Микита Кулик, начальник штабу отамана Шепеля

Почати свою оповідь хочу, процитувавши царського генерала Скобелєва – одного з тих, хто силою зброї розширював Російську імперію. “Тривалість миру… безпосередньо залежить від різанини, якої ви завдали ворогові, – говорив він. – Що важче ви його покарали, то довше після цього він сидітиме тихо. Отож, моя система така: бити сильно і продовжувати биття, аж доки опір не припиниться цілковито; а тоді відразу припинити різанину та бути м’яким і людяним до поваленого ворога” .
Ці принципи Москва сповідувала впродовж усієї своєї історії. У 1917-му і подальших роках царську політику поневолення народів з успіхом продовжили російські більшовики. Ось послухайте, як цинічно висловився про завдання російських комуністів в Україні організатор Красної армії В. Антонов-Освєєнко: “Против нас стоит тридцатимиллионный народ, имена которых невозможно выговорить, внешность которых такова, что их надо убивать без всякого милосердия и пощады. Это звери... с ними нельзя обращаться, как с порядочными людьми... Мы должны выжать все возможное из Украины, чтобы усилить военный потенциал России”.
А посилити військовий потенціал було необхідно для “останнього і рішучого бою” з Європою, виснаженою Світовою війною. Влітку 1920 р. росіяни дійшли вже до Варшави… Та в другій половині серпня сталося “диво над Віслою”: польсько-українське військо розгромило Першу кінну армію Будьонного і погнало її на схід. Українські частини форсували Дністер, а згодом і Збруч. Настрій вояцтва був чудовий, адже вони поверталися на Батьківщину та ще й женучи перед собою ворога.
Та, попри успіхи на фронтах, поляки – таємно від Петлюри – вели переговори з червоною Росією. Наслідком стало підписання 12 жовтня 1920 р. в Ризі перемир’я.
На вимогу поляків Симон Петлюра змушений був віддати своїм частинам наказ зупинити успішний наступ. І протибільшовицький фронт завмер на лінії Уланів – Хмільник – Дяківці – Багринівці – Бар. Армію УНР було позбавлено права визволяти рідний край…
Загін подільського отамана Якова Шепеля передислокувався на територію, яку контролювало українсьсько-польське військо. Та чимало повстанців Шепеля залишилися по інший бік фронту: ховаючись у рідних околицях, вони очікували наступу української армії.
Більшовики, користуючись тимчасовою депресією повстанського руху, вживали найгостріших заходів, щоб добити його. Масові розстріли селян здійснювалися повсюдно. Оголошення з прізвищами розстріляних для постраху іншим публікувались у більшовицьких газетах, розповсюджувалися у вигляді листівок.
Одним із способів боротьби було створення замаскованих – під партизанів –загонів ЧК. Про це й свідчать більшовицькі документи. Ось один із них – відозва “особотдєла” 14-ї совєтської армії Семена Аралова:
“Граждане! Настал тот час, когда контр-революция вынуждена смириться перед величием и грозой нашей доблестной Красной Армии… Но нет, помимо внешней, которая уже разбита, есть еще и своя собственная, так называемая “внутренняя контр-революция”... Особенно не дремлет она на Украине…
Учитывая местные условия, а также психологию партизана-бандита… в районы Хмельника и Литина… под видом продотряда… был послан отряд Особотдела во главе с... тов. Чернобыльским... Согласно заранее выработанного плана, отряд на следующий день начал как будто бы проявлять признаки разложения и в результате, надев маску, превратился в “повстанческо-противосоветский”… (Им) были выпущены воззвания с предложением явиться на съезд всем… кто… является врагами Советской власти…
План оказался удачным… некоторые села прислали своих представителей… Большая часть этих бандитов была поймана и расстреляна, имущество их конфисковано, а дома сожжены. Те из сел, которые прислали на съезд своих делегатов… жестоко наказаны...”
Серед прізвищ сорока розстріляних селян, учителів і священиків сіл Івчі, Вонячина, Старої Синяви, Курилівки, Митниці та інших під двадцять п’ятим номером стояло прізвище вчителя Микити Кулика, якого ворог назвав “одним из ответственных руководителей Шепелевской банды”.
Про його трагедію я і хочу розповісти.

Микита Кулик, перший начальник штабу загону Якова Шепеля, не пішов за отаманом на територію, контрольовану українсько-польським військом… Ховався на сіножатях, за рідним селом Вонячином.
В одну з ночей прийшов додому провідати рідних і потрапив під облаву. Разом з іншими арештованими його відвезли до м. Хмільника… 4
Хоч і гаряча пора в селі, але батько Микити Тимофій та дружина Марія, зготувавши торби з харчами і взявши трохи золотих монет, вирушили кіньми до м. Хмільника.
Приїхали десь в обід. Батько став на околиці, а Марія пішла у місто шукати чоловіка. Розпитала людей, де більшовицький штаб. На ґанок саме вийшов комісар у шкіряній куртці – носатий, набундючений. Марія стиха запитала вартового:
– Де тут у вас заарештовані?
– А ти кто будєш?
– Куликова жінка!
– Ухаді атсєдава, а то і тєбя пасадят!
Допиталась-таки. Прийшла до якогось сараю. “Чи тут заарештовані?” – запитала вартового. Та сама відповідь: “Ухаді, а то єщьо і тєбя пасадят!” Марія показала йому золото:
– Пусти хоч на хвилину.
Червоноармієць, озирнувшись навкруги, взяв золото і впихнув жінку до сараю, посеред якого лежало близько сорока чоловік.
Усі підняли голови: як пустили?! що на волі?!
Підійшла до Микити – він весь побитий…
Кожен хотів щось сказати, передати на волю. Але тут крик вартового: “Вихаді паскарєй!”
А минула лише одна хвилина…
На ранок – знову у Хмільник.
Дорога вже знайома. Коли підходила, то звернула увагу, що на православному і католицькому цвинтарі якісь люди копали ями.
На ґанку штабу – той самий комісар, знайомі вже вартові…
Відразу звернула увагу на якесь пожвавлення.
Поспішила до сараю, де сиділи заарештовані. А назустріч – ціла ватага вчорашніх в’язнів. Веселі, бадьорі, один одного підтримують…
Що таке?! Що трапилось?!
Здоровкаються. Розповідають, що на Хмільник вночі налетіли махнівці, була стрілянина і більшовики втекли. В’язнів вранці випустили. Розпитували, хто за що потрапив, як катували, яку шкоду завдавав більшовикам…
І ті розповідали.
Марія стала переконувати Микиту, що це провокація.
– Ніхто вас не звільняв. Я бачила, що комісар той, що й був. Біля штабу ті самі, що я їх бачила і раніше. Ходімо десь убік, зайдемо у двір і городами втечемо до лісу. Бо вас тут порозстрілюють, з вас і зараз ці “махновці” очей не спускають, але втекти можна...
– А як я залишу товариство? Що про мене скажуть? Що я зрадив усіх і втік?!
Так минуло декілька годин.
Сонце сідає на вечір, засурмила сурма, з’явились вершники:
– Гайда, хлопці, до штабу. Сурма кличе.
Попрощались. Марія з батьком чоловіка поїхали у с. Широку Греблю переночувати, щоб назавтра повернутися.
Вже далеченько від’їхали за місто, сонечко сідає за обрій, на душі – туга, не розповісти. Чому не тікали?!
В цей час у м. Хмільнику зацокотів кулемет.
Бив довго, потім стих і знову зацокотів короткими чергами.
Серце стиснулось: це їх, мабуть, розстрілюють…
Не діждавшись світанку, рушила до Хмільника. Ось уже і передмістя. Розвиднюється. Назустріч іде якась жінка.
– Чи не чули, що там у місті? Що з арештованими?
– А ви хто будете?
– Та чоловіка в мене забрали… Вчора їх ніби якісь махновці звільнили.
– Жіночко! Не ходіть Ви туди… Постріляли їх вчора ввечері... Поляків – на польському цвинтарі, наших – на нашому. Били їх із кулеметів. Добивали з рушниць і наганів. Щось вони там кричали, співали “Ще не вмерла…”, а кулемет бив, бив, бив... Люди рано ходили дивитись… Там стільки крові… Ви вмлієте від того видовища… Краще тікайте. Ви їм вже нічим не зарадите.
Вислухала Марія і, як п’яна, пішла до Широкої Греблі. Розповіла все батькові.
Поїхали додому.
Вістку про смерть Микити вдома сприйняли трагічно і важко…
На Маковея мали відзначати 9 днів.
Була неділя і батько Микити Тимофій зранку, як завжди, пішов до церкви, де служив дяком. Треба було відправити панахиду, а після служби запросити людей на поминальний обід.
Вдома порядкувала мати Микити Варка… Поставили в хаті столи… Сумуючи, чекали людей на поминки.
І ось дочекались... Почулися крики, лайка. Виглянули у вікно – і завмерли. Якийсь більшовик, розхристаний, з нагайкою, відкинув ворота. В подвір’я влетіли ординці – одні на конях, інші вже спішені. Виштовхали на середину двору скривавленого батька.
Мати, побачивши це, впала навколішки перед образами. Марія схопила дитину на руки і стала біля печі – може, хоч дитина захистить.
Той, що з нагайкою, з гуркотом відчинив двері в хату. Угледівши матір, що схилилась у поклоні перед образами, з розмаху вдарив її. Нагайка кілька разів обвила голову.
Ані крику, ані слова: мати, коли молилась, то, хай би хата горіла, не встане.
– Ти будєш мать бандіта ілі нє ти?
Мовчання, тільки тиха молитва. Знову свиснула нагайка, знову крик: “Ти лі мать бандіта?” – і знову мовчання. Ні стогону, ні крику – одна молитва. Нарешті, мати встала і спокійно запитала:
– Що вам, люди добрі, від мене потрібно?
– Ти будєш мать бандіта?
– Так, я.
– А ти, кто такая будєш, – запитали у Марії, – єво жена?
– Нєт, нє жена!
– А кто?
– Сєстра єво жени (Марія говорила по-російськи, бо закінчила три класи школи при монастирі Російської православної церкви).
– Пайдем са мной.
Вивів Марію на вулицю. Назустріч – Яків, родич. Більшовик, нічого не говорячи, з усієї сили вдарив його по голові плетеною нагайкою, на кінці якої були зашиті три свинцеві кулі. Нагайка миттю обвила голову, а кулі розсікли губи. Кров – на груди, на сорочку. І тільки після цього ординець запитав:
– Ето будєт жена учітєля ілі сєстра єво жени?! Ана ґаваріт што сєстра!
Блідий як стіна, Яків, затинаючись, сказав:
– Да, да, сєстра!
Яків не продав… Та і сам більшовик підказав йому відповідь.
Марія не стала більше випробовувати долі, взяла на руки дитину і пішла подалі від дому.
Більшовик повернувся до хати. Його чекали, мабуть, він був командиром. Угледівши, що столи ломляться від їжі, скомандував обідати…
Вже п’яні почали виносити з хати добро: одяг, бодню з салом, борошно, крупи – все. Коли оголили до образів і голих стін, почався погром: вікна, двері та комин рубали шаблями, ламали і трощили ногами й руками.
Забрали все, що було на господарстві: воза, свиней, качок, курей…
Ось такі були поминки по вчителю Микиті Кулику – начальникові штабу отамана Шепеля…
З того дня Марія вже не ночувала у своїй оселі. Ховалась по ярах, садах, лісах… До пізньої осені наїжджали з Літина більшовики і щоразу: “Ґдє жена учітєля?” Тільки коли вже почались перші заморозки, наїзди людоловів із Літина припинились…
Марія прийшла додому. Стала жити легально. Дістала сховану швейну машинку “Зінґер”, що колись до війни подарував Микита. Подарував зі словами: “Хай буде, може, колись доведеться нею на хліб заробляти”. Так і сталося.
В травні 1927 р., коли дочці вже пішов восьмий рік, Марія вийшла вдруге заміж – за сільського парубка Федора Бурлаку, народила йому семеро дітей, один з яких – Іван – і зберіг для нащадків мамину розповідь про пекло, яке принесли на нашу землю російські більшовики.
За своє тяжке життя Марія Бурлака пережила все те, про що не раз попереджали селян отаман Шепель та начальник його штабу Микита Кулик.
Але це вже окрема історія…