Родина отаманів Соколовських

Із покоління в покоління українці висловлюють надію, що настане час і Україна згадає своїх “Невідомих Вояків та віддасть їм належну пошану”.
Здається, що такий час надходить.
От і сьогодні маємо можливість згадати добрим словом світлу українську родину отаманів Соколовських, яка у боротьбі за свободу Батьківщини понесла величезні жертви.

Батько великої родини Тимофій Соколовський був дяком у селі Горбулеві Радомишльського повіту на Київщині 1. У нього було четверо синів та чотири доньки. Син Степан cтав священиком, а Олекса, Дмитро, Василь і Олександра – вчителями 1.
Заходами родини Соколовських у Горбулеві відразу після Лютневої революції сільську школу було перетворено на українську гімназію.
Наприкінці 1918 р. повстанську справу родини Соколовських започаткував наймолодший із братів – Олекса, але, на мій погляд, не найкращим чином: він очолив селянську ватагу під час протигетьманського повстання, яке зруйнувало Українську Державу Павла Скоропадського.
На початку 1919-го Олекса вже воював проти більшовиків – нещодавніх союзників Директорії у боротьбі проти Гетьмана. В одному з боїв (за Коростень) навесні 1919 р. Олекса і поклав свою буйну голову.
Його отаманську шаблюку підхопив брат Дмитро.
Чи не в кожному селі повіту сформував він козацькі сотні. Але всіх не мобілізовував – давав можливість селянам поратися на власному господарстві. Функціонував лише організаційний апарат, який у разі потреби міг за короткий час зібрати до восьми тисяч озброєних селян.
Від березня 1919 р. отаман Соколовський вперто бився проти більшовиків, розбивав червоні полки, “рвав зв’язки між ворожими військами”, руйнував залізничні колії… У боях повстанці здобули зброю, в тому числі гармати й кулемети. Ведучи бойові дії, Дмитро продовжував опікуватися Горбулівською гімназією…
Коло Дмитра Соколовського згуртувалися свідомі українці – вчителі, випускники духовних семінарій та нижчих агрономічних шкіл, а також чи не всі провідники повіту часів Директорії, зокрема, комісар повіту Максим Середенко-Теліщенко; колишній комендант Радомишля, пізніше командир повстанського відділу ім. Івана Мазепи Юлій Мордалевич, отаман Петро Філоненко, агрономи брати Кривоноси та інші. Штаб повстанців очолив батько братів-отаманів Тимофій, якому на той час виповнилося 67 років. Його найменша дочка Олександра, гімназистка четвертого класу, виконувала роль зв’язкової. Їздила вона й по селах вербувати повстанців. Сотник УГА Василь Бачинський, який зустрівся з нею у с. Вересах коло Житомира, наголошував, що Олександра мала неабиякі ораторські здібності. Був серед повстанців і старший брат Олександри – Степан, будучи священиком, благословляв козаків на боротьбу за свободу рідного краю…
Слід зазначити, що Соколовські мали надзвичайний авторитет серед українського населення східної Волині та Полісся.
Більшовики по-іншому оцінювали їхню працю: “В Радомышле зверствовала банда Соколовского…” – писав совєтський історик Л. Маймескулов 3).
“Для пополнения своих банд Соколовский и Струк объявили мобилизацию крестьян от 19 до 45 лет, угрожая отказывающимся идти в их банды расстрелом…” – продовжував журливо інший підспівувач окупантів А. Лихолат .
Ціну цим крокодилячим сльозам ми добре знаємо…

Кілька разів посилали більшовики проти повсталих селян карні експедиції, та назад карателі не верталися, бо знаходили вічний спочинок у поліських лісах. Але у квітні червоні таки затисли Дмитра Соколовського з усіх боків. 21-й, 22-й піші та 5-й кінний ім. Троцького полки Красної армії взяли отамана в лещата, і той гостро потребував допомоги.
І допомога надійшла – у вигляді подільського отамана Ананія Волинця, який із боями продирався до рідного Гайсинського повіту. Хоча загін Волинця був невеликим (330 козаків і старшин), але мав на озброєнні 70 кулеметів. Вони й вирішили долю бою... Соколовський пропонував Волинцю залишитися для спільної праці, але подільські козаки мали завдання відновити владу Директорії у Гайсинському повіті. Та й до рідних осель тягнуло...
На початку серпня після бою з більшовиками під містечком Макаровом Дмитро Соколовський став на відпочинок у рідному селі. “Поставив на підступах сторожу, тільки не залишив варти біля тієї хати, де сам думав спочити, – писала газета “Трудова громада” 21 серпня 1919 року. – Про себе отаман завше менше всього дбав! Цим і скористались запродані душі” 5).
Під час вечері з рідними Дмитро був убитий пострілом через вікно.
Наводжу уривок із некрологу на його смерть:
“Втрата за втратою!..
Знову одержана сумна звістка. В ніч з 7-го на 8 серпня біжучого року в с. Горбульові Радомисльського повіту на Київщині забито чесного борця за “Землю і Волю”, оборонця селянських прав, славнозвісного отамана повстанців Соколовського.
Не в бою, а потайки – з-за угла – настигла нагла смерть отамана...
Родина Соколовських понесла великі жертви на вівтар визволення України. Ще весною загинув у бою з комуністами менший брат отамана. Тепер настав його час!..
Отаман Соколовський належав до… українських соціалістів-революціонерів і до самої смерті чесно боровся з ворогом...
Він ніколи не зраджував Батьківщині!
Тяжка втрата для селянства...” 6)
В листі до житомирського ватажка повстанців Колесника козаки штабу отамана Соколовського писали: “Немає вже батька!.. Ми тяжко сумуєм... Приходьте зі своїми козаками на похорон. Зробим споминки любому... Перевернем землю, знайдем тих, що вбили, і тих, що послали на вбивство. Приходьте, душить наше тяжке лихо!” 7).

Розпочався – за участю величезної кількості населення та багатьох священиків – величний похорон. Але позбавлені елементарної моралі більшовики обстріляли скорботну процесію з гармат і кулеметів (з боку с. Чайківки). Вони хотіли відбити тіло, щоб потім поглумитися над ним (до речі, глумління червоних окупантів над тілами вбитих отаманів було звичним явищем).
І селяни змушені були розвернутися у бойову лаву.
Тіло ж покійного таємно поховали на цвинтарі села Корчівки. На пам’ять про отамана його загін назвали бригадою ім. Дмитра Соколовського.
Брата заступив Василь Соколовський. Але недовго отаманував він: його спіткала доля братів – Василя було підступом взято в полон і розстріляно у Радомишлі.
Після його смерті повстанську бригаду очолила сестра Олександра, яка, прийнявши нове ім’я, увійшла в українську історію як отаманша Маруся.
Ось як лірично розповідає про неї кандидат історичних наук Костянтин Завальнюк: “Вона прийшла в цей світ не для того, щоб убивати… Однак у жорстокому протиборстві із силами пітьми, коли на кін поставлено саме існування нації та держави, вона зробила свій рішучий вибір. Вона не могла спокійно дивитись як захланні вороги плюндрують її квітучий край і, немов у неволю єгипетську, забирають батьків та дітей на труд і муки, віру прабатьківську замінюють ярмом безбожним, серце народу – мову барвисту – грубо топчуть. І Маруся Соколовська поміняла світло учительської хати на блискавку шаблі завзятої, одяг буденний – на воїна шати”.
А ось згадка про отамана Марусю М. Фещенка-Чопівського, який у складі 27-го кінного Чортомлицького полку воював у Радомишльському повіті: “Перед моїми очима й по сьогодні стоїть постать стрункої, невеличкої зростом дівчини, що була одягнута по-мужеськи. Їздила верхи, як найкращий козак. Добре володіла рушницею... Була вчителькою, тому й брала діяльну участь у Горбулівській гімназії... Була відважного десятка і серед повстанців користувалася авторитетом. Не дивно, що після смерті своїх братів вона перейняла провід над повстанцями... Серед селян Маруся була легендарною особою”. Член Директорії проф. Опанас Андрієвський порівнював Марусю Соколовську з легендарною Жанною Д’Арк.
Восени 1920 р. Соколовська воює на Поділлі – очевидно, вона намагалася продертися через фронт на з’єднання з Армією Української Народної Республіки. 14 листопада 1920 р. у містечку Вахнівці гайдамаки Марусі вщент розгромили продзагін т. зв. 24-ї Залізної дивізії. В бою було знищено 72 окупанти.
В архівних документах є згадки про рейд отамана Марусі у Брацлавський та Гайсинський повіти. Існують документи про її повстанську працю на Переяславщині весною 1921 року.
Все ж сказати напевно, що це була саме вона, не можна, оскільки гучна слава про Марусю Соколовську викликала у багатьох войовничих українських дівчат бажання також назватись отаманом Марусею. Не дивно, що історія Визвольних змагань українського народу 1919 – 1920-х років знає декілька отаманів із таким іменем…

Як склалася доля Марусі? Олександр Вишнівський у своїй книзі “Повстанський рух та отаманія”, виданій у Детройті 1973 року, стверджував, що Марусю зрадили “землячки”, внаслідок чого її було “зненацька захоплено карним відділом… і розстріляно”.
Та в родині Соколовських існувала інша версія. Рідні стверджували, що Марусю не вбили, а вона із сотнею козаків гайнула за Дунай (очевидно, за Дністер), а потім виїхала до Канади… Всі рідні тихо раділи, що їй вдалося вберегтися…

Останній із братів легендарної отаманської родини – Степан – після поразки Визвольних змагань служив священиком у с. Вахнівці, що на Вінниччині.
Він єдиний щедро продовжив чоловічу гілку роду Соколовських: дружина Надія народила йому п’ятеро синів – Євгена, Володимира, Леоніда, В’ячеслава і Миколу.
Як бачимо, жоден із них не був названий іменами дядьків-отаманів. І це не дивно, адже совєтська влада могла це прийняти за виклик. Та, попри обережність, лиха доля не минула і Степана Соколовського: 9 лютого 1930 р. він був заарештований і вже 21 березня розстріляний…

Хоч і пишу я про події давно минулих літ, та все ж не можу бути спокійним, не можу безсторонньо описувати, як нищили мій народ. Я сумую за майже вщент винищеним великим українським родом Соколовських, як за рідними мені людьми. Та слова українського мислителя Лева Ребета про те, що “тугою мальовані спогади мають велику об’єднуючу силу” проясняють чоло. Значить, трагічна історія українського народу дає нам шанс?
Так. Але для цього треба повернути собі, а точніше, відвоювати історичну пам’ять. Викликавши затятий і безкомпромісний дух козацького минулого.
Хай пролита кров наших героїв проросте не бур’яном, а вибухне червоною калиною в душах мільйонів…

Наприкінці хочу згадати добрим словом сина отамана Василя Соколовського – Євгена Васильовича, 1917 р. народження, який після десятиліття заслання на Колиму повернувся на Батьківщину і зараз разом із дочкою Лізою живе в Горбулеві, яке жителі навколишніх сіл чомусь вперто називають Соколівщиною, а селян Горбулевого – соколовцями.
Хай ваш соколиний рід, шановний Євгене Васильовичу, не переривається. Хай Соколовські подарують Україні нових героїв – будівничих Української держави!


Примітка:
1. Нині Черняхівський район Житомирської області.