Володар Київщини Зелений

Не сумніваюся, що ім’я отамана Зеленого добре відоме вам, насамперед завдяки гучній кампанії совєтських пропагандистів із приводу жертв “трипільської трагедії”… В часи Совєтського Союзу мене, тоді школяра однієї з київських шкіл, як і, напевно, декого з вас, возили на місце загибелі “красних ґєроєв”. Нам, школярам, розповідали не про ординську жорстокість завойовників, які палили українські села, ґвалтували українських жінок і дівчат, убивали наших батьків і дітей, а про немилосердність українських селян, які стоїчно захищали своє право на життя і мирну хліборобську працю. Хочу оприлюднити погляд на події тих днів очевидців – жителів Трипілля і навколишніх сіл, погляд, який завжди замовчувався.
Попри гучну славу “трипільської розплати”, вона була лише епізодом у бурхливому житті ватажка гайдамаків Київщини Зеленого. Мене у його біографії більше приваблює інший момент, який вважаю найвищим щаблем у сходженні отамана. Йдеться про 15 липня 1919 року, день, коли Зелений у Переяславі, в присутності козацтва і місцевого населення, за участі великої кількості священиків урочисто скасував статті Переяславського договору 1654 року, змивши таким чином ганьбу з Богданового чола.
Хто він, цей Зелений, що підняв руку на “святе святих” міфу про україно-російську “дружбу навіки”, яка ледь не довела до фізичного винищення нашої нації? Чи відразу став він свідомим українцем?
Отож, давайте пройдемо непростим, звивистим життєвим шляхом отамана Зеленого, шлях від українського більшовика до українського патріота.
Справжнє його прізвище Данило Терпило, родом він із Трипілля, що поблизу Києва. В роки Першої світової – писар 35-го корпусу царської армії. Вже в часи Лютневої революції Терпило виявив талант “доброго організатора і промовця”. На жаль, розтлінна більшовицька пропаганда зачепила і його: додому повернувся з червоною биндою на кашкеті. Під час антигетьманського повстання у листопаді – грудні 1918 року Терпило бив не тільки гетьманську варту і німців, а й заможніших селян.
14 грудня 1918 р. чотири полки Дніпровської дивізії отамана Зеленого вступили до Києва під червоними прапорами та гаслом “Вся влада – Радам”. “Здобувши Київ, – писав про події тих днів Борис Антоненко-Давидович, – зеленівці почали бешкетувати. У кожній людині, яка була добре вбрана, в білому комірці, з краваткою, вони бачили пана, ненависного пана, якого треба знищити. Через те почались безпідставні обшуки, а часом і розстріли”. Комендант Києва Євген Коновалець змушений був вивести зеленівців із Києва до Святошина.
Розуміючи, що розбещені більшовицькою пропагандою зеленівці можуть вчинити заколот не тільки проти Гетьмана, а й проти Директорії, Симон Петлюра вирішив скерувати їх у Галичину, де 4 січня 1919 р. Національна Рада ухвалила історичне рішення про приєднання Східної Галичини до Великої України. Цей Акт необхідно було підтримати військовою силою. Але Зелений наказу вирушити до Львова не виконав, більше того, самовільно повернувся до Трипілля, пограбувавши перед тим у Святошині всі військові склади. З Трипілля прислав “до Києва ультимативне домагання: або скинути Директорію, оголосити радянську владу й тоді мати в ньому, Зеленому, союзника, або рахуватися з його збройним повстанням проти республіканських військ”.
Євген Коновалець особисто говорив з отаманом по телефону, посилав до нього парламентарів, намагався пояснити йому, “в якому становищі опинилася Українська армія, що їй загрожує та з якого боку, і просто молив його залишити цю авантюру й приступити до співпраці...” Та нічого не допомогло.
Покинули військо УНР й інші збільшовичені ватаги. Близько Києва опинилися десятки тисяч збаламучених комуністичною пропагандою повстанців, які готові були повернути зброю проти, як вони казали, “буржуазної Директорії”. Гасло тоді було таке: “Долой буржуазну Директорію, долой предателів українського народу – Петлюру, Винниченка та інших, вся влада – радам!”
Коли на початку лютого 1919 р. Красна армія підкотилась до Києва, Зелений у районі Трипілля, Обухова та Григорівки розпочав бойові дії проти Армії УНР, простеляючи ворогові шлях…
Справжній – окупаційний! – характер “соввласті” виявився дуже швидко.
Більшовицький історик Л. Маймескулов зазначав: “Распоряжения о создании коммун на базе национализированных монастырских земель и земель лесничества вызвали недовольство крестьян.... Это недовольство крестьян усугублялось также “русотяпскими тенденциями”. Йшлося, як свідчить інший більшовицький документ, про повне ігнорування української мови та посідання головних керівних посад прийшлими, неукраїнськими, кадрами.
Зелений зрозумів, що “прошпетив здуру”... Й у березні 1919 р. повернув зброю проти російської комуни.

Існує кілька версій, писав один із перших дослідників біографії отамана Михайло Карасьов, чому Данило Терпило взяв собі прізвисько Зелений. Одні кажуть: тому, що носив зелену солдатську шинель. Інші заперечують це, розповідаючи, що ім’я його походить від гори Зеленої, яка на околиці Обухова. Мовляв, там збиралися його загони. Ще інші виводили слово “зелений” від “молодий”. Кажуть, що так назвав Терпила сам Петлюра, адже порівняно з Головним отаманом Терпило був “молодий і зелений”. Проте найбільш правдоподібною видається думка, що ім’я собі Терпило вибрав на противагу “білим” і “червоним”, підкреслюючи свою незалежність, та ще й з гумором...
Як він виглядав? “Був середнього зросту, кремезний, чорнявий. Як здоровкався та руку кому здавить – не витримували, сильний був. Ходив швидко... Горілки не пив... Був нежонатий. А дівчата його любили, бо був він дуже гарний лицем...”
Селяни згадували: “Зелений командував тут над всією округою. Боялися всі його. Нікого не визнавав. Ні білих, ні красних. Ревком побив і по хліб з Києва не пускав. А в яке село приїдуть хліб забирать, то люди зразу до Зеленого, в Трипілля... Чоловік він був неабиякий – розумний, сміливий і удачливий. До таких завжди горнуться люди”. “В нього, – додавав історик Матвій Стахів, – було почуття старої козацької лицарськості, помішане з відгуками старого гайдамацтва”.
25 березня 1919 р. Совєт народних комісарів УССР
оголосив Зеленого поза законом. Цього дня і почалося повстання селян Васильківського повіту Київської губернії проти совєтської влади. Активну участь у ньому взяли і трипільці. 7 квітня повстали селяни сусідніх із Києвом сіл – Нових та Старих Петрівців, 9 квітня до них приєднались жителі Вишгорода. “Обнаглевший атаман, – писав у своїх записках комендант Деміївського укріпрайону Ґалчинський, – дошел до того, что предъявил ультиматум Совнаркому о сдаче города. В случае непринятия ультиматума он грозился силой захватить Киев”.
В думі про отамана Зеленого співалося:

Та вже гай листям вкриє, гей, густіше лози.
“Ой час, батьку, розплатитись за вкраїнські сльози!
Ой час, батьку, ой, час, батьку, гей, ой, час ще й година.
Бо вже стогне від ворога вся Україна!
Ходім, батьку, до Києва, гей!”

10 квітня почався наступ селян на Київ... Цей день увійшов у совєтську історіографію як Куренівське повстання.
Наступали двома колонами: перша на чолі зі старшиною В. Дорошенком – із Вишгорода на Поділ, друга – Чорнобильським шляхом через Пріорку на Куренівку. Комендант Київського річкового порту повідомляв начальству, що під прикриттям двох катерів із кулеметною ротою до Києва підходить великий загін отамана Ілька Струка.
Надійшло невтішне для окупантів повідомлення з Василькова, де повстанці знищили більшовицький гарнізон. А мотовилівський отаман Овсій Гончар-Бурлака, провівши мобілізацію селян Васильківського повіту, з району Боярки теж вирушив до Києва.
Український зашморг довкола червоних військ, що скупчилися в Києві, затягувався.
О 5-й годині ранку на Пріорку почали стікатися повстанські ватаги. Дзвін Пріорської церкви закликав людей на схід. “На сходе, – згадував комуніст П. Григоренко, – тон задавали кулаки-огородники, их сыновья-петлюровцы и попы”.
Селяни вислали делегації до робітників київських фабрик і заводів. “Ранком, коли вже на заводі почалася робота, – згадував робітник Степан Прищепа, – територія заводу зненацька наповнилася селянами з білими пов’язками. Вони забрали кілька гвинтівок, що використовувалися для охорони заводу, зажадали дати гудок і зібрати робітників... Робітники зібралися, і секретар районного комітету українських “незалежних лівих соціал-демократів” Волошин, що працював на заводі слюсарем, виступив із промовою про приєднання робітників до повстання”. Робітник П. Григоренко стверджував, що “на загальних зборах промовці вимагали йти бити комуністів… і організовувати справжню радянську владу”.

На Куренівці з’явилися озброєні роз’їзди повстанців, на околицях Києва відбувалися стихійні мітинги. По місту селяни розносили та розклеювали летючки із закликом до постання. Спеціальні групи різали телефонні дроти.
Від імені т. зв. уряду УССР Григорій Петровський закликав до мобілізації всіх чекістів, особистів і міліції. Відповідальність за втримання Києва у своїх руках було покладено на Всеукраїнську ЧК.
Поділ та Куренівка заповнились загонами селян. Проти них були кинуті корпус ВУЧК, 15-й прикордонний полк та загін чекістів-залізничників. Незважаючи на це, повстанці, відчувши п’янкий подих скорої перемоги, нестримно заливали Київ. Селяни з боями підійшли до Житнього ринку, здійснили напад на міський банк і телеграф…
Пріорка, Святошин, Куренівка й Поділ були повністю звільнені від червоних. Частина повстанців сіла на трамваї і прибула на Царську площу, частина посувалася пішки. Першими вступили на Хрещатик кінні роз’їзди...
В центрі на балконі міської Думи було вивішено український прапор...
Але в наступ перейшли свіжі частини “визволителів українського народу” – загони Віхмана і Лі Сю Ляна…
Врешті, селяни змушені були відступити...
Польський агент так оцінював наслідки бойових дій у Києві: “(Повстання)… не придушене, а загнане в середину і розсмокталося повсюди; в потрібний момент воно вибухне, насамперед у Києві… Жителі міста і околиць – Куренівки, Пріорки, Лук’янівки, Шулявки, Деміївки, Звіринця – прекрасний матеріал для антисовєтської роботи. Вони чекають кожного, аби лиш скинув… комуністів”.
Попри відступ повстанців, більшовикам було не до святкувань, адже Київ лишався в жорсткій облозі: Зелений, перекривши Дніпро з півдня, поширив свою владу на Васильківський, Фастівський, Ржищівський та Обухівський повіти, Ілько Струк підняв повстання проти совєтської влади в Чорнобильському та Радомишльському повітах, блокувавши Київ із півночі. “Восстание Зеленого, – згадував Микола Скрипник, – почти совершенно отрезало Киев от подвоза продовольствия, разрушило военные коммуникации”.

Побачивши, що жодна влада не вирішила земельного питання, Зелений сам взявся за його розв’язання, адже хто дасть землю, за тим і підуть селяни. В окупаційній газеті “Більшовик” 10 квітня 1919 року було висловлено обурення тим, що Зелений їздить повітами з двома нотаріусами і роздає землю: “Заїжджаючи в село, – бідкався автор, – вони скликають схід. Починається мітинг, а потім поділ землі. Кожному дають наділ землі і видають документ із печатками нотаріуса”. Після цього оголошувалась мобілізація селян у дивізію Зеленого…
В середині квітня Зелений захопив на Дніпрі поблизу Києва 30 барж із сіллю, вугіллям, залізом і роздав селянам. Це теж сприяло зростанню авторитету отамана. Слава про його звитягу і щедрість розляглася по всій Київщині.

В 1919 р. вся Україна була охоплена повстаннями проти червоних окупантів: лише протягом одного квітня в Україні відбулося 93 селянських повстання. А з квітня до середини червня 1919 р., свідчить Українська радянська енциклопедія, кількість збройних виступів українського селянства досягла неймовірної кількості – 328 повстань. Ці – далеко не сухі – цифри спростовують твердження російських більшовиків про хліб і сіль, з якими буцімто зустрічали їх українці-східняки. Не хлібом і сіллю, а гартованою сталлю і кулями зустрічали непроханих гостей наддніпрянці.
Український селянин, безжалісно пограбований ненаситною комуною, вийшов із рівноваги і масово пішов у повстанські загони. Н. Супруненко в книзі “Очерки истории гражданской войны...” писав, що, зокрема, Дніпровська дивізія отамана Зеленого станом на травень 1919 р. виросла до 12000 чоловік.
Для придушення повстання під його проводом посилалися все нові й нові червоні частини, а саме: 15-й, 16-й і 25-й полки, Київський резервний комуністичний полк, Шулявський робітничий батальйон, саперна рота, частини 12-го прикордонного полку, бронепотяг, Білоцерківський батальйон, 1-й кавалерійський інтернаціональний дивізіон, Дніпровська військова флотилія під командуванням Полупанова, загони Толоконникова і Киселя, що прибули з Росії, китайський інтернаціональний загін на чолі з Ко Ґуа, латиші, єврейські загони київських комсомольців, інтернаціональний полк під командуванням Рудольфа Фекете… Всього, як зазначав Антонов-Овсєєнко, проти повстанців було кинуто 21-у тисячу червоноармійців.
“Участие интернациональных частей в подавлении кулацких восстаний на Украине, – зазначав у “Записках о гражданской войне” В. Антонов-Овсєєнко, – крайне будоражило население, разжигая шовинизм”.
Чи треба інших фактів та аргументів, аби засвідчити, що боротьба в Україні мала не класовий характер, як намагався довести окупант… Велася національно-визвольна боротьба, коли одна нація – українська – намагалася скинути вікове панування іншої, яка, використовуючи комуністичну демагогію, спрямувала в Україну одурманених представників інших народів…
Власне, це розуміли і самі більшовики… Ще на початку 1918 р., під час першого походу червоної Росії на Україну, на т. зв. Першій всеукраїнській нараді більшовиків, знаний російський комуніст Александров змушений був визнати: “Нам приходится воевать против почти всего украинского народа, а не против (Центральной) Рады”. На цій же нараді Володимир Затонський підбив підсумок: “Получается иностранное вмешательство… получается национальная борьба”. Саме так і було.

Отримавши звістку, що до Трипілля знову наближаються полки Красної армії, підсилені інтернаціональним батальйоном, отаман Зелений вирішив не наражати рідне село на артилерійський обстріл і відступив.
Третього липня окупанти без бою увійшли до Трипілля. Прагнучи зруйнувати “бандітскоє ґнєздо”, червоні почали палити хати, реквізовувати свиней та самогон. До пізнього вечора ворог святкував свою “перемогу”. А вночі козаки Зеленого несподівано повернулися...
Совєтські історики так змалювали цю подію: “Наши части заняли было утром 3 июля Триполье… но противник, мобилизовав всех поголовно, даже стариков, женщин и детей, вечером 3 июля бешеным натиском... занял опять Триполье”.
Червоноармійців-українців, які покаялися, Зелений відпустив, давши на прощання по буханці білого хліба, а вихідців із Чернігівщини ще й перевіз на лівий берег Дніпра.
Наступного дня був базарний день і до Трипілля з’їхалось багато селян із навколишніх сіл. Під вартою привели чекістів, комісарів, комуністів, комсомольців.
“Зелений зійшов на імпровізовану трибуну, – описував подію Борис Антоненко-Давидович, – і звернувся (до земляків):
– От, люди добрі, показуйте, хто з них палій, хто підпалював ваші хати?
Селяни в кожному комсомольці бачили палія. Ті ж казали: “Я не палив...” Тоді Зелений вдався до Соломонового вирішення справи:
– Ведіть їх, хлопці, до кручі, і з кручі нехай стрибають у Дніпро. Попереджаю: будемо, як тільки стрибнете, і на льоту, і в Дніпрі стріляти по вас. Але Господь Бог знає, хто підпалював хати, а хто ні. І того, хто не підпалював, Господь винесе на лівий берег Дніпра. Там уже ми вас переслідувати не будемо.
Так, стрибаючи, багато загинуло тоді і на льоту, і в Дніпрі”.
До лівого берега допливло дев’ять – десять чоловік, серед них і Міша Ратманський – один з організаторів походу на Трипілля. Та Зелений, давши слово, вже не переслідував їх.
Ось згадка 82-річної селянки про фінальний акорд трипільської розплати:
“А вночі Зелений їх, п’яних, і пов’язав. Казали люди, що українців відпустив, хто покаявся, а руських, євреїв та нацменів усяких постріляв. А хто їх кликав сюди?”

А у неділю рано-вранці, гей, вдарили гармати.
То Зелений та почав Україну рятувати.
Пливуть Дніпром комуністи, гей, спілі і неспілі...
Не хоче їх риба їсти, бо осточортіли.

Ой, гуркнуло у Трипіллі, гей, в Каневі лунає;
Отаману Зеленому Дніпро помагає.
Ой, рятує, вимітає, гей, вичища Вкраїну.
Його слава, поки віку, не вмре, не загине.

Після трипільської розплати популярність Зеленого в народі сягає надзвичайних вершин: легенди супроводжують кожну його бойову акцію. Люди казали: “Красні як прийшли, так і пішли. А в Зеленого тут у кожній горі – склад зброї, а в кожній хаті – друг-товариш. Вибить його з Трипілля – все одно, що он того дуба вирвать”.
І дійсно, Дніпровська дивізія отамана Зеленого зросла до 30 – 35 тисяч козаків-повстанців.

Після знищення червоних полків у Трипіллі окупантів охопила паніка: 12 липня 1919 р. у Києві було оголошено стан облоги. При Київському губкомі створено військово-мобілізаційний відділ. Були мобілізовані всі київські комуністи, комсомольці та курсанти. В Таращанському повіті спішно формувалась червона дивізія трипільського напрямку.
15 липня 1919 р. Зелений звільнив м. Переяслав.
У Переяславі отаман урочисто, в присутності місцевого люду та свого війська, скасував Переяславську 1654 року угоду про, так би мовити, “возз’єднання навіки” України з Росією.
Це була найвища точка у сходженні отамана Зеленого на шляху від українського більшовика до українського патріота.
Совєтська влада почала готувати черговий похід проти Зеленого… “Нарком” М. Подвойський видав наказ із гнівним закликом: “В атаку на нєґодяєв!” Та Зелений вже перейшов у район Білої Церкви і Таращі, прямуючи назустріч Армії УНР, яка, з’єднавшись із УГА, наступала на Київ.
“Восстание... крестьян Трипольского района подавлено, – передчасно радів “народний комісар” Микола Скрипник. – Теперь остается мобилизация всего населения этого района, обезоружить его и взыскать с него все расходы, понесенные рабоче-крестьянским государством на подавление. Обезоружение населения производится. Все виновные в утайке оружия и военных материалов предаются полевому ревтрибуналу. Что касается мобилизации всего населения, то производить его сейчас же нецелесообразно. Сейчас идет уборка богатейшего урожая. Мобилизацию необходимо произвести по окончании жнивья, дней через пять – семь”...
Тим часом Зелений продерся на Поділля, в район м. Іллінців. Його шлях лежав на Христинівку. Ворог зазначав: “Противник подошел к городу и вокзалу Умани на расстояние версты и ведет разведку. Киевский 1-й запасной полк отказался выполнять возложенную на него задачу – выехать в Умань – по мотивам, что противник сильнее его”.
Невдовзі спільно з іншими повстанськими з’єднаннями Зелений взяв участь у виснажливих, але успішних боях за Христинівку. Після її визволення, отаман, нарешті, з’єднався з частинами Армії УНР, які наступали на Київ.

Та лівим берегом Дніпра вже підступала інша окупаційна армія – генерала Денікіна. І незабаром, у першій половині вересня в районі Білої Церкви та Фастова трипільці вступають у бої з Добровольчою армією, завдаючи їй дошкульних ударів.
Нарешті, відбувається зустріч Зеленого з Головним отаманом Армії УНР Симоном Петлюрою. Зелений беззастережно підпорядковується йому.
На початку жовтня трипільський отаман скликає повстансько-партизанський з’їзд, на якому старшини та козаки “кінної повстанської дивізії отамана Зеленого” визнали Директорію верховною владою – “з її нинішнім соціалістичним урядом”, додавали селяни.
Бої проти Добровольчої армії тривали. Вибивши білогвардійців із Кагарлика, зеленівці почали уперті бої за м. Канів, де знаходиться могила нашого Пророка – Тараса Григоровича Шевченка. Один із цих боїв і став для отамана Зеленого фатальним: його було смертельно поранено. По дорозі у Трипілля, в с. Стрітівці, в зеніті слави він і помер.
Про смерть отамана є згадка в неопублікованих спогадах чекіста Петра Пташинського: “В центре небольшого села, вокруг дома с обширной усадьбой собралась большая группа вооруженных людей… Подхожу к хате, заглядываю в окно через головы пришедших ранее и вижу лежащего на столе покойника. Спрашиваю у собравшихся: кто это?
Ответ неожиданно ошарашивает:
– Чи тобі повилазило?! Це ж батько Зелений!
Узнаю, что во время атаки на Канев его сразил осколок разорвавшегося в цепи артиллерийского снаряда...
Чувствуется полная растерянность (повстанцев) и неспособность к каким-либо действиям вообще.
Я вошел в хату. Долго смотрел на мертвого атамана, поверженного в прах лютого врага... Мною владело сознание удовлетворенности тем, что еще одним врагом стало меньше!”

Поховали отамана у Трипіллі з великими почестями, при великій кількості народу. Було багато священиків. Селяни плакали...
“Як поховали Зеленого, то через деякий час приїхали з Києва (якісь люди) і відкопали могилу, бо не вірили, що його вбито. А як відкопали, то й побачили, що в труні не він лежить… Хтось переховав його вночі. Де могила Зеленого, так ніхто досі й не знає”.
І знову, вкотре, згадується Шевченкове:

А онуки? Їм байдуже,
Панам жито сіють.
Багато їх скаже,
Де Ґонти могила, –
Мученика праведного
Де похоронили?
Де Залізняк, душа щира,
Де одпочиває?
Тяжко! важко! Кат панує
А їх не згадають.

Отже, все ж помилявся український історіософ Юрій Липа, коли стверджував:

Одне святе є в світі – кров людей хоробрих,
Одні живуть могили – вірних Батьківщині!

Наприкінці хочу запитати у свого читача, чи за своє життя Ви хоч одну могилу українського вояка відновили?..
А їх сотні тисяч розкидано… По всій нашій – і не нашій – Україні…