Отаман Мліївської гайдамацької січі Трохим Голий

Переконаний, що на тверде майбутнє можемо розраховувати, лише здобувши наше минуле. Мусимо вирвати перо з рук тих, хто завоювавши нашу країну, писав псевдоісторію нашого народу, в якій найсвітліші постаті зображувалися “прєдатєлямі, ізмєннікамі, бандітамі”, а зрадники українського народу подавалися як приклад для наслідування.
Ми повинні мати підстави для гордості за свою державу, свій народ. Вони є, ці приклади, та чи знаємо ми про них?
Хочу розповісти про одного із забутих, яким, напевно, пишалася би кожна відповідальна за свою долю нація, а ми навіть не знаємо, що такий був у історії українського народу.
Отже, читайте розповідь про керівника Мліївської республіки Трохима Бабенка, якому побратими подарували ім’я гайдамацького ватажка XVIII ст. Гната Голого.
Гнат Голий увійшов в українську історію тим, що в 1741 р. за зраду Батьківщині стратив Саву Чалого.
Прийнявши ім’я Голого, Трохим Бабенко свято дотримувався приписів свого попередника й уславився не лише як талановитий селянський полководець – організатор повстань проти денікінських та червоних окупантів, а і як нещадний борець проти страшного українського явища – яничарства.

Базовими для отамана стали Мліїв та села довкола лісових урочищ із поетичними назвами – Марусин Яр, Ламані гори, Середин Яр. Діяв Голий також і коло Городища, Орловця, Буди Орловецької, Канева, Богуслава, Корсуня та Умані. Переправлявся і на лівий берег Дніпра.
Односельці так описували отамана: “Був невисокого зросту (як йшов – шабля черкала об землю), чубатий, очі мав чорні, як терен, проникливі. Дуже гарний на виду, молодцюватий, зграбний парубійко (усе сродство їхнє було красиве)… Був швидким у ходу і розмові, сяде на коня – ніби влип. Любив бути на видноті, любив похизуватися, басуючи конем… Добре стріляв. Особиста зброя: маузер та козацька шабля зі срібним руків’ям”.
Колишній побратим отамана Рябокінь, який подався до комуністів і був призначений ними військовим комісаром Черкаського повіту, доводячи свою вірність окупантам, зобов’язався знищити Мліївську республіку Трохима Голого, яка не визнавала совєтської влади.
Та отаман випередив зрадника. Його гайдамаки несподівано увірвалися до Старосілля, де розмістився більшовицький каральний загін. Очевидець розповідав: “Голівці летіли, як чорна хмара, – з вилами, косами, рукав у кожного перев’язаний солом’яним перевеслом (щоб відрізнятися від червоних). І землі під ними не було видно”.
Каральний загін був розбитий вщент. “Полонених пов’язали і вервечкою погнали Мліївським шляхом, шмагаючи: оце вам хліб, сало, масло! Полонені просилися: ми прості робітники, залізничники, нас насильно мобілізували, примусили… але ненависть виявилась сильнішою...” 3
Велася боротьба між націями за право володіти українським скарбом – землею. Жорстокими були всі. Але, якщо жорстокість із нашого боку була цілком виправдана, бо ми захищали своє право жити на своїй землі, то жорстокість окупанта була способом змести з лиця землі наш народ. Одним із характерних прикладів лютої методології з боку червоних була діяльність загону городищенських “красних мстітєлєй”. “Діяли “мстітєлі” переважно так: заходили до молодиць, у яких чоловік був у лісі, і забирали їх до підвалів: пиши записку чоловікові, щоб з’явився. Не прийде чоловік – дружину розстріляють, прийде – розстріляють обох.
Розстріли велися у піщаному кар’єрі – зручне і вигідне місце: далеко від свідків, пісок гарно всмоктує кров… а з урвища легко засипати трупи. Стверджують, що тут було страчено до двохсот осіб”.

Під час Всеукраїнського повстання літа – осені 1920 року отаман Голий був однією з головних дієвих осіб: під своєю командою мав тисячі повстанців, 6000 з яких привів 2 жовтня 1920 р. у Мошни на з’єднання з холодноярцями – для проведення спільної операції – штурму Черкас.
“Я уявляв… собі (Голого) як солідного “дядька-отамана”, – згадував Юрій Горліс-Горський у своєму історичному романі “Холодний Яр”, – і трохи розчарувався, коли побачив… на коні хлопця в однострої студента київського університету. Лише замість поламаної “студентки” мав на голові кудлату козацьку папаху, а поверх чорного пальто… красувався цілий арсенал зброї. Смішно виглядали в стременах його ноги у черевиках і штанах на випуск. Та при ближчому ознайомленні те некорисне враження змінилося. Голий був здібний, енергійний ватажок, мав добру голову і вмів захоплювати масу”.
Під час штурму Черкас Юрія Горліса-Горського вразила мужність, витримка і непоступливість гайдамаків Голого. Коли на околицях Черкас вони потрапили під обстріл більшовицького бронепотяга, який повним ходом увірвався на одну лінію з повстанською лавою, голівці виявили виняткову витримку і мужність.
“Я чомусь був переконаний, – згадував Горліс-Горський, – що, попавши під гарматний обстріл, селянська лава піде врозтіч. Ні, залягли і, відсунувшись від небезпечного сусідства бронепотяга, стріляли; поривалися час од часу вперед і знову залягали під градом куль”.
Повстанці Голого вийшли з честю зі складного бою: “Повітря стряс переможно-радісний рев повстанчих лав... – описував побачене Юрій Горліс-Горський. – У центральних дільницях (Черкас) – ярмарок. Повстанці, п’яні перемогою, виспівували й вигукували, не звертаючи уваги на шрапнелі, що почали розриватися над містом...”

Придушити селянські повстання отримала завдання Перша кінна армія, яка із заходу направлялася на врангелівський фронт.
“Рассеянная частями 1-й Конной армии в середине октября в районе Умани, – звітували більшовики, – банда Голого к концу октября 1920 г. вновь собралась и перекочевала в Черкасский район. Банда Голого, достигшая своих максимальных размеров в 7000 человек (с дезертирами, стариками, при чем были даже женщины) взята на учет Штадивом-11” (тобто, штабом 11 червоної дивізії. – Р. К.).
“7 ноября на станции Байбузы произошел бой между очень многочисленными бандами и советскими частями. Бой продолжался три часа, в результате зарублено большое количество бандитов. Ввиду того, что многие бандиты засели в избах и продолжали оборонять селение Байбузы, последнее частью сожжено. В районе Будища банда оказывает упорное сопротивление. Селение обстреливается орудийным огнем”.
Про події тих днів розповідав житель села Тубільців Дмитро Григорович Надточій, 1907 року народження: “Селяни Березняків і Тубільців вийшли з вилами, багатші позносили дерев’яні борони і встелили ними (зубцями догори) підходи до села з боку Гоївки – можливого напрямку наступу кінноти. Будьонівці здійснили прорив між обома селами. В районі млинів була сутичка – тут засіли селяни. За вчинений опір командир будьонівського загону наказав: “Жєчь всьо моєй властью!”... Березняки спалили повністю… Тубільці – частково. Спалили околичні кутки – Байбузівщину, Яремівщину, Безклубівщину, Виселку, Забір’я. Кожен куток мав від тридцяти до п’ятдесяти хат”.
Всього було спалено 360 дворів.
Потрапило під червоний смолоскип і Велике Старосілля…
Попри ординську силу Першої кінної українські селяни не розступилися...
Тим більше, що на допомогу прийшли холодноярці.
Оповідає учасник подій Юрій Горліс-Горський:
“Горів Мліїв. Догорали інші села.
Щось це мені нагадує.
Горять села... Ховаються селяни у ліси, в укріплені монастирі... Присадкуваті вилицюваті вершники навантажують на коні й вози селянське добро; ведуть на арканах упійманих мирних бранців...
Орда вийшла зі степів жирувати в українських селах...
Задихаючись від смороду паленини, їдемо вулицями Мліїва. Деякі хати і будівлі догорали, деякі ще горіли. Попід спаленими плотами і будівлями – трупи застрелених селян, жінок, дітей...
Йдемо до школи. На площі розкидані мішки зі збіжжям, борошном... Коло плотів пов’язані гуртами корови і вівці... То частина “воєнної здобичі”, покинута червоним обозом.
У дверях школи зустрічаємо селянина, що виносив на руках труп дівчини. Поклавши на землю доньку, вертається з нами до будинку. В просторому класі, на застеленій соломою і рядном підлозі, – шістнадцять роздягнених і напівроздягнених дівчат... Товариші “потішилися” з ними… а потім покололи багнетами.
Селянин, що виносив сімнадцятий труп, понуро витирає кулаком сльози.
– Краще вже, що покололи, як мали нам потім китайчат та жиденят наплодити.
З важкою душею вертаємося під ліс.
Василенко, що лишався за Петренка, утішився:
– Хвала Богу, що приїхали. Не можу ради дати із селянами. Ґвалтують, щоб віддали їм полонених китайців. Кажу – і так їх не мине, що належиться, – так ні: дай і дай нам – самі колами повбиваємо. Жінки просять, аж плачуть.
Петренко махнув рукою.
– Скажи пов’язати руки, щоб не вирвався котрий, і віддай” .

Про розмах повстанського руху у Черкаському повіті у листопаді 1920 р. свідчить такий документ: “На учете разведчасти Штадива-11 в ноябре месяце имелось 27 тысяч бандитов и до 5 тысяч сочувствующих бандитизму местного населения”.
Фактично все дієздатне населення Черкаського повіту піднялося на боротьбу з окупантами... Та що могли вдіяти примітивно озброєні селяни проти вишколених регулярних частин кінної орди Будьонного?

У більшовицькій газеті “Незаможний” (№ 87/156) 7 травня 1921 р. під рубрикою “Наші вороги” була вміщена стаття якогось О. Рудника “Лакеї і запорожська січ”. Стаття присвячена отаманові Голому. Ось уривок з неї:
“Надія (Голого) на організацію великої банди з “добродіїв” сама по собі зникла – зникла (й) ідея української куркульської держави. Але бандит Голий – живучий... Ось кілько рядків з останніх “закликів до братів”, котрі яскраво малюють суть бандитських думок: “Схаменіця, що ви робите?! Навіщо вам проклята комуна здалася?!.. Навіщо ви піддержуєте оцю ганебну владу?!. Не бійтеся ніякої другої влади, хоч буде вона й буржуйська”...
Як бачимо, отаман Голий на власному досвіді зрозумів те, про що попереджав на початку ХХ ст. Микола Міхновський, який ще задовго до падіння російського самодержавства у статті “Справа українського робітництва в програмі УНП” остерігав український народ, що панування “московського пролетаріату” над українським народом буде ще важчим і безмірно жорстокішим, аніж панування “московської буржуазії”.
“Захоплення влади “пролетаріатом” панівної нації, – писав Микола Міхновський, – це страшна річ для поневоленої нації. З цих залізних лабет вирватися не можна (буде) і тим націям, що до запанування демократії не визволяться, (для них) буде вічне ярмо, неволя, смерть”.

Смерть отамана Голого, як легендарної людини, оповита таємницею.
Згідно з офіційними повідомленнями совєтської преси Трохим Голий- Бабенко загинув 15 грудня 1921 року. Та “по селах люди гомоніли, що Голий утік за кордон, до Канади, бо не такий він був, щоб дати себе вбити”.