів”.
Ларіон Завгородній – хлібороб з діда-прадіда, ідеальний герой для більшовицької міфології: “нерухомістю не володів”, землі не мав. Здавалось би, ідеальнішого пролетаря, а отже, потенційного прихильника комуни, важко знайти…
Та, як показав життєвий шлях отамана, не завжди матеріальне визначає свідомість…

Перший свій повстанський відділ Ларіон Завгородній створив у листопаді 1918 р. – під час повстання проти Гетьмана Павла Скоропадського (Ларіон став заступником отамана).
А тут – через розбурхану двома революціями та антигетьманським повстанням країну – додому верталось величезне німецьке військо, що після капітуляції Німеччини у Першій світовій війні фактично напризволяще залишилося в Україні.
Не дивно, що першою акцією загону Завгороднього стала залізнична.
Неподалік станції Помічної новоспечені партизани зупинили три ешелони з німецьким воїнством і обеззброїли його. Німці були настільки деморалізовані капітуляцією, що дозволили дядькам, яких нещодавно вчили азбуки порядку, навіть роздягти їх. Так вони, вчорашні господарі становища, і поїхали далі: без зброї, напівроздягнені, пригнічені... Повстанці ж розійшлися по домівках – готуватися до зимових свят.
Майже весь 1919 р. Ларіон Завгородній прожив мирним життям українського хлібороба. Але у жнива прийшла Добровольча армія, і довелося знову братися за зброю.
Після вигнання денікінців прийшли нові “визволителі” – “совєтская власть” з її ЧК та “істрєбітєльнимі отрядамі”. Довелося знову йти до лісу. Воював у загонах отаманів Дорошенка, Цвітковського, Василя Кваші, Степового-Блакитного, Пилипа Хмари.
Набравшись досвіду, на початку 1921 р. Завгородній сформував власний відділ, який нараховував 220 козаків, озброєних тринадцятьма кулеметами. Більшовицький історик Давид Голінков зазначав, що Завгородній, об’єднавши навколо себе кількох отаманів, “став керувати значними збройними силами” і здійснив понад сто нальотів на червоні частини.
Зокрема, у березні 1921 р. відбулися бої з червоними військами під Розуміївкою, Тиліткою, Пастирським, Лебединським монастирем. А під селом Бовтишкою козаки Завгороднього наскочили на загін Єлисаветградської ЧК і так пошарпали його, що чекісти змушені були у безладді тікати до повітового міста.
Ось ще один документ – витяг із доповідної записки начальника чигиринської міліції: “С марта 1921 года в Чигиринском уезде вновь поднято контрреволюционное выступление против соввласти главарями еще прошлогодних банд Хмарой, Деркачем, Ильченко и Завгородним... Большая часть уезда… обжата оперирующими бандами, быстро передвигающимися с места на место. Вся планомерная работа на местах милиции, исполкомов и комнезамов дезорганизована”.
15 березня 1921 р. розлючені чекісти, аби помститися отаманові, застрелили його батька, арештували дружину і тестя. Незабаром їх обох закатували в Єлисаветградській ЧК…
Та зупинити отаманську шаблю вже було неможливо – більше того, у відповідь на розстріли мирних жителів триста вершників Завгороднього різко активізували свою діяльність: у Черкаському, Чигиринському, Знам’янському та Єлисаветградському повітах окупанти спокою не знали. Бої вели із 3-м та 25-м кавалерійським полками, а також ударними групами ҐПУ, міліції, 222-м пішим полком Червоної армії.
В одному бою, під Цвітною, Завгороднього було тяжко поранено в ногу.
Після лікування – знову бої…
Агент-чекіст у своєму донесенні так описував отамана: “Завгородний одет в темно-синюю чемарку, в кубанке с черным башлыком, на правом рукаве квадратный кусок синего сукна, наискосок этого сукна национальная ленточка, желтый полумесяц, в средине полумесяца украинский герб с буквами “УНР”, вишитый сухозлоткой. Хромает на левую ногу, ходит с большим трудом, всегда ездит на хорошей гнедой лошади… Черная окладистая борода, круглолицый… Роста выше среднего, политически грамотен. На вид довольно симпатичный, с постоянной улыбкой на лице, производит впечатление доброго, немного наивного человека…”

Навесні 1922-го Холодний Яр ожив. Із землянок та підземних схронів на світ Божий з’являлися партизани; з хуторів та сіл до лісу на святу працю сходилися гайдамаки. В березні відділ Завгороднього з’єднався із загоном отамана Голика-Залізняка, який мав 25 шабель і 15 багнетів, та партизанським відділом Дениса Гупала. Згодом до побратимів приєднався шполянський отаман Чорний Ворон на чолі 25-ти козаків, за плечима яких був не один рік збройної боротьби. Сотня досвідчених козаків – це вже неабияка сила. І більшовики невдовзі відчули її на собі. Особливо наповненим боями був квітень…
Успіхи гайдамаків Завгороднього змусили червоних окупантів влітку 1922 р. сконцентрувати в околицях Холодного Яру значні сили. Повстанці опинилися затиснутими з усіх боків.
Щоб зрозуміти, в яких тяжких умовах продовжували боротьбу козаки і старшини отамана Ларіона Завгороднього, слід згадати хоча б один день повстанського життя.
Отже, 27 липня 1922 року.
Наштовхнувшись у лісі на кінний загін міліції, що спільно з “летучим отрядом № 2” вишукував сліди повстанців, сотня Завгороднього відступила до с. Хайнівки і тут прийняла бій. Вирвавшись з-під удару двох каральних загонів, Завгородній наштовхнувся на заставу ударної групи Єлисаветградського ҐПУ. Після короткого бою повстанці знову відступили. Але назустріч Завгородньому вже висунувся 3-й ескадрон 3-го кавалерійського полку. На щастя, ударна група ҐПУ, яка продовжувала переслідувати Завгороднього, не зорієнтувавшись, відкрила кулеметний вогонь по червоних кавалеристах і зупинила їхній наступ. Поки більшовики вели бій між собою, загін Завгороднього відступив і сховався в лісі…
Взагалі, Завгородній уникав бою лише тоді, коли його нав’язував ворог. Сам же атакував залюбки. Здійснивши наліт на ту чи іншу червону частину, досвідчений конспіратор Завгородній відразу розділяв свої загони на трійки та п’ятірки, які терористичними актами наводили жах на совєтських активістів. “Тройки Завгороднего, – зазначали чекісти, – распространили свое влияние на весь Елисаветградский уезд… Ответственные работники боятся ездить вглубь уезда”…

Так все ж боротьба доходила кінця: Завгороднього звідусіль обклали червоними частинами, в його середовище інфільтрували двоє сексотів, до речі, колишніх петлюрівців. Вони й заманили своїх бувших побратимів у пастку – до Звенигородки, на т. зв. з’їзд отаманів, організований чекістами.
І 29 вересня 1922 р. отамани – вже в арештантському вагоні – їхали до Києва, де їх чекала знаменита Лук’янівська в’язниця.
16 січня 1923 р. слідство було завершене. Ось уривок із Висновку у справі Ларіона Завгороднього, Мефодія Голика-Залізняка і Дениса Гупала:
“Дело возникло при следующих обстоятельствах. С момента организации Сов. власти на Украине все упомянутые лица, несмотря на свое пролетарское и полупролетарское происхождение… в течение 1918 – 22-го годов ведут с Сов. властью активную вооруженную борьбу путем поднятия массовых восстаний…
Перед судом Революционного трибунала стоят три наиболее видных рыцаря бандитизма… – атаман Завгородний, атаман Зализняк, атаман Гупало. Эти три атамана… в течение 4-х лет оперировали в районе знаменитого Холодного Яра… ведя беспрерывную партизанско-бандитскую борьбу с рабоче-крестьянской властью…
Действия Завгороднего не самостоятельны, он работает по указаниям и инструкциям закордонного петлюровского штаба...”
2 лютого 1923 р. надзвичайна сесія Київського губернського трибуналу постановила смертний вирок Ларіону Завгородньому і його побратимам: отаманам Мефодію Голику-Залізняку та Денису Гупалу, члену Холодноярського повстанкому Григорію Яковенку, полковнику Костянтину Здобудь-Волі, козакам Олексію Добровольському, Тимофію Компанійцю, Івану Ляшенку, Юрію Дроботківському, Василю Ткаченку…
9 лютого 1923 року о 8 год. 30 хв. у камері № 1 Лук’янівської в’язниці м. Києва, де утримувалися чотирнадцять холодноярців, під час роздачі вранішнього окропу повстанці заволоділи револьвером охоронця і, проникнувши з камери до коридору, а звідти – до канцелярії в’язниці, захопили зброю. Оскільки прорватися на київські вулиці не вдалося, забарикадували сходи, відкрили всі камери: ”Виходь, хто хоче!” – а самі з рушницями до вікон...
“Стріляли рідко, щоб кожен набій даремно не пішов...
Хто не мав (рушниці) – посідали в коридорі й розмовляють собі, ніби зовсім не їх смерть дожидала.
Чотири години серед Києва йшов бій. По одному переставали стріляти холодноярці...
Один, похмурий, що стріляв найуважніше, обернувся.
– Чого перестали?
– Один набій лишився, – відповідають...
– Ну, отамани, – усміхнувся він до товаришів, – ставайте. Хай я хоч раз вами покомандую. Завгородній! У тебе револьвер?.. Ставай проти мене, я собі теж у револьвері залишив.
Розцілувавшись із тими, що залишалися, та між собою, стали посеред коридору парами, – один проти одного. Проти Завгороднього став Чорнота, біля них – інші...
Кожний тримав однією рукою свою рушницю на спуск, другою направляв дуло товаришевої рушниці собі в серце.
– Ну, готово? – радів чогось Чорнота. – Увага! Живе Україна! Раз! Два! Три!
Шістнадцять героїв впало на підлогу”.
Так завершили свій останній бій холодноярські отамани Ларіон Завгородній, Мефодій Голик-Залізняк, Денис Гупало, Сергій Захаров, козаки-холодноярці Тиміш Компанієць, Олекса Добровольський, Юрій Дроботківський.
Під час повстання у Лук’янівській в’язниці загинули також отаман Київщини Іван Гайовий-Грисюк, полковник Костянтин Здобудь-Воля та інші – всього 38 чоловік.

Не маю сумнівів, що настане той день, коли воїнів Української Народної Республіки вшанують на найвищому державному рівні, а їхніми іменами називатимуть площі і вулиці.
І небайдужий громадянин, їдучи у своїх справах тролейбусом чи автобусом, раптом почує: “Наступна зупинка – вулиця отамана Завгороднього”.