Яків Шепель, отаман Поділля

Одним з основоположних міфів більшовицької пропаганди було твердження про класовий характер “Жовтневої революції”, тобто боротьбу “пролетарських мас” проти “буржуазії” за звільнення від експлуатації людини людиною. Таким чином більшовицькі історики намагалися приховати національно-визвольний характер революцій, які відбувалися на околицях російської імперії, тобто в колись завойованих царським народом країнах.
Зараз, коли оприлюднено десятки тисяч документів революційної доби з колись закритих архівів і спецхранів, можна однозначно стверджувати, що в Україні війни між “бідними” і “багатими” не було.
Так, більшовики тривалий час намагались, як вони казали, “расслоіть украінскоє село”, тобто спровокувати українців на братовбивчу, громадянську війну. Після кількарічних невдач їм, справді, вдалося здійснити свої наміри, і Національно-визвольні змагання українського народу набули драматичних кольорів громадянського конфлікту. Та все ж зараз ніхто із солідних істориків не заперечить того факту, що Українська Народна Республіка впала внаслідок інтервенції з боку більшовицької Росії, а не внаслідок збройного конфлікту між українською “буржуазією” та українським “пролетаріатом”, яких тоді не існувало в природі, адже робітники і буржуазія в Україні були переважно іноземного походження.
Біографія подільського отамана Якова Шепеля не тільки спростовує більшовицькі кліше про “куркульський”, як казав ворог, характер Української революції, але й свідчить про солідарність, яка існувала між українцями різних станів.

Яків Шепель походив із бідної селянської родини села Вонячина Літинського повіту Подільської губернії (нині с. Городище Вінницької області). Біднішої хати, як у його батьків, у селі, здається, не було – всього на два віконця.
На Світову війну Шепель, як і багато його односельців, зголосився добровільно: українські селяни тоді, у 1914-му, щиро прагнули воювати “за вєру, царя і отєчєство”. Та й охочих заробити “Георгія” було чимало. Не знаємо, чи заслужив Георгіївський хрест прапорщик російської армії Яків Шепель, а от срібну вазу від самої імператриці – з вигравіюваною подякою – отримав. Повернувшись із фронту, поставив її на видному місці і, напевне, з гордістю показував своїм сусідам.
Подільське село Вонячин Першу світову пережило більш-менш спокійно. Чутки про Лютневу революцію і скинення царя, які принесли люди з літинських ярмарків, селяни сприйняли більше негативно, ніж позитивно. Старі люди плакали: бути біді.
Нещастя прийшло вже у грудні 1918 р., коли в м. Літині вчинили заколот більшовики. Відразу після перевороту почалися грабунки, масові арешти, розстріли невинних… Та все ж більшовицьке повстання було швидко придушене. Порядок навів курінь Національної гвардії під проводом Ананія Волинця із сусіднього м. Гайсина.
Справжнє нещастя прийшло в березні 1919-го, коли Літинщину зайняли “красниє казакі” Примакова і Котовского. В ті березневі дні за Літином (у бік села Кулиги) було порубано і постріляно сотні учнів, гімназистів та сільських парубків, мобілізованих до Армії УНР. На своє горе, вони здались червоним у полон… 740 трупів захоронили лише тоді, як котовці і примаковці пішли далі.

Велику роль у перетворенні Шепеля з патріота “єдіной і нєдєлімой” на борця за українську державність відіграли рідний дядько, селянин Вонячина Кирпач, та вчитель Микола Олександрович Качуровський. Саме завдяки останньому сільська молодь с. Вонячина долучилася до читання “Історії Руси-України” Михайла Грушевського та “Самостійної України” Миколи Міхновського, які здійснили буквально революцію у свідомості юнаків, учорашніх патріотів Росії.
Довершили переворот у свідомості Якова Шепеля більшовики – з їхньою ординською безоглядно жорстокою політикою. Суть її досить відверто сформулював (16 грудня на з’їзді ЦК КП(б)У) організатор Комуністичної партії (більшовиків) України Станіслав Косіор: “По пятам за победой над петлюровскими отрядами должна идти беспощадная месть. Снисходительности не должно быть места. Беспощадная суровость отобьет охоту… вставать в ряды бандитов или поддерживать их, а милость считается только слабостью… Нет места пощаде для кого бы то ни было. Только беспощадное и полное уничтожение приведет к достижению цели”.
Ще відвертіше про завдання російських більшовиків висловився нарком внутрішніх справ т. зв. УССР Владімір Антонов-Саратовський: “Я пришел сюда не для того, чтобы блюсти справедливость, моя цель – уничтожать и искоренять. Вот и все”.
Більшовики слів на вітер на кидали: їхні дії цілком відповідали намірам. Полилася кров українських селян та української інтелігенції і у Літині. А верховодило вчорашнє єврейське “дно”: водовози, балагульщики, “стекольщики”... Тепер це були комісари ЧК!
За словами самого Шепеля, його повстанська діяльність почалася у травні 1919 року, коли в Літині чекісти виарештували українську інтелігенцію, очевидно, і вчителів Якова, адже він свого часу навчався у Літинській гімназії. Щоб врятувати інтелігенцію, Яків почав збирати загін. До першого відділу отамана зголосилося півтори сотні селян.
Повстання вирішено було розпочати в ніч на 14 травня. Та, зустрівши по дорозі на м. Літин три більшовицькі автомобілі, оснащені кулеметами, селяни злякались. Відчайдухів виявилося лише шестеро. Власним прикладом вони вирішили розбудити селянську масу.
І шестеро повстанців на чолі з Яковом Шепелем увійшли до повітового міста Літина. Коло пошти зустріли пост червоноармійців. Кинули бомбу, трьох убили. Із комісаріату по повстанцях почав кропити кулемет. У відповідь у вікна полетіли гранати. Вони й вирішили долю сутички. Здобувши комісаріат, доозброїлися. В цей час прибули селяни, які спершу боялися йти до міста.
Вже разом повстанці попрямували у центр, де після короткого бою захопили автомобіль із кулеметами. Серед більшовицької залоги почалася паніка. Не зустрічаючи спротиву, дійшли до в’язниці і звільнили політичних арештантів: українських учителів, священиків, агрономів, службовців…
О третій годині ночі Літин був повністю звільнений...
Протягом короткого часу більшовики сім разів посилали на родинне село отамана Шепеля – Вонячин – “каральні загони з чужоземців”. Та щоразу вони із великими втратами відступали.
Бачачи, що більшовики не можуть нічого вдіяти з Шепелем, осміліли й жителі довколишніх сіл: коли отаман пішов відновлювати владу Директорії у містечко Синяву, він уже мав під командою три з половиною тисячі селян, озброєних косами, вилами і рушницями. Побачивши таку силу, більшовицька залога вирішила за краще відступити. Містечко було здобуте без жодного пострілу.
Оцінюючи повстання весни 1919 р. на Поділлі, червоний начдив-2 Ленґовський зазначав: “Как раз бедняцкие районы Литинского и Летичевского уездов дали особо значительный подъем бандитизма. Восстание было поднято под григорьевскими лозунгами: против насильственной коммуны, против евреев-коммисаров, в защиту религии и за “свободные советы” – без коммунистов …”
А от євреїв, які не підтримували більшовиків, отаман не тільки не кривдив, а й захищав. Відомий такий випадок. Коли Шепель зайняв Хмільник, єврейський фабрикант Ґер запропонував отаманові свою підтримку. Шепель, зрозуміло, не відмовився, і кравці та шевці Ґера пошили для повстанців козацьке вбрання: смушеві шапки з червоними шликами, кожушки, чоботи, інші речі. Отаман взяв під охорону Ґера, його родичів і взагалі всіх євреїв, які не скомпрометували себе підтримкою окупантів. Шепель віддав наказ забезпечити захист мирного єврейського населення від кримінальників.
Тим часом повстання з Літинського повіту перекинулося на Вінницький. На бік переможних повстанців почали переходити червоні частини. Зокрема, 17 травня на їхній бік перейшов півескадрон Подільської ЧК у складі 45 вершників…
Антонов-Овсєєнко свідчив: “К 19 мая в районе Литина банда до 2000 ч-к с двумя орудиями наступает к Виннице... Кроме конного отряда Подольской ЧК, к бандам примкнула часть нашей пехоты с одним орудием. 21 мая банда ворвалась в Винницу, заняла арестный дом... Наши потери велики…”

Як же виглядав легендарний отаман?
“Отаман – ще зовсім молода людина… – писав 4 вересня 1919 р. журналіст української газети “Шлях”, – з поголеною головою та з чорним оселедцем, що непокірно в’ється, – таким же непокірним, як і характер отамана”.
На вигляд Яків Шепель усе таки був непоказний: невисокого зросту, худий, із блідим обличчям. “Мав вигляд хлопця шістнадцяти – сімнадцяти років… ” А старшина УГА Володимир Клодницький у своїх спогадах зазначав, що Шепель “швидше скидався на гарну дівчину, яка обстригла й обголила свою косу, залишивши тільки оселедець, аніж на бойового отамана”. Та, попри зовнішність, Шепель завдяки надзвичайній сміливості, рішучості і зухвалості мав надзвичайний авторитет серед козацтва і селянства.
Ніби підкреслюючи свою сміливість, отаман неодноразово ходив у розвідку у саме лігво ворога. Як спосіб деморалізації, використовував він і психологічні засоби ведення війни: поширення панічних чуток серед противника.
“Протягом всього мого повстанського шляху, – розповідав Яків Шепель, – я зустрічав цілковите співчуття і допомогу селян. Займаючи яке-небудь село, я зараз же збирав сходи, на яких виносились постанови про обов’язкову підтримку повстанського руху. Всі, хто одмовлялись вступати в лави повстанців, виганялись селянством…”
Влітку 1919 р. на Поділлі з’явився новий ворог – Добровольча армія. Білогвардійці захопили вже й станцію Жмеринку, яка з’єднувала Південь та Захід України з північними районами, зокрема, зі столицею – Києвом. Та Шепель вибив вишколених і надзвичайно добре озброєних денікінців зі Жмеринки. В руки повстанців потрапили величезні запаси мануфактури і продуктів харчування...
Шепель розгорнув проти білогвардійців такі широкі дії, що ті змушені були визнати отамана собі за рівного і почали з ним зносини на предмет бойової співпраці проти більшовиків. На переговори виїхав полковник Перевалов, але отаман на компроміс не пішов і, незважаючи на обіцянки денікінців озброїти повстанців, відмовився провадити з ними будь-які переговори.
Врешті, білогвардійці відкотилися до Чорного моря, а Поділля вкотре залила червона пошесть. І Шепель знову стає на ґерць із московською комуною – і б’є ординців у районі Літина, Летичева, Меджибожа, Хмільника, Вінниці, Старокостянтинова...
Зрозуміло, що ім’я отамана не сходило з уст подільських селян. Якщо сприймати на віру їхні розповіді, то виявлялося, що Шепель в один і той же день бив більшовиків одночасно у кількох повітах Подільської губернії. Ці перебільшені чутки про його успіхи виказували повагу селян до отамана, віру у те, що він звільнить їх із пут більшовицької неволі…

Яків був надзвичайно сміливою і відчайдушною людиною. До того, він був надзвичайно “доладний у справах конспірації та агентурної праці”. Не один раз йшов на ризиковані трюки у запіллі ворога. І скрізь виходив живим і неушкодженим. Так, наприкінці зими 1920 р. під виглядом селянина, якого пограбували червоні, давши йому за це квитанцію, він обійшов чи всі совєтські установи Вінниці, в тому числі й військові, скрізь тикаючи тією квитанцією і прохаючи повернути гроші за забраного воза й сіно. Його не дуже бентежила грубість окупантів, які скрізь відповідали приблизно однаково:
– Кулак, міроєд! Ми рєвалюцію спасаєм, а он дєньгі... Вон атсюдава, сволочь!
Провівши таким чином детальну розвідку, Шепель незабаром зі своїми загонами вдруге вибив із Вінниці більшовиків. Про це з сумом згадують совєтські історики: “Отаман Шепель 23 лютого (1920 р. – Р. К.) захопив Вінницю. Бій був чотири дні. В руки Шепеля дісталося майже все майно, яке більшовики взяли у Денікіна”.
Окрім вонячинців, у Шепеля в загоні було багато селян з Івчі, Трибухів, Літинки та навколишніх хуторів. З Івчі родом був відомий повстанець Іван Паламарчук на прізвисько “Смерть”. Летячи на коні в атаку на більшовиків, він завжди співав: “Гей, пан, чи пропав, двічі не вмирати, нам поможе св. Юрій і пречиста Мати”.
Його боялися навіть свої. А він не знав страху. В одному з боїв, коли товариші залягли під кулеметним вогнем, він сам полетів на більшовицький кулемет, відсік голову кулеметнику. Але другий номер встиг відскочити вбік і звалив сміливця з револьвера.
Яків Шепель дуже поважав Івана Паламарчука. Тому ховав його з великими почестями.

Скільки разів російська преса, приймаючи бажане за дійсне, радісно повідомляла, що “банди” Шепеля ліквідовані! Але проходило небагато часу і у Вінниці, Літині чи Летичеві з’являлися листівки: “Цього числа я повернувся з відпустки і приступаю до виконання своїх обов’язків. Всім, хто був відпущений мною на відпочинок, наказую прибути в Трибухівський ліс для реєстрації. Отаман Шепель”...