Іван Полтавець-Остряниця,
наказний отаман Вільного козацтва


Автор спогадів про Перший з’їзд Вільного козацтва Демид Гулай ставив Івана Полтавця-Остряницю в один ряд із Миколою Міхновським та Іваном Луценком, називаючи їх самітніми “одиницями, натхненними огнем любові до минулої історії українського народу”. Попри самотність “в питаннях ідеологічного характеру”, продовжував Демид Гулай, Микола Міхновський, Полтавець-Остряниця та Іван Луценко “почали… посилено стукатись у серця українців”, які внаслідок вікового поневолення переставали бути собою, перетворювались на бездержавну неодухотворену етнографічну масу, на оригінальний візерунок на косоворотці імперської нації.
“Пригадую ті часи, – писав Демид Гулай, – коли й мені довелось розмовляти зі старшинами та вояками українського походження. У старшин національна свідомість – українськість – проявлялись хіба тим, що вони любіше співали свої пісні, шанували нашого генія Тараса Шевченка, дехто з приємністю пригадував оповідання (Андріана) Кащенка й інших письменників, що писали в своїх творах про лицарську славу та героїчну боротьбу козацтва за волю свого народу і власну державу. Але у них і гадки не було, щоб ми, нащадки славних прадідів, використали революційний хаос та збудували державне життя”.
“Здавалося, – додавав Іван Полтавець-Остряниця, – що меч та чужоземна адміністрація остаточно вирішили національну проблему на великій східній рівнині, змішавши всі народності докупи і витворивши загальний тип – общероса; але пригнічене національне почуття очікувало першої нагоди, і – коли на зміну силі повіяло лише правом – Світ знову почув за національну пожежу на Чорноморських ланах”.
І одним з перших, хто підніс сірник до хмизу ображених національних почуттів, горами розкиданого по Україні, був Іван Полтавець-Остряниця.
Що ми знаємо про нього?
Народився у 1890 р. у с. Балаклії, що під Смілою. Походив із давнього козацького роду, був нащадком запорозького гетьмана Якова Остряниці – провідника козацького повстання у 1638 році.
Цікаву згадку про Полтавця-Остряницю залишив Павло Скоропадський. “Я знаю його сім’ю, – писав у своїх “Спогадах” гетьман. – Його мати, порядна жінка... дійсно вважала, що він геній... Закінчив він Єлисаветградське училище… захоплювався історією України, писав із цього приводу дещо. Під час війни, за словами генерала Рогози, був видатним офіцером, мав усі ордени, включаючи георгіївську зброю”. Особисті якості Івана Полтавця-Остряниці Павло Скоропадський оцінював так: “Недурна людина, великий український ентузіаст, гетьманець, надзвичайно шанолюбний, авантюрист у повному розумінні цього слова: його можна була підбити на будь-який патріотичний крок. Надзвичайно високої думки про себе, дійсно, прекрасно володів словом (усним і писемним), дуже непогано малював...”
У часи Лютневої революції Полтавець-Остряниця служив у Петрограді, у школі броньових автомобілів. “Отут (і) почалася його політична українська діяльність, що скінчилася тим, що за Керенського йому довелося утікати з Петрограда на південь”.
Повернувшись із Петрограда, де він на власні очі побачив, як несподівано легко валиться Російська імперія, Іван Полтавець-Остряниця відразу кинувся у вир праці. Як організатора Вільного козацтва, його влітку 1917 р. кооптували до складу Генерального військового комітету, котрий очолював Симон Петлюра. Тобто Полтавець-Остряниця став членом Центральної Ради. Та він був чужим там, оскільки мав “не ті” погляди – неприхильно ставився до соціалізму, що на той час у середовищі Центральної Ради вважалося ледь не криміналом.
“У неділю, між 20 – 25 вересня 1917 р. (за ст. ст.), в помешканні полковника Полтавця-Остряниці відбулась нарада представників Вільного Козацтва Звенигородщини, Білоцерківщини, Чигиринщини та від Гайдамацьких частин із Одеси. На нараді постановили скликати на день 1-го жовтня в Чигирині з’їзд Вільного Козацтва”.
З’їзд відкрився 3 жовтня (за ст. ст.) у Чигирині. “Промову почав д-р (Іван) Луценко (з Одеси). В короткому, натхненному козацьким духом слові, виразно змалював він минувшину і сучасне нашої Батьківщини… Промову свою д-р Луценко закінчив пропозицією вибрати Військового Отамана. Почали вигукувати прізвище Полтавця-Остряниці, котрого піднесли вгору і поставили на помості. Пролунало гучне “Слава!” Полковника Остряницю вкрили прапорами.
Подякувавши за обрання… Остряниця поклав всунутий йому в руку пірнач і відмовився.
Вигуки прізвища Полтавця-Остряниці летіли зі всіх кінців майдану.
Знову подякувавши за шану, Полтавець-Остряниця категорично відмовився і запропонував вибрати на військового отамана командира 1-го Українського корпусу генерала Павла Скоропадського, а на почесного Отамана – проф. Михайла Грушевського, після чого їх і було вибрано одноголосно”.
Обрання Павла Скоропадського військовим отаманом Вільного козацтва було кроком до відновлення гетьманату, який, на переконання Полтавця-Остряниці, мав стати передумовою Української держави. А от пропозиція обрати Михайла Грушевського почесним отаманом Вільного козацтва була тактичним кроком: Полтавець-Остряниця, працюючи в Генеральному військовому комітеті, знав негативну позицію професора Грушевського до ідеї створення війська, а Вільне козацтво відновлювалося саме як регулярна військова формація українського народу.
Бачу тут геніальну посмішку Полтавця-Остряниці, який використав популярність Михайла Грушевського проти нього ж, усупереч його політичним поглядам, та ще й при цьому “освятив” його ім’ям свій задум. І зняв із себе – перед політичним керівництвом України – відповідальність за не зовсім пацифістські наслідки з’їзду…

Коли Павло Скоропадський отримав телеграму з Чигирина про своє обрання “отаманом всіх Вільних Козаків”, то дуже здивувався, адже згоди на це обрання не давав. Щоб з’ясувати ситуацію, генерал вирішив зустрітися з Полтавцем-Остряницею. “Він на мене зробив гарне враження, – згадував Скоропадський. – (Полтавець) повідомив мені подробиці козачого руху і навів… на думку, що цей рух може, якщо його зуміти захопити, стати тією здоровою течією, що врятує Україну... Я сказав Полтавцю, щоб він поки усім заправляв сам, а (я) через якийсь час подивлюся, чи буду в змозі фактично прийняти посаду, чи ні. Так і вирішили”.
Невдовзі, на одному із засідань, Генеральна козацька старшина на чолі з Іваном Полтавцем-Остряницею дійшла висновку, що Центральна Рада, перебуваючи у залежності від Тимчасового уряду, не спроможна створити Української держави. Вирішено було поставити на чолі України гетьмана. І цим гетьманом мав стати Головний отаман Вільного козацтва.
Як вирішили, так і зробили: за активної участі Полтавця-Остряниці та Генеральної старшини 29 квітня 1918 р. Павло Скоропадський був приведений до присяги як Гетьман України…
На глибоке переконання Івана Полтавця-Остряниці, “тільки незалежна національна держава дасть Українському Народові можливість існувати і розцвітати. Тільки лицарським духом сильна, глибокою вірою… і любов’ю до Батьківщини напоєна військова сила збудує незалежну державу та оборонить її від ворогів. Тільки віками вироблені і жертвою крові предків наших освячені лицарські традиції дадуть… силу непереможну нашій Армії”.
Сформулював Полтавець-Остряниця й обов’язки козака, його моральний кодекс: “Справи державні і громадські (стоять) перед (справами) місцевими (і) особистими… Лицарська Честь, Чесність та Чемність – це гідність козацька... Послух, повага до старших, досконалість в службі та виконанні приписів, товариська вірність, побратимство – мусить споїти в непохитну силу козацькі громади… Козак мусить бути знавцем свого діла… дбати про добру зброю та берегти її, пам’ятаючи, що вона є ознакою сили і права на службі козака Батьківщині… Козак все мусить бути на варті, – писав Іван Полтавець-Остряниця, – і в кожну хвилину і на всякому місці люто боротись за незалежність Батьківщини”. А душу свою козак мусить наповнювати “непохитною вірою в правоту діла та в силу відродження талановитої, рвучої до життя Української Нації – … (ось) запорука нашої перемоги”.

Полтавець-Остряниця не тільки формулював, але й дотримувався приписів морального кодексу козака: в 1921 р. на чолі загону він бився проти совєтської влади, яка, спираючись на російські багнети, намагалась утвердитися на нашій землі.
Тут хочу навести маловідомий епізод, пов’язаний із холодноярською сторінкою біографії Івана Полтавця-Остряниці. Йдеться про фрагмент неопублікованих спогадів Петра Пташинського під назвою “Последний бой”. Уповноважений Кременчуцької губернської ЧК Пташинський, якого повстанці у липні 1921 р. викликали на переговори до холодноярського лісу, зі здивуванням спостерігав, як у криївці, на почесному місці, під образами, сиділи поруч отамани Чучупак і Полтавець-Остряниця. Пташинський дещо розгублено запитував себе: “Что связало этих двух разных человека?.. Чучупака – из потомственных бедняков… и Полтавец – лютый враг бедноты, потомственный кулак. Что объединило их на борьбу… и посадило рядом на почетное место?”
Якщо коротко: їх об’єднали кров і дух… Кров етнічного господаря і дух незгоди з поневоленням рідного краю.
Навіть коли Визвольні змагання закінчились поразкою, Іван Полтавець-Остряниця рук не опустив, і на еміграції почав творити Українське національне козацьке товариство. Вів активну дипломатичну та організаційну роботу в Німеччині, Польщі, Великій Британії, Естонії, Фінляндії, Ватикані, Болгарії, Румунії, Чехословаччині, Марокко, а також в Україні.
Збереглася летючка Українського національного козацького товариства від 20 січня 1923 року… Цитую уривок із неї:

“Український козацький народе!

Тяжку годину руїни і упадку переживає наша батьківщина. Дикий ворог, мов чорний крук, рве скривавлене тіло нашої матері-України!
Україна в небезпеці, – і кличе вірних своїх синів стати в оборону її прав і вольностей, як ставали вони в часи славної великокнязівської і гетьмансько-козацької доби!
Українське національне козацьке товариство ще з часу всеукраїнського козацького з’їзду 3 жовтня 1917 року в місті Чигирині підняло бунчук боротьби за національно-державну Україну, а тепер кличе весь український вільний козацький нарід до єдиного національного козацького фронту і каже:

’’Послухай, український
козацький народе,
за що боримось!’’

За потоптану ворогами віру й права, добуті і заповідані тобі прадідами!
За визволення українського козацького народу від ворожого ярма, комуністів, шибеників і розбійників, що в кінець зруйнували твою землю – святу Україну-Русь!
За припинення братовбивчої війни та порозуміння між сусідніми націями!
За те, щоби кожен козак-хлібороб, виборовший собі право на землю, зміг посісти її як власність і мирно обробляти!
За те, щоби кожний робітник, незалежно від його фаху, коли він чесно працює на користь і розвій батьківщини, був би забезпечений на випадок старості!..
За те, щоби сам український козацький нарід вільно улаштував своє державне життя та вибрав господаря.
Отже, хто вірить в світле майбутнє великого народу, хто не бажає бути рабом, а жадає створення могутньої української держави, то мусить стати негайно в лави Українського національного козацького товариства!

20 січня 1923 р.
… Біла Церква на Київщині”.


На превеликий жаль, це звернення лишається актуальним і сьогодні…

Попри те, що все своє життя Іван Полтавець-Остряниця, як приречений, служив Україні, він не удостоївся навіть бути увічненим у назві вулиці свого рідного села Балаклії, що неподалік м. Сміли. Та що говорити, коли односельчани навіть не зберегли в своїй пам’яті ім’я небуденного земляка. В цьому я переконався, коли зі своїм товаришем Олегом Куцином заїхав до сільської ради с. Балаклії: місцеве керівництво такого імені не чуло і навіть не підозрювало…
От до чого доводить служба Батьківщині...